,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Мотузка — для генерала, куля — для поручика
  • 10 января 2010 |
  • 20:01 |
  • bayard |
  • Просмотров: 32708
  • |
  • Комментарии: 10
  • |
0
Мотузка — для генерала, куля — для поручика

Так виглядав справжній поручик Галіцин. (Знімок із слідчої справи із архіву СБУ)


Мотузка — для генерала, куля — для поручика



Спочатку я "вирахував" автора пісні, потім склав приблизний список Галіциних та Оболенських, що насправді брали участь у громадянській війні на боці білих армій. Нарешті, натрапив на матеріали зі слідчої справи поручика Галіцина... Того самого, що став прототипом пісні. Буквально нещодавно я випадково дізнався, що в Ризі збереглася могила автора "Поручика Галіцина". Серед рижан знайшлась і добра душа, яка не полінувалася здійснити на моє прохання променад на місцевий Покровський цвинтар, знайшла могилу, і навіть надіслала знімки...

Співець російського мілітаризму

Ім'я творця безсмертного "Поручика Галіцина" — Георгій Іванович Гончаренко, псевдонім — Юрій Галич. Так, він наш — українець з Полтавщини, з родини заможних шляхтичів, відомої ще з часів Гетьманщини. Він народився 10 червня 1877 року і більшу частину життя був військовим, мало того — імператорським гвардійцем, кіннотником, дослужився до звання генерала й лише в останні роки професійно зайнявся літературою. Всього Гончаренко написав 14 книжок та кілька сотень статей, однак жодна з них сьогодні невідома не лише в Україні, а навіть у Росії. Й жодної його книжки немає ні в одній центральній київській бібліотеці.

Навіть за своїх часів Георгій Гончаренко не був знаним поетом та письменником. Треба чесно визнати: три чверті його поезії та значна частина автобіографічних повістей та оповідань досить посередні. Й "поручик Галіцин", між іншим — сам по собі теж посередній вірш. Однак іноді генералові вдавалися талановиті речі.

Свою письменницьку кар'єру Георгій Гончаренко почав ще у дитячі роки — в Полоцькому кадетському корпусі. Він був співцем слави та відваги російської імператорської армії. Галич написав пісні для кількох відомих в Російській імперії кавалерійських полків, створив галерею оповідань про різні типи солдатів та офіцерів, звеличував і деякою мірою прикрашав побут та звичаї армії, якій віддав майже 25 років.

В поетичні салони Санкт-Петербурґа Юрія Галича почали приймати ще юнаком — у перші роки двадцятого століття. Юний офіцер багатьом здавався досить перспективним поетом. Відомий митець "К.Р." (Костянтин Романов — брат Миколи II) навіть пророчив Галичу успіх у майбутньому. Але злетіти на мистецький Олімп Георгію Гончаренку так до кінця життя і не вдалося. Правда, досяг він успіхів в іншому — у військовій кар"єрі.

До Миколаївської академії Генерального штабу Георгій Іванович вступив з першого разу. Там завжди був величезний конкурс, оскільки академія давала безпрограшний шанс на отримання у майбутньому генеральських погонів. Уже з 1904 року Гончаренко обіймав
майже виключно штабні посади, і не де-небудь у заштатних залогах, а в Санкт-Петербурзі, Москві, Вільно (нині — Вільнюс). Між іншим, до Прибалтики Галич прикипів ще в ранні роки служби, й саме через це, вже перебуваючи на еміграції, пов'язав із нею останні роки свого життя.

Перша світова війна застала полковника Гончаренка на посаді коменданта Усть-Двінської фортеці (нині Усть-Двінськ — Даугавпілс). Оскільки фортеця знаходилася далеко від фронту й їй особливо нічого не загрожувало, полковник відпросився до діючої армії, де очо-
лив один із кавалерійських полків. Людиною він був відважною: у боях заслужив орден Святого Георгія 4-го ступеня та Золоту Георгіївську зброю.

Напередодні Лютневої революції Гончаренкові присвоїли звання генерал-майора, він знову повернувся до гвардії і був начальником штабу Гвардійського кавалерійського корпусу. Але незабаром все пішло прахом: армія танула, офіцерів виганяли з частин або навіть вбивали, назрівала громадянська війна, а довершив розклад більшовицький жовтневий переворот.

Знайомство за ґратами

Георгій Гончаренко та його майбутній прототип пісні — поручник Костянтин Галіцин познайомились у Києві, на Пушкінській вулиці... у в'язниці петлюрівського Осадного корпусу Січових Стрільців. Як вони туди потрапили?

Після остаточного розпаду армії генерал Гончаренко приватно мешкав у своєму маєтку на Півночі Росії. Селяни його не чіпали, місцеві більшовики ставилися з деякою пошаною, керівники РСЧА, що тільки-но зароджувалася, час від часу закликали до себе. Однак життя у радянській Росії швидше нагадувало сидіння на пороховій бочці, й Гончаренко вирішив не ризикувати, і повернутися на Батьківщину — в Україну, де в той час правив гетьман Павло Скоропадський.

У Києві відставний генерал був прийнятий самим Скоропадським, з яким вони приятелювали вже близько двадцяти років, та на свій власний вибір отримав посаду начальника відділу з розробки українських нагород. Між іншим, у цьому відділі під керівництвом Гончаренка працювали відомий митець Георгій Нарбут та історик Володимир Модзалевський.

Правда, нічого путнього відділ так і не створив: наприкінці 1918 року гетьманську владу було зметено повстанням, очолюваним Петлюрою та Винниченком. Гончаренкові знов довелося переховуватись у знайомих, а згодом спробувати проїхати до Одеси, де висадилися війська Антанти. Там, під Одесою, його і зняли з поїзда петлюрівські патрулі. А далі була дорога назад—до Києва, до тієї ж кутузки на Пушкінській.

Вродливий та стрункий Костянтин Галіцин став сусідом генерала по нарах майже випадково: повстанці шукали його дядька, теж Галіцина, що брав активну участь у виборах Скоропадського гетьманом, а знайшли його — юного поручика.

У Києві цей молодий петербуржець, Галіцин, залишився майже випадково. Рештки його гвардійського полку остаточно розформовували саме в нашому місті в лютому 1918 року. Частина офіцерів одразу виїхала на Дон — до складу Добровольчої армії, деякі подалися додому—до червоної Росії, а Галіцин залишився в Києві, бо... закохався. Наречена поручика провідувала його навіть у в'язниці, й Гончаренко написав у своїх спогадах, що це була вродлива дівчина. Правда, він не зазначив її дівочого прізвища. А дарма...

Генерал та поручик пробули за ґратами лише кілька днів: під час переведення з одного місця ув'язнення до іншого, крокуючи Хрещатиком, вони обдурили вартового й успішно втекли з-під арешту. Більше вони ніколи не зустрічалися.

Кожному свій хрест...

Поручик Галіцин дістався до Добровольчої армії та воював у її складі до самого кінця громадянської війни. Між іншим, там він отримав черговий ранг штабс-капітана, але Гончаренко про це вже не знав. Із цілком зрозумілих причин... Після розбиття білих армій він повернувся до більшовицького Києва, до своєї нареченої.

Особливо не афішуючи своє білогвардійське минуле, Галіцин досить непогано влаштувався: тривалий час працював керуючим справами Київголовпроекту. Доки за ним не прийшли з ОДПУ.

Костянтина Олександровича Галіцина розстріляли в Києві як колишнього князя, колишнього поручика та колишнього білогвардійця 20 квітня 1931 року. Його рештки донині покояться на Лук'янівському цвинтарі у невідомій братській могилі разом з майже двома сотнями інших офіцерів, страчених у той же час за надуманим звинуваченням у контрреволюційній змові.

Трагічно склалася й доля автора "Поручика Галіцина" — Георгія Гончаренка. Після громадянської війни він повернувся до Прибалтики, замешкав у Ризі, займався майже виключно літературною діяльністю та багато друкувався у місцевій російськомовній пресі. Крім того, Юрій Галич став співзасновником ризького видавництва "Література", що видавало російськомовні книжки. Саме там з'явилися друком його нові збірки поезій, там таки Галич опублікував двотомник спогадів "Червоний хоровод".

Пісня "Поручик Галіцин" з'явилася десь на межі 20-30-х років. Точну дату написання цього вірша, мені, на превеликий жаль, доки що встановити не вдалося. Пісню підхопили, її стали співати далеко за межами Прибалтики по багатьох колах російської еміграції. А після Другої світової ця пісня потрапила на територію Радянського Союзу, правда — без автора, як народна.

Сам Гончаренко Другої світової не пережив. Існує легенда, що після того, як Червона армія в 1940 році вступила до Риги, на помешкання до генерала прийшли співробітники НКВС й запросили до себе... разом з усіма книжками. Георгій Іванович захопив 12 книжок, і лише "Червоний хоровод", де він украй негативно відгукувався про більшовиків, залишив удома. Але в НКВС знали, кого вони заарештовують, й, не побачивши серед принесених генералом книжок "Червоного хороводу", попросили повернутися за ним... звичайно, під охороною. Як Георгій Іванович буквально на кілька хвилин позбувся опіки оперів, легенда замовчує, але повернувшись додому, він миттєво зробив петлю та, не гаячи ані секунди, накинув на свою шию...




Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх