,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Концепція «руского міра» патріарха Кіріла як основна перепона розвитку православного християнства в Україні
  • 18 сентября 2010 |
  • 23:09 |
  • norman orx |
  • Просмотров: 34168
  • |
  • Комментарии: 3
  • |
-1
Концепція «руского міра» патріарха Кіріла як основна перепона розвитку православного християнства в Україні


Частина перша

Патріарх Московський Кіріл, виступаючи 3 листопада 2009 року на відкритті ІІІ Асамблеї «Русского мира» в Москві, запропонував використовувати новий термін — «страна русского мира». На думку патріарха, країна відноситься до «руского міра», якщо в ній російська мова використовується як мова міжнаціонального спілкування (читай – державна), розвивається російська культура, зберігається загальноісторична пам’ять (читай – написана російськими істориками) (http://www.pravoslavie.ru/news/32537.htm). На відміну від братерських союзів слов’янських народів Росії, України, Білорусі, що давно вже набили всім оскомину, та паралізованому ксенофобією євразійству, схоже, це щось нове й, очевидно, запозичене патріархом Кірілом із західного світу під час його численних подорожей до Європи.

Згідно з цією концепцією Молдова з її переважно неслов’янським населенням є країною «руского міра», оскільки значна кількість її мешканців спілкується російською. Як мило, як цивілізовано, зовсім як у Франції, де темношкірих франкомовних французів уже скоро буде більше, ніж нащадків учасників Великої французької революції. Проте який неоціненний вклад можуть внести у розвиток російської культури неоросіяни-неслов’яни з Абхазії чи Молдови? Це предмет окремої розмови.

Україна, на думку Кіріла, безперечно має належати до «руского міра», усе глибше туди всмоктуватися, і не лише одними молитвами Московського патріарха, а й добре продуманою, щедро фінансованою українською політикою російського уряду. На тлі безперечних успіхів російських урядовців у «руськоміризації» України здобутки Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) досить скромні, я б сказав мізерні, на відміну від здобутків інших конфесій, зокрема Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).

У своєму інтерв’ю «Українському тижню» (№ 9 (142) від 16.07.10 р.) патріарх УПЦ КП Філарет зазначає: «Якщо говорити про статистику, то УПЦ КП має 30 єпархій в усіх областях України, 41 архієрея, три вищих навчальних заклади, три середніх, понад 50 чоловічих і жіночих монастирів, 4,5 тис парафій, понад 3 тис духовенства та 14 млн вірян. УПЦ МП має 9 млн вірян, але вдвічі більше парафій і монастирів. Якщо говорити про вплив, то УПЦ КП підтримують українська інтелігенція і громадські організації. А УПЦ МП – певні політичні партії та українські бізнесмени. Тому УПЦ МП фінансово багатша, а УПЦ КП – бідніша. Та оскільки діє ідея, ми сильніші.» (http://www.ut.net.ua/art/166/0/4131/).

Як сталося, що в суперництві між двома православними церквами перемогла церква, що не має суттєвої ні фінансової, ні адміністративної підтримки? На мій погляд, основна причина поразки УПЦ МП полягає в тому, що вона опирається на концепцію «руского міра», запропоновану її патріархом Кірілом.

Концепція «руского міра» у свідомості пересічного українця ґрунтується на радянській культурній традиції, а не на власне російській національній. Войовничий атеїзм є важливою складовою цієї пострадянської «рускомірної» культури. Парафії УПЦ МП здебільшого переважають на сході та півдні України, де домінує атеїстична «рускомірна» культура. Об’єктивно вони не в змозі у цих регіонах поповнюватися за рахунок дорослого (переважно урбанізованого) населення. Зрозуміло, що в західних і центральних областях України, де «руский мір», слава Богу, ще так глибоко не укорінився, де сильні дідівські християнські православні традиції, обидві українські православні церкви динамічно зростають за рахунок дорослого (передусім сільського) населення.

УПЦ МП, на відміну від УПЦ КП, постійно наголошує на своїй канонічності. Канонічність, на мій погляд, важлива для так званих формальних вірян, які рідко спілкуються з церквою, а якщо і спілкуються, то у форматі грошово-товарних відносин. Вони несуть гроші до церкви і хочуть отримати якісну канонізовану послугу – хрещення, вінчання, прощення гріхів. Формальних вірян не цікавить, якою мовою говорить священик і взагалі про що він говорить? Головне, щоб усе було як у людей та за церковним обрядом. На відміну від формальних, істинні віряни йдуть до церкви зі своїми болями та проблемами, вони хочуть, щоб їх почули, підтримали, щось порадили. Для них канонічність є другорядною, на перший же план виходить особистість священика, його вміння спілкуватися з людьми, мова, якою він звертається до них.

В Україні домінує зовсім інший тип вірян – так звані «позаконфесійні» православні. За даними міжнародного соціологічного дослідження «Релігія та релігійність в Україні», з усіх, хто самоідентифікується як християнин східного обряду, більше половини вважають себе православними, але не відносять себе до Московського чи Київського патріархату. Близько 40 % опитаних відповіли, що шукають власний шлях спілкування з Богом, будучи православними. Тож можна припустити, що православність українського населення вже не є класичною. На думку соціолога Максима Паращевіна, «вона значною мірою зсувається у бік самостійності: коли людина сама вирішує, у що їй вірити і прислухатися чи не прислухатися до настанов певних релігійних організацій» (http://jerelo.info/Podiyi-v-Ukrayini/Ukrayintsi-navertayutsya-do-Boga.htm). Зрозуміло, що для «позаконфесійних» вірян канонічність не є вирішальним фактором їхнього повернення до «воцерковлених» православних того чи іншого українського патріархату.

На мій погляд, «позаконфесійність» більшою мірою зумовлена рудиментними залишками рускомірної атеїстичної культурної традиції в свідомості дорослих українців, меншою мірою – зайвою публічністю міжконфесійних «розборок». У цьому контексті зазначу, що прес-службі Вінницької єпархії УПЦ МП перед тим, як оприлюднювати на власному офіційному сайті замітку про свою перемогу над «неканонічним» супротивником у боротьбі за храм, не зайвим було б добре подумати, чи будуть сприяти переможні вісті з міжконфесійного фронту зменшенню кількості позаконфесійних православних в Україні? (http://orthodox.vinnica.ua/index.php?o=1758&l=2).

У цій же «фронтовій» замітці є промовистий абзац, який я дослівно зацитую: «Є в селі одна руська церква, а ми собі строїли українську церкву. І хочемо щоб по-українськи там правилось, А ми нічого по тому церковно-словянському не понімаємо, – говорить місцева Лідія Пуздерко (о. Павло, перейшовши до УПЦ, продовжує служити українською – ред., примітка офіційної прес-служби Вінницької єпархії!)». Цікаво, чи відає о. Павло, що за концепцією «руского міра», проголошеною його новим патріархом, у майбутньому він буде зобов’язаний проповідувати цей «мір» і у себе на парафії?

На мій погляд, на українському Сході, а особливо на Заході, УПЦ МП програє через те, що вона молиться із вірянином незрозумілою для нього церковнослов’янською мовою. І о. Павло, і багато інших його нових колег священиків підсвідомо мали б відчувати, що використання зрозумілої (російської та української) мови в УПЦ МП сприяє зростанню кількості їхніх вірян по всій України. Проте за існуючої тенденції зменшення автономії УПЦ МП і примусового приживлення концепції «руского міра» патріархом Кірілом українська мова з часом однозначно мала би бути викорінена із храмів Московського патріархату. А отже, об’єктивно це призведе до зменшення кількості вірян УПЦ МП у центральних та західних українських областях.

професор Сергій ЯРМОЛЮК

Джерело

Церква.info



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх