,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Український Ганнібал
  • 15 апреля 2010 |
  • 20:04 |
  • bayard |
  • Просмотров: 38621
  • |
  • Комментарии: 12
  • |
0
Український Ганнібал[/center]

На ознаменування перемог радянських військ під командуванням молодого й талановитого українця, двічі Героя Радянського Союзу, генерала Івана Даниловича Черняхівського пролунало 32 святкових салюти. Тридцять третім салютом, усього за 80 днів до Великої Перемоги, Москва вшанувала свого видатного полководця.

Всезнаючі історики підрахували, що лише за останні п’ять тисяч років наша цивілізація пережила 15 тисяч війн. У цих війнах командували своїми військами і флотами мінімум тридцять тисяч воєначальників. У книзі американського історика Майкла Леннінга «100 найбільших полководців світу всіх часів» наведено список, у якому зазначено імена 19 англійців, 17 американців, 12 французів, 9 німців, по 4 російських (радянських), іспанських, китайських і шведських воєначальників. Звісно, у списку американця немає українських полководців. США за свої 200 років зуміли видати на-гора аж сімнадцять полководців (!) на чолі з Джорджем Вашингтоном, а от багатостраждальна Україна за свою багатовікову історію не спромоглася жодного! Не можу погодитися з містером Леннінгом. Бо ж терпляча та миролюбна українська нація усе-таки явила світові цілу плеяду яскравих воєначальників. Серед них Святослав, Данило Галицький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Нестор Махно, Родіон Малиновський і багато інших. Серед найвидатніших полководців сучасності, котрі заслуговують на особливу увагу, виділяється особистість двічі Героя Радянського Союзу, генерала армії Івана Даниловича Черняхівського, уродженця Черкащини.

У свої 37 років, не доживши до Великої Перемоги лише 80 днів, Іван Черняхівський встиг залишити яскравий слід у світовому полководницькому мистецтві.

Юність полководця


1919 року 11-літній хлопчак пас хазяйську худобу. Напевно, нікому б тоді й не на думку не спало, що Ясик (так прозвали в селі Вербова Іванка Черняхівського) стане всесвітньо відомим полководцем. Рано втративши батьків (Данило Миколайович і Марія Людвігівна померли від висипного тифу, що лютував в Україні), Іван змушений був добувати собі шматок хліба самостійно. Допитливий розум і вроджені організаторські здібності зажили йому слави лідера. З думкою юного Черняхівського рахувалися як однолітки, так і старші хлопці.

1920 року Івана взяли робітником на залізничну станцію Вапнярка. А у віці п’ятнадцяти років він обійняв досить відповідальну посаду провідника вантажів на ділянці залізниці Вапнярка—Одеса.

1921—1922 рр. Україна пережила перший голодомор. Іван, рятуючись від голоду, перебирається до Новоросійська, де влаштовується робітником на 1-й державний цементний завод «Пролетар». Він освоює спочатку професію станкового бондаря, а потім шофера.

Сьогодні неможливо встановити, яким чином Черняхівський прийняв рішення присвятити себе армійській службі. Та факт залишається фактом — у серпні 1924 року, попередньо набавивши собі рік, Іван по комсомольській путівці вступив до Одеської піхотної школи.

На переправі коней не міняють, а от полководців — буває...


У тридцять шість років він очолив Західний (незабаром перейменований у 3-й Білоруський) фронт, ставши наймолодшим командувачем фронту за всю історію Робітничо-селянської Червоної армії. «Хрещеними батьками» генерала Черняхівського на військовому поприщі стали визнані авторитети, представники Ставки ВГК Олександр Василевський і Георгій Жуков. Саме після тривалих консультацій із вищезгаданими воєначальниками напровесні 1944 року Йосип Сталін прийняв рішення про призначення Івана Черняхівського командувачем Західного фронту. Попередній командувач — генерал армії Василь Соколовський на своїй посаді організував одинадцять наступальних операцій, та от війська його майже не просувалися на захід. На особистому «іконостасі» полководця це ніяк не позначилося, навіть, я б сказав, навпаки. Адже до кінця війни майбутній маршал Радянського Союзу, перший заступник міністра оборони й начальник Генштабу, Василь Данилович окрім Зірки Героя обзавівся ще трьома, найсправжнісінькими полководницькими, орденами Суворова й такою самою кількістю орденів Кутузова. А якщо додати до них ще вісім орденів Леніна, які Соколовський «добирав» уже в повоєнний час, то можна навіть віднести його до числа видатних стратегів сучасності. Для порівняння — у двічі Героя Радянського Союзу маршала Радянського Союзу К.Рокоссовського було лише чотири ордени Леніна, по одному ордену Суворова та Кутузова.

Кадри вирішують усе, виголосив якось вождь і почав утілювати власну аксіому в життя. Підбирати людей на посаду доти, доки претендент і та сама посада не стануть одним цілим, не зіллються у монолітну масу. Модель Йосипа Віссаріоновича діяла безвідмовно. Іноді Сталіну щастило. Так було і з Черняхівським. У липні 1942-го Верховний Головнокомандувач просто під час наради 60-ї армії у телефонному режимі зняв із посади діючого командарма генерала Антонюка, котрий не зумів вибити противника з Воронежа, і зобов’язав виконувати обов’язки командувача армією генерал-майора Черняхівського. Так само було звільнено й генерала армії Соколовського. Сталін давно вже придивлявся до молодого талановитого командарма — героя Дніпра, нестримного, спритного і, головне, розумного генерал-лейтенанта Івана Черняхівського. Командарм ініціативно й результативно діяв під час звільнення Воронежа, Курська, України і заслужив схвальні оцінки своїх начальників. Командувач Центрального фронту генерал армії Костянтин Рокоссовський власноруч напише в нагородному листі на Черняхівського: «Особисто сміливий генерал, із великою ініціативою». А 5 березня 1944 року Верховний Головнокомандувач одержав телеграму від командувача 1-го Українського фронту маршала Радянського Союзу Георгія Жукова такого змісту: «Тов. СТАЛІНУ. За своїми знаннями та вмінням керувати військами, командувач 60-ї Армії генерал-лейтенант ЧЕРНЯХІВСЬКИЙ цілком заслуговує на звання генерал-полковника. У порівнянні з МОСКАЛЕНКОМ, ГРЕЧКОМ І РИБАЛКОМ стоїть набагато вище. Просимо присвоїти тов. ЧЕРНЯХІВСЬКОМУ звання генерал-полковника». Місяць по тому генерал-полковник І.Черняхівський очолив Західний фронт...
Ватутін

Так, був у Івана Даниловича, якщо можна так сказати, покровитель. Генерал Микола Федорович Ватутін ще на початку Великої Вітчизняної війни, будучи начальником штабу Південно-Західного фронту, помітив ініціативного й тямущого командира стрілецької дивізії полковника Черняхівського. Командував Іван Данилович головою, а не матом і зуботичинами, як найчастіше траплялося в Червоній армії. І хоча вже в червні 1941-го Черняхівський втратив усі танки в прикордонних боях, він показав себе гідним офіцером. Чи не дивно? Втратити всю матеріальну частину і не піти під трибунал? Мені вдалося розшукати в архіві Генерального штабу Російської Федерації бойову характеристику полковника І.Черняхівського, що належить до початкового періоду війни. «Полковник тов. Черняхівський твердістю характеру і силою волі в бойовій обстановці володіє повною мірою. При втіленні в життя прийнятого рішення діє наполегливо і твердо. Оперативний кругозір за посадою командира дивізії задовільний... Справі партії ЛЕНІНА—СТАЛІНА та Соціалістичній Батьківщині відданий...»

Деякі воєначальники були захоплені ворогом у полон, деяким у катівнях НКВД інкримінували боягузливість і безвольність, а полковник Черняхівський за особисту мужність і вміле керівництво бойовими операціями менш як за рік запеклих боїв був визнаний гідним двох орденів Бойового Червоного Прапора...

До речі, син легендарного полководця, колишній співробітник ГРУ, генерал-майор Олег Черняхівський приголомшив мене досить сенсаційною заявою. За його словами, після віроломного нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз батько разом зі своєю 28-ю танковою дивізією перейшов кордон Східної Пруссії і встиг добряче пошматувати там німців. Ця неймовірна версія зустрічається і в коментарях до мемуарів відомого німецького полководця фельдмаршала фон Манштейна. От і не вір після цього Віктору Суворову та його скандально відомому «Криголаму»... Мені, звісно, не вдалося відшукати підтвердження цієї неймовірної версії в архівах. Тим часом у щоденниках бойових дій 28-ї танкової дивізії, які трапилися мені під час роботи в Центральному архіві Міністерства оборони Російської Федерації (знаходиться в підмосковному Подольську), невідомим літописцем розписаний кожен день прикордонних боїв і досить чітко й акуратно накреслені схеми пересувань і боїв 28-ї танкової дивізії 12-го мехкорпусу на території Литви...

Черняхівському пощастило не згинути в численних «казанах». На щастя, він не повторив трагічну долю свого начальника — комкора генерала Шестопалова, котрий разом із усім штабом потрапив в оточення, а потім і в полон.

Так, доля... Вона берегла Черняхівського і берегла його для великих боїв. Не сумнівався в цьому і молодий полковник-танкіст, якому довелося «спішитися» і особисто водити в атаку своїх бійців. Залишившись «безкінним», Черняхівський сподівається, що його прохання про повернення в танкове з’єднання буде почуте.

Катастрофічна втрата танкового парку — адже тільки 1941-го РСЧА втратила 20500 одиниць — поставила Радянський Союз на край прірви. Дійшло до того, що взимку 1941/1942 року танки розподілялися між фронтами особисто Сталіним ледь не поштучно. З огляду на той факт, що ще кілька місяців кровопролитної війни — і він узагалі залишиться без кваліфікованих танкістів, вождь у грудні 1941-го віддає наказ про направлення усіх танкістів у розпорядження автобронетанкового управління РСЧА. Таким чином, Черняхівський одержав надію повернутися в танкові війська. Та це було пізніше.

У серпні страшного 1941-го біля стін Новгорода доля звела Черняхівського з Ватутіним. Начальник штабу Південно-Західного фронту належним чином оцінив дії розважливого полковника. Рік по тому вони зустрінуться: Микола Федорович як командувач Воронезького фронту, Іван Данилович — командир 18-го танкового корпусу.

Комкором Черняхівський пробув менш як місяць. Обстановка вимагала тямущих командних кадрів, тому Ватутін клопотався перед Сталіним про призначення Івана Даниловича командармом. Клопотання підтримав і начальник Генштабу генерал Олександр Михайлович Василевський. Вождь погодився зі своїми воєначальниками, і незабаром молодий генерал очолив 60-у армію.

Ще про Ватутіна та Черняхівського. Здавалося, відомо, які стосунки мають існувати між покровителем і висуванцем... Принаймні прохання варто сприймати як накази, а якщо вже благодійник наказує, то помри, але виконай. Не такий був характер у Черняхівського. Він виявляв принциповість, якщо це стосувалося справи. Досить цікаві свідчення про Черняхівського у своїх мемуарах залишив Микита Хрущов. Восени 1943 року під час наступу на Київ член Військової ради 1-го Українського фронту генерал-лейтенант М.Хрущов разом із командувачем фронту генералом армії М.Ватутіним відвідав розташування 60-ї армії. Надамо слово колишньому лідеру СРСР: «Разом із генералом Ватутіним поїхали до 60-ї армії. Мені хотілося познайомитися з її командувачем генералом Черняхівським. Дуже вже багато уваги він до себе привертав. Чутки, що доходили до мене, свідчили про те, що це дуже перспективна людина і молодий ще за віком генерал... Він справив на нас враження своєю розумною доповіддю, яку зробив зі знанням обстановки, викликавши до себе симпатію. Наступати? Він знав, коли наступати! Наказ було віддано, і він старанно готувався до наступу, причому досить категорично сказав, що час, який йому дали для підготовки наступу, його не влаштовує, треба б іще днів три. Ватутін скипів і почав доводити, що наказ треба поважати й виконувати. Ну, бачу я, що він просто не слухає Черняхівського, і кажу: «Миколо Федоровичу, нехай він нам доповість, нащо йому потрібні три дні?». І бачу, що в Черняхівського теж очі вже засяяли і що він теж може проявити свій характер. «А от, — відповідає, — чому. У мене роти мають таку кількість солдатів. Запасний полк знаходиться на такому-то напрямку. Зараз він на марші, прибуде ось тоді. Поповнення я зможу дати в роти, що наступатимуть, буквально ввечері напередодні наступу. А вранці — наступати. Командири рот зовсім не познайомляться з людьми, яких вони одержать. Не обнюхаються між собою солдати, а командир не лише не вивчить новачків, а й навіть не познайомиться з ними. Як же можна так наступати? Можна лише людей втратити і не виконати завдання. Дайте мені три дні. Прийдуть люди. Я з ними попрацюю і тоді буду впевнений, що виконаю завдання, зламаю опір противника, що стоїть переді мною, розгорну наступ у напрямку, зазначеному в наказі». Я: «Давайте-но зробимо перерву в роботі, відпочинемо»... Відійшли з Ватутіним убік. Кажу: «Миколо Федоровичу, дамо йому ці три дні! Зателефонуємо Сталіну, я впевнений, що Сталін із нами погодиться»...
Універсальний солдат

Сталін готувався до війни, і аж ніяк не оборонної. Щоб утілити свої задуми в життя, вождю окрім багатотисячного парку танків і літаків необхідні були розумні й освічені командири. Служба в армії була престижною і високооплачуваною. Йосип Віссаріонович не шкодував на її утримання грошей. Міркуйте самі: колгоспники й робітники гарували за трудодні та копійки, а взводний у чині лейтенанта одержував 600 карбованців, ротний — 725, комбат — 850, начальники служб полку — по 900, у свою чергу начштабу того ж самого полку — 1300, комполку — 1800. Для порівняння: буханець білого хліба коштував тоді один карбованець сімдесят копійок, а кілограм яловичини першого сорту — дванадцять карбованців. Мрію про підкорення світу мала втілити в життя його армія, очолювана вмілими та розумними командирами. Модель майбутнього командира Сталін спроектував одразу ж після закінчення провальної Фінської кампанії 1939—1940 років. На нараді при ЦК ВКП(б) командного складу, присвяченій розбору бойових дій проти Фінляндії, що відбулася у квітні 1940-го, Сталін заявив, що Червона армія не має кваліфікованого командного складу. (Не забудемо, що він сам був ініціатором проведення масштабних чищень, простіше кажучи, репресій, комскладу в 1937—1938 роках.) І далі: «Ми говоримо про загальновійськового командира. Він має давати знання, тобто керувати авіацією, артилерією, танками, танковою бригадою, мінометниками, але якщо він не має хоча б щонайменшого уявлення про цей рід зброї, які він може дати вказівки? Теперішній загальновійськовий командир — це не командир старої епохи громадянської війни, там гвинтівка, 3-дюймовий кулемет. Зараз командир, якщо він хоче бути авторитетним для всіх родів військ, має знати авіацію, танки, артилерію з різними калібрами, міномети, тоді він може давати знання. Отож, нам потрібен командний склад кваліфікований, культурний, освічений».

Іван Черняхівський як ніхто інший відповідав сталінській моделі загальновійськового командира. Зважте самі: військові університети Іван Данилович почав проходити в Одеській піхотній школі, потім була Київська артилерійська школа. Рік був слухачем Ленінградської військово-технічної академії, пізніше закінчив із дипломом першого ступеня Військову академію механізації і моторизації РСЧА імені товариша Сталіна. Загалом за п’ять років він пройшов шлях від старшого лейтенанта до генерала.

Це про нього пізніше напише Пауль Карель, учасник війни, колишній солдат вермахту, автор відомого, багаторазово перевиданого в Європі й Америці, а в СРСР забороненого документального бестселера «Східний фронт»: «Генерал-полковник Іван Данилович Черняхівський, командувач 3-го Білоруського фронту, був одним із найобдарованіших радянських генералів. Не сивочолий воїн, котрий зістарився на службі революції, а людина нового покоління, лише тридцяти восьми років. Сміливий бойовий командир, котрий активно цікавився сучасною зброєю і технічними досягненнями. За характером ідеальний тип для радянської системи командування, що грунтується на співробітництві командувача, начальника штабу і члена Військової ради, так званої колективної системи».

Колишній начальник Черняхівського, а пізніше і його колега — маршал відразу двох країн (Польщі та Радянського Союзу) Костянтин Рокоcсовський у своєму «Солдатському обов’язку» згадує: «Знайомлячись із військами 60-ї армії, переданої нам із Воронезького фронту, я уважно придивлявся до генерала І.Черняхівського. Це був чудовий командувач. Молодий, культурний, життєрадісний. Дивна людина! Було видно, що в армії його дуже люблять. Це відразу впадає в око. Якщо до командарма підходять доповідати не з тремтінням у голосі, а з посмішкою, розумієш, що він багато чого досяг. Командири всіх рангів гостро відчувають ставлення старшого начальника, і, напевно, мрія кожного з нас — поставити себе так, щоб люди з радістю виконували всі твої розпорядження. Ось цього Черняхівський досяг».

Та не все було ідеально у стосунках генерала Черняхівського з колегами і підлеглими, які його оточували. Багато хто просто заздрив Івану Даниловичу, його таланту, успіхам, його зльоту. Досить серйозний конфлікт стався у Черняхівського з членом Військової ради армії, колишнім заступником наркома оборони СРСР генерал-лейтенантом Олександром Запорожцем. Непорозуміння між командиром і комісаром зайшли досить далеко. Тому командувачу фронту генерал-полковнику К.Рокоссовському довелося звертатися до самого Сталіна, щоб «розвести» їх. Ось як пише про це в «Солдатському обов’язку» сам Костянтин Костянтинович: «Мені здавалося, що з Черняхівським кожному легко працювати. Та от член Військової ради армії О.Запорожець ніяк не міг знайти з ним спільної мови. Людина це була неабияка — старий більшовик, герой громадянської війни. Свого часу він добре воював. Та часи змінилися, армія стала іншою, а товариш жив і працював по-старому. І почалися в нього сутички з молодим, зростаючим командармом. Хоч як ми з К.Телєгіним намагалися згладити їхні стосунки, нічого не вийшло. Було очевидно, що це різні люди і дружної роботи не вийде. Довелося доповісти Верховному Головнокомандувачу. Сталін вислухав, подумав трохи і погодився: «Так, їх треба розвести». Якщо з Запорожцем Черняхівський не спрацювався, то від всесильного члена Військової ради Західного фронту генерал-лейтенанта Лева Мехліса, котрий виконував роль такого собі «государевого ока», Черняхівський просто відбився. Чудово обізнаний зі «стилем роботи» Лева Захаровича, який «завалив» не одну операцію у роки війни, молодий командувач особисто звернувся до Сталіна з проханням відізвати Мехліса з Західного фронту. Сталін виконав прохання українця і призначив свого фаворита членом Військової ради 2-го Білоруського фронту, де командувачем був генерал армії І.Петров. Через два місяці Мехліс вижив Петрова...
Трагедія на перехресті біля Мельзака

Під час Великої Вітчизняної війни були вбиті й померли від ран 223 радянських генерали, безвісти зникли 50, здалися або потрапили в полон 88 осіб. Серед високопоставлених генералів загинули: командувач Південно-Західним фронтом Герой Радянського Союзу генерал-полковник М.Кирпонос, командувач 1-го Українського фронту генерал армії М.Ватутін, а також командувач 3-го Білоруського фронту двічі Герой Радянського Союзу генерал армії І.Черняхівський.

Про те, як загинув Черняхівський, у нашій літературі розказано досить докладно, та все-таки деякі деталі мені вдалося уточнити. Син полководця, генерал-майор Олег Іванович Черняхівський, зокрема, розповів:

— У командувача 3-ї армії генерала Горбатова не клеїлося з уведенням у бій двох самохідно-артилерійських полків. Батько 18 лютого 1945 року виїхав на місце, щоб розібратися. Та на командному пункті командарма не виявилося, мені здається, він просто ховався від командувача фронту на спостережному пункті, щоб не «одержати на горіхи». Батько все-таки горить бажанням побачити Горбатова і, повертаючись тією ж дорогою, якою тільки-но проїжджав, потрапляє під раптовий артилерійський обстріл. Величезний осколок снаряда пробиває задню стінку «Вілліса», пролітає між солдатом-охоронцем і ад’ютантом командуючого підполковником Олексієм Комаровим, проходить наскрізь поміж батьковими лопатками і застряє у приладовому щитку автомобіля. Більше жодна людина не постраждала. Олексій перев’язав командувача, намагаючись зупинити кров, і наказав радисту повідомити в штаб, а водію чимдуж гнати до найближчого госпіталю. По дорозі батько прийшов до тями, як виявилося, востаннє, і запитав у Комарова: «Альошо, невже це кінець?» Олексій відповів: «Що ви, товаришу командувач, зараз приїдемо до госпіталю, все буде гаразд, от побачите». Та до госпіталю батька не довезли. Пам’ятаю, що мама, дізнавшись про смерть батька, в одну мить посивіла.

Історія не оперує фактами, яким не дано було здійснитися. Та відомо, і досить імовірно, що на двічі Героя Радянського Союзу генерала армії І.Черняхівського був готовий наказ про присвоєння йому звання маршала Радянського Союзу. Сталіну залишалося лише вмочити перо в чорнильницю і підписати його... У приватній розмові зі мною Олег Іванович Черняхівський розповів, що його мама — Анастасія Григорівна бачила кітель із маршальськими погонами, який приносили батьку для приміряння. А орден Перемоги, який напевно прикрасив би груди Івана Даниловича, за словами його сина, 1978 року дістали з запасників Діамантового фонду. 20 лютого 1978 року його прикріпили на мундир Генеральному секретареві ЦК КПРС маршалу Радянського Союзу, тоді лише двічі Герою Радянського Союзу Леоніду Брежнєву... Нова епоха, нові звичаї.

Поховання генерала армії І.Черняхівського відбулося 20 лютого 1945 року у Вільнюсі на центральній площі. В Москві в цей день прогриміло двадцять чотири залпи зі ста двадцяти чотирьох гармат. До речі, з серпня 1943 року Москва салютувала на ознаменування перемог радянської зброї 363 рази, із них 32 — на честь досягнень військ під керівництвом молодого й талановитого генерала. 3-й залп виявився останнім, але Черняхівський його вже не почув.

Після поховання Рада Народних комісарів Союзу ССР ухвалила спеціальну постанову, в якій ішлося, зокрема, про видання одночасної допомоги в розмірі 125 тисяч карбованців сім’ї товариша Черняхівського, що складається з дружини — Черняхівської Анастасії Григорівни, доньки Неоніли та сина Олега. Крім того, було призначено персональну пенсію дружині Черняхівській А.Г. — дві тисячі карбованців, доньці та сину по одній тисячі карбованців на місяць до здобуття ними освіти.
Помилка П... резидента...

Не знаю, чи читав Леонід Кучма свою книгу «Україна — не Росія»... Принаймні мав би ілюстрації і картинки переглянути, перед тим як тиражувати її, або принаймні свого гуманітарного віце-прем’єра, доктора історичних наук і любителя військової мемуаристики Дмитра Табачника попросити погортати книгу. Вже він точно помітив би кричущу помилку, що породила крамольну думку: чи то Президент Кучма не знає, хто такий полководець Черняхівський, чи то його просто черговий раз підставили. Серед чудово підібраних фотоілюстрацій особливо вирізняється одна. Портрет ставного красеня Героя Радянського Союзу генерал-полковника І.Черняхівського і відповідний підпис... «С.Тимошенко. 1895—1970. Маршал Радянського Союзу, нарком оборони СРСР (1940—1941)»!? Коментарі зайві.

Ця помилка — свідчення нашого ставлення до пам’яті про тих людей, завдяки яким ми живемо на цій землі, свідчення нашого формального підходу до збереження пам’яті про загиблих. Адже відомо, що мертві не мають чого соромитися. А от залишається сподіватися і вірити, що «наши мертвые нас не оставят в беде…»

Коли Литва проголосила про відновлення своєї незалежності, вона зажадала прибрати прах Черняхівського і пам’ятник. Справді, центр міста — не найспокійніше місце для вічного сну полководця. Останки великого сина українського народу були перевезені до Москви та віддані землі на Новодівичому цвинтарі. І по-людськи це правильно, адже сім’я Івана Даниловича мешкає у Москві. Та чому ж тоді росіяни знайшли можливість забрати пам’ятник Черняхівському, що йшов на злам, і поставити його в центрі Воронежа? А Київ промовчав. Україна, його Батьківщина, його колиска, не побажала повернення додому свого сина у бронзі. Адже місце йому на крутих дніпровських схилах, які він штурмував у далекому 1943-му і за які разом зі своїми 305-ма солдатами здобув високе звання Героя Радянського Союзу. Може, настав час до 100-річчя від дня народження великого українця Івана Даниловича Черняхівського увічнити його пам’ять у столиці України?



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх