,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Украинцы. Тарас Шевченко
  • 18 сентября 2010 |
  • 20:09 |
  • bayard |
  • Просмотров: 102390
  • |
  • Комментарии: 12
  • |
0
Чи замислювалися ви бодай колись над тим, як найефективніше знищити митця? Виявляється, ні куль, ні баґнетів для цього не потрібно. Його просто треба поставити на п’єдестал і змусити вшановувати на державному рівні – себто, у день народження урочисто покладати квіти від різних установ, а ще порозвішувати портрети в спеціалізованих шкільних кабінетах і поряд настановити вчительку, котра буде повторювати: «діти, це геній, любіть його». І все – мистецтво зникне, залишиться сама оболонка, всередині якої порожнеча.

Якось я запитала своїх першокурсників, ким власне для них є Шевченко? І виявилося, що для більшості з них він просто... нецікавий. Дехто почав говорити, про якісь пікантні подробиці його життя, як-то невдатні взаємини з жінками чи проблеми з алкоголем, але чомусь жоден із цих майбутніх філологів не заговорив власне про поезію. То чого вже чекати від їхніх ровесників, котрі обрали інший фах?

Одне слово, школа, а відтак держава (бо ж саме вона суворо контролює цю інституцію, затверджуючи програми та ставлячи «грифи» на підручники) геть відбила в них бажання читати Шевченка. Бо як можна читати написане пам’ятником чи портретом, – а саме таким і зринає в їхній уяві Шевченко?

На початку минулого століття футурист Михайль Семенко сказав, що там ,де є кумири – немає мистецтва, й демонстративно «спалив» «Кобзар». Тоді «громадськість» страшенно обурилася такою «наругою» над пам’яттю «Великого Кобзаря». Хоча, якщо замислитися, за цими епатажними рядками криється спроба захистити Шевченка-поета, а заяву проте, що «Шевченко у мене під ногами», либонь варто розуміти як своєрідний твердий ґрунт, отримавши який, українська література мала рухатися далі, а не тупцювати на одному місці чи, й того гірше, закопувати себе в ньому. На жаль, нині у ставленні до Шевченка мало що змінилося – щороку ми стаємо свідками показових бравад і клятв у любові до «великого демократа» (тепер уже просто демократа, а донедавна було ще й революційного), основоположника, батька нації, тощо. Тим часом ряди його епігонів хоча й порідшали, та все ж не зникли, а держава докладає надзусиль, аби від його поезії «тхнуло дьогтем і салом», і аж ніяк не йдеться про щире митецьке чуття автора – а отже, слова Семенка не втратили актуальності.

Здається, про Тараса Григоровича знаємо все: і про раннє сирітство, й про кріпаччину, й про звільнення, й про страждання за народ. Про останнє чи не найбільше. Але як часто замислювалися про душевну муку від незреалізованості як митця, – бо не може людина вільно творити за умов солдатської муштри, навіть якби не було отого сумнозвісного «без права писать и рисовать». Адже творчість найперше потребує свободи, фізичної й інтелектуальної, а це речі фактично несумісні з армійськими реаліями.

Хоча, звісно, царська заборона тільки підсилювала ситуацію. У своєму листі до Анастасії Толстої від 9 січня 1857 року Шевченко, порівнюючи свою долю з Данте, писав: «Данте Аліґ’єрі тілько вигнали з рідного краю, але не заборонили йому писати своє «Пекло» і [про] свою Беатріче, а я… був нещасливіший за флорентійського вигнанця». Однак він знаходить у собі сили протистояти оточенню й не втратити себе як митця навіть у ситуації, коли більшість втрачала людську подобу. Вистояти за умов «казарми смердячої» сприяє йому заглиблення в християнську філософію. Недарма ж бо він просить Варвару Рєпніну надіслати йому трактат Томи Кемпійського «Наслідування Христа», зазначаючи, що тільки християнська філософія здатна боротися з безнадією. Він розмірковує над долею Спасителя й у цьому річищі замислюється над власною долею, а відтак у його творчості виразно зринає мотив співрозп’яття, знаний українською літературою й філософією ще від часів бароко, – себто, поет вважає за щастя взяти на себе бодай часточку Ісусового страждання. Поряд із образом Спасителя зринає образ Діви Марії, людської заступниці перед Богом. Саме вони є у Шевченка втіленням найвищої гармонії – ідеалу, до якого має прагнути людство:


І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.


Якщо замислитися – це фактично Шевченкова візія Горнього Єрусалиму.

Однак, поет не просто звертається до цих образів, апелюючи до їхнього загальнохристиянського значення, – він переосмислює їх в контексті українських реалій; тож недаремно Марія в однойменній поемі – це мати-покритка, від початку приречена на страждання. Ідеал добра й усепрощення він протиставляє «дикунським» законам, котрі змушували виганяти з дому жінку з дитиною. Він ніби кидає в обличчя народній темноті – «Мати Божа теж уважалася б покриткою. Ви би так само не прийняли її». Відтак шевченкова Марія помирає від голоду під тином. Такий фінал різко контрастує із канонічним зображеннями Успіння Богородиці, однак він чи не найбільше дає відчути глибину трагедії життя Марії, а водночас її святість. Саме читаючи Шевченка, починаєш замислюватися над тим, що вона була народжена людиною й що її страждання неспівмірне з будь-якими іншими земними поневіряннями.

А отой «вишневий садок» біля хати, що став для поета уособленням справжнього раю, – він зринає не лише за сірими мурами Петропавловської фортеці, а й перегодом, коли в поета з’являється надія на щастя («Поставлю хату і кімнату»), й тоді, коли приходить розуміння того, що час перепливати «через Лету бездонную та каламутную...». До речі, за півтора століття до того, в останню ніч свого життя в далекому Ростові інший український геній Дмитро Туптало, звіряючись своєму найталановитішому учневі, говорив про вишневі сади України...

Саме в християнському річищі розмірковує Шевченко про причини добра й зла, земної несправедливості, вказуючи на абсурдність такої ситуації після жертви Спасителя.

Отже, Шевченко періоду заслання – це шлях від бунту проти несправедливого світу до філософського аналізу її причин. Залишитися митцем за умов, коли багатьом не вдавалося залишитися людиною, – ось чи не найбільший його подвиг.

Так, Шевченко дає нове дихання українській літературі, але він не розпочинає її з «чистого» аркуша, – вона постає, спираючись на культурну традицію, сформовану століттями (насамперед бароковою добою). Тож, певно, не зовсім коректно поділяти й українську літературу на «до» і «після» Шевченка, а радше варто говорити про його органічність у цій літературі.

Передчуваю, що цьогорічний «шевченківський» день нічим не відрізнятиметься від попередніх. Будуть кошики квітів, котрі «влада й опозиція» покладатимуть до пам’ятників. Будуть пісні й танці, – одне слово, вкотре відсвяткують у найкращих традиціях «котляревщини» (найдальше, звісно, пішов університет Поплавського, який буде гоцати на сцені Палацу «Україна» (sic!) в день смерті митця – 10 березня). І за всією отією метушнею знову не буде Шевченка. Політики пишно розказуватимуть нам про велику любов до нього, про низку заходів, спрямованих на вшанування його пам’яті, – але скромно промовчать про те, коли вони востаннє тримали в руках «Кобзар» й заходили до музею, щоб просто насолодитися його картинами. І ніхто й не згадає, скільки монографій, присвячених Шевченкові, та видань його творів не вийшло в Україні минулого року й скільки не вийде цього... Бо не потрібен їм митець, а потрібен «об’єкт» всенародного вшанування, на тлі якого можна спробувати реалізовувати власні гіпертрофовані амбіції.

Замість P.S.: Восени цього року ми з подругою зайшли до меморіального музею Тераса Шевченка – того, що поряд із Майданом. Ми, звісно, були там на ту пору єдиними відвідувачами... А коли вже виходили, на подвір’я зайшла киця з п’ятьма кошенятами. Тоді подумалося, що Поет, який усе життя прагнув хатнього затишку, пухнастим гостям щиро б порадів...



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх