,


Наш опрос
Насколько Вас заебали посты Нейро_Социум о дегенерате Шарие?
Убрать нахер посты о Шарие!
Разрешить один пост в день
Забанить Нейро_Социум нахуй!


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Більше не таємниця: 100 років тому чекіст вбив автора "Щедрика" Леонтовича
  • 24 января 2021 |
  • 09:01 |
  • Tol |
  • Просмотров: 114
  • |
  • Комментарии: 1
  • |
0
“Микола Леонтович говорить — Лежу сам. Прострелене серце зотліло. О, як земля поволі спадає — в труну, на мене: тепер ти мій! Так грудочка по грудочці: тепер ти мій! Земле, — кажу я, — а коли ж я та не твоїм був?..” - Павло Тичина.

23 січня - день пам’яті Миколи Леонтовича - українського композитора, хорового диригента, музично-громадського діяча, педагога, дослідника музичного фольклору.

Микола Леонтович - автор знаменитих обробок класичних творів для хору, українських народних пісень, зокрема, всесвітньо відомого «Щедрика», опери «На Русалчин Великдень» (її вже закінчив, відредагував та оркестрував Мирослав Скорик).

Народився Микола Леонтович на Поділлі, у селі Монастирок. Його батько Дмитро Феофанович був священиком, чоловіком освіченим, що знався на музиці. Мати Марія Йосипівна гарно співала. Тож у родині Леонтовичів завжди було чути музику.

Хлопчик не лише співав, а й диригував своєрідним хором, що складався з брата та сестер. Разом з тим батьки хотіли, аби Микола став священиком. Тому після закінчення Шаргородської бурси він навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії.

Однак музика живе у серці Миколи Леонтовича, тож він займається самоосвітою - навчається за підручниками, опановує гру на скрипці та фортепіано, знайомиться з творами світової музичної класики.

З 1898 року, після закінчення семінарії, він працює вчителем сільської школи в Чукові, де організовує хор, оркестр, залучаючи туди учнів. На власні кошти купує малим музикам інструменти. Саме тоді Леонтович склав свою "Першу збірку пісень з Поділля" та працював над "Другою збіркою пісень з Поділля", яка стала першим його виданням, що було надруковане. У вільні від роботи літні місяці 1903-1904 років займається в навчальних класах Петербурзької придворної капели.

Микола Леонтович з дружиною Клавдією та донькою Галиною

Восени 1904 року Леонтович став викладачем співів у школі на станції Гришине, що на Донеччині. Там він заснував хор, з яким виступав у різних містах та селах на сході України. Згодом він переїхав до Тульчина, на Поділля, де також учителював, займався хоровою справою, а також писав й укладав музику.

Майже із початком Української революції 1917-1921 років композитор жив у Києві. Його запросили на роботу викладачем хорової справи у Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка.

Звичайно, перебуваючи у колі видатних музикантів і діячів культури – Кирилом Стеценком, Яковом Степовим, Пилипом Козицьким, Олександром Кошицем, Дмитром Ревуцьким, Леонідом Собіновим, Леонтович почувався "у своїй тарілці". Але матеріальні нестатки, бурхливі події в Києві, робили життя сім’ї, де підростали діти, занадто складним. Тому влітку 1920 року Микола Леонович відправив дружину з дочками до Тульчина, а восени і сам приїхав туди.

У жовтні 1920 року Леонтовича в Тульчині відвідали композитор Кирило Стеценко та поет Павло Тичина. Обидва працювали у мандрівної капелі Дніпровського союзу кооперативних товариств, ото ж після виступу в Одесі колектив залізницею прибув на станцію Вапнярка. Члени капели дізналися, що неподалік живе автор "Щедрика" та інших творів з їх репертуару. Вирішили звернути до нього. Тоді в домі у Леонтовича відбувся імпровізований концерт.

"Микола Дмитрович притуливсь головою до стіни, слухає. Перший плеще в долоні", - записав у щоденнику про той концерт в Тульчині Павло Тичина.

Леонтович виконав фрагменти своєї опери "На Русалчин Великдень". Кирило Стеценко порадив якомога швидше її закінчити, щоб поставити в Києві.

Леонтович планував написати народно-фантастичну оперу в трьох діях. Для створення лібрето звернувся до своєї учениці Надії Танашевич, яка жила в селі Стражгород. Однак здійснити плани не судилося.

Смерть від рук чекістів наздогнала його і на Вінничині. Життя композитора трагічно обірвалося в ніч з 22 на 23 січня 1921 року. Повертаючись додому, Микола Дмитрович завернув у село Марківці, щоб провідати свого батька, який служив там священиком. У батьківському домі його на світанку застрелив невідомий, якого напередодні пустили до хати переночувати. Миколі Леонтовичу на ту мить було 44 роки.

Увесь час по смерті генія і аж до здобуття незалежності Україною, влада фальсифікувала справжню історію загибелі Миколи Леонтовича.

Коли навколишні села довідалися про загибель від рук чекіста їх земляка, відомого композитора Миколи Леонтовича, сина місцевого священника, місцеві органи, аби стримати хвилю гніву, вигадали версію вбивства на побутовому ґрунті з заїжджим "білогвардійцем" (а пізніше - "петлюрівцем" - це залежало, вочевидь, від поточної політичної ситуації).

Та інформація про злочин все ж докотилася до Києва, де Леонтович мав багато друзів і прихильників. Тому з Києва до Марківки було відряджено одного з товаришів Миколи - Гната Яструбецького, який на той час працював заступником завідувача політвідділу одного з київських видавництв.

Приїхавши на місце трагедії з мандатами київської ЧК і губревкомітету, він провів там 4 місяці (з лютого до травня), а по приїзді зробив доповідь "Товариству вшанування пам'яті М. Леонтовича". Яструбецький навів прізвища свідків, розповіді сестри композитора Вікторії та дочки Галини, але частина фактів несвідомо чи навмисне була втрачена, завдяки чому в офіційних колах поширилася інформація про вбивство Леонтовича переодягненим "петлюрівцем".

У воєнні часи частина матеріалів і спогадів свідків таки потрапили за кордони СССР, а надзвичайна популярність пісні "Щедрик" спричинила до ґрунтовних досліджень творчості й життя її автора.

Багато американських дослідників і журналістів, серед яких, звичайно, й діаспоряни, перейнялися долею Леонтовича. Тож факти та спомини щодо знищення Леонтовича чекістськими структурами знову почали виринати. Тому радянській владі довелося вдаватися до фальсифікацій.

Чергова хвиля спотворень виплеснулася після публікації в діаспорних колах спогадів композитора, хорового диригента, публіциста, духовного діяча Михайла Тележинського, в яких напряму в утисках та вбивстві Леонтовича звинувачувалася влада. Оскільки розголосу було не уникнути, радянці спробували вчергове вибудувати систему спростувань. Це зробив відповідальний секретар міністерства внутрішніх справ УРСР Іван Головченко, який з 1962 року став Міністром внутрішніх справ УРСР (працював на посаді аж до 1982 року). Саме з-під його пера виходити "спогади" родичів Леонтовича, в яких поміж куцих даних убивства поширювалася розлога "інформація" щодо "петлюрівсько-розбійницького" сліду в справі Леонтовича. Перебуваючи на найвищих щаблях репресивно-каральної машини, Головченко, як куратор справи "Композитора Леонтовича", зміг приховати багато фактів. Однак після розпаду СССР відкрилося чимало прихованих сторінок історії. Як наслідок, були віднайдені й оприлюднені факти зумисного вбивства органами ВЧК українського композитора. Стало достеменно відомо, що українського композитора вбив чекіст, який до того ж пограбував будинок Леонтовичів.

Що ж таки сталося тієї трагічної ночі 100 років тому?

Відомо, що Леонтович ділився з друзями побоюваннями за своє життя. Після концерту в казармах він забув портфель із документами на піаніно. Ті документи забрали й перевіряли. "Чекаю результатів, а може і вб'ють," - розповідав Леонтович Надії Танашевич.

Найдетальніші відомості про вбивство Леонтовича стали відомі завдяки двом рідкісним документам, які віднайшла завідувачка відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко. Після багатьох років збирання матеріалів до музею для поповнення його фондів туди потрапив товстий щоденник відомого українського письменника Степана Васильченка. Пан Васильченко виклав детальну розповідь батька Леонтовича про вбивство композитора, записану тим таки Яструбецьким:

"У суботу 9 січня 1921 року Микола Леонтович був у Тульчині. На прохання сестри Вікторії він поклав на ноти "Заповіт" Шевченка. Під вечір, у той же день, він приїхав кіньми у Марківку до батька. Ще не встигли обмінятися новинами, як на подвір'я в'їхала підвода. "Була шоста година вечора по сонцю... До хати зайшов молодий, 22–23-х років, середнього зросту чоловік. Темний блондин, без вусів і бороди. Руки мав холені, з довгими пальцями. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. На голові кепка. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати." Якби ж Леонтовичі знали, що дають нічліг вбивці... Прибулий казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу. А документів була "гора". Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: "З такими документами небезпечно будь-де ночувати." Непроханий гість називав себе на прізвище Гріщенко. Як був зазначений він у документах, ніхто не відає, бо Микола Дмитрович єдиний, хто роздивлявся документи, нікому нічого не говорив з цього приводу... Звук пострілу розбудив отця. Була 7.30 ранку. На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: "Що це, вибух?" Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Гріщенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу. Дома ще були сестра композитора Вікторія і донька Галина. Їм, як і батькові композитора, незваний гість позв'язував руки. Він одягнув на себе напівкожушок, який носив батько Леонтовича. Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував все з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана-отця прибіг учитель, інші люди. Вони розв'язали руки Леонтовичам, наклали пов'язку на рану потерпілого. Рана була з правого боку. Рвана рана. Леонтович ще встиг сказати: "Тату, я помираю". Була восьма година ранку, неділя 10 січня 1921 року. Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий. 12 січня, коли ховали композитора, у Марківці мела дуже сильна завірюха."

У 1990-х роках став відомим ще один документ, що підтверджує вбивство Миколи Леонтовича чекістом:

"РАПОРТ

В ночь на 23-е января агент уездчека Грищенко выстрелом из винтовки убил сына священника с. Марковки, Кубличской волости Николая Леонтовича 43-х лет, у которого Грищенко ночевал, и 26-го января Грищенко, скрывавшийся в м. Теплике, при преследовании его чинами милиции, выстрелом из винтовки ранил в живот милиционера Твердохлеба. Начальник Уездной Советской Милиции....»

Ясна річ, такі документи, якщо не знищувалися більшовиками, то були засекречені, адже справжня мета чекіста невідома й досі, а покарання за свій злочин, він, вочевидь, так і не отримав.

“Куля чекістського насланця, свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації – Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі”, - дослідниця творчості композитора, музикознавиця родом з Херсонщини, Валентина Кузик.

Ховали Леонтовича босим. Не було що вдіти на ноги - чоботи забрав із собою вбивця.

"Леонтовича убито. Жаль сухий у мене знову. Дико. І те, що вбили, і те, що я за життя чіпляюсь. От, мовляв, я живий, то й добре. А до других – однаково. Дико. Коли вбили [прізвище викреслено] – більш диким здалося, і я більше переживав. Невже через п’ять чи десять літ ми будемо остільки холодні, що будемо байдуже дивитись, як на наших очах батька ріжуть? [...] Виписую ноти для хору. "Музика Леонтовича". Чудно. Дивно. Уся Україна Леонтовича заспівала. А що йому, Миколі Дмитровичу? Лежить собі в труні, нікому не потрібний. Тихим будеш – тебе уб’ють. Сильним станеш – повинен убивать. От в чім логіка життя. [...] Удень сон важкий. Перед тим я читав статтю із астрономії. Як може людини не бути? Жахнувся крізь сон. Чи того, що іменно людина вмирає. Чи того, що людина нічого не варта, хоч би і не вмирала ніколи, нічого не варта в космосі, якому ніхто ім’я ще й досі не придумав. Це ж ми тільки в своїй атмосфері вмираємо і родимось, тліємо і цвітем. Отаке в мене почуття (пригадую зараз), почуття днів зо два перед тим, як Леонтовича вбито. Тільки тоді я, йдучи по Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись, та оглянись же! От-от хтось дожене і ножа у спину всадить. Що воно таке діялось," - Павло Тичина, щоденник.

А все ж не дарма живе людина. Питання лиш в тому, що лишаємо по собі. Леонтович був і лишається прикладом любові до людей, мистецтва і культури свого народу. А його "Щедрик" - як у подальшій обробці Петра Вільговського, так і без неї - знає увесь світ. Він сяє. Його чути. А отже він живе поміж нас.




My Webpage

-->


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх