,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Українці чи громадяни України?
  • 3 июня 2009 |
  • 18:06 |
  • Olmir |
  • Просмотров: 31938
  • |
  • Комментарии: 7
  • |
0
Ідея цієї статті народилася з дискусії про те, хто ми є: українці чи громадяни України. Авторці, напевне, пощастило, адже вона завжди рівною мірою усвідомлювала себе і українкою, і громадянкою України. Проте це не означає, що таке самосприйняття є, наприклад, у кримських татар, росіян, євреїв, греків, чехів, поляків чи інших представників національних меншин та спільнот, які проживають в Україні. Зрештою, вони мають на це право.

Втім… Проголосивши незалежність, Україна визнала усіх, хто проживає на її території, незалежно від етнічного походження, віросповідання тощо, громадянами України, проте це аж ніяк не означало, що усвідомлення себе такими прийшло до всіх.

Окрім того, Конституція – Основний Закон, який ніхто не відміняв попри постійні намагання політиків принизити його значимість – починається словами "Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей…".

Далі по тексту ми скрізь зустрічаємо означення "Український народ" або "громадяни України". Саме таке формулювання, сподіваюся, не повинно ображати представників інших національних громад в Україні.

Росія теж мала подібну проблему. Саме тому перший російський президент Борис Єльцин почав звертатися до громадян Росії "Дорогие россияне!" (замість "русские"). Проте і така самоназва викликала у частини населення роздратування. І від Путіна та Медвєдєва ви тепер чуєте звертання "Дорогие соотечественники!".

Президент Віктор Ющенко у офіційних виступах вживає звернення "Український народе". Проте в інтерв’ю чи у розмовній мові він часом допускає означення "українці". З подивом відкрила нещодавно, що це викликає серйозне роздратування у деякої частини населення.

Треба відзначити, що й Кучма вживав означення "українці", але тоді це не викликало такого роздратування і сприймалося швидше у політичному контексті, аніж в етнічному.

Сьогодні ж усе навпаки. І тенденція відторгнення деякою частиною населення України всього, що пов’язано з поняттями "український" та "національний" є небезпечним, оскільки це веде до є конфронтації і працює на розкол суспільства.

Дехто називає це кризою національної ідентичності (тут і далі ці терміни вживаються лише в політичному сенсі, але аж ніяк не в етнічному). Ліна Костенко свого часу називала це "кризою ідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства".

Як Росія будує національну державу і російську націю

Приклад Росії є особливо вагомим у дискусії про національну ідентичність, особливо, якщо йдеться про дискусію у мас-медіа, спрямовану на масового споживача.

Починаючи з 2004 року до помаранчевих сил, а в першу чергу до президента Ющенка ідеологічні опоненти (саме ідеологічні, а не політичні) намагалися приклеїти ярлик "фашиста", бо він оперує у своїх виступах такими термінами як "нація", "національна держава", "українська національна ідея" тощо.

Мешканці Сходу та Півдня охоче сприймали такі "ярлики". Вони, вочевидь, не знали, що Володимир Путін це також робить не менш активно.

"Мы имеем все основания говорить о российском народе как о единой нации. Наши предки очень многое сделали для того, чтобы мы чувствовали это единство. Это наша историческая и наша сегодняшняя реальность. Мы обязаны сохранить и укрепить наше национальное историческое единство" (цитати приведена свідомо російською, щоб не втрачалося первинне значення тексту, особливо, коли йдеться про категорії "русский" та "российский" – Авт.).

"Россия была, есть и, конечно, будет крупнейшей европейской нацией", "…из века в век из разных этносов, из разных культур, из разных народов слагалась одна огромная мощная единая российская нация". Це неповний перелік цитат із виступів ще президента Росії Володимира Путіна, зібраних на сайті "Російська нація".

Декілька слів про сам сайт. Його створив Загальноросійський союз громадських об’єднань "Російська нація". Що це за союз, дуже чітко сформулював один із його ідеологів Валерій Тишков, директор Інституту етнології та антропології РАН, голова Комісії Громадської палати Росії з питань толерантності та свободи совісті.

У своєму блозі він написав, що союз "Російська нація" "пов’язаний із партією "Єдина Росія" і що "за основу діяльності взято формулу російської громадянської нації, яка об’єднує етнонації Росії".

Проте при цьому він додає, що задля "збереження цілісності країни та його стабільного розвитку" потрібно в першу чергу "утверджувати загальноросійську національну ідентичність", основу якої складають "спільна історія та духовні цінності, російська мова, християнсько-православна традиція, культура та традиції росіян (в автентичному тексті – "русских", тобто за етнічним походженням), збагачені традиціями та культурою інших російських ("российских") народів".

В іншому своєму виступі (28 лютого 2007) Тишков уже говорить про необхідність просування "ідеології державного (громадянського) націоналізму".

В світлі нової доктрини він зазначає: "…не варто жорстко обмежувати вживання поняття нація, але при цьому держава повинна називати "національною політикою" політику забезпечення національних пріоритетів країни, а політика збереження та управління етнокультурним розмаїттям повинна називатися етнічною чи етнокультурною політикою".

Утверджувати нову національну ідентичність Тишков пропонує через систему виховання та освіти, державну мову, символи та календар, культурне та мас-медійне виробництво.

Зрештою, це не просто теоретичні напрацювання. Вони постійно підкріплюються практичними (часто символічними) діями. Створюються різні громадські організації як-то Центр національної слави Росії, який об’єднує різних людей, від вчителів до митців та політиків, і свою місію бачить у відродженні величі Росії.

До речі, цього року Центр проводить всеросійський конкурс регіональних ЗМІ "Я люблю Росію", метою якого є виховання громадянської самосвідомості, спадкоємності поколінь, а також формування у ЗМІ достойного образу Росії.

Можна собі тільки уявити, який ґвалт зчинився б, якби якась близька до президента України структура запропонувала провести українським журналістам конкурс "Я люблю Україну".

Також союз "Російська нація" заснував минулого року орден "Російська нація". До речі, нагородну раду очолює заступник голови Ради Федерації Федеральних Зборів РФ Олександр Торшин. Орден вже отримали чимало місцевих чиновників, які просувають ідею державного націоналізму в регіонах. А нещодавно нагороду отримали співак Діма Білан та фігурист Євген Плющенко.

Отже російська влада, розуміючи, що радянська ідентичність втрачена, намагається сконструювати нову. Звичайно, в Росії є чимало противників формули "російської нації" ("российской нации") у виконанні Путіна/Медвєдєва.

Деякі з них відстоюють ідею етнічного націоналізму і категорично виступають проти назви "россияне". "Раніше ім’я "русский" витіснялося безрідним "радянський", тепер воно витісняється безрідним "россиянин", кажуть вони. Тим не менше це не заважає російській владі впроваджувати в життя свої ідеї.

І різниця між тим, як і для чого це роблять в Україні та Росії, колосальна. Ющенко бачить свою місію у відродженні національної ідеї, у поверненні українцям (у політичному сенсі) їх власної ідентичності. І це для нього не є засобом, який би йому дозволив утримуватися при владі.

Для Путіна та Медвєдєва навпаки національна ідея не більше ніж інструмент, який потрібен для власної легітимації та для побудови сильної (авторитарної) держави.

Тому в Росії, навіть якщо науковці у вузькому колі й можуть вести свій дискурс щодо російської національної ідеї, то будь-які дискусії в мас-медіа (найперше на ТБ) припиняються. Адже Путін/Медвєдєв прекрасно розуміють, що від того, якою буде ця національна ідея, і як себе усвідомлюватимуть громадяни Росії, залежатиме, як довго вони чи їхні наступники залишатимуться при владі, як довго зберігатиметься єдність ("единство") їхньої "Великої Росії".

І саме в цьому треба шукати мотиви таких агресивних останнім часом нападок з боку російської влади на будь-які спроби України віднайти відповіді на питання "Хто ми?" (адже це такий поганий приклад для російського населення).

Очевидно, недарма, саме за умов такої нестабільної політико-економічної ситуації в Україні, російська влада змістила акценти: якщо раніше Україну розглядали як зону російських інтересів, то тепер, після останніх міркувань Путіна над мемуарами Денікіна, мабуть, треба вважати, що Росія розглядає Україну як власну територію.

Як ще інакше можна потрактувати слова Путіна: "Обов'язково прочитайте! (мемуари Денікіна – Авт.). Там у нього є міркування про велику та малу Росію, Україну. Він каже, що нікому не повинно бути дозволено втручатися у відносини між нами, це завжди було справою самої Росії", або "злочин, це якщо хтось тільки починає говорити про поділ Росії та України".

Багато хто вважає, що подібні провокативні заяви російської сторони є відповіддю на не менш провокативну політику у питаннях утвердження державності та формування ідентичності сторони української.

Відповідь на запитання "Хто ми?", остаточне усвідомлення себе – це єдиний надійний захист від зовнішнього тиску. І це не тільки проблема політичної еліти. Це проблема кожного зокрема. Бо кожен повинен відповісти для себе на одне ключове запитання: чи хоче він надалі залишатися громадянином країни Україна.

Проблема ідентичності націй в інших країнах

З проблемою з формування власної загальнонаціональної ідентичності зіштовхуються навіть ті нації, які вже давно відбулися, наприклад, Німеччина та США. І свідченням цьому є наступні приклади.

Так, наприкінці минулого року в Німеччині вибухнула дискусія щодо надання німецькій мові статусу державної. Адже до цього часу вона такою не була. 2 грудня 2008 року на з’їзді правляча партія Християнсько-демократичний союз (ХДС) ухвалила рішення ініціювати внесення поправок у 22 статтю німецької Конституції.

У цій статті записано, що столицею ФРН є Берлін, а також що кольорами національного прапору є чорний, червоний та золотий. Деякі члени ХДС запропонували, аби стаття була доповнена тезою, що державною мовою ФРН є німецька. Адже у більшості конституцій країн ЄС вказується державна мова.

Цю ідею не сприйняла лідер ХДС Ангела Меркель. Проте її соратник по партії, голова німецького бундестагу Норберт Ламмерт вважає такі ініціативи нормальними і не бачить в них "нічого спільного з прихованим національним шовінізмом".

Християнські демократи переконані, що німецька мова – це основа для єдності суспільства, і що це повинні розуміти й іммігранти, які проживають у Німеччині. У той же час турецькі общини виступили з різкою критикою ініціативи ХДС.

Отже, перед німецьким суспільством також є чимало викликів. Та воно шукає можливості зберегти свою ідентичність, не розчинитися у ідентичності європейській, не бути поглинутим глобалізаційними процесами.

США, які вважаються класичним прикладом формування політичної нації, також переживають кризу ідентичності. Самюель Хантінгтон навіть написав про це книгу "Хто ми? Виклики американській національній ідентичності" (2004).

Відомий науковець зазначав, що останнім часом свідомість американця піддавалася впливам "таких концепцій, як глобалізація, мультикультуралізм, космополітизм, імміграція, субнаціоналізм та антинаціоналізм", і що "на перший план вийшли інші ідентичності – расові, "кровні", гендерні".

Певний злам наступив після трагедії 11 вересня 2001 року. Як доказ, науковець наводить приклад із американським прапором, який є символом національної ідентичності. Після 11 вересня американці масово (за соцопитуванням, 80%) почали вивішувати прапори на будинках, машинах, в офісах, на фасадах будівель, навіть на одязі.

Попит на прапори перевищив у 10 разів той, який був під час війни у Затоці у 1991 році. Але Хантінгтон припускає, що це стало свідченням "не стільки зростаючого усвідомлення національної ідентичності, скільки ознакою невпевненості у власній суті, ознакою вагань у відповідь на запитання: хто ми?".

Своє припущення він обґрунтовує наступним чином (наведу цитату, бо на авторів погляд, вона дещо пояснює і для розуміння проблеми української ідентичності):

"Відчуття національної ідентичності може наростати та послаблюватися під впливом зовнішньої загрози, а ось сутність цієї ідентичності підвладна ваганням значно меншою мірою; вона формується набагато повільніше, ніж характерні особливості того чи іншого народу, складається з багатьох, часто конфліктуючих між собою соціальних, економічних та політичних трендів".

Минуле не повинне здолати майбутнє

То що ж трапилося за останні п’ять років? Чому у частини суспільства виробилося таке негативне сприйняття поняття "нації" та усього, що називають словом "національний"? Вочевидь, проблема не лише у зовнішніх впливах, зокрема російських, (хоча й їх не потрібно відкидати).

Викривлене розуміння поняття "національний" закладалося впродовж багатьох останніх років. Особливо велику лепту вніс у цей процес президент Кучма, заявивши, що національна ідея не спрацювала.

Віктор Ющенко, з яким у 2004 році пов’язували новий етап національного відродження, допустився однієї стратегічної помилки. Попри те, що його ініціативи щодо відновлення історичної пам’яті з багатьох питань є надзвичайно важливими, не можна не звернути увагу на наступне: концентрація на минулому завадила йому вибудувати проекцію майбутнього.

Так, безперечно, визнання Голодомору, або осмислення непростих сторінок української історії ХХ століття, також є проекцією майбутнього. Але її символізм, її значення для майбутнього зрозуміле лише одиницям.

Більшість залишається дезорієнтованою, бо не бачить чіткої та зрозумілої програми на завтра. "Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра", а "учора, минулий час не є для них вирішальним чинником", – зазначав іспанський філософ Ортега-і-Гасет.

Зіграли свою роль і медіа, які, в першу чергу, шукали історичних сенсацій замість спроби осмислити та пояснити зрозумілою мовою дратівливі для суспільства питання.

"В умовах молодої державності – і в Росії, і в Україні – є спокуса використати історичні події для посилення національної ідеї та стимулювання національної гордості, – сказав в інтерв’ю журналу "Главред" експерт Московського центру Карнегі Микола Петров. – Але мені здається, що негативний ефект від такого одностороннього підходу переважає позитивний".

Отже,нація повинна отримати проекцію майбутнього, інакше вона втратить мотивацію бути нацією, адже, як писав Ортега-і-Гасет, "гуртом живуть не для того, аби бути вкупі, а щоб робити щось укупі". Очевидно, це має стати, одним із першочергових завдань (на рівні з подоланням економічної кризи) для нового президента України після виборів.
ссылка



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх