,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


191 рік з Дня Народження Пантелеймона Куліша
  • 7 августа 2010 |
  • 16:08 |
  • bayard |
  • Просмотров: 134187
  • |
  • Комментарии: 8
  • |
0
Народився 7(8) серпня (26 липня по старому стилю) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.

Світ живе не так, як собі мудрує на самоті душа поета.

Не чим іншим як історичним парадоксом слід називати те, що нині ми розпочинаємо знову, як робилася спроба наприкінці 20 — початку 30 років, розвивати деякі ідеї Куліша-культуролога, Куліша-історика. Багаторічне замовчування імен українських митців, вчених, громадських діячів, політиків, «виламування» з культурного фундаменту великих пластів далекого минулого, вульгарне, на догоду ідеологічно спекулятивним тезам, трактування культурного й суспільного розвитку спонукають нас до вивчення нашої духовної спадщини, щоб виважити, а може, й переоцінити усталені інтерпретації їх творчості, а також культурницької й політичної діяльності з позицій сьогодення. Звернімося до праць М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Дорошенка, Д. Яворницького, а насамперед до П. Куліша. Звісно, не все в нього заслуговує на беззастережне схвалення. Багато його історичних концепцій зазнало деформацій під тиском тих соціально-політичних і культурних умов та обставин, в яких жив і творив Куліш. Але для того, щоб сказати чесне, вивірене архівними документами та грунтовними дослідженнями, слово про характер і першопричини цих деформацій історичного минулого, витворених Кулішем-істориком, треба опублікувати його доробок, який є на сьогодні унікальною бібліографічною цінністю. Прикро, що лише тепер ми розпочинаємо осягати велич Куліша без ідеологічних застережень, повільно і несміливо добираючись до його творінь. Та чи сповнимо ми бажання Ганни Барвінок, яка зберегла величезний архів свого чоловіка і в похилому віці турбувалася про видання повного зібрання його творів? Звернулася вона до історика і археолога Івана Михайловича Каманіна — директора Центрального архіву давніх актів у Києві, не лише тому, що той був добрим знайомим Пантелеймона Олександровича, а передусім тому, що мав великий досвід у публікації історичних документів, й, крім того, свого часу Іван Михайлович взяв під опіку величезний архів Куліша — ще вповні не опрацьовану рукописну скарбницю, в якій є багатюще листування письменника, рукописи творів, записки тощо. Переданий до утвореної Української Академії наук, цей архів «запрацював» на каманінське п'ятитомне Зібрання художніх творів Пантелеймона Куліша, як оригінальних, так і перекладних, яке розійшлося швидко. Каманіна не стало в 1920 році. Тоді дослідження творчості продовжили молоді літературознавці М. М. Могилянський, О. К. Дорошкевич, П. І. Рулін, М. К. Зеров, В. П. Петров, Є. П. Кирилюк. Та їх ініціатива не була підтримана. У наш час розпочинається «третя хвиля» видання і вивчення творчої спадщини одного з найпродуктивніших будителів національної самосвідомості українців, неодіозного, хоча й суперечливого мислителя, поборника національної самобутності українського народу, його мови і культури, палкого прихильника справедливих міжнаціональних взаємин, високої культури людського співжиття, гармонійної взаємодії цивілізації і природного середовища, технічного прогресу, моральних і загальнолюдських гуманістичних цінностей. Пантелеймон Куліш вірив, що його зрозуміють нащадки, пізнає благородство його трудів і замірів Україна. У вірші «На чужій чужині» він писав:

Не забудеш мене, поки віку твого,
моя нене Вкраїно,
Поки мова твоя голосна у піснях,
як срібло чисте дзвонить.
На що глянеш, усюди згадаєш твого
бідолашного сина;
Туподумство людське, моя нене,
від тебе його не заслонить.


Готуючи до друку збірку сонетів «Друга камена», точніше, її рукописний варіант (цілком можливо, для дарунку), 10 травня 1925 року Микола Зеров елегантним почерком, вимальовуючи кожну літеру, переписав сонет «Куліш»:

Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов;
Сивіє розум і холоне кров;
Літа минулі, мов бліда примара.
Та він працює, Феніксом з пожару
Мотронівка народжується знов;
Завзяттям віє від його промов
І в очах відблиск молодого жару.
Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче ставити курінь,
Над творами культурників п'яніє.
І днів старечих тягота — легка,
І навіть в смертних муках агонії
В повітрі пише ще його рука.


В наші дні далеко не кожному зрозуміле таке закодоване в образах життя видатного українського письменника, історика, критика, публіциста, етнографа, мовознавця, культурного діяча Пантелеймона Олександровича Куліша, але в ті, далекі вже від нас, 20-і роки XX ст., його ім'я було популярним. У збірнику «Революційні поезії», виданому в Харкові у 1920 році з метою прилучення широкого українського читача до національної поетичної скарбниці, поряд із поезіями Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Євгена Гребінки і Михайла Старицького, Павла Грабовського та Івана Франка, Лесі Українки і Олександра Олеся, Грицька Чупринки і Спиридона Черкасенка, Павла Тичини і Василя Чумака вміщена дума П. Куліша «Кумейки». Тогочасним революційним настроям були співзвучні заключні її рядки:

Нехай знають на всім світі,
Як ми погибали
І, гинучи, свою правду
Кров'ю записали.
Записали — прочитають
Неписьменні люде,
Що до суду із шляхетством
Згоди в нас не буде.
Поки Рось зоветься Россю,
Дніпро в море ллється,
Поки серце українське
З панським не зживеться.



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх