,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


"Солодка нація" Марии Матиос
  • 23 октября 2008 |
  • 05:10 |
  • vvetrov |
  • Просмотров: 196221
  • |
  • Комментарии: 16
  • |
0
"Солодка нація" Марии Матиос
"Солодка нація" Марии Матиос

Й... вашу мать" и "б..." для средней школы
Согласно новой школьной программе, утвержденной Министерством образования, для ознакомления и изучения на уроках отечественной литературы рекомендуются произведения современных украинских писателей, которых сегодня дружно называют "живыми классиками".
Помимо известных имен - Юрия Андруховича, Оксаны Забужко, в эту категорию попадает и Мария Матиос, лауреат Национальной премии им. Т. Шевченко за 2005 г., автор ряда прозаических произведений, отмеченных официальными наградами. Больше всего похвал досталось двум ее книгам, по сути являющими собой единое произведение, построенное по принципу мозаики, - романы "Нація" и "Солодка Даруся".
В романе "Нація" любознательные школьники смогут прочесть:

"...І знову зганяли село до сільради... Під чорною стіною... сиділо... двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка... Геть зовсім голі, як мама на світ родила... У дівчини між широко розкинутими ногами, так що було видно велику родиму пляму на внутрішній стороні стегна, стирчала соснова шишка, прикриваючи руде волоссячко її срамоти. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров'ю. Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою....

- Ну, що? - запитав Дідушенко, кинувши цигарку на трупи: - Впізнали, що за блядь носила їсти цьому бандері?...Але мені тепер байдуже, хто ця лярва. Любов до гроба! - засміявся крізь зуби і сплюнув. -...Так буде з усіма, хто наважиться чинити опір чи перечити радянській владі....Іще не знайшовся такий, що обдурив би радянську владу, йоб вашу мать".

"Солодка нація" Марии Матиос"
Помимо давно известных имен Юрия Андруховича, Оксаны Забужко, в эту категорию попадает и Мария Матиос - автор ряда прозаических произведений, отмеченных как восторженными рецензиями, так и официальными наградами. Больше всего досталось двум книгам, которые по сути являют собой единое произведение, построенное по принципу мозаики, - это романы "Нація" и "Солодка Даруся". В четвертом издании "Солодкої Дарусі" (Львов, "Пирамида", 2007) отмечается, что это "Найкраща книга останнього 15-річчя, яка вплинула на український світ", "Переможець рейтингу "Книга, яку найбільше читають"-2007", а ее автор - лауреат Национальной премии им. Т. Шевченко за 2005 г. Что ж, заявка более чем серьезная. Однако это отнюдь не означает, что не может быть иного мнения...Из беседы с методистами управления образования я узнал, что из современных украинских писателей всеобщим уважением пользуется Мария Матиос, и соответственно произведения этого автора настоятельно рекомендуются для внеклассного чтения.

Как я понял, особенность ее заключается в том, что в отличие от набивших оскомину и ориентированных исключительно на молодежь постмодернистских выкрутасов, Матиос работает в традиционно-реалистическом направлении.

К примеру, вот что пишет о ее романе "Нація" львовское издательство "Кальвария": "Вихоплені секунди з годинника буття української нації... Дрімучий язичницький дух Гуцульщини з її карнавальною неканонічністю і диким, нехристиянським непрощенням гріха, спонтанним опришківством і неприспаною совістю, затятим норовом і розважливою, майже біблійною, мудрістю - це її, Марії Матіос, батьківщина і її нація, це - наша нація. Несподівані до оніміння розв'язки і динамічний сюжет, тонкий психологізм, поєднаний з розкішною мовою, - знайомий почерк Марії Матіос..."

Читая такое, впору задуматься: неужели явился спаситель украинской словесности - некто соразмерный колумбийцу Маркесу, сербу Павичу или абхазу Фазилю Искандеру? А потому, получив столь впечатляющую характеристику-рекомендацию, я первым делом приобрел наиболее значимые произведения Марии Матиос - романы "Нація" и "Солодка Даруся".

"Ніч була місячна, зоряна, ясная..."

С первым несоответствием столкнулся в справке об авторе: "Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року на Буковині. Гуцулка до мозку кісток... Живе і працює в Києві". Подумалось, что "гуцулке до мозга костей" логичней пребывать все же в родных Карпатах, а если в Киеве, то не такая уж она "до мозга костей". Но в то же время большое лучше видно на расстоянии и, может, для того, чтобы мастерски описать величие Карпатского края, необходимо удалиться в Киев или, скажем, в Чернигов.

И это действительно так: "...За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. Орел здіймався з кам'яних шпиць, благословляючи їх широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, і розросталось небо. Замість лісів тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, і мхи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. Здавалось, морські буруни застигли саме в ту мить, коли буря підняла їх з дна, щоб кинути на землю та заллять світ. Вже синіми хмарами підпирали крайнебо буковинські верхи, оповились блакиттю близькі Синиці, Дземброня і Біла Кобила, курився Ігрець, колола небо гострим шпилем Говерля, і Чорногора важким своїм тілом давила землю..."

Каков мастер? И подобных описаний можно найти множество, вот только не у Марии Матиос. Процитированный отрывок принадлежит перу Михайла Коцюбинского и взят из его повести "Тіні забутих предків", написанной в 1911 г. в Чернигове. Привел я его с единственной целью - продемонстрировать образец высокого литературного мастерства, потому что найти что-то подобное у Марии Матиос мне не удалось.

"...Ніч була місячна, ясна, так що не довелося блудити зарослими лісовими стежками... Пахло ранньою осінню. Звучно шумів водоспад і верхів'я букового лісу. Одинокі сови лякали слух несподіваним шурхотом. Злодійкуватий місяць плив поміж хмарами, ніби дрочився з усіма, хто тепер у дорозі..." Есть здесь что-то специфически карпатское? Напротив, почти дословное цитирование известной украинской песни свидетельствует о расхожести и банальности. Но и попытки иной раз соригинальничать ничего, кроме вульгарности, не добавляют: "Вона би збудувала собі хату під самими хмарами, у видолинку між найвищими кичерами, як між двома цицьками..."

Но самое печальное, что в двух достаточно объемных книгах это все, что удалось наскрести на тему карпатской природы! Почему это важно? Да потому что в формировании национальных особенностей определяющее значение играет именно ландшафт. И, кстати, гуцулы - одно из ярчайших тому подтверждений. Так что подобное упущение в корне губит замысел автора создать нечто эпическое, национально-обобщающее...

Но не только в этом моменте хромает литературное мастерство Марии Матиос. Ровно ничего из того, что заявлено в аннотации издательства "Кальвария", в этих романах нет - ни "язичницького духу", ни "біблейської мудрості", ни "тонкого психологізму"... А есть весьма неумелая попытка соединить в одно целое бытовые зарисовки, душещипательные сентиментальные истории и политическую конъюнктуру. И если первые две составляющие этой смеси худо-бедно еще можно отнести к художественной литературе среднего пошиба, то в третьем компоненте автор опускается до банальной пропаганды.

Разом з "великим фюрером"

Спору нет, у всякого автора есть те или иные политические взгляды, и он имеет полное право отображать их в своих произведениях. Но лишь тогда эти произведения можно считать полноценно художественными, когда взгляды автора оказываются естественным выводом описанных им событий, когда эти события развиваются в полном соответствии с художественной правдой и когда читателю предоставляется право самостоятельно уяснить авторскую идею. Но о какой художественности может идти речь, если автор открыто навязывает свои взгляды читателю?

"Двобій між чужим, неприродним, неморальним, - тим, що намагалося вкоренитися тут після великої війни, й тим, що рятувало свій прадавній уклад та звичаї, свою натуру й маєток, сягав, здавалося, апогею.

Смерть і вигнання зависли над горами, як отой новий прапор над сільрадою, ніби зумисне вимащений у кривавий колір людського мозолю... Зло чинилося наліво й направо, незагнуздане зло людини супроти людини. Воно було страшніше, ніж зло звірини супроти звірини".


Может быть, подобные заявления и уместны в передовице антикоммунистической газеты, но смысл художественного произведения состоит не в декларациях, а во всестороннем осмыслении исследуемого объекта. Тем более что декларации эти не только не бесспорны, но и откровенно наивны, потому как крайне сложные и неоднозначные процессы пытаются подменить примитивной черно-белой схемой.

"Її молоді братове без вагання склали свої буйні голови, а червона гадина розлазиться в усі шпари - й ніхто не може її спинити".

Но и априорное декларирование однозначных собственных взглядов не было бы смертельным, если бы автору удалось в дальнейшем подтвердить их художественными методами. К сожалению, и это не под силу Марии Матиос. Взять, к примеру, диалог двух представителей оуновского подполья:

" - Ми ж не мали наміру ліквідовувати оту засранку - вчительку з Ясенова! Вона лиш місяць, як звалилася на діточу голову з тої Полтави. А тепер нам приписують і трупи з криниці в Березові, й двох повішеників з-під Шепота. Кому я буду розказувати, що ми не давали команди на її ліквідацію? Кому я буду розказувати, що Коляй здурів від горя й сам чинить помсту над тими, над ким хоче? А він же сотенний! За ним люди!

Корнелія стояла на колінах і плакала:
- Друже "Березо"... А хто нам що казав, коли без суду й слідства закатрупили Ольдзю лише за те, що вона сестра чотового "Орла"?! А хто перед нами сповідався за Шевчуків, яких замордували просто так, щоб потім спихнути на нас невинні жертви? Ви забули, що це зробили стрибки?.. Як не Коляй, то хтось інший усе одно накинув би мотуз на шию тій учительці, бо вона, замість рахувати, вчила наших дітей, що Бога нема й нема України. Ви забули?!

- Нічого я не забув, "Ялино"... Але я не хочу ходити з гріхом на душі, поки ходжу цим світом..."


Вот они, оказывается, какие невинные, благородные - бандеровцы - ну прямо "Молодая гвардия"! Да еще в придачу набожные! А то, о чем говорится в книгах "Гірка правда. Злочини ОУН-УПА" украинско-канадского исследователя Виктора Полищука, "Волинь - криваве поле війни" начальника луцкого архива Владислава Наконечного, "Чорні дні Волині. Спогади колишнього зв'язкового обласного проводу ОУН" мельниковца Григория Стецюка, то ли абсолютно неизвестно автору, то ли умышленно им замалчивается. Или же Мария Матиос считает, что это на Волыни бандеровцы зверствовали, а в Карпатах демонстрировали верх благородства? Как бы то ни было, но напрашивается вопрос: можно ли создать пристойное произведение на тему исторического прошлого, не изучив досконально архивную базу? По-моему, ответ очевиден.

Но обратим внимание на сугубо художественный момент. На то, что разговор двух персонажей вытекает не из потребностей художественного образа, а исключительно для читателя. Чтобы он сразу же понял, что все приписываемые бандеровцам зверства совершались переодетыми энкавэдэшниками, за исключением единичных случаев, когда кто-то из подпольщиков мстил за своих зверски замученных невест. Конечно, на искушенного взрослого читателя столь наивные методы никакого воздействия оказать не могут, а вот в девственное сознание школьников вполне способны заложить некую новую матрицу. Не потому ли произведения эти настоятельно рекомендуются для школьного изучения?

В этой связи вполне логично прочитывается и "немецкий вопрос". Оказывается, ничего плохого немцы не делали, напротив, боролись с кровавым большевистским режимом.

"Німчуки в селі поводили себе мирно. Хіба що ходили по хатах та забирали птицю і свиней на заріз, але ні до кого німець не прийшов по кури двічі, чим викликав мовчазне схвалення. А так людей особливо не чіпали. Дітям роздали не бачені досі в Черемошнім довгі цукерки у блискучих обгортках та якісь дивні фрукти, формою схожі на яблука".

Попытки пересмотреть отношение к фашизму предпринимаются ныне не только в Украине. К примеру, российский автор Ю. Петухов в книге "Жизнь № 8, или Охота на президентов" сетует: "Немцам запретили думать. И публично сомневаться. Ежели несчастный немец открыто (не приведи Господь, печатно!) засомневался, что в газовых камерах сжигали не бедных евреев, а просто дезинфицировали вшивое белье, дабы пресечь эпидемии тифа, его тут же поволокут в суд".

И подобных умников в той же России уйма. Вот только российский фашизм пребывает именно там, где и должен пребывать, - на маргинесе политического сознания. У нас же, как видим, подобные умонастроения имеют официальную государственную поддержку.

Более того, в романе Марии Матиос предпринимается пускай дохлая, художественно бездарная, а все же попытка духовно породниться с "великим рейхом і його великим фірером". Ну просто умилительно выглядит "Німецький офіцер... із таким знаком на рукаві, як у Черемошному писали писанки - двома перекладеними навхрест і загнутими в різні боки скобами..." - а как же иначе, ведь и те, и другие - арийцы!

Ну а все зверства во времена оные выпадают на долю понятно кого - кто бы сомневался?

"А зранку, на другий день після Дмитрія, в Черемошне привезлася ціла машина солдатів зі зброєю. І знову зганяли село до сільради... Під чорною стіною, якраз під великим вікном сиділо... двоє мерців: молоденький хлопець і зовсім юна дівчина, можна сказати, майже дівчинка... Геть зовсім голі, як мама на світ родила... У дівчини між широко розкинутими ногами, так що було видно велику родиму пляму на внутрішній стороні стегна, стирчала соснова шишка, прикриваючи руде волоссячко її срамоти. Замість грудей чорніли дві глибокі діри із запеклою кров'ю. Одне око у дівчини було вибите і також зяяло моторошно виколупаною дірою. На ганку стояв Дідушенко у довгому шкіряному пальті, курив і мовчки міряв людей очима...

- Ну, що? - запитав Дідушенко, кинувши цигарку на трупи. - Впізнали, що за блядь носила їсти цьому бандері? - узяв за підборіддя першого, хто стояв у чоловічому гурті. - Знаєш її? Не знаєш! І я не знаю. Але мені тепер байдуже, хто ця лярва. Любов до гроба! - засміявся крізь зуби і сплюнув. -...Так буде з усіма, хто наважиться чинити опір чи перечити радянській владі.

...іще не знайшовся такий, що обдурив би радянську владу, йоб вашу мать. Дідушенко такого хитрого не знає, бо такий хитрий ще не народився".


І для "маскалів" знайшлося добре слово!

Интересно, что эмгебистские "недолюдки" носят у Матиос весьма характерные фамилии - Дидушенко, Прокопенко... (Обратим внимание, что "недолюдками" они являются как в силу моральных качеств, которыми наделяет их автор, так и по причине чисто художественной неполноценности - плоские ходульные персонажи.) А заезжие "маскали", которые несут в гуцульский край все "чужое, неприродное, аморальное", прибывают не откуда-нибудь, а прямым ходом из Донбасса и Полтавы. Так о какой "нации" идет речь? Об украинской? Или о гуцульской, для которой и восточные украинцы являются "маскалями"?

И вконец запутавшись со всей белибердой, которую она попыталась втиснуть в свои "творы", пани Мария весьма оригинально отдает все же должное и "маскалям".

" -...О, що ті маскалі лиха межи людьми наробили, най Бог боронить!

- Всякої було, кумко... І добро, і лихо робили. Я то ще пам'ятаю, як у сороковім році прийшли перші маскалі... То скажу вам, кумко, що так ті маскалі файно наших жінок просили, що легше було їм дати, як відказати. І що ви думаєте - ми давали потрохи, бо свій так файно не запросить.

- Що правда - то правда. І мене не один просив, але таки упросив лиш один..."


Но, к чести писательницы, это не единственная попытка собственной реабилитации в глазах незаангажированного читателя. В справке об авторе говорится, что "тим, що книга під назвою "Нация" вийшла в перекладі російською мовою, Марія Матіос пишається не менше, ніж своїм фамільним деревом і тим, що тривалий час працювала на Чернівецькому машинобудівному заводі". Надо думать, что таким вот образом писательская совесть извиняется и перед "маскалями", и перед "совітами" - за вынужденную на них клевету.

А в другом месте устами некой повидавшей виды бабки делается вывод о том, что "дурний час був, дочко, хоча тепер - ще дурніший... життя нелегке тепер прийшло... тепер якийсь такий час ніякий настав, що не втіхи, ані плачу такого, як треба. Усе якесь ніяке".

Понимает ли пани Мария, что и ее творчество несет в себе все признаки этого времени?
Источник



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх