,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Украина не Европа
  • 27 октября 2009 |
  • 09:10 |
  • bayard |
  • Просмотров: 9064
  • |
  • Комментарии: 19
  • |
0
Відомий сатирик Михайло Жванецький якось сказав: “Наша свобода нагадує світлофор, у якого горять три вогні одразу”. І ця фраза якнайбільше відповідає тому, що ми бачимо кожного дня навколо себе – на вулицях, на екранах телевізорів, на шпальтах газет. І цей результат є нічим іншим, як ототожнюванням поняття “свобода” з поняттям “безвідповідальність”, яке відбувається на будь-якій сходинці суспільної драбини, починаючи від самого верху і до самого низу. Достатньо проаналізувати хоча б найголовніше, за оцінками нинішнього Президента, його власне досягнення в області демократизації країни – свободу преси. Ще від самого першого скандалу навколо сина Віктора Ющенка Андрія, якому “найперший український демократ” привселюдно рекомендував “ставити перед мордами журналістів” рахунки за свої вечері в ресторанах, Президент фактично продемонстрував, що, самою першою свободою, яку він досягнув, стала свободи влади від преси. Адже вже зсередини 2005 року влада фактично перестала реагувати на будь-які критичні чи “викривальні” матеріали, що з’являлися у ЗМІ. Чи йшлося про історію із неіснуючим дипломом Колумбійського університету Романа Зварича, чи про відповідність видатків на недешевий “Louis Vuitton” задекларованим офіційно прибуткам Юлії Тимошенко , чи про незадовільну роботу місцевих органів влади – результат всюди один: “Пишіть, пишіть, ваші матеріали нас зовсім не турбують”.

Безвідповідальність політиків та владної верхівки, як за свої обіцянки, так і за свої дії, часом протизаконні, дуже швидко стало правилом для всього українського суспільства, що і не дивно: якщо це можна Президенту, прем’єру, спікеру тощо (потрібне підкреслити, або додати своє), чому не можна мені? В сухому залишку маємо країну з однією з найстрашніших статистик дорожньо-транспортних пригод в Європі, країну, в якій все вирішується “по понятіям”, “по знайомству”, або за гроші, а не по закону, країну, в який на сьогодні некомфортно не лише жити, але й помирати. Ми живемо в країні, Президент якої, хоч і є гарантом Конституції, але сам постійно порушує Основний закон; красиво розмірковує вголос про моральність, чесність та європейські цінності і водночас – не соромиться називати людей злочинцями без будь-якого вироку суду, а лише за якимись ніким не доведеними обвинуваченнями чи наклепами; в країні де прем’єр-міністри, незалежно від прізвищ, замість реформ займаються популізмом та виконанням передвиборчих обіцянок, розданих різноманітним спонсорам своїх політичних проектів, не замислюючись над тим, чого це коштуватиме для країни; в країні, в який весь сучасний політикум, принаймні всі ті, хто найчастіше “на слуху”, живуть за чудово сформованим Джорджем Оруеллом в його “1984” принципом: “Мета влади – влада”.

Французька жартівлива приказка стверджує: “Політики – як підгузки. Їх треба регулярно міняти і з тих самих причин”. Наших політиків за 18 років незалежності ми фактично не поміняли ще й жодного разу, бо всі ті зміни, що відбувалися на владному Олімпі нічим іншим, як звичайною ротацією, назвати не можна. У підсумку – вся країна просякнута неприємною рідиною з характерним ароматом, і найяскравішим тому підтвердженням є цьогорічний початок виборчої кампанії. Вже від перших з’їздів Народної партії та Партії регіонів з їх одноголосним висуванням кандидатами в Президенти відповідно Володимира Литвина та Віктора Януковича, потягнуло “совком”. Але найдальше них всіх вирішила просунутися Юлія Тимошенко, яка проведе з’їзд свого Блоку просто неба на Майдані Незалежності в Києві, аж ніяк не піклуючись хоча б про зовнішню легітимність цієї події. Ба більше, крокуючи в ногу (чи точніше слід у слід) за Президентом Білорусі Олександром Лукашенком наша кандидат в потенційні диктатори вирішила заснувати Українські народні збори, щоб зробити вигляд своєї всенародної підтримки. Втім, це все ще квіточки, хоча і перші ягідки у вигляді компроматів вже почали отруювати навколо себе все, що можливо і неможливо.

Без сумніву, на час написання цього матеріалу, найбруднішим став так званий “педофільський” скандал, який підтвердив правомірність зацитованого вище французького прислів’я. За останні два тижні що тільки не обговорювалося в українському інформаційному просторі відносно цього скандалу, починаючи від його можливих фігурантів з депутатськими мандатами, завершуючи тим, кому було вигідно втягнути депутатів від БЮТ в його орбіту з пропозицією десятків можливих сценаріїв. І практично нічого не було сказано про дві речі, які б мали хвилювати насправді демократичне суспільство. Перша з них – жахлива – полягає в нещасних дітях, які є найбільш постраждалими в цій справі. По-перше тому, що вони зазнали насильства, і не має значення чи то було насильство фізичне, чи виключно психологічне (адже відомо, що дітей можна примусити “давати потрібні свідчення”) чи і одне, і друге водночас, а по-друге, тому що їх імена стали відомими на всю країну, в тому числі, через окремих колег по цеху, які також сплутали свободу з безвідповідальністю. Друга – просто серйозна – полягає в тому нищівному ударі, який цим скандалом було завдано по іміджу дитячого табору “Артек”, як в Україні, так і в світі. Про силу цього удару розповідали знайомі дипломати: “Артек” був одним з тих позитивів, завдяки якому ми намагалися в тому числі сприяти покращенню іміджу України, аж раптом тепер, коли газети пишуть про те, що цей дитячий центр є нічим іншим, як розсадником дитячої порноіндустрії... хто туди поїде, і як сприйматимуть Україну в цілому?”. При цьому, рівень недовіри до будь-яких інститутів влади в українському суспільстві виріс настільки, що практично всі впевнені – винних не буде ні знайдено, ні покарано, або покарано не тих, знову, як за Михайлом Жванецьким : “Ми і так судимо не тих, хто винен, а тих, кого упіймали”...

На жаль, після 18 років незалежності, доводиться із сумом констатувати, що побудувати справжнє демократичне суспільство нам так і не вдалося, а точніше, навіть не вдалося розпочати будівництво, хоча зруйнувати ми встигли практично все до підвалин. Корупція, хабарництво, практично повна відсутність громадянського суспільства – ось результати безвідповідальності, що накрила собою всіх, починаючи з владної верхівки і завершуючи кожним простим українцем. Можливо, все було б дещо інакше, якби з перших років незалежності в країні було проведено повноцінну люстрацію, однак, історія не знає умовного способу. В анамнезі ж хворого на ім’я Україна, здається, вже з’явився запис про те, що дитячі хвороби демократії стали смертельно небезпечними, і без реанімації не обійтися. Інакше, ми так ніколи і не станемо справжніми європейцями, залишившись ними лише за географічною ознакою.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх