,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Українець стає європейцем лише тоді, коли починає розуміти, що він "не москаль"
  • 15 февраля 2010 |
  • 13:02 |
  • YaruariY |
  • Просмотров: 46840
  • |
  • Комментарии: 31
  • |
0
По Києву поповзли чутки, що “донецькі братки” уже снують по столиці, придивляються до своєї майбутньої вотчини… “Я їх зразу впізнаю, – сказала мені продавщиця кави в підземному переході. – Темні, у чорних тертих куртках, говорять з донецьким акцентом…”

Я намагалася заспокоїти продавщицю: рано ще, хай спочатку вибори виграють, а сумнівних суб’єктів у столиці завжди багато крутиться. Але київськими масами поступово оволодіває ірраціональне почуття неспокою, і якісь аргументи тут не діють…

П’ять років тому таке саме почуття мобілізувало людей, єднало в боротьбі проти фальсифікацій, що вилилася в Помаранчеву революцію, але сьогодні революційного запалу немає, замість нього прийшли апатія і розчарування. Розчарування не обраним курсом, як це намагаються видати деякі політики, а тим, що Ющенко проголосив його лише на словах. А сам продемонстрував незборну лінь і нездатність системно працювати, через що й програв.

Російський опальний бізнесмен Борис Березовський заявив нещодавно, що в Україні “вирішується майбутнє цінностей західних цивілізацій”. Маючи на увазі, що саме в Україні відпрацьовується модель подальшого розвитку всього пострадянського простору, який об’єктивно становить найбільшу потенційну загрозу демократичному Заходу...

Україна, будучи розташованою на стику “двох світів і двох способів життя”, усе ще визначається з тим, які проблеми їй миліші. Проблеми демократичної Європи – з її балансуванням між лібералізмом, соціалізмом і консерватизмом. Чи проблеми Росії – з її неусвідомленим очікуванням краху, відчуттям неминучості занепаду.

Напевне, нормальним українцям європейські проблеми – ближчі й приємніші, але Росія з її фобіями, як не дивно, для нас теж потрібна, бо залишається незамінним чинником нашої національної єдності. Якби Росія, за словами публіциста Анатолія Стріляного, була привабливіша (тобто більш демократична й розвинута), то русифікація загрожувала б нам ще більше. З цієї думки випливає, що національний опір “іншій”, прогресивній Росії не мав би сенсу, і нам би не треба було гуртуватися навколо своєї ідентичності, аби протистояти зовнішній загрозі.

І обираючи шлях “загравання з Росією”, який майже однаковою мірою пропонують і Тимошенко, і Янукович, ми – напевне, на рівні інстинкту самозбереження – тим самим гартуємо свій національний дух. Українець стає європейцем лише тоді, коли починає розуміти, що він “не москаль”, а таке розуміння приходить лише у випадку близькості з “братським народом” та незбагненного самопідставляння під удари “добросусідської” політики Кремля.

Тож і виходить, що ми потрібні їм для угамування імперських комплексів, а вони нам – для посилення нашої єдності. Приклад Тузли, якщо хто пам’ятає, чудово продемонстрував, як це працює…

Але “недоєвропейський” вибір приховує в собі потенційну загрозу бути врешті-решт утягнутим у орбіту глобальних проблем Росії, у її дезінтеграційні процеси. Її розпад чи наближення розпаду може спричинити й посилення сепаратистських тенденцій в Україні та навіть розривання її, утворення на тлі глобальної пострадянської ломки кількох україн. Перші симптоми цього ми вже спостерігаємо; показово, що стимуляторами та ідейними натхненниками такого розділення Української держави виступають самі кремлівські вожді, очевидно, не усвідомлюючи, що цим вони наближають своє постімперське майбутнє. У якому немає місця такому великому (за територією та населенням) державному утворенню.

Сьогодні, як і десять років тому, українське суспільство обирає між Швондером і Шариковим, як влучно назвала свого часу журналістка Ірина Погорєлова пару Кучма – Симоненко. Різниця в тому, що відтоді суспільство пройшло через Майдан, і сьогодні вибір тієї чи іншої особи, хочеться сподіватися, не є таким фатальним, як наприкінці минулого тисячоліття.

І питання не в тому, хто в Україні буде Президентом – колишній зек чи войовнича популістка, – а в тому, чи зможе суспільство протистояти спробам узурпувати владу, нав’язати нам неадекватну, чужу модель суспільного розвитку.

А що такі спроби будуть – сумніватися не доводиться. Недарма ж Янукович возить своє обважніле тіло на з’їзди “Єдиної Росії”, а Тимошенко, заглядаючи в рота Путіну, хихикає з його тіпа жартів. Учаться й переймають досвід... Але ті опричники в обох командах, котрі намилюються втілювати в українське життя російський досвід контрольованої демократії, мають пам’ятати, що ліпити з біомаси все що заманеться авторитарний правитель вільно може лише в тому разі, якщо має не менш як 75-відсоткову підтримку населення. Інакше можна втратити і владу, а за певних розкладів і навіть свободу...

На жаль, жоден з двох кандидатів не демонструє здатності мислити, аналізувати, розуміти, що відбувається у світі й куди він рухається. У цьому, боюся, і полягатиме головна його чи її проблема, коли він/вона стане Президентом. Така неадекватність на президентській посаді може призвести до особистого політичного краху, на тлі якого програш Ющенка виглядатиме ще як неабиякий успіх...

Запроваджувати російську модель в Україні – означає ставати союзником Москви в її безглуздій та безперспективній опозиції до Заходу. Хоча для Росії вона ще й може мати якесь пояснення. Крім страху перед розвалом, який, у розумінні російської верхівки, несе лібералізм в усіх його проявах, накладається ще один чинник. Путінська Росія вважає себе наступницею СРСР, а отже, має заступити колишню Радянську державу в її протистоянні з Заходом. З тією різницею, що країні будівників комунізму потрібно було захищати від світу свою ленінську ідеологію, більшовицький світогляд, який тільки й міг вижити в умовах протистояння та напруження. А нині Росії доводиться захищати від цивілізованого світу ідеологію корупції та несвободи. Пострадянська корупція, бажаючи зберегти й відтворювати себе, не хоче демократії та контролю з боку суспільства, як вогню, боїться НАТО...

У цьому плані Україна хоч і не Росія, але недалеко від неї відірвалася. І наш вибір, який ми зробимо 7 лютого, показує, що ми все ще перебуваємо по той бік умовного кордону, де панує корупція і де все ще немає північноатлантичних стандартів.

...Скажу відверто, я особисто досі не знаю, як голосуватиму. Хоча Тимошенко, як це не дивно, зовсім не будучи проєвропейськи налаштованою, символізує собою більшу європейськість, ніж Янукович. Та й позитивних, людських облич у її оточенні, як на мій погляд, трохи більше. А головне, навколо Януковича сконцентрувалося критично велика кількість осіб з відверто антиукраїнськими поглядами.

Ні, це не означає, що я голосуватиму за неї... Я ще вагаюся...

Українцям і справді, напевно, потрібна якась пауза – щоб по-філософськи осмислити, куди ми рухаємося й чого хочемо. Проголосуємо за “менше зло”, подивимося, як живеться з тим злом, зважимо що до чого, а тоді – на наступних виборах – виметемо його березовою (це щоб не сказати кріпше слівце) мітлою.

Оксана Охрімчук, Москва – Київ


постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-360220.html



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх