,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом
  • 4 апреля 2011 |
  • 23:04 |
  • Anonymous |
  • Просмотров: 344674
  • |
  • Комментарии: 12
  • |
Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом

Представляти Леся Подерв'янського - це марна справа. Художник, драматург, виконавець власних п'єс, володар "Пекторалі" за виставу "Оргія", боєць кунг-фу із 35-річним стажем. 16 квітня відбудеться прем'єра вистави за мотивами однієї з культових п'єс "Павлік Морозов". Ставитиме п'єсу давній творчий партнер Подерв'янського - режисер Андрій Крітенко. Тут публіка познайомиться з новою гранню творчості Подерв'янського - художник виступить як сценограф вистави.


"Українська правда. Життя" зустрілась із Лесем Подерв'янським і Андрієм Крітенком, щоб поговорити про "непонятих" художників, творчу кухню, Ірину Білик, Шевченківску премію та доброго царя.

- Зараз іде постановка "Павліка Морозова". У Франції драматург за контрактом зазвичай не втручається в роботу режисера. В США навпаки - саме з драматургом радяться в питаннях "що хотів сказати автор". А це відбувається тут-і-зараз із "Павліком Морозовим"?

- Лесь Подерв'янський: Нам з Андрієм нема про що особливо думати. Ми вже багато років дружимо, і кайф отримуємо не лише від спілкування та спільного пиття горілки, але й під час роботи.

У нас є досвід спільної роботи. Ще на початку 90-х ми робили спектакль "Оргія". І зрозуміли, що головною мотивацією нашої праці є задоволення від спілкування та спільної роботи. Це правда - задоволення від процесу навіть більше, ніж від результату.

Тоді це була Леся Українка. Ми викидали з неї все, що нам не подобалося, але не могли нічого за неї дописувати. А тут проблеми такої немає. Ми викидаємо те, що не потрібно, а просто на коліні дописуємо те, що потрібно. Текст, що буде у виставі, суттєво відрізняється від "канонічного".

З цим проблеми нема - тут для нас немає нічого святого. Я сам це написав і сам можу все перекреслити.

- Андрій Крітенко: Таких точних усталених моделей немає ні у Франції, ні в Америці. Але я знаю випадки в Німеччині, коли заходить драматург на репетицію, а режисер раптом вигукує: "Стоп! Пауза-пауза-пауза!" і робить паузу в репетиції.

Коли Лесь приходить на репетиції, я дозволяю собі не робити пауз у репетиції. Навпаки - я починаю кричати на нього, совати ногами, коли він не приходить на репетицію.

- Л.П. Я підтримую авторитет режисера перед акторами - кажу, що низько схиляюся перед ним... Це в нас така гра. Ну? а ще я сценограф.

- А.К. Тоді за "Оргію" Лесю дали "Пектораль". І через це не дали мені.

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- Які особливо цінні поради ви почули від Леся під час репетицій?

- А.К. Це відбувається весь час. Не обов'язково все озвучувати під час репетиції. Ми після репетиції виходимо покурити та обмінюємося думками.

- Мені вже в блогах траплялися нарікання, що квитки дорогі. Як можете це прокоментувати?

- Л.П. Ми до цього не маємо жодного відношення. Організація - справа продюсера. На нас лежать завдання суто творчі.

Але наша вистава - це і не дешева забавка. Це не антреприза з трьох акторів і стільця. У нас і світло, і обладнання, і акторів більше двох десятків.

- Я чула плітку, що на цю виставу ви, Лесю, взяли кредит. Правда?

- Л.П. То все плітки.

- Здається, вас в Україні, публіка більше асоціює з образом драматурга, ніж художника. Чому так сталося?

- Л.П. Інакше і бути не могло. 90% людей у світі мислять вербально. І лише 10% мислять образами. Між ними величезна прірва.

Живопис - самостійна субстанція, її не можна пояснити словами. Люди ходять на виставки і нічого не розуміють. Вони завжди потребують якогось вербального пояснення. Інакше вони не можуть.

- Але ж ніби все так просто. Ви самі говорили, що живопис - як їжа. Або подобається, або не подобається. Або їси, або не їси.

- Л.П. Художник - це взагалі нікому не зрозуміла і нікому не потрібна іпостась. Яким би геніальним художник не був.

Хоча в Україні з живописом все добре. Живописом взагалі мало хто в світі займається. А тут, в Україні, це вміють робити. Але хто їх знає? Їх не знає ніхто.

Живопис - це структура, замкнена сама на себе. Мені інколи здається, що художник, коли закінчує роботу, кличе до себе в майстерню інших художників, щоб вони подивилися. Тому що більше ніхто нічого не зрозуміє.

Всіх інших цікавить слово. Інших більше цікавить, з ким спить Ірина Білик і хто бойфренд у Кіркорова. І таких людей - 90%.

- Тобто статистика все вже вирішила?


- Л.П. Абсолютно. Це просто даність. Якби я був рівня Рембрандта, то цього б теж ніхто не оцінив. Ну хіба що після смерті.

- Так ви що - "непонятый художник "?

- Л.П. Всі художники - "непоняті". Зрозуміти хороших художників можуть тільки інші хороші художники. Більш ніхто.

- А.К. Стоп, я знаю Леся багато років. І можу сказати, що його сприйняття залежить від "віддаленості від тіла".

Ті, хто його дуже добре знають і ті, хто його просто знають, сприймають Леся передусім як художника. Для мене він художник, який займається живописом - це його ідентифікація.

Лесь, коли малює, спочатку думає, а потім створює картину. І з драматургією так само. Я пропоную ідею, а Лесь сідає і одразу ж пише. Враження, що йому хтось це вкладає, що він це звідкись витягує. Я не хочу про це навіть думати, бо голова аж починає боліти. Але ці процеси в Леся паралельні та відбуваються десь у гіпофізі.

- Л.П. Андрій правий. Це не перетинається. У мене всередині є тумблер, який переключає одне на інше.

- А.К. Це як мобільний телефон на дві сім-картки.

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- А якби було потрібно написати п'єсу про реалії нинішньої України? Ви часто говорите про абсурдність СРСР, на якій виросла естетика ваших п'єс. Якби мали сьогодні написати п'єсу про українські реалії сьогодення, про що би написали, на чому би зосередили увагу - де шукали б абсурд?

- Л.П. Абсурд завжди присутній посеред нас. Потрібно просто відкрити клапани, вуха та очі. Потрібно бачити і чути. Це не важко.

Але мене ніколи не приваблювали речі злободенні. "Сьогодні" - це тема для фейлетону. Післязавтра вона вже нікого не цікавитиме.

Мене приваблювали речі, які мають смак і запах. Речі, які залишаться. Речі, які могли би відбувати, скажімо, в Античній Греції.

От на шпальтах будь-якої провінційної газети можна прочитати, що якийсь Петро вбив ножем свою жінку, зварив її та разом із кумом її з'їв. Для історії України ця подія нічого не значить. Але це драматургія.

Про це писали і Гомер, і Есхіл. І коли все це перетинається, то стає мистецтвом, а не битовухою.

- А.К. І це завжди всіх цікавило.

- Л.П. Такі речі мене завжди цікавили. Люблю зіставляти різні фактури - високе і низьке, шершаве і гладке.

- Тобто за 20 років в Україні не сталося нічого такого, що могло би вас спокусити написати п'єсу?

- Л.П. Якщо ви про політику, то ні.

- Ну не тільки. Он же ж скільки інших царин. Одна культура чого варта.

- Л.П. Ну от я про підарасів написав. Я хотів написати не стільки про підарасів, скільки про відчуття самотності... А потім щось мене торкнуло, і я поліз у "обличительный социальный пафос". Коли ти сідаєш писати, то пишеш не ти. Щось тобою водить. І ніколи не знаєш, що вийде.

А так що ще? Навколо торжество гламура.

- А.К. Ну а про що писати? Нічого ж не відбувається.

- Л.П. Теми насправді є. Вічні теми - смерть, кохання, людожерство, зради.

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- Ви вже переписали чимало класиків. Кого з них ще хотіли би переписати?


- Л.П. Це бажання не можна запланувати. Воно виникає суто випадково.

Наприклад, приходить додому до тебе сантехнік. Ти бачиш цю симпатичну людину, що може легко полагодити унітаз, якому ти тиждень не можеш дати ради. І ти пропонуєш йому сісти і випити. І він розказує історію свого життя. І ти розумієш, що, блін, він - реальний Одіссей. І це його історія.

- А.К. Розкажи оту історію, що ти мені сьогодні вранці розказав.

- Л.П. Вчора один мій дружбан розказав таке: "Я знаю дєвушку без брів. Я спитав у неї, мовляв, чувіха, чого ти без брів? А вона сказала, що поїхала в Крим з бойфрендом, а їхній друг-наркоман привів їх на лєчєбниє грязі. І вони тими грязями намазалися. Її друг намазався повністю - та умер через полчаса, а вона намазала ліцо - і в неї тільки брови вилізли".

- А.К. Бачите, такого у політикумі не відбувається.

- Вище ви говорили про торжество гламура, Ірину Білик... Тобто що, крім шоу-бізнесу більше нікого ніщо не цікавить? І взагалі, якому з видів мистецтва найкраще "живеться"? Чим люди цікавляться?

- Л.П. Давайте подивимося.

Кіно не цікавляться, бо його нема - на нього не дають грошей. Театр поганий, але ним цікавляться, бо іншого нема. Живопис дуже перфектний, найкращий у Європі, але ним ніхто не цікавиться. Літературу пишуть всі, тому виходить щось середнє, але колись, може, кількість переросте в якість. Щодо музики я не знаю, не фахівець. Попса хєрова, як і всюди.

- А.К. Архітектура теж погана.

- Л.П. Лайно повне.

- А.К. А самогоноваріння?

- Л.П. Перфектне. Але в Швеції теж добре роблять. Тому я би не робив із цього зайвого піару.

А, ще діти в нас красиві. Дітей роблять непоганих. Я недавно був у селі, і побачив там багато красивих дітей. У них дуже несільська зовнішність. Там такі Лоліти по 13 років - я ніколи в селі таких не бачив. Правда, це Полтавщина - вони там завжди щось таке знали...

Тобто в селі і раніше теж траплялися красиві діти, але вони були якісь коряві. Красиві корявою красою.

- .К. Крім мистецтва, зараз час для спорту. Спорт цікавить усіх.

- Л.П. Як сказав мій друг, Антон Соломуха, зараз одна нога футболіста коштує в 10 разів дорожче, ніж усе українське мистецтво.

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- Давайте повернемося до літератури. Ви сказали, що тут кількість може перерости в якість. Але цього року ніби процес уже почався - раптом усі заговорили про нові романи Ліни Костенко, Василя Шкляра...

- Л.П.
Нічого не можу сказати, бо не читав. А не читав не тому, що сноб, а тому, що взагалі не читаю. Я думаю, що до 25-40 років людина має прочитати все, що є. Я багато прочитав у своєму житті, тому коли намагаюся читати щось гірше за те, що я вже читав, то не дочитую.

- А сама ситуація вам як?

- Л.П.
В усьому світі література дуже посередня. Її не можна порівнювати з літературою 50-х і 60-х років. І Америці, і в Європі. В Україні так само.

- Я мала на увазі не загальну літературну ситуацію, а ситуацію саме навколо цих текстів. Замість уваги до самих текстів спрацювала увага до політичного та соціального тла і контексту. Тобто книжка цікавить не як книжка, а як подія, що викликає певний резонанс у владі та суспільстві.

- Л.П. На жаль, такі часи. Навіть гарний текст потребує піару. Поганий текст - ще більше.

- А.К. У мене ситуація простіша. Я в Україні буваю наїздами, і читаю тільки те, що пишуть мої друзі та люди, яких я знаю. Це Лесь, це Андрухович, Ірванця почитую... А інших я не знаю.

- Дуже популярний зараз письменник Василь Шкляр попросив не давати йому Шевченківську премію, поки при владі буде Табачник. По-вашому, справа в Табачнику?

- Л.П. Мені цей вчинок Шкляра здався дуже наївним. Це віра в доброго царя. Вийшло, ніби цар добрий, а бояри погані. Але ж хто поставив того Табачника?

Треба було премію ту взяти і пропити. Або віддати бідним. Або купити собі "жигулі". Або ж треба було сказати, щоб всі вони йшли не хєр зі своєю премією.

Але це моя приватна думка.

- Що ви взагалі думаєте про це міністерство і про цього міністра?

- Л.П. Нічого хорошого. Це абсолютно не фахова людина. Вона не на своєму місці. Її звідти треба гнати сраною мітлою.

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- Та ви і про міністерство культури говорили, що його "простіше вбити, ніж лікувати"...

- Л.П. Я не кровожерний і нікого насправді не збирався вбивати. Я мав на увазі знищення міністерства як інституції. В наших умовах це просто інституція совка. Мені не зрозумілі функції міністерства в умовах сучасного капіталізму.

Міністерство культури потрібне, коли в державі є культурна політика. Але в Україні немає культурної політики, все зводиться до того, що хтось дерибанить доволі мізерне державне бабло з бюджету. Тобто ми знову годуємо штат людей, які невідомо, чим займаються.

- Тобто, якщо припустити, що завтра міністерства культури не стане, то цього ніхто не помітить?

- Л.П. Звичайно. Але мені просто ніхто не пояснив, чим те міністерство займається.

- Ну, скажімо, є державні гроші, які розподіляє міністерство.

- Л.П. Це можна робити і без нього.

- Яким чином?

- Л.П. Існує система грантів - незалежних і державних. Якщо держава хоче щось фінансувати, то нехай оголошує конкурс - і вперед!

- Але тоді виникає проблема прозорості. А ще треба розібратися, яке мистецтво повинна буде підтримувати держава.

- Л.П. Держава взагалі не повинна втручатись у мистецтво. Тут потрібен дуже обережний такт. Треба, щоби і державна культурна політика була, і щоби держава не втручалася.

- А.К. Тема взаємин влади і митця взагалі дуже непроста.

- Митець в Україні взагалі потребує державних грошей?

- Л.П. Я би дуже обережно на це дивився. Держава ніколи не пропонує грошей за просто так. А наше держава - тим більше. Якщо вона дасть на щось гроші, то чекатиме, що їй лизатимуть одне місце. Так склалося, бо в нас же совкова держава.

- Якщо припустити, що існує певна сума державних грошей без умови лизання одного місця, і що від вас би залежало, які галузі українського мистецтва профінансувати - які з них ви би обрали для фінансової підтримки?

- Л.П. Найбільше грошей потребує кіно - воно найбільш грошоємке. Але якщо держава буде фінансувати кіно, то я не певен, що з цього вийде щось добре. Бо держава хотітиме отримати на виході щось зовсім інше.

У Франції інша ситуація - там міністром культури був Андре Мальро. А у нас - то Безклубенко, то хтось інший, я не знаю їхні прізвища.

- А.К. Треба допомагати талантам. Бездарність сама знайде свій шлях. Це дуже давня істина. А ще в першу чергу треба підтримувати освіту - акторську, виконавську. З цього все починається.

- І ми знову повернулися до питання освіти і того ж Табачника. Якби ви могли впливати на освітні процеси в Україні, щоб ви змінили, що б ви реформували?

- Л.П. Я вчився в радянській школі та закінчив її з чітким переконанням, що школа потрібна лише для того, щоб зграї дітей не підпалили місто. Тому їх треба на деякий час збирати в одному місці. А ще їм треба давати домашні завдання, щоб вони не одразу після школи були вільні. Діти - це абсолютно некерована сила.

Нічого корисного для життя я зі школи не виніс. У школі мені прививали абсолютну відразу до всього - до читання, до вивчення хімії, фізики...

Мені подобається американська модель школи. Там діти роблять, що хочуть, але навзаєм не отримують ніяких знань. Зате на деякий час їх збирають - і діти вулиці не підпалюють. Тобто школа свої функції виконує. Особливо в якому-небудь східному Бронксі.

Але потім діти виростають і вступають в інститут. І з першого курсу відраховують 2/3. І вже на другому курсі вони вчаться. Ніхто нікого ні до чого не примушує. Хочеш мити машини - мий машини. Хочеш вчитися - вчись.

А от у Німеччині не так. Там дуже рано починається "сортування" дітей за здібностями. Там уже з 5 класу ясно, хто піде мити машини. Мені це не подобається, бо я пам'ятаю себе дитиною і з жахом думаю, як би я поневірявся в тій Німеччині.

Яка наша модель освіти? Я не знаю. Підозрюю, що совкова. І тому престижність школи дуже невисока.

- А.К. В Німеччині теж є різні моделі. Можна говорити насамперед про вищу школу.

В Німеччині вища освіта безкоштовна - держава все оплачує. Різниця можливостей, які мають студенти-актори в Україні та Німеччині - просто космічна.

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- А як у нас виховують акторів? Вони взагалі здатні грати на сцені після університету Карпенка-Карого чи після "кулька"?

- А.К.
Ну я би про "кульок" взагалі не говорив, бо це навіть не етично, мені здається.

Я маю досвід проведення workshop для випускників студії Богдана Ступки. Я робив сцени з "Дванадцятої ночі". Сама система навчання мене вразила. Мене вразила система, коли є студенти акторського факультету, що вчаться на бюджеті, а поруч - їхні одногрупники, які платять. Така система не має права на існування.

В Німеччині на курс набирають всього вісім осіб з-поміж тисячі заявок. Тобто на всю Школу - 36 студентів. Іспити тривають дуже довго - виходить гарний екстракт. Їм так легше навчатися. Їм з перших днів навчання говорять, що талант уже більше нікому доводити не треба. Тепер їм лишилося тільки працювати.

Талант - як гівно, якщо є - вилізе.

- Лесю, а освіта українських художників вам подобається?

- Л.П. Наша Академія така дуже рептильна. Це така законсервована на собі система, яка не має нічого спільного з тенденціями сучасного мистецтва. На мій погляд, це навіть добре. Сучасному мистецтву навчитися неможливо. Та йому взагалі не треба вчитися - там кожен може бути художником.

У нас така академічна установа, де вчать академічному живопису. І це не погано. Хоча ніколи не можна сказати, що з кого буде. Я знав посередніх студентів, які стали перфектними живописцями. І знав талановитих студентів, які ставали ніким. Живопис - загадкова річ.

- Можливо, це вада системи вищої освіти?

- Л.П. Художня освіта не має нічого спільного з освітою взагалі. Пам'ятаю, коли я був студентом, то вчитися було дуже весело. Ми після літа дуже скучали за академією. На початку занять у жовтні дуже плідно працювалося. Хоча навесні вже набридали пильні майстерні - хотілося пленерів.

Академічність дозволяє все систематизувати. Той, кому треба, цим скористається та стане добрим реалістичним майстром.

- А.К. Або відмовиться від академізму - і піде далі.

- Л.П. А хтось стане ніким. Або зіп'ється. І це нормально.

Я би не хотів, щоб Академію реформували. З цього нічого доброго не буде. Академію треба зберегти в її рептильності. А то скоро в світі взагалі ніхто не знатиме, з якого боку треба тримати пензля. Всі найкращі художники в цій країні закінчили цей інститут.

- А іншого нема.

- А.К. На щастя, в "кульку" не виховують художників. Але, може, це ідея?

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- Сьогодні в Україні є величезна кількість молодих митців, які скаржаться на брак державної підтримки, фінансування. Що могли би на це сказати?

- Л.П. Їм грошей і не дадуть ніколи. Все, "совок" скінчився. Це "совок" давав гроші, але за це він виймав душу. А зараз ніхто душу не виймає, але і не дає грошей. Правила гри змінилися.

Якщо це не подобається, то треба їхати в Північну Корею. Там дадуть грошей. Але треба буде малювати портрети Кім Ір Сена. На халяву нічого не відбувається.

- Ну тоді як пробитися молодому бідному таланту?

- Л.П.
Хай він робить гарні речі та ходить із ними по галереях. Якщо він робить щось вартісне, то рано чи пізно візьмуть. Якщо не в Києві, то в Польщі і далі за кордоном.

- А.К. Треба працювати. Набувати досвіду, читати книжки.

Чому держава має давати молодому митцю гроші? Це його розбестить. Я розумію, гранти - вони дають гроші та нічого не просять назад. А якщо молодий талант візьме гроші в держави, то перестане бути молодим талантом.

- А ким же він стане?

- Л.П. А це як угода з чортом.

- Тобто якби вам міністерство культури замовило написати п'єсу, то ви би відмовилися?


- Л.П. Я би поставив свої умови. Щоб не було худради, щоб я робив це разом із Андрієм і жодне падло нам не казало, що і як робити. Міністерство нам - гроші, а ми їм - виставу.

- А скільки би це коштувало?

Л.П. Дивлячись, яка вистава. Це залежить від багатьох чинників.

А.К.
Держзаказ - це метастази соціалізму. Як сказав Теодор Адорно, краще ніякого мистецтва, ніж соціалістичний реалізм.

- То премію державну теж би не прийняли?

- Л.П. Прийняв би. Я би не став комизитись, взяв би гроші та розтринькав їх. Гроші, які приходять швидко і легко, треба так само швидко витрачати.

- А.К. А чого ті гроші треба віддавати комусь іншому? А раптом він отримає гроші та піде бомби на них готувати? А ми ж точно не бомби будемо готувати.

- До речі, про бомби. Пам'ятаю фото Леся з Дня незалежності з Махном у Гуляйполі. Портупея, шапка - доволі войовничий вигляд. А насправді ви би могли взяти участь у якій-небудь революції? А очолити таку революцію? Взагалі революцію можна вважати способом вирішення проблем у країні?

- Л.П. Ніхто сам про себе нічого наперед не знає. Такі речі відбуваються раптом. Можливо, я би став очільником такого руху, якби народ мене обрав...

Хоча сам я ніколи не був любителем рвати на собі тєльнік. Але ніколи ж наперед не знаєш.

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- Зате про це можна замислитися. Які ще є запитання, якого вам ніколи не ставили журналісти, але на яке б ви дуже хотіли відповіти? Яке б хотіли поставити самому собі?

- Л.П. Не знаю, не думав про це. Я ніколи не прагнув відповідати на запитання. Я коли бачу цікавого співбесідника, який мене провокує, то мені цікаво говорити. А коли мені нудно, то я потроху засинаю. Сам собі я запитань не ставлю.

- А як же рефлексія, саморефлексія? Чи ви собою завжди задоволені?

- Л.П. Це одна з найбільших вад, яка заважає мені жити. В мені постійно звучить відчуття незадоволення.

- А.К. А мені це почуття Леся заважає працювати!

- Л.П. Я постійно відчуваю, що десь облажався, що десь не так зробив, що десь полінувався. Щось всередині не дає мені спокійно жити. Інколи, коли мені щось вдається, я радію, що це cool. Але потім прокидаюся вранці і думаю, що це лайно, а не cool.

Я постійно сам себе критикую. Мене не зачіпає інша критика. Бо я точно знаю, де облажався.

- Це зараз таке "загальне місце" - говорити про відсутність в Україні хороших критиків зокрема та критиків взагалі.

- Л.П. Зараз подумаю. Літературних критиків я не знаю. З театральних знаю Сергія Васильєва. Він, по-моєму, хороший критик. З арт-критиками все дуже суб'єктивно. Там різний рівень фаховості, але все суб'єктивно.

Критика - це мистецтво. Завдання критика - не просто критикувати. Завдання митця - не просто не ображатись на критику. Тобто коли якийсь дебіл пише, що я дебіл, то я не ображаюся.

Митець повинен читати цікаву розумну театральну критику. Критик повинен вміти елегантно обісрати твір, який йому не сподобався.

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- Я працюю зі студентами, і назагал у мене особисто іноді складається враження, що вони бачать вітчизняну культуру в таких чорних фарбах. Або ще гірше - зупиняються на тезі про меншовартість українського мистецтва, в стилі "навіщо мені Андрухович, я краще Тургенєва почитаю"... Чому така рецепція?

- А.К. А мені Андрухович цікавіший за Тургенєва...

- Л.П. У нас із живописом все добре. І з іншим не так погано. Можна поїхати до Швеції та порівняти. Нічим не краще. Там краща соціалка, а не мистецтво.

- А.К. І взагалі молоді люди повинні бути незадоволеними.

- Л.П. Вони повинні бурчати.

- Тобто?

- Л.П.
Є старчеське бурчання, а є молоде бурчання. Старчеське бурчання, це коли: "А вот когда ми билі молодимі, всьо било по-другому". А молоде - це: "Та вот ета вот, всьо такоє..."

Я думаю, що старі і молоді люди дуже схожі між собою. Є певна ретроградність, консерватизм.

- У молодих - консерватизм?

- Л.П. Це страшне! Важливо, яку ти музику слухаєш, який одяг носиш. Вони бояться виділитися з натовпу. Головне для них - не виглядєть лохом.

- Це лише в Україні?


- Л.П. Всюди вони однакові. Треба розвинути мізки, щоб усе це зайве стало по барабану.

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом


- То яку настанову ви би могли дати молодим людям в Україні?

- Л.П. Треба багато працювати. Займатися самоосвітою та вільно орієнтуватись у світовій культурі.

От коли ми були молодшими, то в нас не було інтернету, але ми все знали. А тепер у молоді є інтернет, і вони нічого не знають. Вони використовують дорогу апаратуру як мікроскоп для забивання цвяхів.

Сьогодні ж усе можна викачати та вчити культуру цілими пластами. Зараз же не можна займатися мистецтвом, якщо ти не оперуєш цілими пластами культури. Якщо ти цього не вмієш, то ти ніхто.

- А.К.
Треба вчити мови та бути цікавим, тобто всім цікавитися.

- І водночас он ви говорите про інертність молодшого покоління...

- А.К. Ну от у мене син, і він усім цікавиться.

- Л.П. А в мене донька - з нею теж усе нормально.

Наші діти виросли в нормальних сім'ях. Ми ніколи не змушували їх щось робити. Вони брали приклад з батьків.

Одного разу, коли Мирону, сину Андрія, було 3 роки, ми взяли пляшку портвейну, розлили її по стаканам і стали біля автомату з газованою водою, звідки вкрали стакани. І щось ми заговорились. І тоді Мирон підійшов до Андрія та сказав: "Тато пий, а то висохне".

Усі фото надані Лесем Подерв'янським

Лесь Подерв’янський: Взяти гроші в держави – це як укласти угоду з чортом



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх