,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Західний досвід і українська специфіка
  • 28 сентября 2010 |
  • 11:09 |
  • bayard |
  • Просмотров: 13270
  • |
  • Комментарии: 1
  • |
0
Поборники офіційної двомовності в Україні, як і її супротивники, не мають уявлення про режим двомовності у західних демократіях. Інакше б так уперто не полягали б на її введенні, або не опиралися б їй.

А навіть обізнані, чи усвідомлюють, що в неліберальній, неправовій Україні, всі ці західні механізми не діятимуть, і тому будь-яке узаконення офіційного білінґвізму – хоч би в найбільш "європейській", ліберально-демократичній версії – неминуче обернеться версією совєтською, як це, власне, й спостерігаємо нині у Білорусі.

Хоч би який "європейський" виріб намагалися виготовити вітчизняні умільці, в результаті все одно виходить автомат Калашнікова.

Безперечно, аргументи захисників двомовності були б переконливішими, коли б вони з’ясували механізми функціонування двох офіційних мов у західних демократіях, зосередивши головну увагу на перешкодах (інституційних, правових, культурних, психологічних), які утруднюють запровадження таких механізмів в Україні.

І навпаки, аргументи противників двомовності були б зрозумілішими, коли б спрямовувалися не проти двомовності як такої, а саме проти її лицемірної совєтської версії та проти чинників, котрі унеможливлюють на даний момент запровадження в Україні двомовності європейського зразка.

Посилання на досвід західних демократій у такому контексті може бути цілком доречним, але слід пам’ятати при цьому, що, по-перше, цей досвід є досить різним і в деяких випадках доволі неліберальним.

Так, одна з чільних західних демократій – Франція – не визнає юридично своїх мовно-етнічних меншин і взагалі відмовляється ратифікувати Європейську хартію міноритарних мов, хоч би і в мінімальному обсязі.

По-друге, навіть ті нечисленні країни, які декларують на загальнонаціональному рівні дві офіційні мови, на практиці реалізують двомовність лише у федеральних (загальнонаціональних) інституціях та в окремих, доволі обмежених, регіонах.

Так у Канаді, крім федерального уряду, режим двомовності послідовно реалізується лише у столиці Оттаві та невеличкій провінції Нью Брансвік. У Бельгії офіційно двомовною є лише столиця країни Брюссель та загальнонаціональні органи влади.

У Швейцарії кожен кантон, за кількома винятками, має єдину офіційну мову, якою й надаються усі освітні, адміністративні та інші державні послуги. Натомість у федеральних органах влади вся документація справді дублюється чотирма офіційними мовами і в кожному органі, відкритому для публіки, мусить бути принаймні один співробітник, здатний спілкуватися з громадянином його мовою.

Ця остання вимога є, власне, третьою і найхарактернішою особливістю практики офіційної двомовності (чи багатомовності) у західних демократіях. Саме тут криється її кардинальна відмінність від двомовності по-совєтськи: громадянин має право розмовляти з державою своєю мовою, і обов’язок держслужбовця – від міністра до паспортистки ЖЕКу – відповідати громадянинові його мовою, а не тією, якою самому чиновникові "зручніше".

І тут якраз виникає ключове запитання до всіх поборників офіційної двомовності в Україні: чи готові вони прийняти саме таку, "громадяноцентричну" концепцію білінґвізму, властиву західним демократіям?

Чи їм ідеться про традиційно-совєтську "державо центричну" модель, у якій кожен чиновник – від хамуватої паспортистки у ВВІРі до не менш хамуватих залізничних касирок і провідників накидають громадянинові свою мову (бо їм так "удобнее"), незалежно від того, якою мовою той громадянин до них звертається?

Якщо йдеться про цю другу модель, то дискутувати, власне, немає про що: жодне примирення між колонізаторами й колонізованими в рамках такої моделі неможливе.

Якщо ж ідеться про першу, "європейську" модель, то для її запровадження, принаймні у деяких регіонах, слід відповісти ще на кілька питань, а саме:

Чи готові прихильники офіційного білінґвізму законодавчо підтримати жорстку вимогу до всіх без винятку держслужбовців володіти обома офіційними мовами і неухильно застосовувати будь-яку з них на бажання громадянина/клієнта?

Чи готові вони запровадити систему мовної атестації всіх службовців і поставити прийняття їх на службу, посадове підвищення чи пониження у залежність від атестації?

Чи готові створити повноважні комісії, котрі би здійснювали таку атестацію й моніторинг мовного режиму, розглядали скарги громадян, накладали санкції на порушників тощо?

Чи готові внести відповідні зміни не лише до мовного законодавства, а й до трудового, адміністративного, бюджетно-фінансового?

Все це не риторичні запитання, а дуже конкретні й практичні речі, від яких вирішальною мірою залежить, як реалізовуватиметься цілий проект національної двомовності – по-європейськи чи по-совєтськи.

Це також тест для всіх борців за офіційну двомовність. Чи їм справді йдеться про забезпечення прав російськомовних громадян користуватися російською мовою у спілкуванні з державою? Чи, як небезпідставно вважають їхні опоненти, – всього лише про право цих громадян не вивчати й не користуватися мовою українською, – право, яке вони мали в рамках фальшивої совєтської "двомовності" і яке воліли б собі юридично забезпечити і надалі.

Державне регулювання в демократичних державах, за правило, не поширюється на приватний бізнес, хоча й тут його публічні репрезентації – мова реклам, упаковок товарів, інструкцій до їхнього використання тощо – регламентується жорсткими правилами.

Порушення цих правил карається досить суворо: так 2006 року американська компанія, котра не забезпечила свою філію у Франції франкомовним опрограмуванням, була оштрафована на 500 тисяч євро плюс 20 тисяч за кожен день подальшого зволікання.

Мова спілкування працівників приватної сфери обслуговування з клієнтами, за правило, не регламентується державою, оскільки вважається, що сфера приватного бізнесу і сама доволі чутливо реагує на мовні преференції своїх клієнтів.

В Україні, однак, немає ані цивілізованого ринку, ані цивілізованої двомовності, а тому вся обслуга розмовляє з клієнтом здебільшого так, як їй зручно, а не як зручніше клієнтові.

Цю ситуацію можна порівняти з ситуацією на півдні США в ХІХ – першій половині ХХ століття, коли, всупереч ринковій логіці та, здавалося б, інтересам приватного бізнесу, власники багатьох крамниць, ресторанів чи приватного транспорту відмовлялися обслуговувати негрів.

Традиційна расистська зневага до "чорних" виявлялася сильнішою від суто ринкового (цілком природного, здавалося б) бажання здобути ще одного клієнта і додатковий прибуток.

Звичайно, свою роль тут відігравав і низький соціально-економічний статус самих чорношкірих: вони аж ніяк не були для білого бізнесу основними клієнтами.

Як і в сьогоднішній Україні, україномовні мешканці сіл і малих містечок ("колхоз"), аж ніяк не є основними клієнтами для "білих" бутіків, ресторанів чи, скажімо, авіакомпаній.

Але не менш істотним був також загальний расистський настрій білого суспільства, із яким навіть нерасистськи налаштований власник крамниці мусив рахуватися. Саме тому американська держава мусила таки втрутитися нарешті у 1960-тих роках у загалом священну для неї й недоторканну сферу приватного бізнесу і законодавчо заборонити дискримінацію чорношкірих громадян.

Виглядає, що й в Україні держава повинна заборонити мовну дискримінацію україномовних громадян також у приватному бізнесі – принаймні на перехідний період, поки не сформується справді цивілізований ринок, із належною повагою до клієнта з "гіршою" шкірою чи "гіршою" мовою.

Попередні підсумки

За великим рахунком, офіційне запровадження цивілізованої двомовності – під потреби клієнта, а не службовця чи обслуги – забезпечило би куди комфортнішу ситуацію для україномовних жителів Донецька чи Сімферополя, аніж сьогоднішня фіктивна державна одномовність.

Проблема, однак, у тому, що навряд чи саме такої двомовності добивається для себе креольська, великою мірою українофобська бюрократія в тому ж таки Донецьку та Сімферополі.

І навіть якщо би вдалось узаконити саме європейську двомовність – з усіма окресленими вище вимогами до службовців (а не до громадян), немає жодної певності, що ці механізми у неправовій, беззаконній державі працюватимуть. Скоріш за все – вийде ще один автомат Калашнікова.

Отже, визнаючи обґрунтованість цих побоювань і не приймаючи гасла двох державних мов у тому вигляді, в якому воно сьогодні пропагується – переважно демагогічно, мусимо водночас визнати, що сама по собі ідея офіційної двомовності у західному ліберально-демократичному, а не совєтському авторитарному втіленні – не є апріорно поганою.

Вона могла би бути цілком успішно втілена – принаймні в окремих містах України – за умови виконання всіх окреслених вище умов.

На жаль, осягнути ці всі умови в сьогоднішній Україні неможливо, бо ж ідеться про такі фундаментальні речі, як правова й політична культура, незалежне судівництво, ефективні інституції.

Проте саме на осягненні цих умов і варт зосередити головні зусилля і прихильникам, і противникам "двомовності". Бо не виключено, що мірою їх осягнення сам предмет початкової суперечки ставатиме дедалі менш істотним.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх