,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Українські Січові Стрільці
  • 9 января 2010 |
  • 20:01 |
  • bayard |
  • Просмотров: 205901
  • |
  • Комментарии: 21
  • |
0
Того дня, коли у Львовi вiдбувся український нацiональний здвиг, у столиці Боснії Сараєвi було вбито австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда. Вбивство стало приводом до початку 1 серпня 1914 р. Першої світової війни, яка втягнула у свій вир і українців. Війна була збройним протистоянням двох воєнних коаліцій: Антанти (Англія, Франція, Росія) і Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія), але поступово в неї було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони переслідували одну мету: загарбання чужих територій, встановлення контролю за джерелами сировини та ринками збуту, боротьба проти національно-визвольних та соціальних рухів тощо.

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росiя, прикриваючись ідеєю «об’єднання усіх руських земель», вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти пiд свiй контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 р., зазначалося: «Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, в якім знаходиться Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України»126. Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у росiйськiй армiї та 250-300 тис. — в австрiйському вiйську боролися i вмирали за чужі для них інтереси. Але найгiршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

Аналiзуючи довоєннi здобутки галицько-українського суспiльства, можна стверджувати, що Перша світова війна застала його посерединi розвитку нового нацiонально-полiтичного свiтогляду. Iдеал державностi тодi ще не встиг наскрiзь пройняти почуття українського загалу Галичини, не став домінуючим для думок i вчинкiв його провiдникiв. Надiї на українську нацiональну державу галичани все ще пов’язували з Австрiєю та її допомогою. «Чи дасть нам тепер Австрiя Україну»127 — у цьому загальнопопулярному тодi серед галицьких українцiв питаннi висловленi не лише їх настрої, а й полiтична думка.

Як тоді загально здавалося, з початком війни не могло бути й сумнівів, що український народ повинен піти разом з центральними державами проти свого історичного ворога — Росії. Бо лише перемога їх давала можливість розпочати творення власної держави на українських землях, відвойованих від Росії, та забезпечити вільний розвиток галицьких українців у межах Австрії128. З чисто тактичних міркувань така позиція була допустимою, але, як згодом виявилося, вона стала стратегічною лінією поведінки українського політичного проводу. Він цілковито зорієнтувався на австрійську допомогу і діяв у цих рамках аж до розпаду імперії. Це було помилкою, бо, як показали наступні події, така сліпа й безкритична орієнтація на чужу силу не виправдала українських сподівань. Ні Австрія, ані Німеччина в своїх воєнних програмах не надавали визволенню України такого значення, як це робила Росія для завоювання Галичини й Буковини. Тим більше, вони не збиралися через галицьких українців сваритися з поляками. Тому наслідком політики галицьких провідників стало подальше змішування двох протилежних ідей у поглядах українського загалу — самостійницької й австрофільської. Інколи важко було визначити, як зазначав історик Василь Кучабський, чи даний галицький українець є свідомим національним державником, для якого Австрія є тільки засобом здобуття Української держави, чи вірним австрійським служакою, для якого майбутня Українська держава, створена Австрією, є лише засобом, який скріпив би його властиву «вітчину» — Австрію129. Все це заважало створенню чітких світоглядних орієнтирів серед галицького українства, часто приводячи до підміни українських національних інтересів інтересами Австрії.

Чи не єдиною органiзованою силою в Галичинi, що бiльш-менш реально оцiнювала тодiшню мiжнародну ситуацiю, було сiчове стрiлецтво, яке розглядало Австрiю тимчасовим союзником. Про це свiдчила як його попередня дiяльнiсть, так i активнiсть у першi днi свiтового конфлiкту. Вже 30 липня львiвськi органiзацiї «Січові Стрільці I» i «Січові Стрільці II» об’єдналися «для спiльних дiй», а їхнiй провiд видав усiм своїм членам наказ негайно прибути до Львова та закликав добровольцiв зголошуватися у стрiлецькi ряди130. Водночас було створено стрiлецький мобiлiзацiйний комiтет (Володимир Старосольський, Іван Чмола, Олена Степанівна та Михайло Гаврилко), який протягом кiлькох днiв зорганiзував першу бойову сотню пiд командою Iвана Чмоли131. Так стрiльцi показали своє розумiння вимог часу та ще раз переконливо засвiдчили, хто стоїть на вiстрi передової української нацiонально-полiтичної думки в Галичинi.

Пiд впливом свiтових подiй і стрiлецької активностi почали подавати ознаки життя й українськi полiтики, якi досi обмежувалися лише погодженням поточних справ132. З iнiцiативи відомого громадсько-політичного діяча Костя Левицького 1 серпня вiдбулася спiльна нарада представникiв полiтичних партiй, результатом якої стало створення Головної Української Ради (ГУР), як єдиної полiтичної репрезентації українського народу в Австрiї пiд час вiйни. До її складу ввійшли представники всіх трьох найвпливовіших українських партій: національно-демократичної, радикальної та соціал-демократичної. Головою Ради було обрано д-ра Костя Левицького.

Вже 2 серпня на першому засiданнi Головної Української Ради з iнiцiативи та за спiвучастю «Стрiлецької секцiї», львiвських органiзацiй Сiчових Стрiльцiв та «Сокола-Батька» було вирiшено органiзувати корпус воєнних добровольцiв для боротьби проти Росiї. Його створення було доручено окремiй вiйськовiй колегiї у складi Теодора Рожанковського, Михайла Волошина, Степана Шухевича i Дмитра Катамая. 2-3 серпня ця група, що згодом розширилася i стала називатися «Українською Боєвою Управою» (УБУ), ухвалила назву майбутнього вiйська — Українськi Сiчовi Стрiльцi (УСС) та призначила його тимчасовим командантом (військовим керівником) Теодора Рожанковського133. 6 серпня, коли Австрiя оголосила Росiї вiйну, була оприлюднена спiльна вiдозва ГУР та УБУ до українського народу, де вже офiцiйно проголошено про органiзацiю вiйськової формацiї. Тут підкреслювалося: «В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовности, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність. Тому кличемо до Тебе, Народе: До зброї!..»134. Крiм заклику ставати в ряди УСС i робити пожертви на їх потреби, відозва також подавала загальні вказівки, як це мали здійснювати на практиці. Трохи згодом були розiсланi на мiсця й опублiкованi в пресi детальнiшi iнструкцiї щодо органiзацiї добровольців.

Iдея створення вiйська, яке боротиметься за волю України, стала вiдразу популярною серед галицьких українцiв, тому пробивалася до найдальших закуткiв краю та до рiзних верств народу. Мiрилом цiєї популярностi був насамперед багатотисячний наплив добровольцiв до УСС. Переважала молодь, яка без особливої спонуки чи агiтацiї, нерiдко без вiдома батькiв, вирушала з родинних хат «здобувати Українi волю»135. Це є особливо показовим, бо згiдно iз законом до леґiону могли вступати лише особи, не зобов’язанi до служби в армiї: молодшi 18-ти рокiв i старшi 50-ти, а згодом i понад 55 рокiв, а також вiйськовонепридатнi136. Це означало, що тi багатотисячнi лави зголошених добровольцiв мали повне право перечекати воєнну негоду вдома, зберiгши при цьому життя i здоров’я, оскiльки вони не були вiськовозобов’язаними. Звичайно, що певна кількість їх, досягнувши необхідного віку, рано чи пізно потрапила б на фронт. Але в даному разі це був саме той випадок, коли краще запізнитися, аніж прийти завчасно.

Що ж змусило галицьких українців, знехтувавши смертельною небезпекою, залишити домiвки i пiти до новiтнього українського вiйська? Хорунжа УСС Олена Степанiвна так вiдповiдала на це запитання: «Я з любови до України взяла крiс та пiшла в поле фiзичною силою помагати бити ворога...»137. Пiдхорунжий УСС Дмитро Палiїв зазначав: «... молодь, що масово посунула в стрiлецтво, йшла туди пiдсвiдомо. Всi вiдчували, що так треба. Але чому i пощо? Вiдповiдь на цi питання кристалiзувалася вже пiзнiше»138. Цю думку пiдтримував i четар УСС Iван Балюк, який у листi до Дмитра Донцова писав: «Переважна бiльшiсть пiшла в ряди стрiлецтва з чистої iдейности, яка кристалiзувалася i мiцнiла серед боїв i трудiв... Зростала з кождою новою могилою, яких ми багато-багато полишили по своїх і чужих горах»139. Пішли вони під українські стяги, можливо, і не до кінця уявляючи як все складатиметься, якими шляхами і засобами, але будучи твердо переконаними, що йдуть боротися за Україну і сподіваючись вибороти для неї кращу долю. Розуміли вони й те, що у випадку завоювання України Росією, всякі надії на краще майбутнє будуть поховані назавжди. Ці мотиви і стали домінуючими в психології добровольців, які тисячами з’являлися до УСС.

Підкреслюючи піднесення, яке в той час панувало серед українців Галичини, член ГУР та УБУ Володимир Темницький ілюструє його таким прикладом: «Перед одним нашим вербунковим комісаром стає поважний наш хлоп. Волосє снігом припорошене, чоло пооране журбою, на руках мозолі довголітньої праці. Праворуч і ліворуч два хлопці 17- і 18-літні. «Пане комісарю! — каже, а голос звучить твердо, як сталь. — Я маю п’ять синів, три вже у війську, а я старий, і отсі два парубчаки голосимося до українських стрільців. Дома най самі баби собі радять. Прийміть нас всіх трьох разом. Нехай і ми поможемо нашому народови добувати волю»140. Подібні випадки не були поодинокими. Так, коли на Гуцульщині один із тамтешніх організаторів УСС — посол Петро Шекерик-Доників почав пояснювати добровольцям, що таке війна, щоб вони пізніше на нього не нарікали, то у відповідь почув: «Ми знаємо добре, що то є війна. Але нам би був навіки сором і ганьба в таку хвилю сидіти дома. За Україну боротися, то нам не страшно, а мило... Раз мати родила, раз гинути. Хоч згину у боротьбі за Україну, то знаю, що це є геройська смерть і Богу дєкуємо, що дочекали сеї хвилі...»141. А коли під час прощання з добровольцями їхні рідні плакали, то їх заспокоювали: «Не плачте... бо стидно би нам було, щоб ви за нами голосили, коли ми ідемо здобути волю України»142. Це був закономiрний результат передвоєнної працi молодi в сокiльських, сiчових, пластових та стрiлецьких органiзацiях, її морально-iдейного, фiзичного i вiйськового вишколу.

Добровольці збиралися спочатку в повітових осередках, а пізніше мали перебиратися до більших міст, таких як Станіслав, Тернопіль, Чортків, Коломия, Перемишль, Стрий, де розташовувалися по українських установах. Серед організаторів УСС на місцях були: у Богородчанському повіті — адвокат Михайло Новаковський, у Бережанському — посол Тимотей Старух, у Жовківському — В. Галапац, у Золочівському — Володимир Сроковський та Ілько Цьокан, у Калуському — лікар Іван Куровець, у Равському — Василь Сідельник, у Самбірському — адвокат Андрій Чайковський, у Стрийському — адвокат Іван Гарасимів, у Тернопільському — Степан Чумак, у Сокальському — Осип Семенюк та Осип Демчук, у Чортківському — Іван Коссак, у Перемиському — адвокат Володимир Загайкевич і О. Комарницький, на Гуцульщині — посол Петро Шекерик-Доників, в Рогатинському — Микола Угрин-Безгрішний143 та інші.

Спостерiгаючи за активнiстю, з якою українцi почали органiзовувати своє вiйсько, австро-польська адмiнiстрацiя занепокоїлася. Вона чинила всiлякi перешкоди мобiлiзацiї українських добровольцiв, забороняючи їм збиратися по повiтах, утруднюючи можливiсть їхнього переїзду до Львова чи Стрия та розганяючи вже зiбраних. Були випадки, коли добровольцiв навiть арештовували та вiдправляли в концентрацiйнi табори; переслiдували i їхнi сiм’ї144. Дуже часто це була робота польських шовiнiстiв, якi, використовуючи воєннi умови, намагалися розправитися з українцями та не допустити до створення їхнiх вiйськових формувань. Так один iз польських полiтикiв Гіполіт Словiнскiй у серпнi 1914 р. в розмовi з австрiйським вiйськовим мiнiстром просив того «протидiяти гаданому українському руховi», заявляючи, що «український народ взагалi не iснує, а русинське означає росiйське, отже — антидержавне»145. Крiм пiдступiв мiсцевої адмiнiстрацiї, стрiлецьку органiзацiю вже iз самого її початку обмежувала й австрiйська вiйськова влада, котра хоч i дозволяла творити леґiон, та вiдмовляла йому в тих правах, якi мала регулярна армiя. Зокрема, крiм того, що до леґiону забороняли вступати вiйськовозобов’язаним, до нього дозволяли брати тiльки тих добровольцiв, якi зголошувалися самi, без будь-якої агітації146. Такий захiд на практицi, враховуючи ставлення мiсцевих органiв влади до створення українського вiйська, приводив до обмеження поiнформованостi українцiв про органiзацiю леґiону УСС.

Але, незважаючи на активну протидiю антиукраїнських сил, їм не вдалося перешкодити мобiлiзацiї добровольцiв (при цьому слiд враховувати i швидку окупацiю краю росіянами, відсутність транспорту, який використовували тiльки для воєнних потреб та iнше). За три тижнi до Українських Січових Стрільців, як свiдчить переважна бiльшiсть джерел, зголосилося близько 28 000 чоловік147. Щодо їх соцiального статусу, то, на жаль, такої статистики нема. Проте статистичний аналіз особового складу УСС з пiзнiшого часу дає пiдстави стверджувати, що там були представленi всi соцiальнi верстви та майже всi професiї й землi галицьких українцiв148. Особливо активним, незважаючи на жнива, було селянство, яке становило переважну бiльшiсть зголошених149.

Поряд iз ентузiазмом, який охопив українство в Галичинi на початку вiйни, почали виявлятися i внутрiшнi клопоти, що заважали процесовi органiзацiї УСС. Особливо дошкуляв брак коштiв, змушуючи змiнювати плани. Так на початку був намiр виставити леґiон власним коштом i хоча б одягнути його в окремий стрiлецький однострiй. На потреби УСС передали вiд «Невгасаючого Фонду», який ранiше створило українське жiноцтво, 9000 крон, постiйно надходили пожертви з усього краю — як вiд окремих громадян, так i вiд громад, товариств та органiзацiй. Тiльки за мiсяць зiбрали кiлькасот тисяч крон грошима, дорогоцiнностями i в натурi150. Проте українське населення Галичини було ще надто бiдним i, як згодом виявилося, цих коштiв не вистачило не тiльки на стрiлецький однострiй, а й на прохарчування, бо вони стали єдиним джерелом iснування леґiону протягом усього серпня 1914 р.

Ускладнювала становище й нестача вiйськових iнструкторiв (незважаючи на обіцянки австрійської військової влади направити для УСС 100 старшин-українців, прибули тільки близько 20-ти151), а також зброї та спорядження, що унеможливлювало високоякiсне вiйськове навчання новобранцiв. До того ж українським добровольцям, на вiдмiну вiд полякiв, австрiйськi властi видали мало на що придатнi однонабоєві карабiни застарiлої системи Верндля, якi були зняті з озброєння ще наприкінці 1880-х років. Стрiльцi згодом нерiдко просто викидали їх, купуючи за власнi кошти модернiшi у поранених воякiв152. Непростою залишалася ситуацiя i з харчуванням, одягом, взуттям, санiтарними умовами. I якщо в першому випадку допомагало українське населення, то в iнших становище було мало не катастрофiчним153. Однак, незважаючи на всi цi нестачi та негаразди, добровольцi трималися бадьоро. Будучи переконаними поборниками прав власного народу, вони готовi були долати будь-якi перешкоди, щоб тiльки добитися мети.

Iнша ситуацiя виникла в середовищi українських полiтикiв, де з найменшого приводу розгорялися гострi суперечки та непорозумiння154. Одне з таких «непорозумiнь» — спроба деяких представникiв Головної Української Ради вiдправити невишколених i погано озброєних добровольцiв на здобуття Почаєва вiд росiйського вiйська, щоб так виразити свою лояльнiсть до Австрiї — трохи не стало фатальним для леґiону. Але становище врятував тодiшнiй командант Теодор Рожанковський, який цiною своєї посади155 вiдмовився виконувати дилетантський наказ i так зберiг українське вiйсько вiд знищення ще в момент його зародження.

Пiсля вiдставки Т. Рожанковського перед українським полiтичним проводом стояло два нагальних завдання: знайти нову кандидатуру на посаду начальника леґiону та визначити статус Українських Січових Стрільців. Щодо першого, то спочатку деякі представники національно-демократичної партії зробили невдалу спробу призначити на цю посаду посла Тимотея Старуха. Згодом з’явилася кандидатура діючого старшини австрійського війська майора Олега Кузьми, сина відомого громадського діяча краю. Та поки виконувалися відповідні формальності, він загинув на російському фронті. Більшість членів Головної Української Ради були також не проти бачити на посаді команданта леґіону брата митрополита Андрея Шептицького — Станіслава Шептицького, полковника Генерального штабу, який до певної міри мав відношення до організації українського леґіону. Але він відмовився від запропонованої посади, мотивуючи тим, що йому у воєнних планах призначене інше завдання156. (За іншими джерелами, проти призначення полковника Станіслава Шептицького виступили Кость Левицький та його прихильники, які побоювалися, що той не захоче рахуватися з ними157). Врешті командантом стрiлецької формацiї призначили Михайла Галущинського, директора української приватної гiмназiї у Рогатинi, старшину запасу австрiйської армiї. Це призначення було продиктоване корпоративними розрахунками українських полiтикiв, якi бажали бачити на чолi Українських Січових Стрільців людину, не заангажовану в партiйних суперечках, що, на їх думку, мало б унеможливити в майбутньому приписування заслуг УСС якiйсь однiй партiї. Такою людиною i став Михайло Галущинський, який, за його словами, нiколи не вiдчував пошани до воєнного ремесла i не мав нiякого поняття про вiйськову органiзацiю158. Нацiональнi iнтереси в даному випадку вiдкинули на догоду груповим, бо, як показало майбутнє, кандидатура Галущинського була вкрай невдалою. Вiн не розумiв нi вимог часу, нi запалу молодi та й сама стрiлецька iдея залишалася для нього у великiй мiрi чужою159, що в подальшому негативно позначилося на станi стрілецтва.

Важчим для розв’язання було друге завдання — визначити статус леґiону УСС. Воно ускладнювалося тим, що, з одного боку, дiї українського керiвництва істотно зумовлювала австрiйська влада, а з другого — саме це керiвництво, беручись за органiзацiю леґiону, до кiнця не уявляло, якими мають бути його завдання та мета. На зустрічі членів Головної Української Ради з представниками австрійського уряду було домовлено, що український леґіон буде особливим відділом з військово-політичним завданням, як свого роду посередник між австрійською армією і українським населенням, відвойованих від Росії територій. Що ж до бойових завдань, то Українські Січові Стрільці мали їх виконувати лише у крайньому разі160. Військовий комісар Міністерства закордонних справ Урбас запевняв українських політиків, що австрійський уряд та військова влада дуже бажають, щоб леґіон УСС набув характеру суто української формації, зі своїм окремим одностроєм, національним прапором та піснями, бо тільки тоді його поява зможе справити враження на українське населення в царській Росії161. Та, як свідчать подальші події, ці домовленості були не більше як формальністю, якої австрійська влада не збиралася дотримуватися і використовувала стрільців так, як вважала за потрібне. Вона зовсім не була зацікавлена в розвитку та розширенні українського національного руху, тим більше на початку війни, коли її військо змушене було відступати. Але цього ніяк не хотіло зрозуміти тодішнє українське керівництво. «Ми мали зазначити таким чином, — так пише про місію леґіону його перший командант Михайло Галущинський, — лояльність супроти Австро-Угорщини і мали викувати капітал на майбутнє. Нехай, думали ми, наша монархія побачить, що у важкій, віковій хвилині... український нарід не лише самим одушевленням старався підпомогти морально її сили, що став у ряди її оборонців не тільки обов’язаними до військової служби, але покликав і тих, які тоді могли сидіти спокійно дома»162. Тому очевидним є, що тi успiхи, яких УСС згодом добилися в нацiонально-полiтичнiй та культурницькiй сферах, були результатом не якихось домовленостей, а винятково їхньої iнiцiативи й наполегливостi.

Аналогічною була ситуація, пов’язана з чисельністю леґіону. Початково намічалося сформувати 8 піхотних куренів УСС і для цього було призначено міста Львів, Тернопіль, Станіслав, Стрий, Коломию, Чортків163. Однак, вже невдовзі попередні домовленості було порушено й австрійське командування оголосило, що загальна кількість стрільців складатиме 3000 чоловік, які мали бути поділені на курені в складі 4-х сотень по 200 чоловік кожна164. На Буковині повинен був створюватися одночасно другий український леґіон, яким мав займатися посол Микола Василько. Але цей Буковинський курінь, зорганізований в листопаді 1914 р., не виступав як українська формація й на початку 1916 р. був приєднаний до якогось румунського полку165. В той же час австрійська влада дозволила організувати два польських леґіони по 8 куренів піхоти, з окремим відділом кінноти й артилерією166. (До речі, польські леґіони формувалися на базі довоєнних стрілецьких організацій, члени яких, на відміну від українських, були звільнені австрійським урядом від загальної мобілізації167). Цим фактично було ще раз показано, як насправді Австрія ставиться до українців і наскільки вона зацікавлена в їхніх військових формуваннях. Та й чи могло бути інакше, коли сам австрійський цісар Франц-Йосиф, за словами одного з членів його родини, до українців був настроєний вороже168. Так вже з самого початку організації УСС над ними нависла небезпека зменшення їхньої сили до незначної кількості, а, відповідно, й до обмеження ролі та впливу в краї.

30 серпня 1914 р., коли росiйськi вiйська пiдiйшли недалеко до Львова, стрiлецтво, зiбране тут, — усього близько 2000 чоловік169 — виїхало до Стрия. Крiм них, сюди з’їздилися також добровольцi зі всього краю, часто чети i сотнi, вже впорядкованi й з прапорами. На початок вересня тут зiбралося близько 8-10 тисяч чоловік170. Їх мало б бути набагато бiльше, але через стрiмкий наступ росiйських вiйськ чимало вiддiлiв зi схiдних i пiвденних повiтiв уже не могли дiстатися до Стрия. Всi добровольцi розташувалися тут у таборах, здебiльшого просто неба. З харчуванням проблем було ще бiльше, нiж у Львовi, хоча й тут допомагали мiсцевi українцi. Почала порожнiти й стрiлецька каса171, бо минув уже мiсяць вiдтодi, як Бойова Управа власними фондами, що складалися з пожертв українського населення, несла весь непосильний тягар утримування тисяч добровольцiв. Була небезпека, що леґiон опиниться без будь-яких засобiв для iснування, оскiльки велику частину краю вже окупували росiйськi вiйська i надiї на допомогу українства були примарними. За допомогою необхiдно було звертатися до австрiйської влади. Та вона, перш нiж взяти УСС на державне утримання, зажадала вiд них прийняття присяги на вiрнiсть габсбурзькiй династiї172, про що 1 вересня 1914 р. було повiдомлено команданта леґiону Михайла Галущинського.

Вимога не стала новиною, бо про це йшлося ще у Львовi. Але тодi проти складання присяги в тiй же формi, що й для австрiйського вiйська, виникла сильна опозицiя серед добровольцiв173. Тому Українська Бойова Управа, побоюючись невдоволення стрiлецтва, зволiкала з вирiшенням згаданого питання. Коли ж прийняття присяги зажадали вдруге, серед стрiльцiв знову почалися стихiйнi протести. Вирiшальним моментом тут були внутрiшнi переконання добровольцiв, що вони мають бути українським вiйськом, яке добровiльно пiшло боротися за українську справу, а не за iнтереси габсбурзької династiї, i тому їхня вiйськова присяга має стати заявою вiрностi Українi та її народовi. Головними виразниками такої позицiї були довоєннi активнi члени середньошкiльних, сiчових та стрiлецьких органiзацiй: Василь Данилович, Микола Балицький, Василь Семець та iнші174. Ситуацiя склалася так, що день 1 вересня став нiби манiфестацiєю української державницької iдеї, яку репрезентували тисячi галицької молодi. Однак цi подiї ускладнювалися тим, що ворожi сили могли використати їх, аби звести нанiвець українськi плани. Тому-то Михайло Галущинський i докладав максимум зусиль, щоб переконати добровольцiв прийняти присягу у тiй формi, якої вимагала австрiйська влада, i цим не дати їй нiяких пiдстав для розпуску леґiону175. (До речі, керівництво Головної Української Ради досить прохолодно поставилося до стрілецьких намагань присягнути на вірність власному народові, а не чужій державі, вбачаючи в них не що інше, як «нерозважні рухи», які «підривали повагу і значення січових стрільців»176). Врештi йому вдалося це зробити.

Але наступного дня трапилася подiя, що знову призвела до вiдкладання прийняття присяги. Це був наказ австрiйської вiйськової влади, згiдно з яким у леґiонi мали залишитися лише 2000 стрiльцiв — головним чином «iнтелiгентнi одиницi» — а iнших слiд було негайно вiдправити додому. Формально це рiшення мотивували браком одягу та озброєння177. (Намiри австрiйського командування про обмеження стрiлецького леґiону до 3000 осіб, як вже зазначалося, були вiдомi й ранiше, але українськi полiтики чомусь не надали цьому нiякої уваги). Спроби Михайла Галущинського запобiгти такому розвитку подiй не дали результатiв. Єдине, що йому вдалося, — це отримати дозвiл на зарахування до леґiону ще 500 добровольцiв понад 2000 дозволених. Можливо, трагедiї вдалось би уникнути, якби у Стрию разом з леґiоном були й українськi полiтики, а так до голосу Галущинського, котрий мав лише чин поручника (сьогоднішньою термінологією — старшого лейтенанта), мало хто з австрiйських вiйськових прислухався. А що це була справдi трагедiя, показали як злигоднi, що випали на долю тих добровольцiв, котрi змушенi були повертатися додому, не маючи навіть грошей та харчів на дорогу178, так i подальшi подiї, зокрема, з часiв українських визвольних змагань. Бо якщо уявити собi, що кiлькiсть Українських Січових Стрільців становила б хоча тисяч десять, то, очевидно, що результати цих змагань були б дещо iншими.

Iсторик Осип Думiн висунув п’ять версiй причин, що, на його думку, привели до обмеження леґiону УСС179. На найбiльшу увагу заслуговують двi з них. Перша полягає в тому, що Австрiя хотiла за рахунок Схiдної Галичини добитися порозумiння з Росiєю i численна стрiлецька формацiя була б перешкодою для цього. За другою — австрiйськi властi не хотiли допустити до розширення українського леґiону, бо це б неминуче привело до активiзацiї українського нацiонального руху. Можна припустити, що взаємодiя цих двох причин i привела до кiнцевого наслiдку, iншi ж версiї О. Думiна, як опiр Українських Січових Стрільців складати присягу на вiрнiсть Австрiї, вiдмова їх iти походом на Почаїв проти росiйського вiйська та звинувачення українцiв Галичини в москвофiльствi — могли стати хiба що приводом до обмеження леґiону. Поряд з цим не слiд забувати i про те, що австрiйський уряд iз самого початку пiдозрiвав УСС, що вони стали до боротьби «тiльки за українську справу»180, а також про впливи полякiв, якi аж нiяк не були зацiкавленi, щоб українцi виставили свiй багаточисельний леґiон.

Звiстка про обмеження кiлькостi стрiльцiв викликала величезне обурення серед добровольцiв. Вiдразу ж зародилася i почала поширюватися думка, що нiхто не присягатиме, як не приймуть усiх. Студенти почали готувати «чорну раду», на яку мали зiйтися всi добровольцi i прийняти вiдповiдну ухвалу181. Така позицiя була справедливою, бо обмеження леґiону стало великим ударом для української нацiональної справи, i, як на воєнний час, дуже смiливою. Але вона не могла вирiшити тiєї складної проблеми, що стояла перед українцями: створення власного вiйська. Було зрозумiлим — коли добровольцi не складуть присяги, як того вимагала австрiйська влада, i не змиряться з обмеженням своєї формацiї, то нi про яке українське вiйсько не буде й мови. У цiй ситуацiї вперше виявив себе як стрiлецький iдеолог Дмитро Вiтовський. Вiн звернувся до присутнiх з такими словами: «Треба нам за всяку цiну вдержати для української справи наш зав’язок українського вiйська. Ми мусимо поборювати всi перешкоди на нашому шляху, що нас ждуть у майбутньому. Хоч би з нас мала вернути тiльки сотня додому, ми не смiємо зневiритися, мусимо виконати свiй нацiональний обов’язок у цiй вiйнi, який нам доручив наш нарiд»182. З такими аргументами змушенi були погодитися всi.

Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися, а решта отримала документи для повернення додому. «Зі сльозами в очах благали вони залишити їх, — згадував Михайло Галущинський, — та годі було вволити їх бажання»183. Про це ж писав інший очевидець тих подій: «Гуцулія плакала, просила і цілувала по руках головного вожда стрільців, що був безрадний тут, що не міг нічого зробити на власну руку»184. А Роман Купчинський в своїй трилогії «Заметіль» наводить приклад, коли один з добровольців, учень торговельної школи, купив у іншого, дрібного купця, право залишитися в Українських Січових Стрільцях185. Деякі з відчислених добровольців обурювалися і навіть пробували чинити опір свому відрахуванню з леґіону. Обурювалися не так діями австрійського командування, як бездіяльністю тих, хто мав би їх захистити, насамперед членів ГУР та УБУ, котрі покинули добровольців напризволяще186. «Що скажуть вони всі, як прийдеться їм з нічим вертати, з одною сьвідомістю хиба, що їх не треба «Україні»187 — це єдине в той час, що гнітило відчислених добровольців. Сум і розгубленість охопили як тих, що залишалися, так і тих, що мали вертатися додому. Бо коли згадати, що всi вони, маючи змогу залишитися вдома та перечекати гiршi часи, знехтували небезпекою i, вважаючи, що мають бути там, де можуть принести користь Українi, добровiльно з’явилися до українського вiйська — стає зрозумiлим їхнiй щирий патрiотичний порив (пізніше велика кількість відчислених в Стрию добровольців все ж таки зуміла дістатися до леґіону УСС188), що згодом у лавах УСС отримав органiчне оформлення у виглядi стрiлецької iдеологiї.

Кількісне обмеження леґіону привело до різкої зміни його соціального складу. Якщо раніше серед добровольців домінувало селянство, то тепер, згідно з наказом австрійської влади, збільшилася питома вага інтеліґенції, яка в деяких сотнях, зокрема Вітовського та Дідушка, доходила 80-90%189. Загалом же в первісному складі леґіону УСС інтеліґенція, в тому числі й студенти та учні, становила близько 40%190 (за іншими даними — з самого початку ця цифра доходила 70%, а після перших боїв знизилася до 35-40%191), селяни — трохи більше 26%, приблизно стільки ж нараховували і робітники разом з ремісниками192. Щодо решти — даних нема.

Абсолютну більшість серед стрілецтва становила молодь: у віці до 22 років — 75%, від 22 до 27 років — 16%. Всі стрільці, за винятком 0,76%, були українцями і сповідували греко-католицький обряд193. Подавляюча більшість їх була грамотною. Таких же, що не вміли писати, хоча дехто з них міг читати, нараховувалося 10-12%194. Українські Січові Стрільці представляли практично всі краї Східної Галичини, а також мали окремих вихідців із Західної Галичини, Закарпаття, Наддніпрянщини, Буковини195. Це свiдчило, що нацiональна iдея тою чи iншою мiрою захопила все галицько-українське суспiльство.

По обіді 3-го вересня, пiсля того, як основна частина добровольцiв пiд тиском властей прощалася з леґiоном, стрiльцi котрi залишилися, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Один з учасників заприсяження Микола Голубець так описав цю церемонію: «Глухо і без ентузіязму прогомоніла стрілецькими лавами рота присяги... В суматосі, що тоді запанувала, трудно було визнатися, хто заприсяжений, хто ні, так само, як нікому було провірювати, хто присягав щиро, а хто... замість слів присяги, деклямував у їхній такт, якийсь виїмок з Шевченкового «Кобзаря»196. Тодi ж, як свiдчать очевидцi, завдяки старанням Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi, яку прийняв священик о. Осип Нижанківський. Цього разу присягали всi — i «реєстровики», i тi, хто не потрапив до УСС (подiбнi присяги проводили й ранiше, пiд час перебування добровольцiв у своїх повiтах, а також i в майбутньому — їх складали стрiлецькi новобранцi)197. В присязі зазначалося: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені Господи Боже й Архангеле Михаїле допоможіть. Амінь»198. Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська.

Таким чином завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні на початку ХХ ст. було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців. Воно мало стати наочним доказом живучості ідеї української незалежності та нерозривності її з величною державницькою думкою Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи; відкривало нову сторінку змагань українського народу за волю. Самою назвою Українські Січові Стрільці ніби зв’язували себе зі славними традиціями Запорізької Січі, вперше за довгі роки перебираючи святі обов’язки захисту прав свого народу. Незважаючи, що УСС, стаючи до боротьби, змушенi були змиритися з певною регламентацією своїх дій австрiйською владою — то був тодi єдиний шлях до створення українського вiйська (становлення козацтва також вiдбувалося в умовах чужої держави), — це зовсiм не означало, що стрiлецтво буде вiдстоювати чужi йому iнтереси. Першим доказом того, що з початку свого iснування УСС стояли на позицiї боротьби за Українську державу, а не за австрiйськi iнтереси, стала їх вiдмова приймати присягу на вiрнiсть габсбурзькiй династiї. I хоча в цьому випадку стрiльцям не вдалося здiйснити задумане, сам факт вiдмови став нарiжним каменем у фундаментi стрiлецької iдеологiї. Iдейний шлях, який започаткувало передвоєнне стрiлецтво, i який пiдтримали стрiльцi у Стрию, раз i назавжди визначив прiоритети Українських Січових Стрільців.

Отже, довоєнний стрілецький рух отримав своє органічне продовження в діяльності леґіону Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, а згодом і київських Січових Стрільців у ході національної революції 1917-1921 рр. Крім єдності стрілецької ідеології та спільності історичної назви, всі три формації УСС об’єднували ще й люди, що їх творили: основні кадри ідейного, організаційного та фахового старшинського складу леґіону УСС вийшли з передвоєнних стрілецьких товариств; без традиції й досвіду УСС неможливо уявити собі появи київських СС. Серед них Іван Чмола, Роман Дашкевич, Федь Черник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Василь Семець та багато інших.

[126] Лановик Б., Лазарович М. Історія України… – С. 357.

[127] Iсторiя сiчових стрiльцiв: Воєнно-iсторичний нарис. – К.: Україна, 1992. – С. 22.

[128] Левицький К. Історія визвольних змагань... – С. 10-11.

[129] Бой. Українські Січові Стрільці (УСС) і Січові Стрільці (СС) // Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів—Київ, 1923. – С. 71-72.

[130] Дiло. – 1914. – 30 лип.; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 50-51.

[131] Новий час. – 1934. – № 183; Українські Січові Стрільці 1914–1920... – С. 14.

[132] Див.: Левицький К. Iсторiя полiтичної думки... – С. 718.

[133] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 10. – С. 119; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 55.

[134] Левицький К. Історія визвольних змагань... – С. 488-489.

[135] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 75, арк. 1, 7, 14; Темницький В. Українськi Сiчовi Стрiльцi... – C.21-22.

[136] Дiло. – 1915. – 24 лист.; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1993. – № 1. – С. 122.

[137] З крiвавого шляху УСС. – Львiв, 1916. – С. 77.

[138] Палiїв Д. Листопадова революцiя: З моїх споминiв. – Львiв: Новий час, 1929. – С. 10.

[139] З листiв одного героя (З письм четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова) // Шляхи. – 1915. – № 1. – С. 15.

[140] Темницький В. Українські Січові Стрільці... – С. 21-22.

[141] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 25 черв.

[142] Там само.

[143] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 10. – С. 120; Угрин-Безгрішний М. Отаман УСС Михайло Галущинський // Літопис Червоної Калини. – 1931. – № 11. – С. 3.

[144] Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914–1915. – Львiв: Діло, 1934. – С. 87; Левицький К. Iсторiя визвольних змагань... – С. 22; Шухевич С. Видиш брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС). – Львiв: Червона Калина, 1930. – С. 37, 52.

[145] Трухан М. Негативний стереотип українця в польськiй пiслявоєннiй лiтературi. – Мюнхен—Львiв, 1992. – С. 15.

[146] Про сiчовий рух... – С. 45.

[147] Див.: Дiло. – 1916. – № 243; Темницький В. Українські Січові Стрільці... – С. 22; Про сiчовий рух... – С. 45; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 10. – С. 123 та iн.

[148] Див.: Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. – Львiв, 1916. – С. 142-144.

[149] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп 1, спр. 49, арк. 10; Назарук О. Слiдами Українських Січових Стрільців... – С. 142 – 143.

[150] Див.: Дмитерко-Ратич Г. Листопадовi мiркування // Календар Українського Народного Союзу на 1962 р. – Б. м., б. р. – С. 135; Гайдучок С. Цифри оповiдають про УСС // Літопис Червоної Калини. – 1935. – № 4; – С. 5; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... – С. 17-18; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 297.

[151] Угрин-Безгрішний М. Нарис історії УСС... – С. 62; Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Назв. праця. – С. 300.

[152] Центральний Державний архiв вищих органiв влади та управлiння України (далi: ЦДАВОВУ України), ф. 4465, оп. 1, спр. 968, арк. 10 зв.; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... – С. 65-67.

[153] Чайковський А. Як формовано Сiчових Стрiльцiв у Самбiрщинi // Літопис Червоної Калини. – 1931. – № 9. – С. 13; З листiв одного героя... – С. 19; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 15.

[154] Шухевич С. Видиш, брате мiй... – С. 32-33; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 37-40; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... – С. 64.

[155] Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... – С. 64, 71.

[156] Левицький К. Історія визвольних змагань... – С. 19-20; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 10. – С. 119.

[157] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 581, оп. 1, спр. 91, арк. 25; ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 6 зв.

[158] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 6, 8, 11.

[159] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 31-32; спр. 23, арк. 5 зв.; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 21, 25, 56; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 2 зв.

[160] Левицький К. Історія визвольних змагань... – С. 20; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 28.

[161] Угрин-Безгрішний М. Нарис історії УСС... – С. 59.

[162] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 10.

[163] Шухевич С. Видиш, брате мій... – С. 44.

[164] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 58; Голубець М. Рік грози і надій 1914. – Львів: Укр. бібліотека, 1934. – С. 94; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 10. – С. 120.

[165] Там само.

[166] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 10. – С. 120.

[167] Думін О. Початки організації Українських Січових Стрільців // Вістник. Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. Т. 3. Кн. 7-8. – Львів, 1934. – С. 556.

[168] ЦДІА України у м. Львові, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 10.

[169] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920... – С. 18; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 300.

[170] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25; спр. 13, арк. 4; Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 24 квiт.; Про сiчовий рух... – С. 51; Стефанiв З. Назв. праця. – С. 100; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 300.

[171] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 13, арк. 1 зв.; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 10. – С. 123. Голубець М. Рiк грози... – С. 100.

[172] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 81.

[173] Там само. – С. 44-45.

[174] Рiпецький С. Назв. праця. – С. 77.

[175] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 83.

[176] Левицький К. Історія визвольних змагань... – С. 38.

[177] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 83; М. Р. Перший стрiлецький старшинський корпус // Літопис Червоної Калини. – 1934. – № 7-8. – С. 4.

[178] Iсторiя сiчових стрiльцiв... – С. 24; Про сiчовий рух... – С. 52.

[179] Див.: Думiн О. Про причини ограничення чисельности леґiону УСС // Вiстник. – 1934. – № 10. – C.747-753.

[180] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 13.

[181] Лукiянович Д. Не попав у реєстр // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. – Львiв, 1934. – С. 60; Шухевич С. Видиш, брате мiй... – С. 55; Назарук О. Слiдами УСС... – С. 108.

[182] Мороз В. Назв. праця. – С. 63-64.

[183] Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 91.

[184] Діло. – 1916. – № 53.

[185] Купчинський Р. Заметіль. ІІ. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. – Львів: Каменяр, 1991. – С. 96.

[186] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 581, оп. 1, спр. 91, арк. 24; ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25; Лукiянович Д. Назв. праця. – С. 60; Назарук О. Слiдами УСС... – С. 109; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями... – С. 91.

[187] ЦДІА України у м. Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 241, арк. 4 зв.

[188] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 49.

[189] ЦДІА України у м. Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 10-12.

[190] Там само, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 25; Назарук О. Слідами УСС... – С. 142-143.

[191] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 22, арк. 46-46 зв.

[192] Назарук О. Слідами УСС... – С. 142-143.

[193] Там само.

[194] Там само. – С. 141, 143; Діло. – 1916. – 23 квіт.

[195] Назарук О. Слідами УСС... – С. 142.

[196] Голубець М. Рік грози... – С. 104.

[197] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 64 зв. – 65; Українське Слово. – 1915. – 27 лип.; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї УСС... – С. 27; Мороз В. Назв. праця. – С. 64.

[198] Лукіянович Д. Назв. праця. – С. 61.

ссылка



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх