,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Життя, викуплене "млеком" і сиром
  • 4 мая 2010 |
  • 21:05 |
  • bayard |
  • Просмотров: 25183
  • |
  • Комментарии: 6
  • |
0
Мій дід із Полтавщини, Іван Тимофійович Дениско (1922 - 1992), про початок другої світової війни дізнався в ешелоні. Цей потяг віз призовників з України у Робітничо-селянську Червону Армію на новозахоплені комуноросійською імперією території - в Прибалтику.

Їм спішно роздали допотопні гвинтівки, показали, як натискати курок - і кинули в бій із німцями. Бої на території Латвії для діда і його товаришів по зброї (чи беззбройності) завершилися оточенням. Намагалися вирватися, пробиралися на схід лісами, болотами.

Одної ночі поснули, знесилені, в переліску. Дід прокинувся від звуку мотоциклів. Схопився, бачить: на узліссі з білим прапором стоїть їхній командир - капітан-естонець, а лісок весь оточили німецькі автоматники на мотоциклах.

Опір не мав жодного сенсу. Спасибі капітанові-естонцю, що не підняв своїх хлопців на безглузду стрілянину супроти моторизованої армади автоматників.

У кишені в діда була грудка цукру. Та грудка з водою була його єдиним харчем кілька днів у таборі для військовополонених.

Тим часом німці почали розпихати полонених по латвійських хуторах, господарі яких мали постачати Рейху харчі, а для того одержували додаткову робочу силу.

Дідові пощастило. Його господар Лаціс із хутора з такою ж назвою побіля Даугавпілса виявився людиною порядною і справедливою. Побачивши, що дід уміє робити всю селянську працю, що він теж совісний і порядний, Лаціс почав ставитися до нього як до рівного. За одним столом обідали, разом працювали в полі.

Але, мабуть, козацьке коріння діда, що тягнеться, ймовірно, з Кременеччини, не дозволяло йому змиритися навіть із такою на позір комфортною неволею. І дід разом зі ще одним полоненим із сусіднього хутора одного дня наївно тікають... на схід, в Україну.

Ясна річ, німці їх дуже швидко спіймали. Сильно били. І вбили би діда, якби на допомогу не прийшов той же господар Лаціс. Навантажив підводу яйцями, "млеком", сиром і маслом - чим тільки міг - і поїхав викуповувати Івана Дениска у німців. І викупив. А товариша, певно, таки забили, бо після війни дід так і не зміг його знайти.

Коли німці дали драла з Латвії, діда і таких, як він, полонених позбирали по хуторах і знову мобілізували в радянську армію. Випало йому брати участь у боях на Кенігсберзькому напрямку.

Завжди з образою він згадував потім, як колишнім полоненим уранці зброю роздавали, а увечері забирали. Виходить, як умирати на полі бою - то всі рівні, а як перепочинок - то ти вже другосортний чоловік.
Мій дід Іван Дениско з моєю бабцею Марією - тоді ще його нареченою (1947 рік)

9 жовтня 1944 року діда поранило в ногу. Вирвало осколком снаряда частину кістки і литки. Візник, який віз його в тиловий госпіталь, сказав:

- Подякуй тому осколку, бо ти і живий, і вже відвоювався.

Але дід спасибі осколкові ніколи не казав, бо та рана потім щоліта (працював комбайнером) відкривалася і з кожним роком усе тяжче затягувалася, доки не спровадила на той світ.

У рідному селі Загрунівці на Полтавщині він навчив усіх односельців громадити сіно тільки на триноги, як це роблять латиші, а не на землю, де воно підтікає і гниє.

Родичам розповідав про страхітливі діяння московських "визволителів" латвійського народу улітку 1941 року. Вони тоді порозстрілювали політв'язнів, але від німців так тікали, що не встигли позакопувати. І доки йшли бої, то трупи під палючим сонцем порозкладалися.

А от кому ще треба сказати спасибі за врятування дідового життя, окрім капітана-естонця і пана Лаціса, так це невідомому чоловікові, який, виписуючи дідові у госпіталі довідку, написав, що він у війську мав посаду писаря при штабі. Дід писарем ніколи не був, навіть почерк мав аж ніяк не придатний для такої посади.

Очевидно, чоловік перейнявся співчуттям до хлопця, котрий так рвався додому і не знав, що чекає удома на колишніх військовополонених, які працювали на хуторах Лацісів. Дідові "приписали" посаду, що мала стати "блискавковідводом": якщо служив при штабі, значить - перевірений.

І справді, діда не переслідували.

Між іншим, доки дід лежав у госпіталі, на нього написали похоронку і відправили її матері, моїй прабабусі Олександрі Карпівні Дениско. Якби дідів лист із госпіталю не випередив ту похоронку, то прабабуся, мабуть, збожеволіла б із горя. Тому що похоронок прийшло в її хату одночасно аж три - на синів Івана і Петра та їхнього батька Тимофія Йосиповича Дениска. Формулювання були однакові: "Находясь на фронте, пропал без вести в декабре 1943 г."

Насправді дідів брат Петро, якого (учителя за фахом) 1940 року призвали у прикордонні війська під Брест, загинув у перші ж дні війни.

А з прадідом Тимофієм історія трапилася ще трагічніша. Його і таких, як він, загрунівських дядьків у літах мобілізували в тилові війська. Прадідові випало бути конюхом у Нариманівському сільпо Астраханської області. Возив товари в магазини. На заощаджені копійки накупив хрому на чоботи, щоб по поверненню взути сім'ю. Кажуть, що заради тих "халявок" його й убили місцеві бандити. Отак, уникнувши німецької кулі, він загинув від рук якоїсь волзької сволоти.

Тарас Антипович



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх