,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other

Изготовление куполов, изготовление иконостасов, обустройство храмов
sofrino.ru

Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Украинцы. Григорий Цымбал
  • 27 сентября 2010 |
  • 15:09 |
  • bayard |
  • Просмотров: 26986
  • |
  • Комментарии: 4
  • |
0
Ци́мбал Григо́рій ( — †2007) – в'язень сумління. Працював на одній з шахт Донбасу. У 50-ті рр. ХХ ст. підпав під вплив групи істинно-православних християн (ІПХ). Разом з другом П.Сорокіним очолив молодіжну групу ІПХ у Краснодонському районі. Розгорнув бурхливу самвидавничу справу. Писав й роздавав краснодонцям літературу апокаліпсично-есхатологічного й політичного змісту. Г.Цимбал агітував слухати передачі радіо “Бі-Бі-Сі” і “Голосу Америки”, бо тільки там, за його словами, можна було почути правду про СРСР. Пророкував загибель Радянського Союзу.

Був заарештований і висланий у мордовські табори, де провів за свої релігійні переконання 15 років. У таборі познайомився з греко-католицьким митрополитом Львівським Йосифом Сліпим. Архієрей спеціально для вихідців із Донбасу заснував таємні богословські студії підпільної греко-католицької духовної семінарії. Г.Цимбал прослухав курси і став переконаним греко-католиком.

Після свого звільнення Г.Цимбал працював шахтарем у Краснодарці Краснодонського району. Водночас він продовжив навчання, що проходило під наставництвом Степана Яворського у Вінниці. У вересні 1978 р. Цимбал був таємно рукопокладений у священицький сан єпископом УГКЦ Володимиром Стернюком. Отець Григорій майже щовечора служив відправи в обладнаній у своїй хаті капличці. Кожної відпустки священик їздив до Львова, Дрогобича, Борислава, Стебника, де підпільно відправляв богослужіння на квартирах греко-католиків.

На рубежі 80-90-х рр. ХХ ст. очолив громаду УГКЦ на Луганщині. З другої половини 90-х рр. до 2007 р. Григорій Цимбал продовжив своє служіння у Краснодарці.



09.05.07

11 березня ц.р. в м. Трускавець відійшов від нас у вічність український греко-католицький священик отець Григорій Цимбал.

Висловлюючи своє щире співчуття рідним і близьким покійного, а також своє глибоке признання його пам’яті, хочу видобути з глибини незабуття жменю спогадів про цю неординарну і у вищій мірі шляхетну людину, бо стежки наші перехрещувалися далеко від рідного краю. Не кожному священикові нашої Церкви від Берестейського Поєднання довелося йти такими складними шляхами до віри, до Бога, до Української Католицької Церкви, як це випало на долю покійного отця Григорія.

Вперше ми зустрілися на похмурій закутині мордовської землі в 1960 р., на 5-му лагпункті великого острова архіпелагу ГУЛАГ, ім’я якому Дубравлаг, куди мене привезли в складі великого числа в’язнів з іншого острова – Озерлаг, що розташований був у Іркутській області. Аматорові географії даремно шукати тих островів на мапах, їх немає на жодній мапі світу, вони, ці таємничі острови, дістали свої назви у спеціальних відомствах ГПУ і під цими кодовими назвами знайшли своє місце у великому творі О. Солженіцина „Архіпелаг ГУЛАГ”, і там їх слід шукати. Ешелон поволі посувався від лагпункту до лагпункту і виригував відповідну кількість в’язнів. Так він доповз до 5-го лагпункту, призначеного для штрафників. Майже рік перед тим у глибині сибірської тайги мені пощастило опинитися серед такої категорії людей без громадянства, отож мене оприділили саме в ту зону, що складалася всього з двох бараків, відгороджених від себе високою загородою з багатьох ниток колючого дроту, але не частоколом. А до того загорода не прострілювалася із сторожової вишки. Тож ми мали можливість того ж таки дня поспілкуватися із старожилами, які вже раніше поселилися в цьому виправно-трудовому лагері. Таким чином відбулося наше перше знайомство з цікавою групою шукачів правди і віри. Це були Ніколай Бєлих, Павло Сорокін і Григорій Цимбал, донедавна – мешканці Луганської області.

Всі три – шахтарі однієї шахти Донбасу, стихійно, самотужки прийшли до несприйняття совєтської безбожної імперії. Кожен самотужки зумів зустрінутись зі Святим Письмом. Але в Святому Письмі не могли прийти до пояснення сутності і майбутнього безбожної ідеології і держави. Пошуки найактивнішого шукача – Павла Сорокіна привели до письменника Федора Достоєвського. „Злочин і кара”, „Біси”, і остаточно „Брати Карамазови” поруч Біблії стали для Сорокіна тою опорою, на якій склалися переконання трійці про причини зав’язку і неминучий упадок СССР. В їхніх писаннях багато містики, багато суб’єктивного, але вистачило переконаності для того, щоби навколо цієї трійці почали гуртуватися прихильники їхніх ідей.

Виставивши Леніна і Сталіна, як ставлеників пекла, а Москву з Кремлем – як престол злого духа, які невдовзі мають зазнати краху і кари Господньої, були переконані, що безбожна імперія скоро впаде. Вбогі духом і щирі серцем мешканці цього краю сприймали ці висновки радо. Але ж Радянський Союз був тою тоталітарною державою, де таємниці дуже швидко ставали відомі караючим органам. Почалися обшуки, допити, арешти, слідство і, нарешті, суд. Миколу і його дружину засудили до 10 років кожного строгих таборів, а Павло і Григорій дістали по 25.

У вересні 1960 р. мене, як такого, що свій рік штрафного режиму відбув, перекинули у знаменитий 1-й лагпункт у посьолку Сосновка Зубово-Полянського району тої ж таки Мордовської АССР, а згодом сюди привезли і нашу трійцю луганських друзів.

Якось перед тим на 5-й лагпункт прибув старший віком чоловік, маленький, миршавий, але представив себе єпископом „Істинно Православної Церкви” (підпільної). Трійка луганчан дуже радо і прихильно його прийняла. Кілька місяців цей дідок мав неабиякий вплив на наших друзів, але крім додаткового затуманення їм нічого не приніс. А згодом виявилося, що це звичайний авантюрист, яких немало вешталося поміж простодушними громадянами великої неосяжної Росії, ласих поживитися людською простодушністю. Совєтська Феміда і таких прибирала до рук.

Кого тільки не застали ми в цьому лагері. Від сектантів усіх напрямків до священиків усіх конфесій, в тому числі підпільних: ІПХ, ІПЦ, і, звісно, УГКЦ. Розглянувшись в ситуації, наші луганчани особливо Сорокін і Цимбал всією душею прихилились до українців. Українські греко-католицькі священики старшого покоління вигідно відрізнялися від усіх інших своєю освіченістю і своїм європейським поведенням. Глибоко в серці Григорія Цимбала був закорінений український патріотизм. Як губка воду покійний о. Григорій сприймав кожне слово із щирих розмов на богословські теми. Отці Микола Ревть, Ілля Блавацький, особливо Степан Яворський, колишній викладач Перемиської духовної семінарії, зуміли дати спраглому серцю о. Григорія те, чого так довго він шукав. Мені здається, що вирішальне значення мали зустрічі з Блаженної пам’яті Митрополитом Йосифом Сліпим, які для пізнішого отця Григорія були спеціально влаштовані о. Яворським.

Добрі стосунки нав’язалися в Григорія з польськими і литовськими священиками, а послухати їх можливості були під час вечірніх прогулянок по території зони, а також при праці. Ось в цьому середовищі духовно і інтелектуально зростав Григорій Цимбал. Вивчив польську мову, щоб можна було читати книжки, які були у польських священиків, і за незнанням мови не вилучалися лагерною адміністрацією. Цимбал відійшов від Достоєвського і всім серцем сприйняв Церкву вселенську Католицьку і єдиний в ній провід – Святого Апостола Петра і його наслідників.

„У всякого своя доля і свій шлях широкий” – каже Шевченко. Так і в нас, позбавлених усяких прав громадян величезної держави зла, розкидали знову по інших таборах. Із отцем Григорієм ми зустрілися через багато літ в м. Коломиї, куди він приїхав по своїх справах. Тоді він відвідав Світлої пам’яті Преосвященного Павла Василика, як знайомого із Мордовії, про що буде нижче, а також і мене. На той час Цимбал уже давно був священиком нашої Церкви. У своєму містечку Краснодарка на Луганщині організував громаду греко-католиків, заснував церковцю і під тиском луганської дійсності виконував свої душпастирські обов’язки. Тоді він залишив мені свої писання на російській мові з проханням перекласти на мову українську, що я радо зробив і вислав йому на луганську адресу.

В 1997 р. вийшла друком його книжка „Третя московська спокуса”.

Сьогодні мені повідомили телефонічно про його смерть. Сумна звістка... Сумна подвійно, коли взяти до уваги, якими тернистими дорогами, якими непростими випробуваннями довелося покійному йти до Христа і Його Церкви, коли довелося це робити від ролі правдивого неофіта в радянській дійсності через голодомор 1932-33 років, війну, два тюремні терміни тощо. Але радісно, що ця неординарна, чесна і щира, в якої не було „зерна неправди за собою” людина, знайшла у своїй душі силу і вміння вибрати найсуттєвіше, вміти відсіяти непотрібне, помилкове і знайти не тільки для себе, але й повести інших за собою.

Дивні діла Твої, Господи, дивними дорогами ведеш кожного з нас зокрема, бо любов до людини в Тебе безмежна.

Народився на крайньому Сході, склав своє тіло на крайньому Заході землі української.

Не маючи змоги за станом здоров’я висловити над свіжою могилою цих кілька слів глибокої шани і поваги до покійного о. Григорія, молитовно складаю їх, як останні квіти, як останнє „Прощай, брате і до побачення там, де ти вже є”.

Він вже не з нами. Він відійшов у вічність. Пошанований за життя, пошанований над гробом після стражденного життя від дитинства і до кінця своїх днів на цій юдолі плачу і скорботи, і можна би не турбувати його тіні, якби не одна обставина. Отець Григорій мав нещастя двічі подорожувати по островах архіпелагу ГУЛаг, а отже, був зачислений до категорії рецидивістів, що в Радянському Союзі вважалося додатковим злочином і доводилося нести покарання вдвічі більше, ніж в’язні, які відбували вперше. І коли після Хрущовської оттєпєлі режим на островах почали знову посилювати, рецидивістів відокремили від інших в’язнів і запроторили в тюрму в тюрмі, тобто спеціальний табір, де в’язні перебували цілодобово під замком. Відповідно до цього послаблене харчування, особлива цензура листів, частіші обшуки, частіші додаткові покарання карцером, примусове вислуховування перевиховавчих бесід від малограмотних офіцерів табору тощо. Всі ці відомості отець виклав у своїй книжці, яка була надрукована в 1997 р. і називається „Третя московська спокуса”. Отцеві довелося перебувати в камері разом з дуже цікавими людьми, назвемо їх почергово, як вони спали на своїх суцільних нарах.

Від стіни, ближче до вікна, а отже, чистішого повітря – Митрополит Йосиф Сліпий, поруч отець Павло Василик, Григорій Цимбал, литовський священик Альфонс Сварінскас, п’ятидесятницький єпископ Мельник і останній, заступник Мельника – Безкоровайний.

Автор подає своє кредо: „якщо хочеш щось писати, то пиши про те, що ніде не написано; про те, що ти достеменно знаєш і про те, що ти досвідчив на своїй власній шкірі; про ту Правду, на святий жертвеник, задля якої ти готовий покласти своє життя”.

І справді, про те, що відбувалося в цій камері і за нею ніхто з цієї групи, крім о. Григорія, ширше не розповідав.

На початку книжки о. Григорій висловив цікаву думку. Виклавши послідовно акти нищення московським кремлем спочатку Греко-Російську Церкву, очолювану Святішим Патріархом Тихоном, а слабодухого Митрополита Сергія зігнули, як слухняне знаряддя у своїй большевицькій антихристиянській і антиукраїнській русифікаторській політиці свого 72-літнього неподільного однопартійного панування.

Другою жертвою московського семиголового звіра впала Греко-Українська Автокефальна Церква, очолювана Митрополитом Василем Липківським. Вся українсько-автокефальна православна ієрархія протягом 30-х років безслідно зникла в НКВДівських катівнях та в сибірських каторжних таборах.

А тепер виникає цікаве запитання, – каже автор, – і продовжує: чому в боротьбі з московським антихристом Греко-Російська і Греко-Українська автокефальна Церкви потерпіли поразку, а Українська Греко-Католицька Церква вийшла з цієї нерівної боротьби з перемогою? Моя відповідь: Українська Греко-Католицька Церква є невід’ємною частиною Єдиної Святої Соборної (Католицької) Апостольської Церкви, очолюваної Святим Апостолом Петром і його законними спадкоємцями – єпископами Риму. Отже, сила пророчих слів Засновника і Творця Вселенської Церкви Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, звернених до сина Йони – Симона: „Тож і Я тобі заявляю, що ти, Петро (Скеля) і що Я на цій скелі збудую мою Церкву, і що пекельні ворота Її не подолають” (МТ. 16, 17-20). Цього небесного фактора противники Церкви не врахували, і тому, в кінцевому результаті самі потерпіли смертельну поразку. Святий Іван Богослов у своєму Одкровенні писав: „Ці проти Агнця воюватимуть і Агнець переможе їх, бо Він – Владика над владиками і Цар над царями, і ті, що з Ним, вони покликані і вибрані” (Одкр. 17, 14)

Отець Цимбал розповідає про історію табору № 1 в Сосновці, що не є настільки цікавим з огляду на те, що про той табір написано чимало. Цікавим є перевтілення самого Григорія Цимбала, позначене явними ознаками втручання Неба в це, напрочуд цікаве життя.

Народившись на Сході України, від самого дитинства переживши всі жахіття підсовєцького життя з його голодоморами 1932-33, 1947 років, все колгоспне кріпацтво нового типу, все намагання большевицької системи виховати Григорія, як і його однолітків, на радянську людину, він тою радянською людиною не став. Маючи аналітичний спосіб думання, він не тільки здорово спостерігав те життя, нібито соціалістичного ладу, а постійно в ньому варячись, зумів бачити всю облудність, весь диявольський задум самої цієї ідеології. Голод, холод, крайня несправедливість до таких як сам, до родини, до цілого народу, виробили протилежне бажаному. Цієї системи він не сприйняв. І не тільки не сприйняв, а почав шукати пояснення причини такого стану і виходу з нього. Зустрівши подібних собі, почав шукати в Достоєвського і в святого Івана Богослова, в його Одкровенню. Друзі, як і сам Григорій, в Апокаліпсисі шукали пояснення і розв’язки диявольської ідеології кремлівських вождів.

Вдивляючись в риси обличчя, в його зосереджений погляд очей, так добре мені знайомих, не можна не звернути уваги на його руки, мов би навмисно виставлені на показ світові, що так довго фальшиво не хотів визнати очевидного факту жахливого державного ладу на шостій частині суші планети, покликаного нищити все живе, все здорове. Ці руки – це руки людини, яка приречена була все життя від раннього дитинства тяжко фізично працювати, щоби вижити і сяк-так прогодувати свою родину. Читаючи „Жовтого князя” Василя Барки, в кожному персонажі бачу його, Григорія Цимбала. Ці руки розвинулись, огрубіли від тяжкої мозольної праці. Пошуки шматка хліба в найщасливішій країні на планеті, де „жизнь стала лучше, стала веселей”, привели юнака на Донбас, у вугільні шахти. Кожен ризикував кожен день, спускаючись під землю, але заробіток давав змогу вижити, і доводилося ризикувати життям. Як побачимо дальше, Провидіння берегло Григорія і вело по твердих, надто твердих дорогах, аж до того часу, коли він почув „Іди за мною”. А поки-що Григорій вже другий раз в концтаборах, де знову ж таки тяжка фізична праця, де доводилося копати глину, розминати її, ліпити цеглу, сушити, випалювати, і все – руками, тими ж огрубілими руками.

Грубіли руки і в рабів в каменоломнях Риму чи Єгипту, але разом з руками грубіли і душі. В Цимбала душа не грубіла, вбити його живу думку не вдалось. Він, немов той Спартак, шукав виходу. Як ці руки нагадують мені руки перших Христових апостолів. Перебуваючи постійно під палючим сонцем Палестини, постійно тягаючи сіті (а інколи улову і не траплялося), руки тих рибаків також грубіли. Може грубіли і серця, але Серцевидець Ісус вибрав з-поміж усіх тих, що їх душі не огрубіли, і покликав на ловців людських душ. Ставши апостолами, вже ген після Воскресіння їх Учителя і Месії, вони і далі не цуралися фізичної праці. Мандруючи пішки і на хитких корабликах, постійно загрожені, постійно виставлені на ризику життя, ті, що для Христа здобули світ, на хліб насущний заробляли здебільшого своїми руками; шили намети, продавали і так харчувалися.

Прочитаймо апостола Павла: „Я куди більше був у трудах, без міри в ранах, частіш у в’язницях, і багато разів при смерті. Від юдеїв п’ять разів дано мені було по 40 ударів без одного, тричі мене бито киями, один раз камінням. Тричі розбивався зо мною корабель, ніч і день перебув я на глибині морській, багато разів бував я в подорожах, у небезпеках на річках, від розбійників, у небезпеках від одноплемінників і язичників, у небезпеці у місті, в пустелі, на морі, у небезпеках між лжебратами, у праці й виснаженні, часто в недосипанні, в голоді і стужі, часто в пості, на холоді та в наготі” (2 Кор. 11, 23-27). І таке життя не огрубило, не зневірило колишнього Савла з Тарсу. За все своє життя не нажив він добра матеріального, ні рухомого, ні нерухомого. Не мав власного осла, ні верблюда, ні хати, ні пристановища. Єдиної честі удостоївся, як римський громадянин, це те, що його не розп’яли, як апостола Петра, а мечем відрубали голову.

В трудах, часто непосильних, проминуло і життя Григорія Цимбала. Не нажив він ні осла, ні авта, ні ставка, ні млинка, ні навіть наймізерніших сум в банках, бо шукав він іншого. Шукав відповіді на свої крамольні запитання, шукав правди Божої і знайшов у спосіб, від якого сам здивувався. Знайшов через Духовну Семінарію, як сам каже, – єдину в Католицькому світі, де на двох студентів було 10 чи 12 викладачів. Дивні діла Твої, Господи.



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх