,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Броня міцна і «Валентайни» наші швидкі...
  • 23 апреля 2010 |
  • 17:04 |
  • bayard |
  • Просмотров: 41614
  • |
  • Комментарии: 24
  • |
0
итвиненко Іван Федорович. Народився 17 вересня 1918 року в селі Попівка Велико-Кринківського (нині Глобинського) району Полтавської області. Полковник запасу. Воював на танках Mk III «Валентайн» і Т-34. У ході боїв змінив три машини. Був кілька разів поранений і контужений. Герой Радянського Союзу (указ від 17 жовтня 1943 року). Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Богдана Хмельницького, знаком «Відмінний танкіст» і багатьма медалями. Воював у складі 3-ї гвардійської танкової армії генерала Рибалка. Війну закінчив під Тернополем 1944-го. Був направлений на навчання в Київське танкове технічне училище. У жовтні 1945 р. демобілізований за станом здоров’я. Працював у прокуратурі Києва.

Радянський Союз у передвоєнні роки пишався своїми танковими військами. Сотні й тисячі швидкохідних броньованих машин готові були за першим покликом товариша Сталіна змести з лиця землі ворога. Микола Крючков у кінострічці «Трактористи», котра вийшла на екрани 1939 року, прекрасно відтворив образ танкіста Клима Єрка. А пісня, яка дебютувала разом із фільмом і славила міць радянських танкових військ, стала всенародно улюбленим хітом.

Маючи на озброєнні армаду потужних Т-28 і Т-35, а також високоманеврових «бетешок», народ гордо виспівував пісню про трьох танкістів. А на підході ж були ще й КВ і
Т-34, які за міццю не мали собі рівних у всьому світі. Так, гігантський танковий парк РСЧА мав навіяти страх будь-якому ворогу. Але приголомшливий і катастрофічний початок війни поставив країну на край прірви. За офіційними даними Генштабу, 1941-го Червона армія втратила 20 500 одиниць бронетехніки. Справа дійшла до того, що танки розподілялися між фронтами ледь не поштучно особисто Сталіним. Поки тисячі ешелонів із заводським устаткуванням мчали у східному напрямку, щоб у найкоротші строки ціною нелюдських зусиль дати Червоній армії сотні й тисячі бойових машин, союзники підставили нам надійне плече. У грудні 1941 року, коли німці вже розглядали в біноклі вежі Кремля, РСЧА мала 1731 танк вітчизняного виробництва; з них 1214 машин були легкими. Великобританія та США в найкоротші строки — з вересня по грудень 1941-го — передали СРСР 930 танків. Осідлавши «Валентайни», «Шермани» та «Матильди», радянські танкісти відігнали ворога від воріт Москви.

Мені пощастило познайомитися з ветераном Великої Вітчизняної, котрий воював на «броньованій іномарці», англійському «Валентайні» й був нагороджений Золотою Зіркою Героя саме за битву на Букринському плацдармі, що на південь від Києва, восени 1943 року. 62 роки тому, 6 листопада 1943 року, радянські війська, які здійснили марш-кидок із Лютізького плацдарму, розташованого на північ від Києва (Букринський плацдарм виконав свою роль, відтягнувши найбільш боєздатні частини вермахту), й визволили столицю України.

Чи міг уявити собі хлопчина з мальовничого села Попівка, яке розкинулося в межиріччі Псла й Хоролу на Полтавщині, що мине всього кілька років, і він сяде за кермо полуторки, а потім і за важелі «броньованої іномарки». І що як механік-водій «Валентайна» за бої на берегах Дніпра він буде нагороджений званням Героя Радянського Союзу. Мені довелося докласти певних зусиль для того, що розговорити колишнього прокурора Івана Литвиненка.

— Іване Федоровичу, ви ще до війни були призвані в Червону армію. Де зустріли війну?

— У глибокому тилу, на кордоні з Іраном. Службу проходив у 136-му окремому артпарковому дивізіоні при артполку. У неділю 22 червня ми працювали в парку. І раптом підходить до мене товариш, Коля Кандауров, і каже: «Ваню, ти знаєш, Німеччина на нас напала. Тільки ти нікому. Може, це просто провокація?» Минуло півгодини; усі шофери вже знали, а десь за годину до полудня було оголошено бойову тривогу. Шикування в парку, і комісар дивізіону оголосив нам про початок війни. Відразу згадалися слова мого батька — учасника Першої світової. У нього в боку осколок залишився з тієї війни, він задихався — результат німецької газової атаки. Батько, коли проводжав мене на службу, сказав: «Пам’ятай, синку, війни з німцем не минути»...

— Маючи водійські навички, вам, напевно, не склало особливих труднощів сісти за важелі танка?

— От саме з цим і виникли проблеми. Після деяких перипетій мене направили для проходження служби в медсанбат 75-ї стрілецької дивізії. Командиром медсанбату був капітан Хурцидзе — найдобріша й дуже інтелігентна людина. Він попросив мене відновити хоча б один автомобіль із 11 несправних, які знаходилися в автопарку. Через два місяці всі машини були на ходу. Командир задоволений, мене ледь не на руках носять. А тут якраз вийшло розпорядження Державного комітету оборони про те, що військових, які мають середню освіту й служили раніше в танкових військах, відправити в танкові училища. А я хоча й не служив танкістом, але страх як хотів стати командиром танка, до того ж — іде війна, а я в тилу. Не так сталося, як гадалося: комбат мене ніяк не хоче відпускати. Після умовлянь і кількох рапортів я домігся свого. Але поки я умовляв свого начальника, набір в училище був припинений. Через деякий час я потрапив у селище Арапкир біля Єревана. Там готували механіків-водіїв і заряджаючих. Шість місяців пролетіли як один день, і от я вже готовий їхати на фронт, адже після Орловсько-Курської битви наші війська почали визволення рідної України. І тут мене підвело бажання бути в усьому завжди першим: у стрільбі я перший, з водіння танка тим більше.

— І вас як кращого залишають навчати новобранців?

— Мої друзі одержують обмундирування, а мені наказали приймати посаду інструктора з водіння танка. Я до командира роти Жукова. Відповідь: «Ні». Я до комбата. Грізний дядько такий був. Його категоричність була ще жорсткішою... І тут я вперше порушив дисципліну. Вирішив знехтувати субординацією і всупереч категоричній забороні звернувся до командира полку. А він, вочевидь, був попереджений. Я щойно рот відкрив, а на порозі комполка: «Старший курсант Литвиненко, кругом! Три доби арешту. Бігом у роту!» Я до Жукова. Доповів і спаленів від надміру почуттів: «Товаришу старший лейтенанте, я хочу на фронт, захищати Батьківщину! Хіба хтось має право заборонити мені це?» Після цього монологу у мене піднялася температура і кинуло в жар. Жуков мене від гріха чимдалі відправив у гуртожиток. А ввечері мені повідомили, що я включений у списки відбуваючих на фронт.

— Вийшло так, що ви потрапили з корабля на бал, адже перед армією Рибалка, до складу якої ви були зараховані, стояло відповідальне завдання: форсувати Дніпро біля Букрина. Сьогодні доводиться чути, що рішення форсувати Дніпро саме в цьому районі було помилкою.

— Без Букрина не було б прориву німецької оборони на Лютежі! Наш гвардійський полк 21 вересня вишикували буквально на березі Дніпра, і командир полку полковник Суховаров оголосив, що для форсування ріки потрібні добровольці. Підняв руку і я, та, от халепа, напередодні форсування Дніпра мого командира танка Матвієнка звалила малярія. Допоміг випадок, мене до себе в екіпаж узяв командир роти Шевгені. У ніч із 21 на 22 вересня наша 3-тя рота в складі чотирьох танків форсувала Дніпро. Планувалося кинути на утримання плацдарму одинадцять танків, але осіння ніч занадто коротка — на той берег переправилися всього чотири машини. Наша група протягом трьох днів утримувала плацдарм.

Переді мною вицвілі рядки газети 3-ї гвардійської танкової армії «Во славу Родины»: «Першим повів свою машину до настилу з колод причалу механік-водій старший сержант Іван Литвиненко... Вогонь німецьких кулеметів притиснув нашу піхоту до землі. На німецькі позиції танк повів Іван Литвиненко. Він гусеницями роздавив кулеметне гніздо противника. Наша піхота піднялася і пішла вперед, щоб відкинути німців від Дніпра... Литвиненко водив командирський танк. Він допомагав командиру коректувати вогонь гармати, вказував Шенгені цілі. Незграбна машина була слухняною, як дитина, у руках досвідченого механіка-водія. За перші дні боїв танкісти винищили більш як двісті гітлерівців, знищили кілька танків, вогневих точок противника, бронетранспортерів і мотоциклів. І першим серед танкістів був механік-водій старший сержант Іван Литвиненко, відзначений званням Героя Радянського Союзу».

— А що залишилося поза газетними рядками та нагородними листами?

— Напруга боїв на Букрині. Мій танк тоді розбили в пух і прах. Саме спускалися з гірки, коли нас обігнала «тридцятьчетвірка» і, тут у її бензобаки влучає снаряд. Вогонь охопив корму. Я пам’ятаю, ще подумав, що зараз така ж болванка влучить у нас. Тому кричу командиру: «Товаришу старший лейтенанте, нас підіб’ють!» Він: «Уперед!» Ну що тут робити? І раптом усе померкло. Прийшов до тями вночі від свіжості. Голова дзвенить. Навколо тихо, тільки ракети освітлюють нічне небо. Снаряд за кілька сантиметрів над головою пройшов. Поруч заряджаючий — уже холодний. А командира немає. Пізніше виявилося, що його витягли санітари, а нас із заряджаючим залишили, подумали, що ми вже загинули. А я над ранок завів танк і вирушив шукати медсанбат. Приїхав, там вирили траншею, я танком наїхав на неї, заліз під нього і там відходив від контузії.

— Ви починали кар’єру механіка-водія за важелями «Валентайна». Хороший був танк?

— Хорошим його вже ніяк не можна назвати, позаяк створений був для того, щоб знищувати людей.

— Так, але це філософія, а з ворогом треба було воювати.

— Зізнаюся, я любив його. Насамперед за надійність і безпеку. Бронезахист у «Валентайна» був те що треба. Адже снаряд у броні «англійця» просто грузнув, як у тісті, не даючи ні осколків, ні окалини, котрі могли б уразити екіпаж. Він був кращим, аніж наші легкі танки Т-26 і Т-70. І серед іноземних, на мою думку, також тримав першість. Наприклад, американський «Шерман» високий і примітний. Той же англійський танк «Матильда» через особливості ходової частини був непридатний для нашого бездоріжжя і міг підвести в будь-який момент. А от «Валентайн» був надійним танком — низький, малогабаритний і, головне, для пагорбів Правобережжя незамінний. Особливо це проявилося під час боїв на Букринському плацдармі. Боєкомплект — 70 снарядів, але ми, звісно ж, набирали якомога більше, складаючи їх на днище танка, немов у дровітні. Серйозний недолік — відсутність осколкових снарядів.

— Чому тоді в пресі про англійські та й американські машини, на яких воювали наші танкісти, нічого не згадувалося?

— Не прийнято було про це казати. Хоча навіть тоді ми, рядові солдати, розуміли, що без заморської допомоги ой як тяжко було б!

— За форсування Дніпра й утримання плацдарму на його західному березі ви отримали звання Героя Радянського Союзу. Як проходила церемонія нагородження настільки високою нагородою?

— Улітку 1944-го мало відбутися святкування річниці створення нашого 9-го механізованого корпуса. Командир роти сказав мені бути готовим до нагородження. Обмундирування в механіка-водія, м’яко кажучи, не першої свіжості. Підкомірця немає. Що робити? Але кмітливість солдатська підказала. Видер я з кальсонів біленьку тасьму й пришив до гімнастерки. Стою в строю. Команда: «Старший сержант Литвиненко, до генерала Рибалка!» Зізнаюся, злякався. Виходжу. Доповів, як і годиться: старший сержант Литвиненко за вашим... А генерал Рибалко: «Сюди інтенданта». Вискакує зі строю черевань-тиловик. Командарм і каже йому: «Чому старший сержант не обмундирований? Після нагородження видати обмундирування!» Прикріпив Золоту Зірку, орден Леніна і звертається до мене із запитанням: «Що ви бажаєте?» «Хочу бути офіцером-танкістом», — відповідаю. Рибалко каже: «Будете, стаєте в стрій».

— Напевно, маючи на грудях настільки високу нагороду, ви довго в холостяках не ходили?

— З Олею ми познайомилися 29 вересня 1944 року (я вже навчався в Київському танковому технічному училищі імені маршала Тимошенка) в парку Шевченку, що навпроти Київського університету. З’ясувалося, що обоє любимо театри. Якраз в Оперному йшов «Запорожець за Дунаєм». Вирішили піти. Поки йшли від пам’ятника Тараса Шевченка до театру, оповіли одне одному про своє минуле життя. Я взагалі-то не дуже рішучий у таких питаннях, але до початку спектаклю залишалося півгодини, я візьми та й скажи: «Підемо, мовляв, зареєструємо наш шлюб». Благо, навпроти Оперного в напівпідвальному приміщенні розташовувався ЗАГС. Очікував, що Оля немов Наталка-Полтавка, як і годиться, стане піч колупати або скаже: «Ой, що ви таке кажете, та мені з батьками треба побалакати». А почув: «А що ти так довго з цим питанням тягнув?» Зараз думаю, що якби не ті 30 хвилин перед виставою, то досі ходив би неодруженим. Шкода, але єдина любов Оленька та бойові побратими дивляться на мене тільки з пожовклих фотографій...



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх