,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Про УПА
-1
Першою офіційною датою в історії українського організованого руху опору XX ст. є кінець січня - початок лютого 1929 р. - створення на I Kонгресі у Відні Організації Українських Націоналістів (ОУН). Метою організації визначалося відновлення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) на всіх українських етнографічних землях. Шлях до мети пролягав через національну революцію. Розчарування у соціалістичних та ліберальних ідеалах, що призвели до поразки української революції 1917-1920 р., зумовлює орієнтацію новоствореної організації на цінності передусім національні (формування сильної політичної еліти, національна солідарність, опора на власні сили і т.д.), що органічно вписувалося в європейський політичний контекст міжвоєнного часу, наводнений націоналістичними ідеями. Керівним органом був Провід Українських Націоналістів (ПУН) на чолі з полковником армії УНР Євгеном Коновальцем. У перше десятиліття існування попередниця ОУН - Українська Військова Організація (УВО) спрямувала свою діяльність головним чином проти польської влади, що провадила на етнічних українських теренах дискримінаційну політику з елементами етноциду і відповідно розглядалася українцями як окупаційна. УВО організує акції саботажу на території Галичини і Волині, політичні вбивства польських урядовців, бойкоти освітніх (до половини 20-х рр.) і комерційних закладів тощо.

У відповідь польська влада здійснила у 1930 р. так звану "пацифікацію", що провадилася з надзвичайною жорстокістю і багато в чому визначила долю польсько-українських відносин на найближчі часи. Тоді ж, в 1930 р. заборонено "Пласт" і українські гімназії. Усе це на тлі масштабної політики сепарації Волині від Галичини, лемків, бойків і т.д. - з метою розбити українську меншину в Польщі на кілька регіональних малих народів. 1934 р. у числі інших провідних діячів ОУН польською владою було заарештовано і засуджено до страти (згодом заміненої на довічне ув'язнення) голову Крайової Екзекутиви західно-українських земель (КЕ ЗУЗ) Степана Бандеру. Останній вийшов з в'язниці лише на початку війни. Москва, спостерігаючи розвиток українського націоналістичного руху на західних землях, теж не залишається бездіяльною. У 1938 р. совєтський агент П.Судоплатов підступно вбиває в терористичному акті у Роттердамі провідника ОУН полковника Є.Коновальця, що мало драматичні наслідки для ОУН, яка з цього часу втрачає єдність. Вбивство голови ПУНу загострило протиріччя, що існували у неоднорідному середовищі організації (молодь - старші, край - еміграція, радикалізм - консерватизм...) і спровокувало серйозну кризу усього руху.

Найбільшу роль у конфлікті відіграла проблема української співпраці з німцями, яку по-різному бачили старші і молодші члени ОУН. Компромісу не було знайдено, і незабаром утворюється фактично дві різних ОУН, які популярно називають "фракціями": ОУН(м) - "мельниківці" на чолі з Андрієм Мельником, затвердженим на другому конгресі у Римі 1939 р. головою ПУНу, і ОУН(б) - "бандерівці" з Степаном Бандерою на чолі проводу (революційного), затвердженим на другому (надзвичайному) конгресі у Кракові у квітні 1941 р. Остання називає себе ОУН (р - революційна), а пізніше - ОУН-СД (самостійників-державників). Конфлікт пережив війну і триває до цього часу, хоча протягом десятиліть відбувалися неодноразові спроби порозуміння з більш або менш вагомими наслідками.

Про УПА


На той момент для всіх у Європі була очевидною неминучість війни на Сході, оскільки протиприродний союз Гітлера й Сталіна не міг тривати довго. ОУНівські діячі логічно розцінюють цю майбутню війну як єдиний шанс для України повернути собі державність, оскільки будь-яка війна несе з собою насамперед зміну політичного статус-кво, і у Німеччині вбачають природнього і навіть неминучого союзника проти створеного несправедливого політичного ладу у Європі, за якого не знайшлося місця для держави багатомільйонного українського народу. "Московська імперія — сьогодні складова частина цього ладу. Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів та людини," - писалося у "Маніфесті ОУН".

Якщо сьогодні пересічний громадянин, обтяжений досвідом Другої світової війни, асоціює Німеччину переважно із звірствами гестапо і газовими камерами, то у довоєнного покоління ставлення до цієї держави було абсолютно відмінним, Нюрнберг перебував поза межами його історичного досвіду: досить поширеними були германофільські настрої (політична орієнтація України на Німеччину виникла ще у часи, коли ні фашизму, ні нацизму навіть не існувало), ностальгічні спогади про відносно затишне "життя за цісаря" і жива пам'ять про підтримку кайзерівською Німеччиною української самостійної держави. З іншого боку большевики встигли зарекомендувати себе в краю як середньовічні дикуни, репресувавши лише за півроку 10% населення (за підрахунками дослідників, совєтська влада примудрилася тут замордувати людей у 3-4 рази більше, ніж нацисти у своїй зоні окупації колишньої польської держави). Ще раніше доходили страхітливі чутки про Голодомор на східних землях, організований большевицькою Москвою, повірити яким було неможливо, не переконавшись на власні очі. Саме так вчинив уродженець Рівненщини Тарас Боровець, нелегально перетнувши совєтсько-польський кордон і під враженням побаченого написавши пізніше п'ять томів твору під назвою "Людоїди". У майбутньому автор книги стане одним з найзатятіших борців проти большевизму, відомим під псевдом Тараса Бульби. Отже, на Гітлера, котрий оголосив себе ворогом большевизму, було покладено величезні надії, оскільки останній ще не встиг себе проявити, як це зробив Сталін: "Сучасна протимосковська партизанка, - писала одна з українських газет, - що породила вже стільки героїв, ще один доказ, що Український народ діє за інтереси проводу ОУН, несе Німецькій Армії всесторонню допомогу: помагає громити большевицькі військові частини, виловлює енкаведистських звідунів. За всяку ціну бажав взяти в хрестовому поході на большевиків активну участь".

Ставлення ж Німеччини до українського визвольного руху є так само прагматичним і визначеним передусім реальним розкладом сил, - таким, що зумовлює подекуди перехід від власне прагматизму до відвертого цинізму. Але на момент початку війни задекларована уголос німецька позиція супроти українців виглядає досить привабливою і обнадійливою (так, відомо, що напередодні війни Гітлер серйозно розглядав доцільність створення української держави під німецьким протекторатом, але вже перші воєнні успіхи довели його до стану ейфорії і невиправданої впевненості у перемозі без підтримки "підкорених народів"), хоча вже у 1939 р. передачу Гітлером Карпатської України Угорщині було сприйнято як тривожний сигнал. Та головний удар був попереду. Ще на другому конгресі ОУН(б) у Кракові 1941 р. наголошувалося на необхідності у випадку війни продовження всіма силами революційної боротьби "за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи", цю думку було уточнено і пізніше, у травні 1941 р.: "на звільнених від московсько-большевицької окупації частинах української землі, не ждучи на ніщо, ОУН проголошує будову Української Держави, встановлює владу, яка має зорганізувати державне життя в усіх ділянках та керувати ним". Отже, ОУН(б) вважала проголошення української держави на звільнених від большевиків територіях природнім і не мала наміру чекати на німецьку санкцію.

Державотворчі плани було втілено у життя негайно, щойно німецька армія перетнула західний кордон сталінської імперії. 30 червня 1941 р. у Львові ОУН(б) проголосила створення Української Самостійної Держави, доручивши формування уряду Ярославові Стецькові. Забезпечення акції було покладено на батальйон "Нахтігаль" (під командуванням сотника Р.Шухевича), що вранці дістався до міста (разом з батальйоном "Роланд" під командою майора Євгена Побігущого творив Дружини Українських Націоналістів (ДУН)). Реакція німецької верхівки на цю визначну для українського народу подію остаточно розвіяла усі ілюзії ОУН(б) щодо можливості порозуміння українського визвольного руху з німецькими "визволителями" (хоча об'єктивно майбутні плани Райху щодо України залишалися державною таємницею, і німецька політика на українському напрямку багато в чому була амбівалентною до самого кінця війни, що дало підстави ОУН(м) сподіватися на досягнення компромісу). Степана Бандеру і Ярослава Стецька було заарештовано і депортовано до Берліну, а звідти - до концентраційного табору Заксенгаузен, після відмови відкликати Акт відновлення Української Держави. У концтаборі вони перебували до вересня 1944 р. Вбито або ув'язнено було також багатьох інших бандерівців. Братів Степана Бандери Василя та Олексу було кинуто до концтабору в Освенцімі, де вони загинули в 1942 р. Провід перебрав Микола Лебедь (до 1943 р.). Організація переходить у підпілля і розпочинає підготовку до збройного опору і повстання проти німців. Німецька СД звітує до Берліну, "що носієм ворожих течій між українцями є, як і раніше, група Бандери".

ОУН(м) засудила радикалізм Бандери у питанні проголошення державності і виявила схильність до більш гнучкої політики, вважаючи відкриту конфронтацію з німецькою потугою несвоєчасною і шкідливою для національних інтересів. Мельниківці формують у Києві Українську Національну Раду та видають газету "Українське Слово". Але німецькі репресії не оминають і це націоналістичне угрупування. У грудні 1941 р. членів Ради було заарештовано, частину з них страчено у Бабиному Яру. Сам Мельник до січня 1944 р. перебував під домашнім арештом у Берліні, а потім - у концтаборі Заксенгаузен. За документами НКВД, на початку 1942 р. з'явилися націоналістичні листівки зі звісткою "німці розпустили ОУН, арештували в Києві до 60 осіб активних діячів ОУН". Листівки закликали українців до організації підпілля і боротьби з німцями. Німеччина оголошувалася споконвічним ворогом українців. У серпні 1942 р. націоналістичне середовище окреслювалося німцями так: "ОУНівські мельниківські групи створюють враження більш поміркованого націоналістичного руху, але в дійсності стосовно пропаганди і методів здійснення цілей їх можна порівняти з бандерівським рухом. Якщо врахувати ту обставину, що вони намагаються бути льояльними, то фактично вони є більш небезпечними, аніж бандерівський рух, який з самого початку виступає відкрито проти Німеччини. Останнім часом і мельниківський рух також почав вести відкриту пропаганду проти Німеччини".

Ще з початком німецько-совєтської війни в східну Україну рушили похідні групи, організовані на найзахідніших українських землях і в еміграції. Вони були розподілені на краї та області, просувалися одразу ж за лінією фронту, вели в селах і містах широку самостійницьку пропаганду. Прибувши на призначені місця, займались організацією адміністрації, господарського управління, а найперше — створенням організаційної мережі з місцевого елементу. У донесенні наркома держбезпеки УССР Савченка на ім'я начальника Українського штабу партизанського руху Строкача від 24 травня 1943 року повідомлялося: "Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців серед оунівців, зокрема серед прихильників Бандери, останні не тільки не згорнули своєї роботи, а навпаки, перейшовши в підпілля, значно посилили її. Встановлено, що ОУН поширила свою діяльність на всю окуповану територію України. В усі області УССР ОУН направляє своїх емісарів, створює підпільні організації, центри і легіони, закладає склади зброї, боєприпасів і друкарні; готує кадри для збройної боротьби. Про діяльність ОУН у східніх областях України відомо, що в ряді пунктів Київської, Житомирської, Полтавської, Запорізької, Кіровоградської, Дніпропетровської, Сумської, Харківської, Одеської та інш. областей оунівці заклали свої підпільні організації, керовані націоналістами-нелегалами, які прибули із західніх областей України. У звітній доповіді гестапа м. Харкова за грудень 1942 року, захопленому нами, повідомлялося: "Дії українських націоналістів посилились, про що повідомляють з усіх сторін, їхній клич — "Свобода без Совєтів і без німців" нині у багатьох на язиці". Цікаво, що совєтські спецслужби радили своїм агентам використовувати на окупованій українській території націоналістичні гасла як такі, що "найбільше мобілізують маси на боротьбу з нацистськими окупантами, оскільки цього неможливо добитися на плятформі совєтської влади, до якої населення ставиться вороже". ОУНівці, які перебували на Сході України, також запевняють, що в індустріальних регіонах Східної України вплив націоналістичного підпілля був значно сильнішим, аніж вплив комуністичних груп.

Треба сказати, що у перші місяці німецької окупації, поки позиція німецького керівництва щодо українського питання залишалася невизначеною, Україна пережила дещо подібне до національного відродження 1920-х рр.: засновувалися українські газети, відкривалися осередки "Просвіти", кооперативи і профспілки, писалися нові підручники з української історії, ремонтувалися школи, поширювалася українська мова, відновила свою діяльність Українська автокефальна церква... Цей короткий період закінчився на початку зими 1941 призначенням в Райхскомісаріат Україна (Волинь, Полісся, Правобережжя, Полтавщина) Еріха Коха і встановленням жорсткого і брутального окупаційного режиму. Hімецьке керівництво вирішило, що Україною доцільніше керувати звичними їй сталінськими методами.

Про УПА


Офіційною датою створення Української Повстанської (Повстанчої) Армії вважається 14 жовтня 1942 р. - козацьке свято Покрови - коли Сергієм Качинським (псевдо - Остап) було сформовано перший відділ УПА під егідою ОУН(б), але реально окремі українські націоналістичні збройні формування існували вже від початку війни (і навіть раніше - "вовки" Василя Сидора проти поляків). Так, своєю назвою УПА завдячує збройному формуванню вже згадуваного поліщука Боровця (Тараса Бульби) УПА "Поліська Січ", що діяло на Поліссі та Волині від початку війни проти большевиків, підтримуване німцями, а згодом і проти самих німців. (Бульба-Боровець у свою чергу запозичив назву УПА від ІІ Зимового походу армії УНР під кер. Ю.Тютюнника, 1921 р.) Але на цей момент дії проти німців ще не набули значного масштабу, атакувалися переважно засоби зв'язку, транспортні шляхи, господарські об'єкти тощо.

Тим часом як ОУН(б), так і ОУН(м) займаються активною розбудовою власних збройних формувань для боротьби з німцями і червоними партизанами, дії яких провокують німецький терор проти мирного населення. Ще у 1942 р. українські повстанці звертаються з листівками до червоних партизанів, закликаючи переходити до лав УПА і спільно боротися проти обох імперіалізмів, які "між собою подібні як дві краплини води", "за повну свободу і самостійність держав поневолених народів... Геть Гітлера і Сталіна!" Нарешті, у лютому 1943 р. ІІІ конференція ОУН схвалила курс на збройну боротьбу з німецьким окупаційним режимом нарівні з большевицьким: "...сучасна війна на Сході, що її розпутано в ім'я імперіялістичних інтересів німецького націонал-соціялізму та московського большевизму... це в першу чергу війна з приводу України, яку обидва імперіялізми трактують у своїх загарбницьких планах як центральну проблему їх імперіялістичної політики на Сході Европи та випадову базу для дальших підбоїв... Тому для українського народу являється невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіялізмів на плятформі власних сил, а в основу своєї співпраці з другими народами класти їхнє визначення нашого права на власну державу і на цій площині шукати спільних інтересів західніх і східніх народів у спільній боротьбі проти німецько-московського та інших імперіялізмів..." Зверталася УПА неодноразово і не без успіху і до червоноармійців, прагнучи навернути їх до боротьби проти Сталіна нарівні з Гітлером: "Червоноармійці не йдіть проти народу. Не виступайте проти повстанських загонів! Не допомагайте кремлівським тиранам придушувати революцію! Смерть Гітлеру й Сталіну! Смерть воєнним поневолювачам Берліну і Москви! Геть імперіялістичну війну! Хай живе революція поневолених народів! Хай живуть самостійні держави всіх народів! Хай живе мир і дружба всіх народів!" (Постій, жовтень 1943 р. Головне Командування Української Повстанської Армії).

Навесні з ініціативи ОУН(б) почалася консолідація усіх націоналістичних сил, що діяли на окупованих теренах. Процес виявився надзвичайно складним, подекуди примусовим, і залишив неприємні спогади у багатьох учасників. Не дивлячись на труднощі, на кінець літа до УПА вже було приєднано мельниківські повстанські загони і залишки УНРА (Українська Народна Революційна Армія) Тараса Бульби (таку назву прийняв отаман у липні з метою відмежування від бандерівської УПА, з якою перебував у конфліктних стосунках). Ще раніше УПА поповнилася за рахунок української поліції, що з німецької служби у більшості своїй перейшла до лав повстанців. До УПА також масово переходили колишні полонені Червоної Армії, з яких німці творили допоміжні "східні батальйони" (литовські, грузинські, азербайджанські, узбецькі, татарські...), притулок тут знаходили і євреї, що рятувалися від геноциду. Наприкінці 1943 р. кількість інтернаціональних бійців, з яких творилися національні відділи УПА (всього 15 відділів), сягнула 10 тис. За даними П.Мірчука, на 1944 р. кожний п'ятий вояк УПА був неукраїнського походження. Медичний персонал було представлено значною мірою лікарями-євреями. У командира червоних партизанів Сабурова подано взагалі сенсаційні дані (на 1944 р.): "40% УПА не є українцями. Зі складу 46% національностей Сходу: інгуші, осетини, черкеси, турки, є і росіяни... Воєннополонені Червоної армії різних національностей ведуть серед них роботу, спрямовану на об'єднання цих народів під керівництвом ОУН".

21 та 22 листопада 1943 року в житомирських лісах відбулася Перша Конференція поневолених народів Східньої Европи й Азії, в якій взяли участь делегати різних національностей. Конференція засудила обидва воюючі між собою імперіалізми, які "заперечують право народів на їх вільний політичний і культурний розвиток у самостійних національних державах та несуть усім народам політичне, соціяльне і культурне поневолення у формі гітлерівської "Нової Европи" чи большевицького СССР" та вирішила продовжувати боротьбу зі спільним ворогом. Конференція вітала "героїчну боротьбу народів Західньої і Середньої Европи проти німецького імперіялізму" і заявила "свою повну солідарність у цій боротьбі".

На цей час у середовищі ОУН(б) відбулася значна еволюція ідеологічних поглядів, викликана потребами адаптації до нових обставин, передусім поширенням руху у середовищі східно-українського населення (так, під час праці на Донбасі ОУН(б) несподівано виявила ідеологічну гнучкість і висунула гасло "За Радянську Україну без диктатури Комуністичної партії"). На третьому Надзвичайному Великому Зборі у серпні 1943 р. задекларовано було новий ідеал - "систему вільних народів у власних самостійних державах як єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання цілому світові". Проголошено було також боротьбу за такі демократичні цінності, як свобода слова, друку та думки, рівність у правах усіх громадян, враховуючи національні меншини, і т.д. В цілому програма набула виразних соціал-демократичних рис. Відбулися також зміни у керівній структурі: одноосібне керівництво організацією замінили колективним. А в рік пізніше з ініціативи командування УПА було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка з того моменту і очолила визвольну боротьбу. Разом з членами ОУН до неї увійшли представники різних регіонів України і різноманітних політичних орієнтацій. Раду було проголошено тимчасовим українським парламентом. Президентом було обрано уродженця Східної України Кирила Осьмака, колишнього члена Центральної Ради (загинув у таборі у РСФСР після 16 років ув'язнення).

За своєю суттю УГВР до 50-х років була підпільним урядом України. У "Плятформі УГВР" визначені головні політичні та соціальні ідеї, втілення яких було метою національно-визвольної боротьби українського народу. Серед них: "забезпечення народньо-демократичного способу визнання політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва"; "забезпечення свободи думки, світогляду й віри"; "забезпечення справжньої законности в українській державі та рівности всіх громадян перед законом"; "забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні" та ін. Ухвалено було текст присяги бійців Української Повстанської Армії.

Про УПА


Збройне протистояння УПА німцям починається від лютого 1943 р. нападом на німецьку залогу у містечку Володимирець і звільненням ув'язнених, а ще наприкінці січня зафіксовано напад на в'язницю в Дубні одного з відділів ОУН(м). Одночасно продовжуються дії УПА і проти червоних партизанів. Голосною подією стало вбивство повстанцями у травні шефа німецьких штурмових партійних відділів СА генерала Віктора Лютце, а у 1944 р. - смертельне поранення совєтського генерала Ватутіна, комадувача І "Українського" фронту. Окрім безпосередніх бойових дій УПА активно втручається у адміністративно-господарське життя окупованих територій: організує саботажні акції, ліквідує німецькі "лігеншафти", сформовані на місці колгоспів, відбиває українських "остарбайтерів", що вивозяться до Німеччини, а у самій Німеччині ОУН від імені українського уряду веде пропаганду і організує підпільні повстанські групи у таборах у середовищі совєтських воєннополонених українського походження...

У квітні 1943 р. повстанцями вже контролювалася майже уся сільська місцевість Волині і Поділля. У травні німці розпочинають масштабні наступальні операції проти УПА; влітку проти повстанців кинуто артилерію, танки і літаки. Однак активність УПА не припиняється, а зростає: 295 атак на німецькі опірні пункти у липні, 391 у серпні, 682 саботажі на залізниці у липні, 1034 у серпні; 119 атак на господарські об'єкти в липні, 151 у серпні. Активізується УПА також на Житомирщині та Київщині, у чорнобильських лісах, у Галичині. Німці відповідають масштабними репресіями: у одній лише Галичині восени 1943 р. німцями було страчено понад півтори тисячі членів ОУН і УПА. За голову провідника ОУН(б) М.Лебедя гестапо призначило нагороду в 50 тис. німецьких марок. Старший помічник начальника політичного відділу Центрального штабу партизанського руху полковник Конкін 30 жовтня 1943 року засвідчував: "Протягом трьох місяців ідуть арешти членів ОУН. Арештовано до 3.000 осіб, з них у Сумській області — до 280 осіб. Серед арештованих багато вчителів. У Сумській області арештовані керівники ОУН: заступник Сумського бургомістра Седененко, бургомістр Краснопільського району Мірошниченко — колишній головний бухгалтер Краснопільського млина, головний інспектор школи — Сасунін, Погляділов і Сонуля, які в Західній Україні організували повстання проти Червоної армії. Арештовано 4 перекладачі Краснопільського і Сумського комендантів з Української поліції".

З літа 1943 р. УПА змушена вести боротьбу на два фронти - проти червоних партизанів і проти німців. А навесні 1944 р. відбуваються і перші бої з регулярними совєтськими частинами. Офіційне звернення Хрущова до УПА з пропозицією скласти зброю ігнорується повстанцями, але вони несуть відчутні втрати. На додачу до совєтів та німців у цей період досягає своєї кульмінації кривавий конфлікт з поляками за українську Волинь, без якої останні у шовіністичному запамороченні не уявляли собі повноцінної польської держави. Через партизанський характер боротьби у конфлікт неминуче було втягнуто цивільне населення, що призвело до десятків тисяч жертв з обох сторін. На сьогодні вже відомо, що поряд з помилками власне українського і польського націоналістичного керівництва і загальним станом українсько-польських відносин, вкрай критичним на цей момент, у трагедії відіграли значну роль також провокації німецької і совєтської сторони, спрямовані на розпалення вигідної їм обом польсько-української ворожнечі. Таким чином, західні землі стають ареною боротьби чотирьох взаємоворожих сил за володіння цим регіоном. З них усіх лише українські повстанці боролися на своїй землі.

Протягом усього часу протистояння населення піддається шаленій пропаганді протилежного змісту ворогуючих сторін: німці намагаються дискредитувати повстанський рух, приписуючи йому зв'язки з большевицькою Москвою ("Москва дає накази ОУН", "в проводі ОУН сидять агенти Москви, що отримують і виконують накази кровожерного Сталіна і його жидівських опричників", "ОУН і большевизм - це одне, тому вони мусять бути знищені!"), а совєтська пропаганда, навпаки, звинувачує націоналістів у зрадництві свого народу на користь Німеччини. Між тим, перемовини з німцями окремих командирів УПА формально каралися смертю, хоча повстанці мали велику зацікавленість у зброї відступаючої німецької армії, наміряючись продовжувати свою боротьбу проти большевиків. У цих обставинах Головною командою УПА було здійснено у березні 1944 р. спробу порозуміння з німцями щодо припинення конфронтації і об'єднання зусиль у боротьбі проти большевиків. Але переговори у Тернополі помітних результатів не дали, і повстанці мусили продовжувати боротьбу на два фронти. Втім, переговори про нейтралітет велися в певний момент і з Ковпаком, партизанську дивізію якого було передано до НКВД і використано проти повстанців, але Ковпак нейтралітет порушив і був розбитий упівцями. Відомі також факти переговорів націоналістів з бригадою Бринського, переговори за дорученням Сабурова... Усі вони закінчувалися нічим, оскільки українська сторона послідовно висувала вимогу відновлення після війни незалежної української держави, про що противник не хтів нічого слухати.

Влітку 1944 р. склад УПА відчутно поповнюється за рахунок дивізії "Галичина", розбитої під Бродами. Створенню цієї дивізії від самого початку активно противилася ОУН(б), заперечуючи проти мобілізації найактивніших національних елементів німецькою стороною, але пізніше намагалася її використовувати для своїх потреб: "На терени Західньо-Українських земель прибувають малі частини (СС Дивізії Галичина) для залучення до боротьби з партизанами на Західньо-Українських землях. У зв'язку з цим ... нав'язати сталий і добрий зв'язок з частинами Дивізії, використовувати дивізію до боротьби з большевицькою партизанкою і польськими бандитами на українських землях, за рахунок Дивізії збільшувати боєприпаси організації, в разі відступу німців, чи евентуального розоруження, чи вивезення Дивізії СС Галичина поза межі України усі частини залучити до УПА. Забрати в ліс". (інструкція організаційної референтури крайового проводу ОУН від 29 лютого 1944 р.)

Про УПА


У цей час відбуваються деякі важливі зміни у організації і тактиці армії. З літа 1945 р. бойові дії переносяться у Галичину і на Буковину, але боротьба не припиняється і на Волині. Більшість політичних і збройних акцій УПА були спрямовані проти нищівних дій совєтських адміністративно-каральних органів, зокрема, проведення масової мобілізації (з метою покарання населення окупованих територій, що, на переконання Сталіна, "зрадило совєтську владу і подалося у "козачки", мобілізований беззбройний люд у цивільному (звідки назва феномену - "чорносвитки"), серед якого були чоловіки допризовного і післяпризовного віку, кидали без жодної військової підготовки на лінію фронту, що мало характер геноциду), заборони УГКЦ і масового ув'язнення священників, депортації місцевого цивільного населення, запровадження колгоспів, конфіскації хліба у селян у 1947 р., що викликала новий голод на Сході (маси голодуючих з Великої України прямували на Захід у пошуках порятунку і знаходили його тут, що давало привід повстанцям писати у своїх зверненнях: "Пам'ятайте, що коли б у Західній Україні були колгоспи, то ви вмирали б від голоду вже в 1946-1947 рр. А так не тільки в Західній Україні не було голоду, а ще й скільки наших братів зі Східньої України врятувалося від голодної смерти!"). Командуванням УПА розроблялися плани створення загону особливого призначення УПА-Схід, який мав пробитися в околиці Києва для організації масових антисовєтських виступів.

У 1946 р. московське керівництво ставить завдання "очистити" територію України від українських повстанців силами Червоної Армії (регулярні частини якої, до речі, часто відмовлятися від участі у акціях проти УПА), прикордонних військ, МВД і МГБ. Масштабні облави за участю артилерії, танків, літаків, заклики до капітуляції з обіцянками амністії (всього сім разів станом на 1949 р.), створення розгалуженої агентурної мережі, блокада (під час т.зв. "великої блокади" (з 1 грудня 1945 р. по 10 лютого 1946 р.) Москва стягла до регіону, за підрахунками підпілля, 585 тис. війська, переважно НКВД, що на кілька порядків перевищувало сили повстанців. Силами цього контингенту було проведено в цей період 15 562 операцій проти ОУН-УПА), терор "істрєбітєльних батальйонів" (вже на 1 квітня 1946 р. їх діяло 3 593 із загальною кількістю їх особового складу 63 000 осіб, а з часом число ще зросло), депортація населення (при депортаціях було встановлено кримінальну відповідальність за повернення до рідних осель, а місцем народження при заміні паспортів вказувався пункт депортації), середньовічні публічні катування, застосування принципу колективної відповідальності... - такими були традиційні большевицькі методи боротьби, і вже не тільки з повстанцями, а з усім народом. Доходили до маскараду з перевдяганням у "бандерівців" (метод, оцінений і успішно засвоєний також і поляками), випалювання лісів, часом разом з прилеглими селами (саме тоді було знищено усі соснові ліси на Ковельщині), затруєнням озер і криниць і поширенням на чорному ринку отруйних протитифозних уколів, пошукуваних повстанцями. Не кажучи вже про застосування заборонених розривних куль, розстріли полонених і профанацію могил загиблих. Вже в 1945 р. на території Західної України діяло 156 фальшивих "загонів УПА" у складі 1783 осіб. Всі ці заходи призвели до значного скорочення складу УПА і змусили командування частково вивести війська з України, а решті наказати відійти у глибоке підпілля, ще частина командних кадрів отримала завдання легалізуватися і укорінитися у комуністичних структурах.

Про УПА


У 1946-1947 рр. ОУН і УПА фактично зливаються у єдину формацію і називаються "збройним підпіллям ОУН-УПА". У другій половині 40-х років відділи УПА здійснюють рейди територіями сусідніх держав з пропагандистською метою - інформування місцевого населення про мету боротьби українських націоналістів, про змагання за свободу й незалежність Української Держави, за справедливий соціальний лад, а також викриття справжнього обличчя комуністичного режиму. На Закерзонні відділи УПА ведуть боротьбу проти польсько-совєтського терору і примусової депортації українського населення до СССР, так званої "деукраїнізації" етнічно українських Лемківщини, Підляшшя, Посяння, Сокальщини, Равщини і Холмщини (бл. 19,5 тис. кв.км. з населенням 1,5 млн.) Весною 1947 р. на Лемківщині УПА було вбито заступника міністра оборони Польщі генерала Кароля Свєрчeвського, чим скористалося польське комуністичне керівництво для проведення запланованої раніше акції Вісла, під час якої углиб Польщі було примусово переселено 150 тис. українців. Після реалізації комуністами цієї злочинної акції УПА втрачає матеріальну базу для своєї діяльності і інформаційну та моральну підтримку населення. Адже саме завдяки всебічній підтримці селянством своєї армії боротьба була можливою і тривала до цього часу. У травні 1947 р. Польща уклала угоду з Чехословаччиною та СССР для координації своїх дій проти УПА.

Деякий час по війні керівництво ОУН-УПА вважало за доцільне продовжувати опір, встановивши контакти із спецслужбами США і Великобританії і сподіваючись на те, що цивілізований демократичний світ не толеруватиме сталінський тоталітаризм. Однак ці надії не справдилися, і світ байдуже споглядав остаточне придушення Москвою національних рухів усередині імперії. Політична картина світу, що склалася по другій світовій, задовольняла в тій чи іншій мірі провідні держави, але не влаштовувала Україну, коштом якої переважно і було здобуто перемогу над Німеччиною (сповненим трагізму є той факт, що Україна у результаті війни втратила на 2-3 мільйони громадян більше (від 7 до 9 млн. осіб), ніж головні супротивники і роздмухувачі війни Росія (5-6 млн), що за офіційною совєтською легендою "винесла на своїх плечах головний тягар війни" та Німеччина (6,5 млн). І це лише людські втрати).

Відкритий і організований збройний опір припиняється наприкінці 40-х років, а після загибелі у 1950 р. у сутичці з частинами НКВД головнокомандувача генерала Шухевича УПА припиняє існування як єдина військова формація. Попри все, окремі загони УПА продовжують боротьбу до травня 1954 р.(1955 р.), коли було захоплено у полон нового голокомандувача полковника Василя Кука-Коваля. Та й після цього деякі боївки зберігали боєздатність аж до кінця 50-х років, а останній партизан Ілько Оберишин Чекісти ведуть переговори із залогою криївки підпільників ОУН. Станіславська обл. 1945. погодився вийти з лісу тільки у 1991 р., після проголошення незалежності України.

Про УПА


У 1947 р. видається доручення ОУН-УПА під назвою «До насильно вивожуваних на Сибір і на большевицькі каторжні роботи». Через два роки Провід на українських землях встановлює зв'язок з членами ОУН-УПА на засланні. Останніми було засновано ОУН-Північ з Проводом, очолюваним Михайлом Сорокою. Цей провід керував діяльністю українських націоналістів на території ГУЛАГу.

За свідченням очевидців, перша організована хвиля опору у сталінських концтаборах почалася саме від моменту прибуття туди повстанців: "Для всього цього руху вони всюди зробили дуже багато, та й вони зрушили віз. Дубівський етап привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони ... роздивилися, жахнулися цією сплячкою рабства – і потягнулися до ножа" (А.Солженицын: Архипелаг ГУЛАГ). Результатом хвилі масових бунтів, що прокотилася таборами Сибіру та Середньої Азії, стало пом'якшення режиму, припинення терору карних злочинців проти політичних в'язнів, міжнародний розголос, а також пробудження людської гідності у затероризованих режимом "зеків".

Члени УПА на еміграції відзначилися у народному повстанні в 1956 р. в Угорщині, загинувши у боях проти совєтських окупаційних військ у Будапешті. Придушення совєтським режимом угорської революції за мовчазної згоди Заходу розвіяло останні надії націоналістичного підпілля на визволення України збройним шляхом.

Вбивство в 1959 р. у Мюнхені агентом КГБ провідника ОУН Степана Бандери стало страшним ударом для українського націоналістичного руху, але разом з тим було визнане Москвою "політично недоцільним": “Похорон Бандери перетворився у могутню демонстрацію єдності і згуртованості закордонних українських націоналістів. Смерть Бандери сконсолідувала ворожі Совєтському Союзу сили в середовищі української еміграції...” (Г.Санников: Большая охота). Українська еміграційна преса писала в ті дні: “Бандера помер, але дух його живе”...





Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх