,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


День рождения Виктора Андреевича
0
Друзья!

Сегодня 23 февраля, Президенту Украины Виктору Ющенко исполняется 55 лет. Эта дата совпадает с первым месяцем со дня вступления Ющенко на пост главы государства.

От себя хочу пожелать Виктору Андреевичу крепости, душевных и телесных сил, мудрости, терпения и благословенных успехов в дальнейшем служении Украине и украинскому народу. У вас все получится!

Очень бы хотелось чтоб каждый высказал свои искренние, теплые слова, которые бы его поддержали и вдохновили. Ведь для Виктора Андреевича поддержка украинского народа – действительно самый лучший подарок.

Помимо поздравлений я добавил интервью Президента газете «Україна молода» в канун дня рождения.

PS: Также хочу всех поздравить с Днем защитника Отечества


+++


Віктор Ющенко: Зараз нація проходить іспит, який не можна скласти «заочно»

В інтерв'ю — напередоднi дня народження — Президентові про політику хотілося б говорити поменше. Хоча, звісно, коли політика стає частиною життя, оминути цю тему просто неможливо. Тим більше, якщо йдеться про життя Президента. І особливо якщо цим Президентом є Віктор Ющенко, для якого поступ держави і добробут народу — не порожній звук.

Це не комплімент і не спроба вислужитися — навпаки, до багатьох вчинків Президента журналісти «УМ», як і багато колишніх «помаранчевих революціонерів», пiдходять критично. Але очевидно — хай там що робить В.Ю., він переконаний: це на благо України.

«На цьому мотоциклі треба обережно їздити»

— Вікторе Андрійовичу, як ви відзначатимете свій день народження? Є якісь сімейні традиції святкування?

— Щиро кажучи, я не прихильник якихось великих і бучних святкувань. Мені в цей день хочеться спокою, хочеться бачити родинне коло... не більше тридцяти осіб.

— А про якийсь подарунок мрієте? Адже старий мотоцикл, якого вам так хотілося раніше, вже є...

— Так, дружина мені подарувала мотоцикл, тож ця мрія вже збулася. А за рік до цього мені подарували й велосипед, який я хотів усе життя.

— Ви на тому мотоциклі вже каталися?

— Так, проїхав один раз. Це ж непроста техніка, йому вже 60 років, тому на цьому мотоциклі треба обережно їздити, щоб він іще якийсь час витримав (сміється). А на велосипеді їжджу.

А щодо нового подарунка... Я вам скажу відверто: щось матеріальне важко назвати. Не тому, що все є. Просто знаєш: того, чого ти дуже хочеш, тобі ніколи не подарують. Бо це вже предмет такого особистого інтересу, що, крім тебе, ніхто не зможе вгадати.

Я дуже хотів би, щоб мій день народження пройшов у злагоді, щоб поруч моталися мої діти. Звісно, це буде звичайний робочий день. Але чомусь мені в цьому році дуже хотілося б, аби поряд були ті люди, які пройшли зі мною ці два важкi роки. Люди, дуже часто несправедливо скривджені... Але правда повернеться — брехнею життя не пройдеш. І я щасливий, що мене оточують ті, кого я глибоко шаную й ціную, дуже багато цікавих людей...

...Так от, те, що цього вечора (23 лютого. — Авт.) біля мене будуть ті люди, яких я люблю — це, можливо, й буде найкращий подарунок.

«Цей день народження на посаді Президента я зустрічаю з позитивними емоціями»

— Вікторе Андрійовичу, для вас цей день народження — вже третій на посаді Президента. Із якими почуттями ви його зустрічаєте?

— Я б сказав, що зараз у мене більше емоцій. Позитивних. У 2005-му була велика накладка фізичного болю, і психологічного теж. (Зітхає). Адже коли ти Президент, ти — машина. Ти повинен вставати, ходити на роботу, діяти, хоч як тобі важко і боляче. Жалість нікому не потрібна, і ніхто не запитає, чи залишаються взагалі після такої хвороби серед живих... З програми мого лікування, медичної карти, видно, що найгірший пік ускладнень був наприкінці 2004-го — у першому кварталі 2005 року. Тому, звісно, на той день народження не йшлося про жодні святкування.

2006-й... Тоді було важко психологічно. За кілька місяців до того розпалося те, що, здавалося, постійно буде з тобою. Люди, які стояли за моєю спиною на Майдані (з різних політичних сил — я не кажу лише про «Нашу Україну»), були моїми партнерами. Під час Помаранчевої революції було зрозуміло, що це ті, хто найбільше претендує на відповідальність за розбудову України, на відповідні посади. Минув час — і почалося самознищення у колі партнерів і союзників. Це була для мене найбільша драма. Тому що дехто це самознищення пов'язував з позицією Президента. Почалася брудна кампанія проти мене, проти мого імені, проти моїх дітей. І в журналістських колах теж. Це ніколи не змінить мою позицію, але додало мені болю.

На жаль, у той час я побачив, що багато людей є дрібними, а зовсім не такими великими, готовими на самопожертву заради державних інтересів, якими здавалися раніше. Слабкі ідеї, не ті ідеали... Оцей, я сказав би, дріб'язок дуже зіпсував мені початок 2006 року.

А зараз, мені здається, країна і нація проходять іспит, який не можна скласти «заочно». У тому числі й щодо політичних симпатій. Це питання довіри, відповідальності людей за свій вибір. Я досить збалансовано ставлюся до тих процесів, які зараз відбуваються. Із кожною миттю утверджуєшся в тому, що народ достойний своєї влади. Він повинен навчитися відповідальності. Та школа, яку ми зараз проходимо, безцінна. І моя місія — утримати країну в полі демократії.

«Революція не могла принести зміни — вона принесла шанси. Так давайте їх використовувати»

— Але критика, яка лунає в бiк Президента, значною мірою викликана тим, що після Помаранчевої революції було дуже багато сподівань на радикальні дії з вашого боку. Особливо протягом того, першого, року, коли ще не вступила в дію конституційна реформа і у вас було багато можливостей. Від вас очікували, що за цей час ви зробите так багато, що потім наслідків реформи можна буде вже не боятися.

Однак вийшло інакше, і люди розчарувалися. Можливо, все ж варто було діяти жорсткіше? Демократичні й толерантні дії — це прекрасно, але для нас, здається, трохи зарано...


— Давайте не будемо жити ілюзіями. Так, у 2005 році я був Президентом із більшими повноваженнями, але в мене не було демократичної більшості у парламенті. Те саме, власне, стосується і 2006 року. Якщо вже говорити про речі, які можна було змінити, то зробити це було можливо тільки в одному випадку: якщо Президент і парламент будуть єдиним цілим. Тоді через законотворчу діяльність можна було б задати параметри, які встановили б віхи для правильних процесів в Україні на роки.

Чи був спосіб прийти до такої моделі? Звичайно, був. Але тільки один: розпуск парламенту.

— Так чому ж...

— ...Чи можна було зробити це законним способом? Ні, не можна. І тут починаються ці знаки запитання й оклику. Можна було вчинити так, як чинили за попереднього режиму. Але тоді це б уже не була демократична влада. Якби ми залучили до свого арсеналу такі методи, то я переконаний, що рано чи пізно вони повернулися б проти нас, проти демократії. Тому все треба робити не просто чистими, а демократичними руками.

Ви знаєте, все те, що відбулося в таборі демократичних політичних сил — усі ці драми і розчарування, — це велика наука нашій молодій демократії. Зверніть увагу на ці сили: кому п'ять років, кому три. Немає традиції не просто взаємних відносин, а стосунків у межах однієї політичної сили. Не треба дивитися на політичний процес як на якусь технологію, яку можна змінити за помахом чарівної палички. У цьому процесі, як я зрозумів за роки свого президентства, поставлені цілі досягаються найкраще тільки тоді, коли вони спираються на почуття виборця. Він не з усім може бути згоден, але відверта полеміка — саме полеміка, а не загравання — значною мірою формує підсвідоме ставлення і зміну ставлення до тих чи інших речей.

Я ставив за мету почати організовувати політичні діалоги, діалог влади з громадськістю, мати вільну пресу, вільного журналіста — на мій погляд, це половина успіху демократичних перетворень. Чи готові у політичних, журналістських колах до такого сприйняття? Багато хто — ні. Багато кому хочеться «сталінського» порядку, однак при цьому вони забувають, що він включає в себе й «цвинтарний» порядок, за який платять мільйони людей. Це не та ціна, яку можна прийняти. І я перший проти такого порядку.

Словом, я вкотре хочу повторити той висновок, який можна зробити після Помаранчевої революції: ми сьогодні живемо в іншій країні. Революція не могла принести зміни — вона принесла шанси. Тож давайте ці шанси використовувати. І чесно відповідати на виклики, чесно спілкуватися в суспільстві, адже легких рішень не буває.

«Удосконалення конституційної реформи допоможе зберегти й державну мову, і зробити чесну приватизацію, і позбутися корупції»

А викликів багато. От, наприклад, Україна може зробити чесну приватизацію? Виявляється, що це дуже важко. У 2006 році у нас не було фактично жодного серйозного об'єкта приватизації. Бо щойно починається розмова про те, що має бути прозорий план приватизації «Укртелекому», чи Одеського припортового заводу, чи будь-якого іншого знакового заводу, як починається гальмування. А що довше триває приватизація, то більш кримінальною вона стає. Це виклик. І на це повинна підніматися нація.

А українська мова? Як важко вона пробиває собі дорогу! Дві третини громадян України висловилися за те, що це їхня рідна мова, вісім мільйонів назвали рідною мову свого етносу. Є закон про українську мову. Але увімкніть телевізор. Незалежно від того, транслюють там засідання парламенту, уряду чи якийсь розважальний канал, ви побачите, як багато ще треба боротися, щоб ця мова дійсно набрала державного статусу.

— Тут я просто не можу не поставити вам питання, яке хвилює кожного справжнього українця. Коли до влади прийшов справді патріотичний Президент, усі національно свідомі люди в Україні зітхнули з полегшенням, сподіваючись, що тепер-то їм точно вже не доведеться переживати за долю української мови, культури, зрештою, незалежності. Однак склалося так, що в результаті конституційної реформи більшою владою тепер наділені зовсім інші люди — ті, кому українське не лише байдуже, а й часто вороже. Це, м'яко кажучи, дуже непокоїть. Ви можете якось заспокоїти схвильоване українство?

— Зміни до Конституції серйозно змінили статус Президента з багатьох питань, у тому числі й щодо формування внутрішньої політики. Але ж ці виклики, про які ви кажете, залишаються незалежно від того, в кого який статус. Україна повинна бути з українською мовою, мати конкурентну економіку, бути інтегрованою в Європу, ми повинні розібратися у формуванні стратегічних відносин із сусідами — Євросоюзом, з одного боку, Росією — з іншого. Коли йдеться про ті провокативні теми, які часто просто з-під землі б'ють — федеративний устрій, ставлення до історичного минулого, в тому числі й визвольної боротьби тощо, — то ми повинні усвідомити: є дві тези.

Перша — це чесне, публічне вдосконалення Конституції, яке створить систему балансів. Не можна навіть формально повторювати той підхід, який був застосований до конституційних змін у 2004 році. Це була унікальна неповага до Основного закону, коли його просто не обговорювали, коли ніхто не апелював до основного джерела влади (народу. — Авт.), щоб поцікавитися його думкою щодо можливих змін. Формувалася утаємничена модель зміни ладу, яка влаштовувала кількох людей, за якими стояла певна політична сила «кишенькового» типу.

Але я добре розумію, чим був для України 2004 рік, і скільки б він коштував років депресії, регресу, протистояння, крові, якби я повернув у інший бік. Добре судити людині, яка не несе відповідальності за те, що могло б бути.

Та з іншого боку, ми сьогодні перебуваємо в ситуації, яка була породжена саме у 2004-му. І шукаємо, як із неї вийти. Цей вихід має бути чесним, на якнайширшому публічному рівні. Тому на нинішньому етапі надзвичайно важливо, щоб ми домовилися про створення єдиної комісії, яка формуватиме зміни і доповнення до конституційної реформи. Щоб ця комісія з першого ж дня своєї роботи складалася з ключових гравців цього процесу: представників громадськості, влади, журналістів, експертів, політичних сил. Пропозиції змін до Конституції не повинні формуватися тільки в межах Верховної Ради, вони повинні бути привнесені туди і вже за результатами роботи внутріпарламентської комісії ухвалені.

Таким чином будуть збережені інституційні баланси в країні. Ця теза дає відповіді на всі запитання, в тому числі й про те, як зберегти мову, зробити чесну приватизацію, провести судову реформу, позбавитися корупції тощо.

Друга теза. Після парламентських виборів в Україні виникла ситуація, коли владу представляють дві протилежні сили, які були опонентами під час виборчої кампанії й емоційно висловилися одна проти одної настільки повно й об'ємно, що дуже часто вже немає про що говорити. Це українська реалія. Здорова партійна практика міжнародного досвіду чітко говорить, що в країні не повинно бути політичної сили, яка володіє монополією. Починаючи з монополії на правду й завершуючи монополією на рішення. Треба навчитися жити не на принципах взаємного знищення, як це було до Помаранчевої революції. Тоді для режиму опозиція нічого не значила. Тепер треба перейти від моделі партійного взаємознищення до хоча б співжиття. Як це зробити — це, безумовно, складне питання. І я ним займаюся. Я зводжу разом ті сили, які не сиділи за одним столом. І там, повірте, багато особистого й корпоративного неприємного. Багато кому перед тим, як про щось домовитися, ще й до Москви треба передзвонити...

«Складається враження, що уряд, крім повноважень, більше нічого не цікавить»

— Отож бо. Вам не здається, що вони часто не цінують цю «миротворчу» діяльність і діють геть не так, як за вашою логікою мали б чинити після «круглих столів»?

— Мені не здається — я знаю, що дуже часто це не цінується. І мені боляче, що не виконується Універсал національної єдності, який ми з такими трудами виписували, до ранку звідси (із секретаріату. — Авт.) не виходили тільки для того, щоб продемонструвати нації: незалежно від партійного кольору, у нас є півтора десятка пріоритетів, де Україна — понад усе. Тоді я вірив, що якщо ми йдемо дорогою демократії, визнаючи існування «позиції» і опозиції, то клімат стабільності найшвидше можна сформувати через національні пріоритети і певне порозуміння між цими двома крайностями. Так, як це робиться у будь-якій країні. Коли збираються естонці, вони ж не дискутують, наприклад, про те, бути Естонії частиною європейської спільноти чи ні, — у цьому солідарні всі, і ліві, й праві. Або щодо історії, мови — адже це те, що об'єднує націю!

— Оскільки в Україні ситуація кардинально відмінна, то все-таки, можливо, ми не готові до таких демократичних кроків, як «круглі столи», універсали й джентльменські домовленості?

— Я переконаний, що готові. Питання лише в тому, щоб чітко виставити маяки нашої спільної позиції. Тому що не можна жити в такому хаосі, як зараз, коли кожен день проходить у боротьбі за повноваження — то забирають якусь ферму у ДУСу, то дачу, то ревізія РНБО, то неконституційний закон про Кабінет Міністрів... Складається враження, що, крім повноважень, уряд більше нічого не цікавить. Охорона здоров'я, освіта, судова реформа — їм не до того.

Але все це — минуще. Це епізоди перехідного періоду. І я впевнений, що Україна не буде винаходити свого велосипеда і повторить те, що робить у такі непрості періоди будь-яка нація: з'являється національна еліта. Справжня, чесна, без корупції і бандитів. Люди, для яких національні пріоритети є понад усе, об'єднуються навколо ключових тез держави і державності. Все решта залишається на потім. Це післязавтра ми будемо вести дискусію про легалізацію абортів, про розмір ПДВ тощо. Там можна змагатися прапор на прапор, колір на колір. Але це буде вже після того, як ми побудуємо конкурентоздатну державу з відкритим громадянським суспільством, вільною пресою, верховенством права.

Тому я практично щодня зустрічаюся з різними політичними силами, кажу: давайте жити національними пріоритетами. Давайте говорити про ринок землі, який так потрібен українському селянину, про свою рідну мову. Я закликаю до цього й журналістів. Дуже розчаровує, коли хтось, про кого ти думав, що це — еліта, повернувши голову вбік, може забути рідну мову. Зрозумійте правильно: це не докір людині на її право спілкуватися будь-якою мовою. Це докір еліті, що вона дуже часто не може виконати свою місію авангарду нації.

За минулий рік частка української мови в ефірі збільшилася на порядок. Було ухвалене рішення про дублювання іноземних фільмів українською мовою, частка якого з першого липня цього року вже мала становити від 70 відсотків. Але тут районний суд виносить рішення, який скасовує цілу позицію уряду з цього питання. Питається, хто за цим стоїть? Ініціатором подання були районне товариство сліпих і глухих та громадська організація на підтримку розвитку кінематографу в Україні... Який цинізм повинен бути, яка зневага до української мови, щоб на такому рівні ухвалювалися такі рішення!

Очевидно, не тільки в мене від цього закололо серце. І я дав доручення Генпрокурору внести протест, розібратися, ще раз продемонструвати державну позицію. І ми будемо це робити, поки не стане ясно всім. Але паралельно хтось проводить рішення місцевих рад про так званий регіональний статус російської мови, не визначений, до речі, жодним законом... І таким чином провокує протистояння. Бо для когось війна — це «мать родна» і єдиний спосіб політичного життя.

Для мене головне не в тому, чи схилю я на свою позицію того чи іншого партійного лідера, а чи схилю я мільйони виборців.

«Є давні народні ікони, на яких сльози Ісуса Христа зображені у вигляді бджілок»

— Вікторе Андрійовичу, давайте знову повернемося до приємного. Що допомагає вам відволіктися від усього цього? Знаю, що ви любите «копатися в землі», щось садити, зрештою, всій країні відомо про ваше захоплення бджільництвом... До речі, ви ще не зненавиділи тих нещасних бджіл, довкола яких лунає стільки кпинів?

— Я пам'ятаю, в якій країні живу і з яким політикумом спілкуюся. І мені прикро тільки одне: що нація може засуджувати навіть не моє захоплення, а захоплення моїх дідів-прадідів. Традиційно в Україні ніхто не дивився на бджільництво як на ремесло, а як на напівдуховну сферу. Вона тісно переплетена з духовністю, недарма є давні народні ікони, на яких сльози Ісуса Христа зображені у вигляді бджілок. Бортництву і бджолярам була присвячена одна третина зведення законів Ярослава Мудрого, і злочин проти бджіл, хай мене Бог простить, іноді карався жорсткіше, ніж злочин проти людини. Це наша історія. І я люблю цю справу, незалежно від того, що комусь вона не подобається. Я вже в такому віці, що в цій сфері можу дозволити собі робити те, що я хочу, а не те, що мені хтось би «рекомендував».

А з іншого боку, хіба не дивно, що ці люди, які так легко обговорюють це моє захоплення, чомусь не коментують, наприклад, чиюсь любов до мисливства? Якщо вони вважають, що це більш морально, то я цих людей не розумію. Хтось захоплюється яхт-клубами, у Києві організували клуб із гри в поло. Я цих захоплень не поділяю, бо вони для українця дивовижні й екзотичні. Але я їх приймаю. Якщо комусь хочеться, то хай буде. Хоча є багато того, що могло б гармонійно продовжувати нашу історію і традиції — те, що варто передавати дітям не тільки як захоплення, а навіть як певну життєву позицію.

— А ваші діти переймають ваші захоплення?

— У моїй родині домінує трудове виховання. І я, і моя дружина є прихильниками того, що найсильніша модель педагогіки, яка повинна працювати в сім'ї — це власний приклад батьків, який найлегше формує свідомість дитини. На жаль, зараз я не так багато часу можу проводити з дітьми, як мені хотілося б. Але якщо в мене є нагода хоч на півгодинки взяти із собою Тарасика, Софійку, Христинку, Ліну чи Андрія — я це роблю. І це години справжньої насолоди й усвідомлення своєї місії як батька. Це дивовижний процес, коли на твоїх очах з маленької такої крихітки постає людина — зі своєю думкою, своїми вподобаннями, характером. Думаю, ви зауважили, як часто на дітях видно «батьківський почерк». Якщо дитина зростала поряд із батьками, у любові й піклуванні, у неї закладена не тільки культура спілкування, а й поведінка, етикет. Навіть з того, скільки разів за день вона висловить подяку, вибачення чи вітання, вже багато можна судити про те, що з цієї людинки вийде. Не завжди те, чого хочуть для своєї дитини батьки, стає її долею. Але це все робиться через приклад.

Тому це завжди щастя, коли мені вдається взяти свій «циганський табір» дітвори і поїхати на хату (йдеться про дачу Ющенка в Нових Безрадичах. — Авт.). Безумовно, перше захоплення, яке в мене є — це земля. Особливо неповторним є весняний час, гарний і осінній, коли треба прибирати, гребти бадилля, спалювати його чи ні... Я, наприклад, не спалюю, і вважаю, що так найкраще. А весною щороку я висаджую, думаю, три-чотири сотні дерев, інших рослин. Ми це робимо разом з дітьми, вони біля мене тупають, допомагають мені.

— Які саме дерева садите?

— У мене була така давня мрія, щоб кожен із моєї багатолюдної родини в одному місці посадив свою райську яблуньку. Минулого літа, коли на Співочому полі проходила виставка квітів і садівництва, я там придбав більше двох десятків райських яблунь. Найпершу ми посадили разом із Тарасиком. Зібрали всю родину, Тарасик узяв лопатку, я присів на колінах біля нього й допомагав йому викопати ямку. А він тримав деревце, поки я прикопував.

— І як воно, прийнялося?

— Прийнялося! На цій яблуньці було багато-багато маленьких, розміром зі смородину, плодів. І коли б Тарасик не проходив повз, він по цих яблучках упізнавав «своє» дерево. Всі прийнялися — ціла алея... Це такий гарний епізод у житті сім'ї!

А ще в мене є багато курей на хаті. Сім-вісім порід. Є й цесарки, фазани, павичі, дрохви, голуби. Є качки — і свійські, й дикі. Всі вони разом живуть, ніхто їх не тримає «на прив'язі» — коли хочуть, прилітають і відлітають. Недавно баклан звідкись прилетів, хоча я їх раніше в Києві не бачив. Стільки галасу піднялося, бо треба ж його чимось годувати. Стали давати йому морожену рибу, і прижився птах...

Це все — такий прекрасний маленький світ, у якому мені хотілося б проводити більше часу. Але політика, звісно, не найкраща форма діяльності для того, щоб твоя родина жила в гармонії, у спокої і займалася тим, чого справді бажає душа...

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Як народжуються Президенти та їхні брати

— Народився я 23 лютого чи то за 15 хвилин до 9-ї вечора, чи то о 21.15. Батько приходить із клубу, де День армії святкували, а Вітя вже з'явився на світ.

У нас навіть ліжко те збереглося, на якому мене мама народжувала. Тобто народжувала вона біля ліжка — така в неї методика була. Усіх з хати вигнала, батька відправила на концерт, Петю (старшого брата Віктора Ющенка. — Авт.) теж забрали. Повитуху, яка була в іншій кімнаті, мама тільки попросила гарячої води принести. Так сама вона мене й народила. І правильно зробила, бо цей світ таки дуже цікавий — треба на ньому пожити...

Мужня жінка була моя мати. Петю вона народила, як ішла на роботу. Коли я це Софійці розказав, вона це так буквально сприйняла, що от, мовляв, ішла, на ходу народила, потім повернулася з роботи й забрала його. Воно, власне, майже так і було: по дорозі до школи (Варвара Тимофіївна Ющенко працювала вчителькою. — Авт.) у неї почалися пологи. Там неподалік жила моя бабуся, мамина мати, вона до неї зайшла і народила Петю. Три дні посиділа вдома і знову пішла на роботу. А Софійка образно сприймає це як просто «по дорозі» народила, і постійно мене розпитує, як же це бабусі вдалося? Я їй розтлумачую...

Але інколи й інакші версії їй «підсипаю». Доньки, я так бачу, гуртуються в дівоче товариство, трохи віддаляються... То я й кажу їй: сонечко, май на увазі, що весною поїдемо на поле, де я тебе знайшов. Іду по капусті, а тут ти така брудна лежиш і плачеш, і просишся, щоб тато тебе звідти забрав. Пам'ятаєш, як я тобі сказав? Якщо у нас із тобою буде дружба як між великими друзями, то я тебе візьму. І ти мені пообіцяла, що ми будемо найбільшими друзями.

Це зараз вона вже не дуже-то цьому йме віри. А ще кілька років тому так слухала (показує, що з відкритим ротом)...



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх