,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Чтобы помнили...
  • 31 января 2010 |
  • 23:01 |
  • bayard |
  • Просмотров: 489243
  • |
  • Комментарии: 24
  • |
Пам'ятники у Центральному сквері Івано-Франківська.


Чтобы помнили...

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...
Пам'ятний знак полякам - жертвам комуністичних репресій і війн
.


На пірамідальному постаменті чорний хрест. В постамент вмуровано орден-хрест «Virtuti Мilitarі» і мармурова дошка з текстом польською і українською мовами: «Тим, хто тут спочиває, а також жертвам І і ІІ світових війн. Земляки» та польською: «Імена ваші записані: залишилися невідомими», «Залишайтеся в небесах».

Камінь, бетон, бронза. Встановлений за ініціативою родичів загиблих, товариством польської культури, на пожертвування поляків на колишньому міському кладовищі.

Серед тисяч жителів Прикарпаття, загиблих від рук радянських каральних органів, у тому числі і похованих таємно в цьому сквері, значну частину складали поляки. Пам'ятник присвячений полякам – жертвам НКВС і загиблим під час воєн.

Чтобы помнили...
Пам'ятник спецпоселенцям 1939-1952 рр.

На символічній могилі, обкладеній бруківкою, горизонтальна могильна плита і вертикальна брила рожевого граніту. Перед нею чорний сталевий хрест з табличкою з неіржавіючої сталі. Текст: «Тут закладений перший камінь спорудження символічної могили загиблим на далеких спец-поселеннях під час сталінсько-більшовицьких репресій 1939-52 рр. в нашім краю, до 50-річчя тих трагічних подій. Спілка спец-поселенців». Граніт, сталь, бруківка (дорожній камінь).

Встановлений у центральному меморіальному сквері, за ініціативою і на кошти депортованих сімей, обласною Спілкою спецпоселенців, під керівництвом Яреми Терешкуна, у 1990 р.


Пам'ятники Хмельниччини


МЕМОРІАЛ «ДЕМ'ЯНІВ ЛАЗ»

Чтобы помнили...

Оформлений і відкритий у 1991 р. Каплиця-дзвіниця, як і весь комплекс, споруджена з ініціативи обласного «Меморіалу», голова Роман Круцик. Освячена 4.11.1998 р., кошти частково зібрані у вигляді пожертвувань «Меморіалом» та виділені Обладміністрацією і Міськрадою. Архітектор Олег Козак.

Розкопки почав обласний «Меморіал» 21.09.1989 на підставі свідчень очевидців. Були відкриті 3 ями масових поховань. Виявлені 524 жертви розстрілів політв'язнів у червні 1941 р. «у зв'язку з воєнними діями» у в'язниці №1 р. Івано-Франківська (тоді ще Станіславів). З них 165 жінок. Судово-медична експертиза встановила: серед загиблих більше 80 осіб старші 50 років, 28 осіб – молодше 20 років, були і грудні діти. 432 черепи мали вогнепальні отвори, деякі – від 2 до 6, в основному – у потилицю. Багато останків мали сліди нелюдських катувань. Перепоховані на тому ж місці у 1990 році. Вважається, що ряд поховань у цьому урочищі залишилися недослідженими, захоронення проводилися НКВС ночами, починаючи з 1939 року.

Чтобы помнили...
Стіна в підніжжя пагорба – початок пішого хрещеного ходу до меморіального комплексу.


Чтобы помнили...
Загальний вид поховань, братські могили.


Чтобы помнили...

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...

Пам’ятник жертвам комуністичних репресій
«Ангел Скорботи»


Чтобы помнили...
Пам’ятник на могилі жертв репресій

Хмельницький, вул. Кам’янецька 96, військове кладовище.
Встановлений у 1989 р. міською владою.
Виготовлений майстрами місцевого підприємства "Монумент".
Граніт. Сірий обеліск із двома дошками. На чорній напис: Жертвам репресій", на червоній - Від громадян Хмельниччини. 1989 р.".
У братській могилі поховані мешканці міста і області - жертви комуністичного терору 1937-1938 рр. Серед них - 9 учасників ПОВ (Польської організації військової), що діяла на теренах Старокостянтинівського р-ну, відомі їх імена. Загальна кількість жертв не встановлена.

Чтобы помнили...
Меморіальна дошка на приміщенні тюрми м. Тернополя

Чтобы помнили...
Меморіальний комплекс на масовому похованні жертв розстрілів НКВС


Тернопіль, Микулинецьке кладовище. Меморіальний комплекс на масовому похованні жертв розстрілів НКВС у червні 1941 р.
Близько тисячі невпізнаних тіл замордованих у червні 1941 р. урочисто поховані після вступу німецьких військ на старому міському Микулинецькому кладовищі. Поховання зруйноване по війні більшовиками, відновлене у 1989 р., за ініціативою Тернопільської організації «Меморіал», силами громадських організацій та родин загиблих.
У роки Незалежності, згідно архівних даних колишнього КДБ, вдалося відновити лише 644 імені жертв НКВС тих днів. Меморіальний комплекс являє собою земляний пагорб зі східцями. У підніжжі - 29 чорних габрових таблиць з іменами 644 жертв. На пагорбі високий хрест і постать Богородиці. Попереду майданчик для проведення масових поминальних урочистостей.

Чтобы помнили...
Бережанська тюрма.


Наприкінці XIX століття у Галичині спостерігалося посилення опору українців проти пануючої Австро-угорської імперії. У цей період, для придушення повстань і національного руху влади будували нові в'язниці, у тому числі в Бережанах, Чорткові, Кременці.
В Бережанах поряд із в'язницею була споруджена будівля окружного суду (будинок юстиції), приватні будинки судових та тюремних працівників. В Бережанський округ входили тоді Рогатинській, Більшівський, Підгаєцький і Козівській райони. Тут було навіть відділення для довічного ув’язнення. В'язниця продовжувала функціонувати і при польській владі.

17.09.1939 роки більшовицька армія перейшла кордон по річці Збруч, окупувала Галичину і оголосила військове положення. Комендантом Бережанського військового гарнізону був призначений підполковник Респер, його заступником – капітан Кальбек. У в'язниці тоді знаходилося близько 300 ув’язнених різних категорій, арештованих і осуджених Польськими властями. Репер наказав їх всіх звільнити. В приміщенні колишнього комісаріату поліції розташувалося відділення НКВД. Його начальником був старший лейтенант Судовіцкий.

Після 26.10.1939, почалася нова епоха в регіоні. На всі керівні посади призначали присланих з СРСР працівників. Були арештовані колишні державні, фінансові, юридичні, військові, залізничні службовці, власники підприємств і торгових закладів. З грудня почалися масові арешти інтелігенції, крупних власників землі і іншої приватної власності – поляків, українців, людей всіх населяючих край національностей. Були арештовані також громадські діячі. Всі колишні громадські організації були заборонені, як антирадянські і націоналістичні.

Начальником в'язниці був призначений енкаведист Красан. В'язницю обгородили колючим дротом, вікна забили дошками. Двір розгородили на малі ділянки високим щільним парканом, щоби в'язні при пересуванні не могли бачити один одного і споруди. Одна із стін в'язниці виходила на вузьку вуличку Нову. Більшовики виселили всіх мешканців цієї вулиці, заборонили по ній ходити, а потім також обгородили колючим дротом.

Відвідувати в'язницю і ув'язнених родичам не дозволялося. На всі питання була одна відповідь: «Тут такого немає».

Політв'язні утримувалися в жахливих, антисанітарних умовах. Кількість їх в кожній камері в 3-5 разів перевищувала норми. В'язням доводилося більше стояти, ніж сидіти, а спали так тісно, що повертатися на інший бік доводилося одночасно всім в камері. Нар не вистачало, спали на цементній підлозі. На допитах підозрюваних піддавали жорстоким тортурам, примушуючи підписувати визнання у вигаданих енкаведистами злочинах і оговорювати інших. Про ці звірства і про масові розстріли весни 1940 року населення нічого не знало.

В березні 1941 року пройшла нова хвиля арештів. Тепер головними «ворогами» вважалися молоді, свідомі місцеві жителі - українці, поляки, підозрювані в антирадянських настроях, іноді просто люди з неслов'янськими прізвищами. Серед ув'язнених були і зовсім юні - учні 7-го класу школи, і старезні пенсіонери, у минулому військовослужбовці різних армій.

22.06.1941 року, з початком військових дій Гітлера проти СРСР, почалися масові розстріли у в'язницях. Згідно існуючих інструкцій, при оголошенні військового положення всі осуджені до розстрілу і великих (від 10 років) термінів ув’язнення по політичних статтях підлягали негайному розстрілу. Для евакуації в Бережани була вислана з Тернополя каральна команда – 22 конвоїри, під керівництвом молодшого лейтенанта Глови і двох сержантів. Лише 26 червня евакуювали першу партію ув'язнених. Швидке просування німецьких військ перешкодило евакуації решти ув'язнених углиб СРСР. Поступило розпорядження звільнити кримінальних злочинців, а політичних, навіть просто затриманих за підозрою, при облавах і відсутності документів, - «евакуювати по першій категорії», тобто розстріляти. Почалися криваві розправи. Не дивлячись на рев постійно включених двигунів тракторів, мешканці околиць всі ці дні чули з в'язниці постріли і крики людей.

Зайняті власною евакуацією і порятунком, працівники в'язниці і НКВД перекладали ці обов'язки один на одного, виконували поспішно. Жертви закопували у доверху наповнені загальні ями, іноді кидали на місці розстрілу в лісі. Так, у лісі, в урочищі Кушнірка біля села Жуків, 12 розстріляних лежали покинутими декілька днів. Жителі не сміли до них наближатися, поки більшовики втекли з району. Те ж саме відбулося і з 6 розстріляними біля з. Баранівка, в урочищі Писарівка, 4 км від Бережан.

28 червня з Підгаєць в Бережани приїхав Іщенко і за наказом капітана НКВС Вадіса забрав з в'язниці 34 ув'язнених. Дотепер не розкрита таємниця, де їх знищили – до Підгаєць вони не доїхали. Можливо, вони розстріляні в Литятинському лісі.

Цього ж дня начальник НКВС Максимов замордував у підвалі в'язниці 60 ув'язнених, але, всупереч розпорядженню начальства, їх не прибрав і не дав машин для вивозу, втікши з міста. Тільки увечері 29 червня були виділено дві машини. На них завантажили 40 тіл, щоб вивезти до ям, заготовлених на території військової частини, біля замку Синявських. 20 тіл залишалися у в'язниці.

Під час бомбардування і обстрілу одна машина була підбита. Не доїхавши 200 м, виконавці скинули тіла убитих під міст, залишили машини і розбіглися. Пізніше начальство погрозами повернуло тих, що «провинилися», щоб вони приховали сліди злочину, але тіла ніколи було закопувати, їх просто скинули в річку Золота Липа і відкрили шлюз. Вода понесла їх вниз по річці. Ці знівечені тортурами і водою тіла селяни надрічкових сіл виловлювали і потім ховали, як могли. Один із загиблих похований в селі Посухів. Найбільше число цих тіл допливло до шлюзу у селі Саранчуки. Там місцеві жителі виловили тіла і поклали під церквою для опізнання. Слух про це розійшовся по навколишніх містах, багато кого родичі забрали для поховання в свої села. 12 Тіл, що залишилися, поховали біля церкви у загальній могилі.

29 червня молодший лейтенант Глова і начальник в'язниці Красин підписали акт про те, що Глова забрав для евакуації з в'язниці 94 з/к на етап, через Тернопіль - до станції Іваново Ярославської залізниці в Росії. Доля їх невідома.

Тепер з секретних документів стали відомі деякі подробиці. Зі звітів представника з Києва капітана Паніна начальнику управління в'язниць НКВС УРСР капітану держбезпеки Філіппову від 8.07.1941 витікає, що 20 тіл залишилися не вивезеними з підвалів в'язниці, і ще 48 ув'язнених не поховано у самій в'язниці. Панін звинуватив в цьому виконавців «евакуації» Бережанської в'язниці – начальника районного НКВС Максимова, начальника в'язниці Красіна, Литвина оперуповноваженого, які не справилися з розпорядженням Паніна, не виконали поставлені задачі і втекли з міста, виправдовуючись обстрілом.

Всього тепер відомо про 157 розстріляних в Бережанській в'язниці. Частину замордованих закопали у парку біля замку Синявських.

30 червня радянські органи і війська покинули місто. Люди кинулися до в'язниці. І тоді відкрилася правда про нелюдські злочини. Тіла знищених безневинних людей мали сліди жахливих тортур. У них були вирізані язики, вуха, носи виколоті очі, поясами знята шкіра, відрубані кінцівки. Багато частин тіла були пробиті цвяхами, мали сліди опіків. Особливо витонченим по жорстокості тортурам піддавали дівчат. Виконанням цих злочинів займалися садисти з числа тюремників, озвірілих від тривалого виконання тортур ще за мирного часу. Втративши людський вигляд і залишившись без властей, що втекли, вони за власною ініціативою глумилися навіть над мертвими. Всі, кого не пізнали і не поховали родичі, були з почестями поховані на міському кладовищі.

Довгі післявоєнні роки жителі Галичини берегли пам'ять про ці злочини комуністичного режиму і ненависть до поневолювачів. Тільки здобувши незалежність України, вони можуть відкрито говорити про це, гідно увічнити пам'ять безневинних жертв тоталітаризму.

У 1992 році, за ініціативою громадськості Бережан, на фасаді будівлі колишньої в'язниці, над вікнами підвалів тортур, встановлена меморіальна дошка на згадку про жертви червня 1941-го року. Напис на ній закликає громадян до совісті і милосердя. В одній з колишніх камер смертників цієї будівлі, переданої агротехнічному інституту, обладнана кімната-музей пам'яті про цю трагедію. Завідує цим філіалом Бережанського краєзнавчого музею колишній в'язень цієї в'язниці і таборів Сибіру, учасник антикомуністичного опору, голова районного Спілки політв'язнів, член товариства «Пошук » Орест Гуменюк.

Чтобы помнили...
Могила жертв Бережанського НКВС біля замку Синявських (м.Бережани)

Чтобы помнили...
Пам'ятники Тернопільщини.

м. Бережани, кладовище. Меморіальний комплекс борцям за волю України.

На земляному кургані, на триступінчатому круглому бетонному постаменті, високий гранітний хрест з барельєфом Богородиці. Перед курганом бетонна стінка, на якій 9 таблиць з чорного граніту. На них 426 прізвищ українських патріотів, які загинули у 1940-50-ті роки від рук карателів НКВС-КДБ. Спереду ще одна меморіальна дошка з текстом:

«Меморіал пам’яті. Споруджено на честь 55-ої річниці створення Української Повстанської Армії. Присвячується жертовним борцям національно-визвольних змагань, які загинули за волю Батьківщини в жорстоких боях з фашистсько-більшовицькими загарбниками 1940-1955 рр. Ідея і Чин Героїв житимуть вічно у наших серцях. Славним борцям – вдячні громадяни Бережанщини та діаспори».

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...



Чтобы помнили...

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...
Пам'ятники Тернопільщини.
м. Бережани, вул. Раївська, біля церкви. Пам’ятник жертвам сталінських репресій.

На бетонному подіумі постамент з білою меморіальною дошкою, увінчаний хрестом з нержавіючої сталі.

Текст: «Жертвам сталінських репресій 1939-1941 (8 прізвищ з іменами). Вічна їм пам’ять! Спіть, вірні вірлята, хоч сирая хата, вам весною хрест звінчають українські дівчата».
Позаду високий бетонний хрест. Обабіч сходин дві горизонтальні плити з чорними дошками. Тексти: «Раївські вояки ОУН-УПА, які загинули в нерівних боях за волю України 1941-1950. (11 прізвищ з іменами). Героям слава», «Січові стрільці, які полягли в боях за Українську державу 1915-1920. (13 прізвищ з іменами). Вічна їм пам’ять».

Чтобы помнили...
Борцям за волю України” с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл.
Стелла 650х650х2100 з токівського граніту.

Просторовий тризуб з міді.
Дошки з іменами жертв – 9 штук, чорний граніт “габро”. Постамент-сходи з червоного пісковика. Благоустрій – тротуарна плитка.
Розміщений на подвір’ї сільської школи.

Написи на дошках:
1 грань:“Борцям за волю України”,
“Загинули в тюрмах 1940-41 рр.” – 17 імен,
“Загинули в лавах УСС та УГА” – 14 імен.
2 грань: “Загинули в лавах ОУН-УПА” – 53 імені на 3 дошках.
3 грань: “Загинули в Сибіру” – 88 імен на 3 дошках.

Чтобы помнили...
Меморіальний комплекс "Борцям за волю України"

Тернопільська обл., Заліщики, вул. С. Бандери, 66.
Ініціатор – осередок НРУ, Іван Костишин.
Споруджений на кошти місцевих підприємців, урочисте відкриття 24.08.1997 р. - в День Незалежності.
Архітектор Сорочук А.Н.

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...


Чтобы помнили...
м. Чортків, вул. Л. Українки. Меморіальна дошка на стіні колишньої в’язниці НКВС.

м. Чортків, вул. Л. Українки. Меморіальна дошка на стіні колишньої в’язниці НКВС.
Текст: «У казематах цієї тюрми від рук більшовицьких катів у 1941 році загинуло понад 800 українських патріотів. Вічна їм пам’ять». У кутку зображена палаюча свічка.

Чтобы помнили...
Пам’ятник жертвам більшовицького терору 1941 р.

м. Чортків, сквер Скорботи і Надії ім. Н. Юрчинської (біля в’язниці).
Обеліск у формі хреста із заґратованим тюремним віконцем у верхній частині та барельєфом Надії Юрчинської всередині – однієї з жертв червня 1941 р.
Вгорі напис накладними літерами: «Закатованим у Чортківській в’язниці в липні 1941 року.». „Ви будете жити в нашій пам’яті вічно!” – барельєф на тильній стороні.

Чтобы помнили...
с. Стара Ягільниця, церковний майдан. Меморіальний комплекс жертвам ХХ століття.

Земляний курган зі сходинками. На ньому гранітний подіум і обеліск з чорного граніту - стилізований тризуб з хрестом всередині, на двоступінчатому постаменті.

На верхній частині постаменту викарбуваний тризуб і напис: «Вічна пам’ять», на нижній – Богородиця і напис: «Плачу над жертвами трагічного ХХ століття». Знизу: «Слава Україні – Героям Слава!». З боків ще два гранітні обеліски з текстами: «Загиблим 12.ІІІ.1944 р. Загинули на фронтах ІІ св. Коли ви вмирали, вам дзвони не грали», «Воїнам УГА 1917-22. ОУН-УПА 1940-50. Ми полягли, щоб славу і волю і честь рідний краю здобути тобі». Ще одна таблиця на подіумі: «Спіть, скалічені, порвані, вбиті. Спіть, окурені димом борні. Спіть, тугою і смутком повиті. Хай вам Воля присниться у сні». У підніжжі кургану, оточеного кам’яним бордюром, 10 гранітних таблиць з іменами полеглих односельчан.

Чтобы помнили...
Надмогильний пам'ятник жертвам НКВС 1941р.

м. Берестечко Горохівського р-ну Волинської обл., кладовище. Надмогильний пам'ятник жертвам НКВС 1941 р.

При будівництві Святотроїцького Собору в центрі м. Берестечко, на місці колишнього приміщення НКВС, у 2003 р. виявлено 47 останків, таємно заритих органами НКВС у довоєнні роки. Серед них 20 дитячих. Останки були перенесені в братську могилу на курган біля кладовища.

Надмогильний пам'ятник. На кургані лежить сталевий каркас хреста, символізуючий храм, що будується. Над ним встановлений класичний бетонний пам'ятник - тризуб-хрест. Біля підніжжя кургану ікона Покрови Богородиці (покровительки УПА), ритуальний стіл з хрестом, що символізують храмові атрибути. Перед Богородицею встановлено дві бетонні плити з текстами.

Чтобы помнили...
Надмогильний пам’ятник повоєнним жертвам НКВС.
Берестечко, Горохівський р-н Волинської обл., кладовище.
Надмогильний пам’ятник повоєнним жертвам НКВС. Пам’ятник на могилі-саркофагу повоєнних жертв відділу НКВС-КДБ, понад 30 ос., перепохованих з військових траншей над р. Стир, по вул Козацькій, урочище Піски у 1991 р.

Чтобы помнили...
Волинська обл., м. Володимир-Волинський. Меморіальний комплекс борцям за волю України.


Масове поховання. В одній з могил поховані воїни УНР, які загинули в боях за незалежність України в 1919-1920 роках. В червні 1941 р. поряд з'явилася друга масова могила. У ній поховали 19 з 36 замучених НКВД в'язнів міської в'язниці, яких не опізнали і не забрали родичі. У 1942 р. могила була облаштована. На плиті були висічені імена загиблих і напис «Розстріляним у Володимир-Волинській в'язниці». У 1944 р. комплекс був знищений совєтами, з роками заріс кущами і деревами. У 1989 р. Трофим Романюк, колишній політв'язень, воїн УПА, і Ярослав Царук, місцевий краєзнавець, розчистили обидві запущені могили. Їх узяла під опіку місцевий осередок НРУ, відновивши колишнє оформлення.

2 братські могили з’єднано бетонним бортом, довжина 21 м. На могилах бетонні стели з рельєфними хрестами, посередині між могилами бетонний моноліт з таким же хрестом і білою мармуровою таблицею. На таблиці тризуб і текст: «Борцям полеглим за волю України в 1919, 1920, 1939, 1941 р.».

Чтобы помнили...
Масове поховання жертв НКВС 1941 р.

Волинська об., м. Ковель, вул. Незалежності. Старе православне кладовище.
Масове поховання жертв НКВС 1941 р. з Ковельської тюрми, з двома сталевими хрестами і таблицями. Напис: «На цьому місці захоронені жертви більшовицького терору, які розстріляні в тюрмах та ізоляторах НКВС 21-23 червня 1941 р. Вічна шана і слава всім, хто віддав своє життя за вільну і незалежну Матір-Україну».

Урочисте перепоховання розстріляних політв’язнів з ями біля підвалів НКВС по вул. Тельмана на кладовище проведене в лютому 1942 р. з дозволу німецької адміністрації. Поховані у спільній могилі двома півколами, в 90 окремих трунах. Розпізнаних родини поховали у своїх селах, в окремих могилах.

Високий дерев’яний хрест був зруйнований більшовиками у 1944 р. і на місці могили споруджений монумент на честь радянських партизан. У червні 1994 р. поруч з монументом на кошти міськради, встановлені ці металеві хрести.

Чтобы помнили...
Пам’ятник жертвам комуністичного терору

Місто Ковель Волинської області. Сквер на перетині вулиць Незалежності і Міцкевича. Пам’ятник жертвам комуністичного терору споруджений біля Народного дому «Просвіти». Дубовий хрест на постаменті з природного каменю, з 5 вмурованими таблицями.
На передній текст «Жертвам більшовицького терору».
Позаду текст: «Розстріляні в 1941 р. в Ковельській катівні» і 9 імен жертв. На бічних – імена полеглих за незалежність у повоєнні роки.

Чтобы помнили...
Пам'ятник загиблим за Україну.

м. Рівне, майдан Магдебурзького Права (Соборна, 12).

На місці невеликого парку були поховання жертв тоталітаризму різних періодів. За часів комуністичного режиму територія була розчищена і споруджено будинок міської адміністрації. Перед ним встановили пам'ятник радянському агенту державної безпеки - Н. Кузнєцову, який під час війни діяв проти німецької і української армій.

З отриманням незалежності України пам'ятник перенесений на інший меморіал, а на цьому постаменті 17 травня 1994 р. освячений пам'ятник “Загиблим за Україну”.

В отворі у формі хреста вміщено бутон розквітаючої троянди.

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...
Рівне, пл. Театральна
Встановлено у 1997 р.
Габро, сірий граніт..
На цьому місці фашисти і комуністи проводили показові страти.

Чтобы помнили...
Пам'ятник Климу Савуру

(в этим памятником я не согласен, в корне...)

Рівне, вул. Соборна 16.
«Клим Савур» - Дмитро Клячківський.

Дмитро Клячківський народився у м. Збараж на Тернопільщині. Дитячі та юнацькі роки його пройшли на Станіславівщині, де закінчив початкову школу та гімназію. Найголовнішим життєвим захопленням Дмитра став український молодіжний рух: Клячківський став членом проводу Збаразької організації спортивного товариства “Сокіл”, що перебувало під сильним впливом підпілля ОУН. Вже в юнацькі роки вступив до ОУН. З того часу все його життя в революційній боротьбі. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. У 1932 – 1934 роках набув військовий досвід - служив старшим стрільцем у польській армії. Працював у кооперації «Народна торгівля». У 1937 р. провів кілька місяців у в'язниці, але поляки так і не спромоглися довести його провину.

З осені 1939 року, після приходу більшовиків, переходить на нелегальний стан. Совєтизація Західної України зробила "Блондина" (псевдо Клячківського того часу на Станіславівщині) непримиренним борцем проти ще одної окупаційної влади. У 1940 р. він очолює референтуру “Юнацтва” - юнацького резерву ОУН. Органи НКВС арештували його у м. Долина 10.09.1940 р. Свою приналежність до ОУН при жодних тортурах не визнав, нікого не видав. Проте, 18.01.1941 Львівський обласний суд у відомому «процесі 59» присудив Клячківського до страти розстрілом, яка надалі була замінена Верховним Судом СРСР на 10 років позбавлення волі. Скориставшись хаосом перших тижнів війни, мужній провідник вирвався із Бердичівської в'язниці, повернувся до свого краю і незабаром став обласним провідником ОУН(Б) у Львові.

Після несподіваної смерті відомого провідника ОУН на Волині Володимира Робітницького, Дмитро Клячківський - «Клим Савур» стає головою Проводу ОУН на ПЗУЗ (Північно-Західних Українських Землях) – на Волині й Поліссі. «Лісові командири» проводили інтенсивні збройні виступи проти нацистського режиму, запобігаючи вивозу в рабство людей та пограбуванням України.

Від жовтня 1942 р. збройні формації ОУН вже офіційно дістають назву Української Повстанської Армії, яка переходить від підпілля до бойових дій. Влітку 1943 р. за підтримкою Центрального проводу ОУН була створена Головна Команда УПА. У її складі – Головний військовий штаб під командуванням Д. Клячківського. За цей час повною мірою розкрився військовий та організаторський хист Дмитра Клячківського. Регіон був поділений на "тактичні відтинки" (ТВ) "Заграва", "Богун", "Тур", "Тютюнник". Військові штаби УПА формувалися на зразок загальновійськових: політичні, оперативні, розвідувальні відділи, відділи зв'язку, постачання. Існувала чітка система розподілу від відтинку до куреня, сотні, чоти й рою. Кадри командирів готували школи "Дружинники" й "Лісові чорти". Савур багато уваги приділяв розвідці й діяльності служби безпеки, шефом якої був сам. Вороги УПА постійно відзначали, що її інформатори присутні скрізь. Наказом командувача від 15.05.1943 р. були впроваджені військово-польові суди.

Фактично підконтрольні УПА терени (їх площа складала понад 150 тис.кв.км, з населенням до 15 мільйонів) перетворювались у своєрідні республіки з націонал-патріотичним режимом. Завдяки рішучим наказам Дмитра Клячківського, у 1943-44 роках вдалося дати грізну відсіч рейдуючим польським відділам Армії Крайової, що прийшли з Польщі встановлювати на Волині польські порядки. З початку 1944 р. УПА розподіляється на терени. «Савур» стає головним командиром найміцнішої групи УПА-«Північ».

З приходом Червоної Армії розгортається широкий збройний опір. Можливостей УПА бракує для масових операцій, співвідношення сил постійно міняється не на її користь. Масові репресій цивільного населення та каральні військові акції позбавляють повстанців мобільності і забезпечення. Тому тактику дій поступово зводять до невеликих підрозділів, від "відкритої війни" до "партизанки", поспіль розпочалося будівництво підземних сховищ - бункерів.

Невдовзі джерела Клеванського райвідділу НКГБ Рівненської області повідомили, що в лісовому масиві поблизу села Суськ Олександрівського району переховується деякий "бандглаварь" з бойовиками (до 30 чоловік). Там 10 - 11 лютого була проведена «військово-чекістська» операція, в ході якої була знищена боївка "Узбека" та захоплена друкарня Головного штабу УПА. Однак «Савура» так і не здобули. Пошук продовжила оперативно-військова група Клеванського райвідділу НКВС і 233 бригада ВВ НКВС. Під час «прочісування» лісового масиву на північний схід від хутора Оржів, 12.02.1945 р. на снігу було знайдено свіжі сліди та залишки ватри. За 5 кілометрів розвідувально-пошукова група під командуванням старшого сержанта Д. зустріла трьох озброєних чоловіків, які почали відстрілюватися. Двоє повстанців залягли, прикриваючи відступ третього, і в нерівному бою були вбиті. Д. намагався захопити відступаючого живцем, але той на пропозицію покласти зброю відповідав вогнем з ППС. Сержант підняв карабін...

Тіла героїв були доставлені у Рівне і виставлені на площі біля в’язниці - для устрашіння й опізнання, а згодом таємно захоронені в урочищі «Грабник». Наркому держбезпеки СРСР генерал-полковнику Всеволоду Меркулову та голові республіканської парторганізації Микиті Хрущову передали спецповідомлення: "В числі вбитих було опізнано одного з керівників ОУН-УПА, відомого в оунівському запіллі під "псевдами" "Клима Савура" та "Охріма".

Другу особу вдалося встановити лише тепер. Це був Борис Бедрик - «Див», «Клим», родом із села Стрільче Горохівського району, начальник штабу групи «Турів» та розвідки УПА-«Північ». Третій герой досі невідомий.

У 1952-му році Дмитро Клячківський постановою УГВР був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги ОУН, йому посмертно присвоєний чин полковника УПА.

16.02.1992 р., на заклик Рівненського Руху, була вперше проведена акція вшанування пам'яті на місці загибелі головнокомандуючого УПА в урочищі Лісничівка, що недалеко від населеного пункту Суськ. Там же була насипана символічна могила та встановлений хрест. Це була одна з перших акцій на ознаменування 50-ї річниці створення УПА на Волині.


Чтобы помнили...

Чтобы помнили...
Каплиця пам'яті Климу Савуру та героям національно-визвольних змагань 1918-1950рр.


Чтобы помнили...

Чтобы помнили...
Меморіальна дошка “Пам’яті жертв рівненської тюрми”

Рівне, вул. Соборна 16

На місці в’язниці, яка діяла з польських часів до повоєнного періоду (закрита після смерті Сталіна), тепер швейна фабрика. На подвір’ї більшовики у 1941 р. розстрілювали й закопували політв’язнів. Після приходу німців тіла замордованих були перепоховані на старому міському кладовищі у напрямі Дубно (Дубенське кладовище). Де ховали загиблих у 39-40 рр. – досі не з’ясовано, старожили вважають, що також у тюрмі, але доказів немає. Територія тюрми не досліджувалася.

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...
Дубно, пам'ятники "Героям" та "Незалежності України"

2 базальтові хрести на кам'яних постаментах, вул. Д. Галицького 9-11.

Ініціатива громадських організацій.

Кошти виділив Дубенський цукрозавод. Відкриті до 900-річчя міста – у 2000 р. У 1992 р. там був тимчасовий дерев’яний хрест, відкритий за ініціативою заст. голови Дубенської райдержадміністрації – художника Миколи Тимчака, художника-політв’язня Миколи Боришкевича на кошти земляків із діаспори. Один з хрестів – на честь Незалежності України, другий – на місці шибениці - трьом воякам УПА з с. Рачин Дубенського р-ну (Синюк, Гордійчук, Лампека), прилюдно повішеним у січні 1945 р.

Чтобы помнили...
Меморіальна дошка
“Пам’яті жертв НКВС Дубенської в’язниці.

Меморіальна дошка пам'яті жертв НКВС на стіні діючої колонії строгого режиму для неповнолітніх на початку вул. Сурмичі.
Текст: "Світлій пам’яті жертв комуністичних репресій, розстріляних енкаведистами в Дубенській в’язниці в червні 1941 року"

Тут знаходиться масове поховання більше 500 жертв НКВС червня 1941 р. Частина поховання залишилася в «зоні». На ній побудована стіна з могутнім фундаментом житлового приміщення для ув'язнених і туалет. Ексгумація не проводилася. Останніми роками, на численні вимоги громадськості, на західній стіні в'язниці, з боку вул. Сурмичі, відкрита на кошти міської адміністрації меморіальна дошка убитим.

Чтобы помнили...
Костел Бернардинів, дошка жертвам НКВС.

Дубно
Дубно, вул. Д. Галицького,28 – пам’ятка архітектури ХVІІ ст., на балансі заповідника. У 1941 р. – катівня НКВС №2.
Останки жертв розстрілів, виявлені на території монастиря, перенесені до крипт костелу. Тепер – Свято-Миколаївський собор.
На східній стіні, понищеній кулями при розстрілах, у 1990 р. громадськість міста відкрила фанерну меморіальну дошку.

26.04.1991 була виготовлена металева таблиця. Автор – місцевий художник Василь Захаров, на власні кошти. У 2002 р. ця дошка була замінена іншою, того ж автора. Поруч, на місці розстрілів, церковна громада спорудила пам’ятну каплицю.

Меморіальний комплекс “Биківня” і київські мартирологи..


Опубліковані в останні роки різними авторами Київські мартирологи переважно не містять ні місць народження жертв, ні, що найгірше, дати смерті й місця їх поховання.
Подані вибірки виконані з книг "Київ: жертви репресій” т.1, Київ-1997 і т.2. Київ-1999, а також з двох мартирологів Биківні: "Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства", Київ, 99, М.Роженко, Е Богацька і "Пам'ять Биківні. Документи та матеріали", упорядник Бажан О.Г., Київ, 2000. Жодних документів про місця поховання автори для досліджень не отримали.
Історія Биківнянського комплексу наступна. Після приходу в Київ німецьких військ було організоване опитування свідків – місцевих жителів та пробне шурфування у 19 кварталі Биківнянського лісу. Свідки розповіли, що тут, за високим зеленим парканом з колючим дротом і солідною охороною, був збудований сарай таких розмірів, що у нього заїжджала вантажна машина. Через певний час сарай переставляли на сусіднє місце огородженої території. Ночами, а часом вранці, сюди приїжджали криті брезентом вантажівки, іноді – по 2-3, а виїжджали порожні. При шурфуванні були виявлені величезні ями, наповнені останками розстріляних. Стало очевидним і було оприлюднене в українській окупаційній пресі знайдене велетенське поховання жертв НКВС довоєнних років. Після повернення у Київ радянських військ справа на довгі роки була закрита, висунута версія, що тут лежать жертви нацизму. Люди знали правду, але боялися її розголошувати. Лише мародери безкарно порпалися у святому місці.

У 1962 р. 19-20 квартали Биківні відвідали А. Горська, Л. Танюк, В. Симоненко. Вони стали свідками того, як діти бавилися черепами, і організували громадськість, щоб вимагати перегляду справи. лише четверта з призначених урядом комісій, під тиском беззаперечних документів і свідчень, визнала, що тут поховані 6783 чол., розстріляних сталінським режимом. У дійсності число жертв сягає не менше 130 тисяч.

Під час нового слідства було встановлено, що у 1937 р. Київська міськрада виділила тут “Спецзону для потреб НКВС”, хоча ховали тут і значно раніше. У 1938 р., за звичаєм радянських органів, були знищені й виконавці тих злочинів та обслуга Биківні. Встановлено також, що в 1941 році, на початку війни, до самої німецької окупації, сюди привозили й живих в‘язнів для розстрілу.

У збірнику “Пам’ять Биківні” наведені історія цих досліджень та ряд свідчень і документів спецслужб щодо масових репресій і таємного биківнянського кладовища.

Лише із здобуттям незалежності Україна зайнялася впорядкуванням території та будівництвом меморіального комплексу, який і нині не завершений, не має необхідного догляду та дослідження. Проте, усіх, хто втратив рідних у Києві, СБУ скеровує до оприлюдненої і частково впорядкованої Биківні, хоча свідки вказують на щонайменше 6 інших місць масових поховань жертв більшовизму у столиці, зокрема, у Святошині, у Бабиному Яру. Навіть наближене число цих жертв вказує на неможливість їх “охоплення” 19 кварталом Биківнянського лісу.

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...

Чтобы помнили...


Чтобы помнили...
М. Донецьк, вул. Артема 44.
Чорна гранітна плита. Текст: «Десятки тисяч невинних громадян були репресовані органами органами НКВС-МДБ-КДБ які містилися в цьому будинку з 1932 по 1966 рік»

Установлена міськрадою на будинку консерваторії в 2004 р. за ініціативою організації «Донецький меморіал» (голова Олександр Букалов)

Чтобы помнили...
Пам’ятний знак жертвам репресій 1937-1938 рр
..
Житомир. Пам’ятний знак жертвам репресій на північно-східній околиці староєврейського кладовища, мікрорайон Путятинка, Путятинський провулок. Текст на таблиці дерев’яного хреста: "Пам'ятаємо... Сумуємо... Просимо прощення... Невинним жертвам, знищеним комуно-більшовицьким режимом в 1937- 1938 р.р. від житомирян.

Текст на габровій плиті у підніжжі: «Правда невинних воскресає. Вічна пам’ять землякам – жертвам політичних репресій, розстріляним в 1937-1938 рр. Від житомирян».

Ініціатор – голова Житомирської спілки письменників Опанасюк. Знак встановлений на кошти Міськради.

Чтобы помнили...
Чтобы помнили...

Чтобы помнили...
Меморіальний комплекс на честь більшовицьких жертв 1921 р.

Село Базар Народицького р-ну Житомирської області. Меморіальний комплекс на честь більшовицьких жертв 1921 р. Брама-каплиця, три масові могили з хрестами. Чавунна ажурна огорожа. На закладному камені напис: «Вони полягли за волю України».

Виконавці: Житомирська обласна та Народицька районна держадміністрації.

Комплекс урочисто відкритий і освячений 26.08.2000 р.

21.11.1921 р. тут були розстріляні 359 українських вояків – учасників ІІ Зимового антибільшовицького походу армії УНР з території, захопленої Польщею. Група під керівництвом Юрка Тютюнника 17.11 потрапила в оточення біля села Малі Маньки і була розбита більшовиками. Лише біля 120 вояків із штабом змогли пробитися до кордону. Згідно наказу «Чрезвычайной пятерки» ЧК військам КВО № 2578 від 212.11.1921 р., у тому бою були зарубані понад 400 козаків і 537 захоплені в полон. Їх замкнули у місцевій церкві, а наступного дня погнали до містечка Базар, де також замкнули в церкві. Київська комісія ЧК відправили для додаткових допитів до в’язниці 41 старшину та 42 козаків, решту 359 козаків, які досі не загинули від ран, засуджено до розстрілу. У балці під містечком селян змусили викопати довгий рів. Для залякування непокірних селян із навколишніх сіл, 21 листопада їх зігнали на екзекуцію. Українські вояки, розстрілювані з кулеметів, поводилися гідно. Вони відмовилися каятися і переходити на службу до більшовиків, помирали із співом українського гімну «Ще не вмерла Україна». Збереглися їх імена.

Чтобы помнили...
с. Ярославка Ружинського району Житомирської обл. Кладовище.
Пам’ятник жертвам голодомору і репресій.

На кладовищі у масових та індивідуальних могилах поховані понад 300 мешканців села – жертви голодомору.
Обеліск з чорного граніту прямокутної форми на бетонному постаменті, облицьованому гранітом. На обеліску вигравірувані хрест, Богородиця, гілка калини. Текст: «Народна пам’ять жителям села Ярославки, що померли від голоду та репресій 1933-1937 роки. Ми так хотіли жити! Люди, будьте добрими, щирими, милосердними. Від сумуючих жителів села». До постаменту прикріплена таблиця з нержавіючої сталі. Вигравірувані хрест, 2 свічки та ангели. Текст: «Жертвами голоду, геноциду стало понад 700 жителів. Вічна пам’ять». Брама з металевої арматури з хрестом і колоссям пшениці. Ініціатор, автор і виконавець – Дмитро Ковальчук – виходець із села. Кошти зібрані громадою села і сільрадою. Відкритий 14.04.1991 р. Металева дошка відкрита у 2003 р. – до 70-річчя трагедії.

У 1932-33 рр. Радянський уряд здійснив ряд цілеспрямованих економічних грабіжницьких заходів, які спричинили голод на території України й російського Поволжя. Метою цієї політики було упокорення селян, які не бажали позбутися власної землі, противилися колективізації і, отже, вороже ставилися до більшовицького режиму. У результаті штучного голодомору в Україні загинули понад 3 мільйони селян, зокрема в селі Ярославка – понад 700 жителів.



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх