,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Тичина: Я українець, а ти ж росіяночка - дружба в нас
  • 27 января 2010 |
  • 18:01 |
  • bayard |
  • Просмотров: 437116
  • |
  • Комментарии: 9
  • |
0
Тичина – великий український нацiональний поет, у творчостi якого болюче вiдбилася доля українського народу. В iсторiї свiтової лiтератури, мабуть не знайдеться iншого такого прикладу, коли б поет вiддав половину свого життя високiй поезiї, а половину – нещаднiй боротьбi зi своїм генiальним обдаруванням.

Людина високого дару i великих творчих сил, Тичина був носiєм i виразником української релiгiйної традицiї. В ньому вона голосно заговорила в переломну добу нашої iсторiї i в ньому найяснiше засяяла – пiсля Шевченка. В ньому вона i перегорiла…

Радянська система не дала йому розгорнутись на повну силу його величезного таланту. Бiльш того, умови сталiнщини деформували цей талант, але навiть те, що вiн створив у перший перiод своєї творчостi, забезпечило йому мiсце серед найбiльших свiточiв людства.
Офiцiйна пропагандистська машина сталiнiзму намагалася пристосувати постать Тичини для своїх пропагандистських потреб. Його оголошували то “спiвцем партiї”, то спiвцем “щастя вiльного народу”. Читачам пропонували газетнi одноденки або вiдверто iронiчнi вiршi Тичини – i водночас не дозволяли друкувати десятирiччями таких його поезiй, як “Золотий гомiн”, “Топчiть унiверсали…”, “Гнатовi Михайличенку”, “Замiсть сонетiв i октав”, “Прометей”, Голод”, “Чистила мати картоплю”, “Скорбної матерi”, “Гей вдарте в струни, кобзарi!”, “На аскольдовiй могилi” тощо.

Про Тичину та його творчiсть iснує багато дослiджень за радянських часiв, але це лiтература переважно офiцiйного напрямку, яка по-перше, присвячена аналiзу його пiзнiх творiв, i по друге, тлумачить його творчiсть виключно у “партiйному” ключi.
Зовсiм iншим постає Тичина у дослiдженнях дорадянської доби, зокрема книзi С. Єфремова “Iсторiя українського письменства” (1919-1924) та “Критичних нарисах” А.В. Нiковського (1919), де вже було визнано мiсце та значимiсть молодого Тичини; а також у дослiдженнях порадянської доби, опублiкованих у журналах “Слово i час”, “Дивослово”, “Днiпро”, “Полiтика i час”, “Культура i життя” та й iнших. Їх поки що небагато, але численнiсть цих розвiдок постiйно росте. Сучаснi дослiдження в основному присвяченi аналiзовi ранньої поезiї Тичини, вiльної вiд пропагандистських устремлiнь. Серед дослiдникiв його творчостi в оновленому ключi слiд вказати такi iмена, як Василя Стуса, В. Барки, Маланюк.
Визначення Тичини коливається мiж двома крайностями: однi називають його генiєм, за думкою iнших, вiн “блазень”, що запродався системi.

Тому аналiз раннiх дореволюцiйних поезiй Тичини, визначення їх проблематики, поетики та мотивiв здається важливим i актуальним, особливо за часи вiдродження нацiональної культури, переоцiнки цiнностей, виявлення нацiональних iдеалiв та символiки. Але так само актуальним здається перегляд i його “партiйної” поетичної спадщини, оскiльки цi поезiї можна розглядати не тiльки як поетичну реакцiю зламаного поета на офiцiйнi замовлення влади, а й як закодований складним шифром iронiчний пiдтекст, в якiй Тичина вкладав свою зацьковану, оплутану чужими словами душу.

Образнiсть “кларнетного” Тичини

Павло Григорович Тичина народився 27 сiчня 1891 року у с. Пiсках на Чернiгiвщинi в сiм’ї сiльського псаломщика, обтяженого великою сiм’єю (в родинi було дев’ятеро дiтей).
З дев’яти рокiв Тичина вчиться в бурсi, де “вiдробляє” науку, спiваючи дисконтом у монастирському хорi, потiм – у Чернiгiвськiй духовнiй семiнарiї. У Чернiговi знайомиться з великим українським письменником – демократом М.М. Коцюбинським, i це вiдiграло велику роль в iдейному i творчому зростаннi поета. Першим твором, прочитаним Тичиною на “суботах” М. Коцюбинського, де збиралася передова Чернiгiвська iнтелiгенцiя на читання i обговорення творiв Михайла Михайловича й iнших авторiв, був вiрш “Розкажи, розкажи менi поле…”. Виступивши в пресi зi своїми творами ще у 1912 роцi, П.Г. Тичина, однак, змiг видати першу книгу поезiй лише у 1918 роцi. Це була збiрка “Сонячнi кларнети”, де "вилився весь Тичина з надзвичайно своєрiдною iндивiдуальнiстю поетичною, з дужим талантом, з усiма своїми позитивними й негативними сторонами"

Релiгiя, вiра й Батькiвщина поєднались у свiтоглядi Павла Тичини напрочуд своєрiдно. Душа його "Сонячних кларнетiв" настiльки чиста, свiтла i свята, що не могла не вiдчувати Бога як всесвiтню гармонiю, як музику всесвiтнього оркестру" . Сперечаються з приводу наявностi вiри в поета в час творення його першої збiрки. Однi (В. Юринець) вважають, що “проблема Космосу стоїть перед ним як релiгiйна проблема”. За думкою iнших (В. Лаврiненко), проблема космосу в Тичини анi антирелiгiйна, анi релiгiйно естетична". На погляд третiх (В. Барка), наявнiсть вiри в поета "видно з глибоко побожного настрою в збiрцi". Сам поет у вiршi “I являвсь менi Господь” (1916-17) зiзнається:

Говорив я: знаю я,
Що тебе лиш я люблю,
I ставав я на колiна
Слухать господа велiнь.


На думку ж С. Єфремова, радiсне свiтовiдчування засноване "не на iдеї особистого божества", "а на пантеїстичному вбираннi в себе ритму i руху i згукiв з усього незмiрного космосу"

Вiрою оморфно
(“Як стою на кручi…”)
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрiзь, -
Мов перед образом Мадонни.
Лиш вiд осель пливуть тужнi, обнявшись,
Дзвони…
(“Квiтчастий луг…”, 1915)

"Талант раннього Тичини, - пише В. Барка, - достається послiдовником староукраїнської вiри, що походить вiд апостольської науки"
Iдучи за християнською поезiєю Шевченка, Тичина з народного життя настрої перенiс у новiтню лiрику. Слова В. Пахаренка про те, що "Кобзар – це бесiда зi Всевишнiм", можна вiднести i до “Сонячних кларнетiв” Тичини. Як i Шевченко, Тичина “сперечався”, вступав в дiалог з Богом, шукаючи в Бога пояснення, пiдтримки, надто ж коли розмiрковує над подiями громадянської вiйни, в якiй люди самi, всупереч Божому закону, пролили кров. Зразком такого дiалогу є хоч би й диптих “У Собор” (1917):

Тут говорять з Богом
Тут йому скажу –
(Хтось заплакав за порогом)
з херувимами служу!
Жду я, ждуть всi люди –
i нема його.


На думку Є. Сверстюка, "людина високого дару i великих творчих сил, Тичина був носiєм i виразником української релiгiйної традицiї. В ньому вона голосно заговорила в переломну добу нашої iсторiї… в ньому вона i перегорiла… Якщо говорити про зраду поетом себе, то i вона проходила на полi Духу, що малiв i танув на печальних мiлинах матерiалiзму. Голоснi декляративнi вiршi його читаються, як спроба перекричати голос душi. Те, що легко проходить у пересiчної людини, закрученої в суєтi днiв, те приходить, як страшний суд, у душi великого поета, котрий живе духовними проблемами"

Порiвнюючи “Сонячнi кларнети” з iншими збiрками, В. Стус зазначає: "У свiтi “Сонячних кларнетiв“ людину було возвеличено в космiчному масштабi, там iснувала гармонiя людини i всесвiту. Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей макрокосм сонячнокларнетнiвського перiоду, перетворюється на iнфузорiю, життєве призначення якої – свято дотримуватись своєї орбiти i великого закону. В цьому новому Тичининому космосi людина стає в’язнем, рабом iсторичного процесу"

Хто створив це диво? Бог: Зевс: Чи пан? Хто?
Не Зевс, не Пан, не
Голуб – Дух, -
Лиш Сонячнi Кларнети.
У танцi я, ритмiчний рух,
В безсмертнiм – всi планети.
(“Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух…”)

Людина, поет у цiй свiтовiй музицi – лиш частка, лиш звук неусвiдомлений. Як людина усвiдомлює себе, своє мiсце у свiтовiй музицi – так i сама стає творцем i диригентом її. I якщо ранiше вона не думала про своє “я”, а лише про Боже, надлюдське “ти”, то зараз вона бачить своє мiсце у всьому свiтовому оркестрi.

Я був не Я. Лиш мрiя, сон.
Навколо – дзвоннi згуки
I пiтьми творчої хiтон
I благовiснi руки.
Прокинусь я – i я вже ти:
Над мною, пiдi мною
Горять свiти, бiжать свiти
Музичною рiкою
(“Не Зевс, не Пан, не Голуб – Дух…”)

У цьому вiршi – ключ до самих основ свiторозумiння поета, його свiтобачення i до загальної картини Всесвiту в його уявi. Новiтнiй мiф про всезагальний свiтлозвук, свiтлоритм, що творить музику Сонячних кларнетiв. Вся природа в творах Тичини живе. Тичину хвилює сила, що дозволяє вiдродитися з попелу, народитися до нового життя:

“Вiдродитися через вогонь, через музику, звук, слово, колiр…
Бiй буде
вогневий!
Смiх буде, плач буде
Перламутровий…

(“Арфами, арфами”)

Щоб зрозумiти силу вогню, щоб досягти найвищої вершини, потрiбно було прийняти цей бiй, бiй iз самим собою, з традицiєю, зi спокоєм. Прийняти виклик долi i перемоги i все-таки йти до верхiв’я, осяяного сонцем.

Десь краї казковi,
Золотi верхiв’я…
Тiльки шлях тернистий
Та на тi верхiв’я
(“Цвiт в моєму серцi”)

Мотиви свiтла у творчостi Павла Тичини неможливо вiдiрвати вiд музичних мотивiв. Вони одне – єдине. Це єдиний свiтлозвук, який не можна розкласти на складовi. Iнколи навiть важко зрозумiти, де закiнчується музика i починається звук. Вони всюди: їм немає нi кiнця, нi початку. Єдиний свiтлозвук. Молекула Всесвiту

Коливалася флейтами
Там, де сонце зайшло

(“Пастелi”)
“Моя пiсне, вогниста, шалена
(Креше небо i котить свiй гнiв),
ах, розбийся на свiтлi акорди,
розридайсь – i затихни, як грiм…

(“Там тополi у полi”)

Не оминає поет огнистого слова, здатного запалювати людськi душi. Саме з вогню, у розумiннi Тичини, виникає пiсня. I сприймається ним як велика жертва Всевишньому, Свiтлому, Ясному акорду. Самопожертва митця, самоспалення його у своїй власнiй творчостi, своїм власнiм словi, власнiй пiснi

Настрiй “Сонячних кларнетiв” велично гуманний, пiднесений, ще зовсiм юний, дихає молодiстю. Але кожний генiй вiдчуває цей терновий вiнець на своєму чолi. Вiдчував його i Павло Тичина. З яким болем звучать його слова:

Ходять по квiтам, по росi,
Очима чесними,
Христовоскресними
Поеми тчуть.
А сонця, сонця в їх красi –
Не чуть

(“Ходять по квiтах”)

Поезiя, творчiсть повинна бути безкорисною, iти вiд серця, дарувати людям тепло, зiгрiвати їхнi замерзлi душi. Але не вiдчуває в їхнiх очах поет енергiї сонця, енергiї вiдродження. А без цього сонячного духу не прийняв би, мабуть, спасiння з рук самого Христа
“Я – сонцеприхильник, я вогнепоклонник…”, бо вiрив у його всеочищаючу силу.
Другу частину “Сонячних кларнетiв” склали три бiльшi за обсягом твори - поема “Золотий гомiн”, “Дума про трьох вiтрiв” i цикл “Скорбна мати”.

У червнi 1917 року Центральна Рада та Всеукраїнський вiйськовий зїзд проголосили вiдновлення державностi України. Синтезом цього пафосу нацiонального вiдродження i стала поема “Золотий гомiн” – гiмн вiдродженню, сплав рiзнорiдної образностi – iсторичної мiфологiї i сучасних реалiй, фантастики й космiчної величi. Знаходить своє вираження в поемi й українське язичництво, українське сонцепоклонство. Саме з ним повязаний Золотий гомiн над Києвом.

Предки жертви сонцю приносять,
I того золотий гомiн

(“Золотий гомiн”).

Вогонь, сонце, свiтло – це сили, що дозволяють вiдродитися, символiзують iдею вiдродження, повернення, воскресiння пiсля смертi, виходу з мороку. Кожне свiтло має свого антипода – темряву: бiле i чорне, свiтло i тiнь, гомiн i тиша, життя i смерть, добро i зло, Бог i диявол, вiчне життя i розп’яття, Христос i Юда. Цей дуалiзм знаходимо i в поемi.

Але ж два чорних гроба,
Один свiтлий,
А навкруг
Калiки
Їсти їм дайте, хай звiра
В собi не плекають…
(“Золотий гомiн”)

Так народжується передчуття чогось зловiсного, що згодом виллється у “прокляття всiм, хто звiром став”. I так – переплетено, разом – iдуть два голоси: i радiсний, з передчуттям вiдродження нової ери, ери вогню (“Вогнем схопився Київ у творчiй високостi”), i голос тривожний.

Знав я, знав: навiки, - променi як вiї!
Бiльше не побачу – сонячних очей. –
Буду вiчно сам я, в чорному акордi.
Променi, як вiї сонячних очей!


Вогонь i творчiсть несуть iз собою великi страждання. Але без них нема життя. Є тiльки вiчний спокiй. Але в “Золотому гомонi” поет ще молодий i сильний, i тому сила вогню, його сила перемагає.

Я – невгасимий Огонь
Прекрасний.
Одвiчний дух, -
Вiтай же ти нас: сонцем,
Голубами.
А дужий народ! – з сонцем,
Голубами.
Вiтай нас рiдними пiснями!
Я – молодий!

(“Золотий гомiн”)

У “Думi про трьох вiтрiв” (1917) знов бачимо образ Сонця, як сили вiдродження. Воно звертається до трьох вiтрiв з проханням розповiсти людям про його всеоживляючу силу. Тут можна говорити i про персонiфiкацiю трьох стихiй – як реакцiйної, анархiчної та демократичної. Але вiдродження приносять не вони. Лукавий Снiговiй Морозище чужий навiть своєю мовою; зло нiколи не переможе, а мороз – це холод, протилежнiсть вогню i сонцю – “не Зевс”. Безжурний Буревiй, якому байдуже, поперекидає вiн стрiхи чи нi, “не Пан”, бо сваволя й анархiя не ведуть до перемоги. Але i Легiт – Теплокрил, що лагiдно стукає в кожне вiкно, закликаючи до працi – “не голуб-дух”. Легiт несе з собою енергiю сонця. Лише воно здатне запалити людськi серця до нового життя – “лиш Сонячнi Кларнети”.

2. Тичинiвська Мадонна
Цикл “Скорбна Мати” (1918) завершує нацiональну трилогiю раннього Тичини. Невизначена, тривожна ситуацiя в Українi сповнювала серце Павла Тичини. Одна влада змiнювала iншу, гинули в боях люди. “Скорбна мати” – твiр складний i за змiстом, i за iдейним звучанням. Скорбна Мати – вона ж i Україна. Затихає Золотий гомiн, натомiсть з’являється вираз болю. Кожний iз чотирьох вiршiв починається словами “проходила по полю…”. Проходила Мати Мiря, i пильне око її примiчало – “чиїсь труп в житах чорнiє…”. Люьує смерть в Українi. Якщо “Думу про трьох вiтрiв” можна асоцiювати з якимись соцiальними станами, то “Скорбна Мати” – це вираз болю. Тичина не говорить, хто винен у стражданнях матерi – революцiя, вiйна, анархiя. Про це нема анi слова, натомiсть:

“Як страшно!… Людське серце
до краю обiднiло”.

Серце, не опалене вогнем любовi й гуманностi, серце бiдне, мертве, холодне. Iз плану соцiального проблема переростає в план моральний, в проблему всезагальну. Iдея вiдродження розростається i з’являється в новому виглядi – як повернення людської гуманностi, чуйностi серця. Зростаючий дефiцит гуманiзму непокоїть митця, який так жадав добра, справедливостi i гуманностi в суспiльствi. А без гуманного ставлення людей один до одного навiть не може бути мови про натхнення. Не можна любити Бога, а ближнього свого ненавидiти.

Аероплани i усе довершенство
Технiки – до чого це,
коли люди один одному
в вiчi не дивляться?
(“Антистрофа”)

Так постає питання: бути чи не бути? Чи буде коли-небудь рай “у цiм кривавiм краю”, чи знайдуть люди в собi силу й натхнення прийняти серцем нову епоху, нове життя – вогняне, осяяне сонцем, свiтле i чисте, як вранiшня роса на травах. Чи хочемо ми жити?

Проходила по полю…
- I цiй країнi вмерти?
Де вiн родився вдруге, -
Яку любив до смертi?

(“Скорбна Мати”)

Навiть серед суспiльного болю Тичина не сумнiвається у своїх силах, бо знає, що переможе тiльки сильний духом, неспокiйний, чистий душею i гарячий серцем. Колоски в полi – маленькi вiдбитки сонця на землi – шепочуть: “Ой, радуйся!”.

Iдiте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату –
А чей вам там покажуть
Хоч тiнь його розп’яту

(“Скорбна Мати”)

Для воскресiння i очищення потрiбна жертва, розп’яття. Тiльки за цих двох умов можливе воскресiння й очищення вiд грiхiв, можливе народження “вiд Духа”, народження Свiтла. Тичина приносить у жертву свою безневинну i свiдому Скорбну Матiр.

Не витримала суму,
Не витримала муки, -
Упала на обнiжок,
Хрестом розп’явши руки

(“Скорбна Мати”)

“Скорбна Мати” завершує збiрку “Сонячнi Кларнети”. У нiй немає смутку, як могло б здатися на перший погляд. У нiй – лише бiль. Бiль, тому що “янголи на небi – не чули i не знали”. Ще Євген Стус зазначав, що Тичина був найбiльшим в українськiй лiтературi спiвцем Мадонни. Вiн любив її високою любов’ю, i вона була вiд юностi його єдиним коханням.

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрiзь, -
Мов перед образом Мадонни.
(“Квiтчастий луг…”, 1915)

Є. Сверстюк писав, "як важко, як фатально вiн прощався з Мадонною – наче зi своєю душею!"

Замiсть лiлеї рожу
Цiлують уста
А ви ж, як Петро вiд Христа,
Вiдректися вiд тебе не можу
I з ким тепер, в яку годину
Молодий вiдмолодюсь?


Цей вибiр постав i перед великим поетом нацiонального вiдродження Павлом Тичиною i перед українською нацiєю, iндивiдуалiстично-християнською в традицiї i не готовою до сприйняття бездуховного матерiалiзму, господарського колективiзму i культурного масовiзму. Треба було переступити через себе, щоб ввiйти в цю добу. Поетовi цей переступ, перехiд з голубого храму сонячних кларнетiв до залiзного плуга та земної вегетацiї в опустiлому свiтi був чужою пiснею, в якiй вiн у компанiї бадьоро пiдтягував не своїм голосом:

З пiснею, з поцiлунками
Стрiнуть нас Мадонни
Пiзнiй… залiзний…
Над персами сон.


I це було вже в 1920 р. Новi владнi iмперативи часу звучали як потреба жити: треба було орати закривавлену, забур’янену ниву, i до цього закликали державнi гасла. Вiяв утилiтарний вiтер часу. Треба уявити iнтелiгентного поета, ще заслуханого в золотий гомiн, але вже оглушеного “новим псалмом залiзу” та доступно-сучасною метаморфозою краси:

Жона вiдважна, дiва грiховна,
Гряде на нас,
Нагая – без одежi, без прикрас –
Чарує, мов та рожа повна.


Так поєднав цi два антиподи – генiя i блазеня – в однiй особi Тичини Василь Стус.
Нам не розминутись з тим образом Тичини, який закарбувався в свiдомостi кiлькох поколiнь. На нього лукаво показували нездари i посмiхались темнi чиновники. Тичину не любили, не знали, i нiхто не смiв пояснити, ким вiн був в українськiй поезiї, бо для такого пояснення потрiбнi були публiкацiї i факти, що лежали пiд забороною. Навiть у хрестоматiйному вiршi “Як упав же вiн з коня” не було ясно, що поет оспiвує своїх: "Слава! Слава! – прокотилось i лягло до нiг". Хоча всi знали, що червонi вiйська були росiйськомовними i кричали не “слава”, а “ура”.

Навiть чарiвний вiрш “Панно Iнно, панно Iнно” служив проти Тичини, бо коли вiн був перероблений на нiжне “Iнно, люба Iнно”, то панна Iнна була розвiнчана до пересiчної "дiви грiховної – i в цьому вже вчувалося блатне дихання доби…" . "А Тичина пише вiршi, та все гiршi, та все гiршi" – цей жарт знали всi i вiн використовувався проти української лiтератури…

Пропагандистський ефект зневажання поета забезпечувався двома чинниками.
Перший – творами, якi потрапляли в смiшну кон’юнктуру ("Хай живе Радянська влада-от!" або "ударником станeм – полюблю i знов"). Здавалося, вiн писав для партiї i зовсiм не мав на увазi читача. Вiршi друкувалися у всiх газетах, i настирливе повторення iменi автора нещасних вiршiв робило це iм’я одiозним. А коли вiн ще ставав на мозолi, нагадуючи: “пiд проводом партiї гвинти загвинчують!, тодi давав право на ненависть.

Другий чинник, що працював проти Тичини – це запрограмована естетична бiднiсть читача, звичного в лiтературi до римованої полiтичної риторики, зрозумiлої буз зусиль. Потрiбна певна естетична школа, виробленi навички сприймання поезiї, щоб вiдчути тонкий, нечуваної музичностi вiрш, ритми, що впливають музичними ефектами, iмпресiонiстичнi навiювання. Навiть шкiльний вiрш “На майданi коло церкви” весь у музично-зоровому пiдтекстi. Без виробленого естетичного чуття поверхова думка ковзає в найпримiтивнiший спосiб i зачiпається лише за соцiальну iнформацiю. А тим часом символiка i метафоричнiсть поезiї вiдкривається в контекстi всiєї лiтератури часу, i в контекстi всiєї творчостi. Але в цьому полягла глобальна режисура розстрiляного вiдродження, щоб знищити бiльшiсть поетiв, викреслити їхнi iмена, книги. А тих, що залишаються живими, зробити смiшними i жалюгiдними в очах поколiння, яке не знає, якою була українська поезiя i що значило в нiй iм’я великого поета Тичини в культурному свiтi 20-х рокiв. Навiть в iнформованому лiтературному колi шiстдесятникiв своєрiдним вiдкриттям великого поета Тичини, а з другого боку i великого графомана-драматурга Корнiйчука послужила книжка Iвана Кошелiвця “Сучасна лiтература в УРСР”. Книжка була видана в Мюнхенi, i за неї давали кримiнальний термiн, як за розголошення державної таємницi.

В iсторiї свiтової лiтератури, мабуть не знайдеться iншого такого прикладу, коли б поет вiддав половину свого життя високiй поезiї, а половину – нещаднiй боротьбi зi своїм генiальним обдаруванням. Визначаючи мiсце Тичини у свiтовiй лiтературi, С. Єфремов пише: "Тичину важко вмiстити в рямцi якогось одного напряму чи навiть школи. Вiн з тих, що самi творять школи, i з цього погляду вiн самотнiй, стоїть iзольовано, понад напрямами, вiддаючи данину поетичну всiм їм – од реалiзму до футуризму, одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привiлей небагатьох – такий широкий мати дiапазон"


Літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини в Києві


Тичина: Я українець, а ти ж росіяночка - дружба в нас
Бандура... Вона супроводжувала Павла Тичину впродовж його довгого творчого життя. Часто, втомившись від напруженої праці, поет перебирав її струни і тихо співав "Пісню козака", яку написав ще чернігівським семінаристом:

"Не журись, козаче,
Голови не гни,
Не козак, хто плаче -
Пісню затягни!"

Він приятелював з кобзарем Федором Кушмериком, захоплювався творчістю кобзаря Остапа Вересая, присвячував їм статті, вірші.

Тичина: Я українець, а ти ж росіяночка - дружба в нас
Інтер'єр бібліотеки
"Книгоград" Павла Тичини - так називав літературознавець Іван Ільєнко бібліотеку поета, яка налічує понад 20 тисяч книжок. З них близько 5 тисяч - це книжки з дарчими написами та автографами гостей, що побували в затишному домі поета й імена яких є окрасою літератури, науки, культури. На столі - письмовий набір, виготовлений вихованцями Дрогобицького дитячого будинку і подарований Павлу Григоровичу коли той був народним комісаром освіти (1945-1948 рр.), косівська керамічна ваза - дарунок колективу видавництва "Молодь" своєму улюбленому авторові.

Тичина: Я українець, а ти ж росіяночка - дружба в нас
Цей дзбан - безцінний дарунок вірменських друзів - письменників, поетів, артистів, які привезли цю унікальну археологічну знахідку (1 ст. н.е.) з Вірменії на знак пієтету до нашого поета. Тичина-поліглот досконало вивчив вірменську мову, дружив з письменниками, поетами, художниками Вірменії, неодноразово відвідував цю країну, перекладав вірменську поезію українською мовою. Багато його творів побачили світу Вірменії. До речі, одна з вулиць Єревана носить ім'я Павла Тичини, У цьому домі часто гостював всесвітньо відомий художник Мартирос Сар'ян, відома поетеса Сільва Капутікян.

Тичина: Я українець, а ти ж росіяночка - дружба в нас
Інтер'єр кабінету
Хто б не завітав до цього дому, гостинний господар спочатку запрошував гостя до свого улюбленого кабінету. На стінах біля письмового столу портрети Михайла Коцюбинського, який благословив семінариста Тичину як поета, Миколи Подвойського, котрий в семінарії опікувався як старший малим Павлусем, академіка Олександра Білецького, якому Павло Григорович присвятив поему "Срібної ночі", фото з академіками Олександром Богомольцем та Володимиром Філатовим, портрет болгарського письменника Івана Базова і вірменського просвітителя Хачатура Абовяна, твори яких перекладав Тичина, картини Миколи Глущенка, Олексія Шовкуненка. Праворуч - кабінетний рояль поета, адже Тичина був талановитим музикантом. "Гарно пишеться під пальмою", — писав якось у листі Павло Григорович.


Тичина: Я українець, а ти ж росіяночка - дружба в нас
Інтер'єр вітальні
Біля старовинного годинника, який вже півстоліття урочисто-мелодійно відбиває години, бачимо малюнки Павла Григоровича, в книжковій шафі - 86 томів енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона, передплатні видання. Відвідавши цеп гостинний дім, поетеса Любов Забашта лишила запис: "В кімнаті, де зупинилася історія і слухає безсмертні слова князя української поезії, сидіти було на диво не боязко. Які прості і сердечні люди живуть у цьому домі!"

Тичина: Я українець, а ти ж росіяночка - дружба в нас
Рояль, на якому майстерно грав Тичина і навколо якого збиралися друзі - композитори Григорій Верьовка, Юрій Мейтус, Елеонора Скрипчинська, Віктор Косенко, Михайло Вериківський, співаки Іван Паторжинський, Іван Козловський, Зоя Гайдай. На стінах картини Олексія Шовкуненка, Бориса Піаніди, праворуч вгорі картина репресованого художника Юхима Михайліва "Сум Ярославни", внизу - картина Андрія Коцки "Будь здорова, Закарпатська Україно".

Тичина: Я українець, а ти ж росіяночка - дружба в нас
Інтер'єр спальні
Це кімната смутку. Праворуч - ліжко Павла Григоровича, де 16 вересня 1967 року перестало битися серце поета, ліворуч - ліжко дружини Лідії Петрівни. На стіні картини Олексія Шовкуненка, Карпа Трохименка, фотопортрети Павла Григоровича, на письмовому столі - меморіальні речі поета.

Тичина: Я українець, а ти ж росіяночка - дружба в нас
Письмовий стіл у кабінеті. У "Кобзарі" записка Лідії Петрівни - великого друга поета, турботливої і відданої дружини, де олівцем написано: "Цей малесенький "Кобзар" П.Г. завше з собою возив, куди б він не їхав, у нього в чемодані був цей "Кобзар", праворуч - "Тронка" Олеся Гончара з позначками Павла Григоровича, окуляри поета, гуцульський письмовий набір. Скільки за цим столом виникало задумів, скільки було хвилин високої творчості і зневіри...

1
2



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх