,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Покаяние бывшего бандеровца перед народом
  • 16 декабря 2010 |
  • 14:12 |
  • MMZ |
  • Просмотров: 35801
  • |
  • Комментарии: 4
  • |
0
Кук, Матвиейко, Галаса - важные бандеровские птицы, которые высоко летали. Но важны также свидетельства рядовых членов банд, вышедших оттуда и искренне покаявшихся перед своим народом. Интересно, если этот человек еще жив, ходит ли он также в карнавальном костюме, сшитом на деньки заокеанской диаспоры?
Петро Угера


Я СКАЖУ ПРАВДУ
...Я народився у 1922 році в селі П'ятничанах Стрий-ського району. Батьки мої були незаможними селянами, але докладали всіх зусиль, щоб «випхати» мене в люди, дати мені освіту.

У львівській гімназії, яка містилась по вулиці Сик-стуській (нині Жовтнева), відбулося моє перше знайомство з націоналістами. Учень старшого класу втягнув мене в молодіжну таємну організацію «Юнацтво», яка була зв'язана з ОУН. Старші товариші давали нам чи­тати націоналістичні брошури, проводили збори, навча­ли повзати по-пластунському, а якось навіть показали -Справжню австрійську гвинтівку.

Коли в 1939 році західні області України були визво-лені Радянською Армією і народ почав з радістю буду-вати нове життя, наша організація зустріла ці зміни вороже.

Через деякий час націоналістичні верховоди дали вказівку «піднімати голови". Почав і я одержувати від-повідальні доручення.

У 1940 році я часто виїжджав у села Стрийського ра-йону, де проводив таємні збори, читання націоналістичної літератури, вів агітацію проти Радянської влади.

— Є незаперечні відомості про те, що скоро буде вій-на,— говорив я юнакам сіл Мислятичів, Пукиничів, Вівні.— Німці обов'язково переможуть, і Радянської влади не стане. Гітлер збудує нам самостійну Україну, і ми повинні бути готові виступити на кожний її поклик. А поки що будемо зсередини ламати радянський лад, пролізаймо в комсомол, у сільську міліцію, учімся у шко­лах, коли нас більшовики безплатно вчать...

Так було до червня 1941 року.

Націоналістичне болото все глибше засмоктувало мене, я поринав у нього з головою. Прикриваючись брех­ливими гаслами про якусь особливу «визвольну» місію, про щастя вмерти героєм, про козацькі традиції, націо­налістичні верховоди штовхали нас на страшні злочини, допомагали гітлерівцям стягати з матері останню сороч­ку, чинити звірячу розправу над чесними, невинними ра­дянськими людьми.

Я був очевидцем того, як сотня «Явора» вдерлася вночі в село Корчівку Жидачівського району. Всі будинки були підпалені, кожного, хто намагався врятува­тись, розстрілювали.

В сотні було кілька спеціальних катів, які під керів­ництвом «Явора» діяли з особливою жорстокістю. Вони кидали немовлят у вогонь, дорослих нещадно катували і знищували. У селі Держові Миколаївського району ця ж банда зігнала всіх мешканців-поляків до костьолу і потім підпалила його. В яких жахливих муках умира­ли люди!

Навесні 1944 року, коли під гітлерівськими загарбниками вже почала палати земля, а залпи радянської артилерії було чути й у Львові, групі юнаків, до якої я належав, наказали покинути місто і пробиратися у самбірські ліси нібито для проходження спеціальної під­готовки.

Наш табір розміщався біля села Недільного Турківського району. Було нас чоловік двісті. Банду, в якій я опинився, назвали «сотнею орлів». За задумом наших начальників, з нас мали підготувати організаторів інших з'єднань.

Наче на глум, хтось придумав цю назву для строка­того збіговиська підозрілих типів з-під темної зірки. Чого вартий був сам сотенний, який не посоромився при­своїти собі ім'я народного богатиря Кармелюка! Цей, з дозволу сказати, Кармелюк втік до банди зі Львова, бо його чекав там судовий вирок за крадіжку і грабіж­ницький напад. Рівня йому був і сотенний Дигій (мій товариш з політехнічного інституту). Коли в лісі стало скрутно, він пограбував друзів-«орлів» і, зламавши присягу на вірність «провідникові»-Бандері, втік за кор дон. Я певний, що коли десь ще живе на американських хлібах цей мерзотник, то, очевидно, на всю силу своїх сплющених грудей горланить про власні «подвиги» в бо­ротьбі за «самостійну».

Не довелось мені довго ходити в «орлах». З анкетних даних було відомо, що мій батько — бідняк, тому мене переправили до іншої банди, що знаходилась у станіславських лісах. Курінним тут був «орел» «Буревій». Нам вбивали в голови всяку націоналістичну плутанину. Однак і цього місця я не зігрів. Радянські війська гнали нас разом з гітлерівськими полчищами все далі на захід і південь, у Карпати. Майже вся українська земля була вже визволена від загарбників. Я потрапив у банду «оленів».

Жилося нам страшно: голод, воші, вічний неспокій, прокльони і рукоприкладство курінного «Бома», колиш-нього підпоручика армії Пілсудського. До речі, цей курінний навіть кількох слів не вмів сказати українською мовою.

Пам'ятаю такий випадок. Це було в центрі Карпат. Два тижні ми стояли під дощем, у нас не стало їжі. Дехто почав говорити, що нема більше сили витримати. Сотенний зібрав усю сотню і записав всіх, хто хоче йти додому. Я також хотів підняти руку, але один підстар-шина, мій друг, підморгнув мені. Я зрозумів, що краще мовчати. І дійсно, зразу ж після того як усі, хто бажав повернутись додому, записалися, кривавий «Бом» нака-зав їм виступити перед шеренгою. П'ять чоловік тут же власноручно ро'зстріляв як дезертирів і зрадників «само-стійної України», а інших наказав стратити їхнім же товаришам.

Через два тижні ми перебазувалися у село Рожанку Вижню, де натрапили на німецьких і мадьярських солда-тів. Есесівці поставили нас у заслон перед наступаючи­ми частинами Радянської Армії. Так ми стали звичайним придатком фашистської армії.

Від німців ми не одержали нічого, крім обмундиру­вання та зброї. Харчування доводилось добувати самим. Ми силою відбирали у населення продукти, не раз били до смерті тих, хто не хотів або не мав чим нас прого­дувати.

Тепер націоналістичні борзописці на закордонних смітниках намагаються довести, що УПА не співробіт­ничала з фашистським вермахтом, не допомагала геста­півцям гнобити український народ.

Не буде з цієї муки хліба, панове! Я був в УПА, йшов разом з німецькими військовими частинами проти Радянської Армії і краще знаю правду про УПА.

УПА нічим не відрізнялась від сумної пам'яті дивізії СС «Галичина». І ця, і та вели боротьбу проти свого народу, виручаючи гітлерівських убивць. Така правда про УПА. Шила в мішку не сховати.

Коли радянські війська зайняли Карпати, ми, забив­шись у гірські кутки Сколівського і колишнього Славського районів, ночами налітали на найближчі села, те­роризували населення, вбивали сільських активістів, знищували цілі сім'ї, грабували харчові продукти, а зго­дом пиячили і чекали приходу... американців. Особливо аморально, розпусно поводилися старшини. Не проходив день без розгулу, пияцтва, диких оргій, убивств. Почали поширюватися венеричні хвороби. Відомо, що й сам «го­ловнокомандуючий» УПА Чупринка (кличка Романа Шухевича) лікувався від хвороби, яку в народі колись називали «поганою».

Багато я пережив у той час, багато бачив у ті пропалї для мене роки. У цьому короткому листі не розповісти і сотої частини.

Вбивства, катування, моральне падіння, звірячий жах перед карою народною, приреченість і намагання будь-якою ціною відстрочити свою неминучу загибель — ось чим жили насправді упівські зграї.

Наведу ще кілька окремих прикладів, найбільш ха­рактерних для розкриття страшної мерзенності, зрадни­цтва і жорстокості бойовиків УПА.

Короткий час старшинську школу, в якій я вчився, охороняв курінь отамана «Різуна». Треба признатись, що цей бандит знайшов собі кличку, яка прекрасно ви­значала його суть. Я був свідком неодноразових розправ над мирним населенням, а також над рядовими «бійця-ми» УПА, які чомусь не сподобались курінному або допустили якусь провину. Таким же звіром був і сотник «Карпенко» (студент Богдан Сікора, родом із Дашави), надрайонний провідник «Ромко» та багато інших. Я зга даю тільки одну з багатьох «пацифікаційну акцію», яку здійснив «Ромко».

Це було у Стрийському районі, де я переховувався, втікши після розгрому наших боївок Радянською Ар-мією. Населення району щораз з більшою ненавистю ставилось до нас, втішалось першими успіхами свого но­вого життя, щиро допомагало органам Радянської влади. У селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі зброєю в руках охороняла від нас здобутки радянського життя, спокій свого села.

Це розлютило верховодів банди. Вони вирішили вчи-нити над селом криваву розправу. Вночі велика група «есбістів» під керівництвом "Ромка" напала на село. Що діялось у цю жахливу ніч. Бандити палили людей живцем, замкнувши їх в хатах. розбивали об стіни голови дітей, ґвалтували дівчаток, знущалися з сивих. Однак села так і не вдалося захопити у свої руки.

Велика ненависть народу до проклятих зрадників до­помогла у боротьбі з нами, щораз частіше упівців, як голодних вовків, гнали з сіл, знищували. Довелося йти в глибоке підпілля, ховатися в гірських «схронах», і тільки вночі ми наважувалися підходити до сіл, щоб пограбувати населення, забрати від нього силою харчові продукти, спирт, одяг.

У той час я перебував у банді у Стрийському районі і мав обов'язок добувати для націоналістичних верхово­дів гроші та харчі. Трохи пізніше мене призначили ку-щовим провідником, а там і провідником Стрийського району. Таке швидке просування по «службі» пояснюєть-ся тим, що в бандах на той час залишилися самі тільки «провідники», а рядові приходили з повинною в радян-ські органи, щоб почати нове життя на свободі, гаран-товане їм урядом Радянської України.

З кожним днем стягувалося кільце. Рятуючи свою шкуру, боячись гніву народного, залишки банд здичаві­ли зовсім.

Одного разу я натрапив на засідку сільських активістів. Дістав кулю й був певний, що життя на тому скінчилось. Але мене вилікували, простили злочини минуло-го, допомогли стати до роботи, набути професію, створити сім'ю і, що найголовніше, викинути з серця осточортілий чад націоналістичної пропаганди.

Десять років минуло з того часу, як я мав загинути націоналістичним «героєм», довгих десять років мого становлення як іншої людини. Тепер це пройдений шлях, Нема більше колишнього Петра Угери — бандерівського бандита, лісового розбійника. Такий Угера справді духовно загинув у березневу ніч 1950 року. Інша людина народилась під впливом правди соціалістичного життя, при благородній підтримці радянських людей. Тепер уже ніхто і ніщо не зіб'є мене з правильного шляху, я всім серцем своїм, працею рук, живим словом, останньою думкою своєю захищатиму ту дійсність, в якій я живу.

Нема колишнього Петра Угери. Але ще багато світом швендяє його колишніх ідейних наставників, горе-вчи-телів, тих, хто, спокійно відсиджуючись у мюнхенських пивних, пропиває награбоване добро без докорів сум­ління.

...Ось чому я хочу надрукувати цю сповідь.

Велике спасибі радянським людям, які мене вилікували, простили мої злочини, дали можливість розібратися в правді і повернутися в ряди трудівників. Усім своїм дальшим життям намагатимусь змити з себе ганьбу довгих років перебування у ворожому таборі.

1960 р.

Розповідь записав Т. М и г а л ь. «Живим і мертвим». Львів, «Каменяр», 1967, стор. 93—99.
Отредактировал irenasem (16 декабря 2010)



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх