,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Теледебати: просити чи вимагати?
  • 26 января 2010 |
  • 17:01 |
  • avner |
  • Просмотров: 21056
  • |
  • Комментарии: 16
  • |
0
Теледебати: просити чи вимагати?

Сергій Грабовський , для «Телекритики» 26-01-2010
Істеблішмент забуває, що участь у публічній політиці накладає серйозні зобов’язання

Звісно, теледебати потрібні. Звісно, вони є нормою демократії (навіть в Україні). Звісно, Віктор Федорович Янукович у разі здобуття ним президентської посади в обхід теледебатів буде не вповні легітимним президентом (утім, не вповні легітимним він буде навіть у разі виграшу цих дебатів, так само, як не вповні легітимною буде й Тимошенко у разі здобутті найвищої державної посади, але це інша тема). І, звісно, журналісти, представники громадських організацій та просто громадяни мусять на повен голос говорити про необхідність теледебатів.

Але не закликати (чому я й не підписав звернення), а рішуче вимагати участі кандидата у президенти Януковича у таких дебатах.

Вимагати тому, що цей політичний персонаж час від часу позиціонує себе не тільки як «міцного господарника» і «гаранта стабільності» (це його постійні меседжі), а і як прихильник демократії, європейського шляху розвитку, свободи слова, парламентаризму і всіх інших необхідних суспільству речей, які входять до джентльменського облаштунку будь-якого претендента на роль лідера більш-менш притомної нації.

Вимагати ще й тому, що участь у публічній політиці накладає на людину досить серйозні зобов'язання, демонстративне нехтування якими повинне мати результатом автоматичне викидання таких фігур на маргінес.

Нарешті - last not least - вимагати в силу самоповаги.

Бо ж є Закон України «Про вибори Президента України», у якому є стаття 62 під назвою «Процедура і строки проведення передвиборних теледебатів». І ось що там конкретно сказано:

«5. У разі, якщо прийнято рішення про проведення повторного голосування, за п'ять днів до дня повторного голосування в прямому ефірі на Першому національному каналі Національної телекомпанії України між 19 та 22 годинами організовуються теледебати між кандидатами на пост Президента України, включеними до виборчого бюлетеня для повторного голосування, тривалістю не менше ста хвилин. Такі теледебати обов'язково транслюються на першому каналі Національної радіокомпанії України та можуть безкоштовно транслюватися іншими каналами мовлення. Кандидати на пост Президента України беруть участь в теледебатах особисто. У разі відмови одного з кандидатів на пост Президента України взяти участь в теледебатах або неможливості його участі у них виділений для теледебатів час надається іншому кандидату на пост Президента України для проведення передвиборної агітації.

6. Проведення теледебатів між кандидатами на пост Президента України організовується Національною телекомпанією України. Теледебати можуть також організовуватися та проводитися іншими телерадіоорганізаціями, що мають ліцензію на право користування каналами мовлення, незалежно від форми власності за ініціативою телерадіоорганізації».


До речі, зрозуміти арифметику, якою користуються у ЦВК, досить важко: якщо голосування - 7 лютого, а теледебати - за п'ять днів до цього, то яким чином виходить 1 лютого - день, на який офіційно призначено теледуель? Та справа не в тому, а в іншому: хоча відповідне положення закону не має зобов'язального характеру для кандидата, але воно однозначно зобов'язує державні структури до певних дій. І як не крути, у разі відмови кандидат де-факто виявляє зневагу і до виборців, і до іншого кандидата, і до працівників телебачення, і до духу закону. Бо це положення чинного закону (на відміну від деяких інших) якраз і має на меті забезпечити інтереси виборців.

Та не вміємо ми вимагати. Від Віктора Ющенка слабо вимагали того, що він мусив робити. Від Юлії Тимошенко як прем'єра - також. А якби вимагали як слід, дивись, і не було б сьогодні такої економічної та політичної ситуації. Але тепер доведеться учитися вимагати. Бо за певного розвитку подій нам доведеться писати чимало листів до державних очільників. З різних причин, так чи інакше пов'язаних зі свободою слова і в ширшому розумінні - із усім комплексом прав людини. Тому хочу навести приклад того, як треба не просити, а вимагати того, що належить тобі і твоїм співгромадянам. Текст невеликий, варто ознайомитися з ним без купюр:

«ЧЛЕНУ ПРЕЗИДИУМА ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР
РАСУЛУ ГАМЗАТОВУ
ПОЛИТИЧЕСКОГО ССЫЛЬНОГО
СТУСА ВАСИЛИЯ СЕМЕНОВИЧА
В январе 1972 г. я стал жертвой массовых политических репрессий, которые имели своей целью искоренить ростки национально-демократического сознания на Украине. Вместе со мной были арестованы десятки молодых представителей украинской интеллигенции, обеспокоенных судьбой родного народа.
КГБ подготовило примитивный сценарий, использовав иностранного туриста Ярослава Добоша, украинца по происхождению. Ко мне в квартиру ворвался отряд кагебистов, предъявив ордер на обыск "в связи с делом Я. Добоша". Никакой связи, конечно, не было, что признали и сами следователи. Цель была одна: взять весь мой литературный архив и судить за недозволенные мысли, часто содержавшиеся в черновом виде. Что же это за мысли? Особо опасным государственным преступлением были два сборника моих стихов, один из которых около 10 лет пролежал в киевском издательстве, хотя имел хорошие отзывы (в частности, И. Драча), и без моей воли был издан за границей.
Среди других моих преступлений - большая статья о творчестве Павла Тычины (5 печатных листов) и творчестве Владимира Свидзинского (1 печатный лист), где я рассматривал их трагические судьбы, не редуцируя фактов истории и поэтических судеб. В обвинении - мои статьи, адресованные в официальные органы по поводу необоснованных репрессий моих товарищей - Валентина Мороза, Вячеслава Чорновола, Ивана Светличного, Ивана Дзюбы; письмо в ЦК КП Украины о судьбах молодых литераторов Украины, терроризируемых в несудебном порядке.
По сталинско-бериевской методе меня судили за закрытой дверью, продемонстрировав всю силу полного беззакония, все право насилия.
Так же, как и меня, судили моих товарищей-литераторов Ивана Дзюбу, Евгения Сверстюка, Ивана Светличного, Василя Захарченко, Игоря Калинца, молодых философов Евгения Пронюка и Василя Лисового, журналиста Вячеслава Черновола, литератора Михаила Осадчего и других.
Всех нас обвинили в национализме, продемонстрировав всю силу шовинистической логики. На суде я цитировал Ваши стихи (И если мой народ исчезнет завтра, то я готов сегодня умереть), увеличивая тем самым масштаб своего преступления.
Меня осудили к 5 годам лагерей и 3 годам ссылки.
Все эти годы я требовал судить тех, кто организовал и провел репрессии - надо мной и моими товарищами; я требовал и требую судить их как врагов Советской власти, врагов украинского народа, врагов культуры и преступников против человечности. В свете Заключительного акта Хельсинкского совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе смысл учиненного над нами насилия становится еще очевиднее.
Но все наши взывания к советским законам остаются втуне. Синдром сталинско-бериевской болезни не только отказываются лечить, но даже выдают за проявление здорового правового организма.
То есть, болезнь загоняется вовнутрь, а так называемая общественность использует весь свой косметологический талант, чтобы спрятать старые язвы под густым слоем кармина.
В настоящее время целый ряд диссидентов получил разрешение выехать на Запад. Но среди них нет ни одного украинца, если не считать Леонида Плюща, в свое время спрятанного в психиатрическую лечебницу, где до сих пор пребывают другие жертвы шовинистического произвола - 3. Красивский, М. Плахотнюк, Б. Ковгар, В. Рубан и другие. Удел украинских диссидентов - быть уничтоженными по мордовско-пермским лагерям, в казематах Владимирской тюрьмы, по ссыльным местам Сибири.
Я обращаюсь к Вашему чувству гражданской ответственности за судьбы сотен томящихся по тюрьмах и лагерях людей, чьим единственным преступлением является любовь к своему народу, приверженность идеалам Добра и Справедливости, к которым взывают и Ваши стихи.
Поймите, что проповедовать в своем творчестве высокие идеалы гуманизма и спокойно взирать на акты беззакония и насилия - значит провоцировать неразвращенные души и умы на самоубийство. Неужели же Вас, одного из поэтов послесталинского периода, не беспокоит эта роль, мало завидная для настоящего поэта и гражданина?
Я требую пересмотра всех политических процессов на Украине, начиная с 1961 г. (т. наз. "дело" Льва Лукьяненко и др.) и оканчивая недавним процессом над О. Тихим и М. Руденко. Я требую освобождения всех жертв учиненного на Украине произвола и наказания настоящих преступников, убивших десятки и сотни лет молодых человеческих жизней».


Скажете, безрезультатно? Але ж де та «президія Верховного Совєта СССР»? Скажете, Стус підставляв себе й ризикував, то чи варто наслідувати? Ну, знаєте, ми ж - принаймні, поки що, - не політичні засланці...

Так от, щоб не вималювалася відповідна перспектива, від політичних лідерів - навіть найсимпатичніших тобі - слід вимагати дотримання писаних законів і неписаних правил публічної демократії. Тоді буде шанс, що ми житимемо справді в Україні, а не в якійсь фантасмагоричній «країні У.»...

Телекритика



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх