,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


ДЕГРАДАЦІЯ
  • 6 марта 2010 |
  • 14:03 |
  • bayard |
  • Просмотров: 27213
  • |
  • Комментарии: 10
  • |
0
ЩО ДАЄ ЛЮДИНІ ДЕРЖАВНІСТЬ І ЩО ВІДБИРАЄ БЕЗДЕРЖАВНІСТЬ


Звідки він узявся, отой наш сирітський індивідуалізм, які причини його виникнення і пандемічного поширення — можна зрозуміти. Поцікавимося, що саме різнило і різнить нас з державними народами.

У росіянина спрадавен був «цар-батюшка». Далеко десь, у Москві чи Петербурзі, за все життя чоловік ні разу не бачив його, але знав: він є. Є і діє. Щокілька років — переможні збройні походи на «непокірних» сусідів, приєднання до «родіни» нових казково багатих земель, награбоване добро поставлених на коліна «ворогів» — рікою. Не захоче «ворог» миром віддати своє добро — візьмемо силою, а піддасться — буде працювати на нас, буде нас годувати і напувати, а ми — панувати-гуляти! Цар—батюшка пропасти не дасть! Він про нас думу думає, він захистить. Он і піп у церкві йому осанну співає: «Боже, царя храни...». Значить, і цар, і Бог — з нами! Це ж яка неподоланна сила стоїть за нами! Хай посміє хто нас зачепити — «уж ми пайдьом ламіть стеною!» Росіянин постійно відчував за собою ту надійну силу. Звичайно, під егідою такої сили й останній сміттяр чувся героєм. І так — століттями.

Поляк мав «круля». Трохи менше, правда, хижого й жорстокого, ніж цар, але теж не безштанька. До чого вже нарваний та агресивний німець, а польську землю йому не віддав, як ми, українці, свою землю віддали полякам. І від шведа відбився, і від турка, і від московита. Та ще й Україну, Білорусь прибрав до рук. Поляк постійно відчував за спиною його батьківську захисну силу. То як не гоноруватися таким «крулем», а з ним і самим собою? І так — віками.

Українець спрадавен був полишений сам на себе. Сімсот літ (!) не мав ні царя, ні короля, ні імператора. Навіть надійного гетьмана. Повна незахищеність, безпорадність, безсилля. Від кого зміг сам відбитися, стільки і його. Жодної надійної сили за ним — кругле сирітство. Висновок напрошується сам: народ без власної держави, без власного правителя — це сирота без батька...

Віками батьки радили дітям: думай сам про себе, бо ніхто тобі не поможе. Багато є таких, хто волів би на тобі їздити —плюнь на них. Про себе дбай. Бо чужий цар та король про тебе не подбають. І Бог не за нас, коли дозволяє чужинцям нашу кров пити. Ніхто не за нас. Ніхто... Вікова безнадія, безвихідь, відчуття власного безсилля — страшна руйнівна сила; Це вона скалічила душу українця, нагородила її такими непохвальними рисами, як індивідуалізм, відособленість (моя хата скраю), віра в ілюзії (бо у що нам вірити?), крутійство, брехливість, недотримання слова (бо перед ким нам його дотримувати?)...
І так — століттями. Покоління за поколінням — це сирітство, беззахисність, відособленість вкарбовувалися не лише в свідомість, а в кожну клітинку тіла українця. Чи треба ще пояснювати, чому наша ментальність різниться від ментальності росіянина, поляка, німця? Чи не зрозуміло, чому нині при владі всіх рівнів не маємо благородних, безкорисливих, високих думкою і чуттям мужів, а лиш купу шельменків, що дбають тільки про себе, з «зеленими у панчосі» в низах і потайними рахунками в швейцарських банках у верхах — та велику сіру масу їх заздрісників. А звідки, скажіть на милість, могли взятися кращі? Донині мало хто з нас дбає про Україну, про загальне добро, а передусім про себе і тільки про себе. Бо так навчило нас бездержавне життя, бо така вже народна «традиція»...

Не можу обминути ще одну тяжку проблему бездержавності — запроданство, ренегатство, продажність, нібито від природи притаманних українству. Не лише ми, смертні, а й наші корифеї Шевченко, Франко, Грушевський часто і справедливо обурювалися, що серед українців так багато перевертнів, перекинчиків, запроданців усіх мастей. Мовляв, що ми за люди такі? Аристократія, старшина у більшості своїй перейшла добровільно до ворожих таборів, решту ми добили самі, аби не муляли нам очі своїм панством. І все ж ми ніскільки не гірші за інших. Нема в нашому ренегатстві природної запрограмованості. Це тільки ще одна риса, подарована нам занадто довгою бездержавністю.

Поясню конкретніше. Життя прожити — не поле перейти. Кожна людина шукає на тому полі передовсім гаранту безпеки для себе і дітей, шукає захисту, опори, сприяння для своєї справи. В інших народів таким гарантом є сильна держава, цар, король, президент, «непереможна і легендарна армія», суворий, але справедливий закон. Українець віками нічого того не мав. Кругле сирітство, безвітцівщина, безвихідь і безнадія. Нема опори під ногами, нема впевненості в собі, у завтрашньому дні, нема відчуття, що ти взагалі комусь потрібен на цьому світі.

Людина не може так жити. Тяжкі обставини силоміць штовхають її на пошуки гаранта безпеки будь-якою ціною. Навіть ціною запроданства, зради нації, волі батьків.Сирітство не залишає вибору, і голос сумління мовчить. «Грязь Москви», «варшавське сміття» — з одного джерела бездержавної покинутості й безвиході.

З власного досвіду знаю: немало людей самі просилися в компартію і навіть у сексоти (!), хоча добре усвідомлювали, з якими сатанинськими силами мають справу. Люди приземлені, ті, хто гонорово називає себе реалістами (а серед українців таких більшість), знаходили безпеку і захист — і ще який! — за грізними стінами ворожих потуг. Бодай такою ганебною ціною — зате була гарантія виживання, навіть можливість зробити кар'єру, забезпечити майбутнє дітей. Не один ще й пишався в душі собою, що такі грізні сили йому, нікчемі, довіряють. Ось яку духовну покруч сиротібезбатченку накидала бездержавність.

Бездержавність — тяжке народне лихо. Всеохоплююче, всепроникаюче, всеотруююче.То не тільки національний і соціальний гніт, а й гніт духовний, що залишає глибокий чорний слід у психології народу, надаючи їй потворного люмпенсько-простацького кшталту. Позбавлене власної провідної верстви як фактора ошляхетнення маси українство століття за століттям опускалося в глибини обмеженого, жалюгідного простацтва. Горді волею народи завжди мають «власну гордість». Позбавлені волі — втрачають власну гідність. Така гірка правда нашої історії.

За прикладами далеко ходити не треба. Коли західний європеєць на кожному кроці прагне підкреслити свою шляхетність, інтелігентність, то бідолашний українець в переважній масі бравує своїм простацтвом та потомственим мужицтвом. У нас досі, передовсім у сільському середовищі, процвітає «хлопоманія» як найвищий ідеал мужицтва і простацтва. «Що би на світі не сталося, з хлопа мене не скинуть" — зловтішно заявляє і сьогодні галицький чи волинський селянин. «І з колгоспника теж!» — вторить йому селянин-східняк.

Суть феномену зрозуміла: лихо бездержавності навчило українця саме такого способу самозахисту й виживання. Далебі, у неволі краще було бути дурним, але ситим і живим, аніж розумним, але голодним і мертвим. І якщо таку премудрість виживання сповідували покоління за поколіннями, то далі нема про що говорити.

Коли у народу процес розвою державності кимось загальмований, він, народ, здобувши волю, за браком історичного досвіду неодмінно впадає з одних крайнощів в інші. Є в нас мудра приказка: «Якби знав, де впаду, там соломки б підстелив», та, на жаль, ми самі не вміємо нею керуватися. Оте небажане падання (без підстеленої соломки) в крайнощі і є однією з причин нашої недолі.

Як відомо, старий режим був упав в одну крайність, побудовану на засадах повної підлеглості особи загалу, громадянина — державі, за найвищу мету ставлячи безпеку колективу перед безпекою окремішньої людини. Виховані змалку в дусі меншовартості перед загальнонародними, державними цінностями, громадяни не мали права в своїх діях навіть думки допускати про вивищення власних інтересів над інтересами колективу, народу, країни. На думку, чесно кажучи, таке їм, може, і спадало, та як мовиться на Полтавщині: «Воно то конешно, але шо ж... »

Усе змінилося із здобуттям незалежності. «Тиха» революція проголосила єдиною вартісною метою життя інтереси особи, індивідуальну ініціативу і підприємливість. Справді, такі цінності сповідує й доводить їх незаперечну ефективність увесь прогресивний світ. Але ми — не прогресивний світ і знову робимо непідготовлений стрибок з однієї крайності в протилежну — від тотальної заборони інтересів особи до повної їх сваволі. І для годиться називаємо його «перехідним періодом».

Насправді, знову повторюємо давній свій гріх — розваливши старий світ, не квапимося поставити натомість чогось путнього нового. Це ми спрадавен уміємо робити: спершу розвалити, а потім якось воно буде, бо ще так не було, аби якось воно не було... Прикрі наслідки нашої легкодухості не забарилися: Україна провалилася не тільки в економічне провалля, а й у провалля культурне, моральне. Настала доба загальної кризи.

У чому причина лихоліття? Насамперед у тому, що перед ідеєю верховенства інтересів особи враз стали незначущими й добробут держави, і навіть саме її існування. Видно, люди, з прокльонами викидаючи зі своїх «печінок» заборони осоружного старого режиму, не мають достатньої витримки, аби помічати, коли вони перегинають палицю в протилежний бік. Здається, гноблена тоталітаризмом людина нарешті вирвалася на волю, розірвала прокляте коло меншовартості, дихнула на повні груди. Хіба це зле? Ні, біда не в цьому, а в утраті чуття міри, в порушенні оптимального співвідношення прав суспільства і особи, які взаємозв'язані і яких не можна свавільно розривати в угоду одній із сторін.

Чим загрожує Україні цей дисбаланс, усі ми добре бачимо.Очевидним наслідком того порушення рівноваги, перегину, стрибка в крайнощі — називайте це, як хочете, — є дедалі більше відчуження громадянина від служби суспільству, зосередження його помислів на власних дрібних інтересах. Ще більша провина в тому і самої держави, котра виявилася неспроможною належною мірою піклуватися про громадянина (мізерна або зовсім відсутня заробітна плата, безробіття, втрата перспектив у житті, розгул корупції й криміналу ets) і в такий спосіб автоматично викинула його в багно егоїстичних інтересів.

Закономірно, що в сутінках культурного провалля, як гриби після дощу, вигулькнули орди спритників-шельменків, шахраїв та пройдисвітів, що, розтоптавши вікові моральні засади, стали купатися в розкошах та розвагах у час загального зубожіння населення, стали для знедолених прикладом, як треба «вміти жити», зразком «красивого життя», яке нібито "не заборониш» (сімдесят попередніх років така заборона була аж надто можлива, а тепер раптом стала зовсім неможлива). «Жирні коти» геть заступили собою колишній ідеал жертовного героя, ладного віддати життя за батьківщину, за волю України. Вбогою і смішною видається нинішнім «котам» і їхнім послідовникам-заздрісникам героїчна боротьба й самопожертва їхніх дідів в буремні роки визвольних змагань. Сталося так, що на колінах дідів-героїв виросли внуки-торгаші. Мудрі люди кажуть, що це закономірний процес: історія спрадавен залюбки натискує на перемикач, коли тих факторів (героїзму або торгашества) в «печінках» громадян стає забагато.

Тим часом центр тяжіння загальнолюдських цінностей перемістився із царини національних традицій, моралі, громадянського обов'язку в багно егоїзму, амбіцій і пихи, тваринних інстинктів і шлункових інтересів. Від такої переміни скільки би не виграв світ свободи особи, а справа побудови так тяжко здобутої незалежної держави програє багато. Ми є очевидцями не структуризації її політикуму, а розпаду політичної структури на дрібні, нікому не потрібні партійки. Послаблюються зв'язки між особою, родиною і державою. Ми не йдемо до вершин цивілізації, оскільки останнє можливе лише за умови активної співпраці громадян та їхньої доброї волі підпорядкувати свої особисті інтереси інтересам загалу. Люди чимраз частіше відмовляються захищати свою рідну країну і навіть продовжувати свій рід. Україна розповзається на всі чотири сторони світу, як розповзалася за часів найтяжчих лихоліть. Але тоді ворог гнав людей з рідної землі.А тепер хто ворог?

Про ментальність українців написано немало. Слушні думки знаходимо в М.Грушевського, Д.Донцова, Ю.Липи, В. Липинського, Я.Яреми, І.Мірчука, Б. Цимбалістого, В. Яніва та багатьох інших дослідників, політологів, публіцистів минулого й сьогодення. Не бракує в них і красивих, "вчених» слів, як—от: емотивність вдачі, остійство, антеїзм, альтруїзм і т.д., однак, на жаль, замало переконливих тверджень, звідки те психопатологічне багатство взялося. Не подобається мені та «мудра латинь", класифікація наслідків без чіткого означення джерел походження і стадій формування українського менталітету. Це не по-нашому.

Не претендую на оригінальність (у такій серйозній розмові не до того), але, на моє переконання, основних джерел нашого безталання є три: 1. історична молодість нації; 2. щедра, «райська" природа-матінка, що обумовлює небідний спосіб буття; 3. розтоптаний, знищений, розчинений «чужою кров'ю» генофонд нації. І надодачу бездержавність, як наслідок тих трьох причин.

Передбачаю гнівне обурення тих продуцентів ілюзій (це теж характерна риса нещасних бездержавних мрійників), котрі вважають українство чи не старшим від єгипетських пірамід. Зробіть цю думку хоч офіційною, ніяк не можу з нею згодитися. Скіфи — не українці, «це напівдика азійська орда «гірких п'яниць і розбишак великих». Не українці й кіммерійці, обри, хозари, гуни, печеніги, половці. Все. Більше «попередників» і не було. То, де ж серед тих тюрків стародавні українці? Якщо вони і були ще до тих орд і невідомо куди зникли, то про наш зв'язок з ними просто несерйозно говорити. Українці ведуть родовід з лісових та хліборобських племен — полян, деревлян, волинян, тиверців, уличів. Але, даруйте, ці племена засіялися в нашій Лісостеповій зоні, коли давно вже підупали і стародавній Єгипет, Греція і Рим.

Що останні залишили у спадок світовій цивілізації, здається, нема потреби нагадувати. А що успадкували вже й не світовій цивілізації, а бодай нам, бідолашним, скіфи, кіммерійці, печеніги? Що міфічна Оратія? Кажуть, вміла вирощувати ячмінь та варити добре пиво (ним не міг насмакуватися ще «батько історії» Геродот). І тільки?

Здавалося, могутня Київська Русь мала всі можливості через тисячу років після розквіту Риму перевершити його культурні осягнення чи бодай дорости до їх рівня. Не доросла. У плані красномовної деталі відсилаю вас до академічного видання «Пам'ятники світового мистецтва» з порадою поцікавитись і порівняти, яких вершин досконалості досягли, приміром, скульптори етрусків (попередників римлян) у восьмому столітті до нашої ери, а яких ми у вісімнадцятому столітті нашої ери. І ви все зрозумієте. Той же Колізей у технічному аспекті споруджений набагато надійніше, аніж Чорнобильська АЕС...

Кажу про це аж ніяк не з метою принизити нас, а виключно для того, аби ще раз підкреслити: наша дорослість, національне змужніння ще попереду.
Ясна річ, ми починаємо своє літочислення не з першої офіційно зафіксованої української пісеньки «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», як твердила дискредитивна радянська ідеологія: їй же треба було якось молодшого брата українців — росіянина — паспортизувати на «старшого». Як не крути, а творці Київської Русі — поляни, деревляни, волиняни — таки наші безпосередні кревні предки, і все ж тисяча років для нації, це, погодьтеся, пора молодості.

Саме молодістю нації, а не якимись космічними, астральними, сакральними впливами у значній мірі пояснюється наша ментальність — любов до природи— матінки, до вожака-батька: звідси й отой задерикуватий при недостатній розсудливості, запальний, забіяцький дух, здатність почуттів, надій, ідей швидко спалахувати і так же швидко згасати; звідси наш щирий ліризм, мрійливість, пісенність (співає — переважно молодість, старі рідко коли співають), поетичне сприйняття світу, а водночас і схильність до смутку, різких перепадів настрою, намагання обминути труднощі; звідси соціальна пасивність, уповання на Бога, на якісь добрі таємничі сили, на сильніші народи, що вони нам щось дадуть, за нас зроблять, захистять, підтримають та поможуть — чисто як діти у важку хвилину покладаються на батьків, на старших.

Скільки кожен з нас знає особисто, скільки щоденно бачить довкола себе нікчемних п'яничок: зранку «прийме на груди», потиняється по селу чи містечку, приблукає додому, жінка його налупцює, воно похлипає, далебі, як дитина, що його «не поважають», і з ангельською невинністю, де сіло, там і засне. Чи може таке «дитя природи» в лиху годину стати мужчиною, козаком, героєм—захисником рідної землі? Нагадування йому про славних лицарів—запорожців, січових стрільців, соколів Петлюри та Бандери — це як для теляти дитячі казочки. Чи вартий такий «патріот» власної держави? Брак українцеві гонору і волі до самоутвердження в поставі гідного громадянина планети — ще одна причина нашого безталання.

Тільки юністю етносу можна пояснити мрійливість та ідеалізм українців (кожна сільська дівчина неодмінно має на небі «свою» зірку), їх загальновідому схильність до творення ілюзій. Навіть за найтяжчих обставин українець здатен переконливо втішати себе оптимістичними сподіваннями. («Без надії сподіваюсь!», Леся Українка). Бандерівці до останнього дня жили з вірою, що «захід їм допоможе», врятує від загибелі, і ця ілюзія була чи не єдиною «реальною» опорою в їх боротьбі...

Тут доречно глибше розглянути загадковий національний феномен, котрий ще чекає глибокого наукового аналізу, — це вміння українців будувати власну історію на ілюзіях і з Божою допомогою обертати зловорожі наміри недругів собі на добро.

Досить назвати факти, що першими спливають на пам'ять. Прийшли на Русь варяги, захопили владу над нами. Здається, лихо? Та ні! Варягів ми «переварили у власному соку» й сповна використали для розбудови могутньої імперії — Київської Русі.
Перейдемо до пізніших віків. Реєстрові козаки — хто вони? Українські військові загони у складі мілітарної потуги Речі Посполитої? Найманці? Запроданці? Ні. Скоріше — майбутня слава України. Що з нашою історією було б, якби їх не було? Чи гордилися б ми нині козацькими звитягами під Хотином, Корсунем, Зборовом, Конотопом? Чи була б можлива без тих звитяг Козацька держава?

А хто такий Богдан Хмельницький? Адже незаперечний факт, що батько його Михайло був сотником польського війська, вірно служив польській короні, у нагороду одержав хутір Суботів і загинув, захищаючи інтереси тієї корони в битві під Цецорою. Сина (тоді ще Зіновія) віддав у науку не до української школи в Києві, а до львівської єзуїтської школи, куди православних і на поріг не пускали. І от вихованцеві тієї школи випала легендарна доля очолити визвольну війну українського народу за волю! за православну віру! за воскресіння з мертвих української державності! Фантастика та й годі!

Під стать Хмельницькому — Іван Мазепа. Шляхтич, королівський паж, вірний служка при дворі польського монарха, ревний католик. Доки не прийшов на Січ та не став гетьманом. Невтомно будував православні (!) церкви, під прикриттям довіри до себе царя Петра збирав сили для вирішальної битви за незалежність України, віддав цій меті все, що мав, аж до власного життя. Чи можна уявити нашу історію, наш національний дух без цього славного імені?

Підемо далі. Напочатку Першої світової війни в глибоких ар'єргардах австрійської армії сформувалася невеличка українська військова частина, якихось неповних три батальйони піхоти з гучною, правда, назвою — січові стрільці. Знову запроданці, перевертні чи реєстрові козаки? Адже воювали вони проти українських братів з-за Збруча. (До речі, українці не були першими: раніше від них свої національні частини в австрійській армії створили чехи і поляки; останні, як відомо, мали не три батальйони, а три полки, вояки яких теж називалися стрільцями. Це означає, що підневільні народи не мали іншого вибору, як створювати національні військові загони в арміях імперій. Тобто не українці таке вигадали і не вина, а біда їх у тому, що змушені були йти на подібний крок, готувати кадри для свого майбутнього війська в чужих арміях). Як би там не було, а саме оті січові стрільці стали ядром армії Української Народної Республіки, Директорії, без них не було б героїчних походів армії Петлюри, не було б славних сторінок нашої боротьби за незалежність.

Друга світова війна. Традиція оживає знову. В надрах гітлерівського вермахту формується спершу батальйон «Нахтігаль», відтак дивізія «Галичина». Скільки було галасу з боку недругів, скільки прокльонів на голови «реєстрових»! Свідомі українці терпляче пропускали ті образи та прокльони мимо вух, бо добре знали їм ціну: спочатку недруг б'є нас і нищить, а коли ми робимо кволі спроби протесту, на весь світ репетує, що ми «запроданці». (Стара пісенька всіх гнобителів, відома з історії ще з часів Вавілону). А саме з тих «запроданських» частин вийшли потім добрі командири повстанських загонів і серед них легендарний генерал УПА Роман Шухевич.

Ні, ніхто не має права закинути нам, що ми в багатовіковій неволі втратили людську гідність, не билися за свою свободу. Ще й як билися! Та, не маючи власної держави, щоразу змушені були робити вибір між одним злом і другим, ще більшим злом, з тяжким серцем годитися на тяжкі компроміси, прислужувати чужим інтересам і здобувати "хиренну волю" то у спілці з проклятими татарами, то у складі осоружних польських, австрійських, німецьких, російських армій. Як наслідок підневільного служіння українців чужим інтересам на полях і цвинтарях України для пам'яті нащадкам залишились тисячі й тисячі могил — німих свідків нашої бездержавності і всенародної трагедії.

Котиться до розпаду комуністична імперія. Недруги казяться від люті до незалежності України, за всяку ціну намагаються не допустити відродження ОУН, їх більше влаштовує миролюбний мітинговий Рух, якого можна було б тримати під контролем. (Ми ще будемо колись знати, хто ініціював створення Руху, бо нема нічого тайного, що рано чи пізно не стало б явним). Одначе народ і не настоював на відродженні ОУН. Для його волевиявлення було цілком досить і Руху. Що б там недруги не планували та не замислювали, а знову вийшло по-нашому: ми знову «переварили Рух у власному соку», він вирвався з-під усяких контролів і став головною силою в боротьбі за утвердження національної ідеї, здобуття незалежності.

Повторюю: не від доброго життя бездержавний народ вдається до таких химерних та ілюзорних дій, але є Бог на небі, він усе бачить і чинить по справедливості.
Знаєте, а та ж таки ілюзія — велика життєдайна сила для українця. Одному мудрому чоловікові, нашому землякові, належить афоризм, що «людина, в якої попереду нема надії на краще, швидко опускається і гине». Мене завжди дивувало, як переважна більшість знайомих і близьких вперто не вірять, що попереду буде гірше життя, а не краще. Цей ілюзорний оптимізм — просто епідемія надій та сподівань! Пересічний українець категорично відмовляється повірити, що життя його може бути ще гіршим, ніж є сьогодні.

Якщо за віки неволі українство збереглося як нація, то, мені здається, у великій мірі завдяки притаманному молодій нації природному оптимізмові, здатності завше сподіватися на краще, мріями та ілюзіями боронитися від незгод. Вона, ця здатність до ілюзій і сьогодні помагає нам виживати. Песимізм, скепсис, безнадія, втрата ілюзій — це хвороби старості. А оптимізм, навіть ілюзорний, невідступна надія на кращу долю переконливо засвідчують, що ми нація молода. І нам ще належить майбутнє.

І ще один штрих на завершення теми. Ми живемо в тяжкі часи історичних перемін — політичних, економічних, соціальних, — коли нам вкрай потрібні мудрі провідники, національні герої, володарі народних дум. Потрібен український Мойсей, український де Голль, український економіст—реформатор Ергард. Ми стільки століть сподівалися незалежності, стільки крові за неї пролили, що, як ніхто на світі, заслуговуємо мати таких героїв.

Кого вибираємо насправді? Славних державних мужів? Лідерів потужних партій? Економістів-реформаторів? Пробували — не вийшло. Тож вибираємо в свої улюбленці Руслану Писанку, Вєрку Сердючку, «молодого орла» Поплавського. Як, чому, за які заслуги? Писанка, звісно, полонить нас грандіозними формами. Сердючка — близькою нашому духу простацькою пошлістю, Поплавський — дешевим оптимізмом. Господи, невже це весь наш вибір?! Невже такі герої мають вивести нас до національного розвою? Та коли згадаю, що незалежній Україні всього—навсього перший десяток років, — перестаю дивуватися...

полностью



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх