,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Українсько-кримськотатарський союз революційного часу
  • 4 августа 2012 |
  • 08:08 |
  • Alive |
  • Просмотров: 647
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
Проте, можливо, існувала альтернатива їхньому партнерству, яку умовно можна назвати стратегічним союзництвом і яка, за певних обставин, могла б кардинально змінити долю України, кримськотатарського народу і всього Центрально-Східноєвропейського регіону у ХХ ст.

Стан двох народів напередодні 1917 р. мав певну типологічну схожість. Обидва втратили державність у другій половині ХVІІІ ст. (Російська імперія ліквідувала у 1764 р. Гетьманат, а у 1783 р. анексувала Кримське ханство), у ХІХ ст. вони розпочали і активно переходили культурницьку фазу творення модерних націй (символами і провідними постатями цього етапу були Тарас Шевченко та Ісмаїл Гаспринський), наприкінці ХІХ ст.-поч. ХХ ст. українці та кримські татари розпочинають політичну фазу націотворення.

Масовими ці процеси у обох народів в межах Росії, фактично, стали у 1917 р., а провідником національних проектів була, перш за все, інтелігенція. Здебільшого саме її представники розповсюджували в українських і кримськотатарських масах національні ідеї.

...Взаємодія українських національного руху і державних структур з кримськотатарським національним рухом у 1917-1920 рр. була найбільш наочною і до певної міри плідною у 1917-на поч.1918 р., коли вони відстоювали право народів на самовизначення і концепцію утворення Російської федеративної республіки.

Лютнева революція 1917 р. в Петрограді каталізувала розгортання національних рухів, а оголошення прав на свободу слова, друку, зібрань створило сприятливі умови для їх діяльності. В Україні з весни виникає значна кількість українських громад, рад, національних партій і організацій, деякі з них виходять з підпілля.

В Києві у березні 1917 р. утворюється Українська Центральна Рада (далі – УЦР), яка у квітні 1917 р. після національного з‘їзду-конгресу перетворюється на координаційний центр національного руху.

В червні 1917 р. рада І-м Універсалом оголошує автономію і створює свій вищий виконавчий орган (уряд) – Генеральний секретаріат, а після Жовтневого перевороту в Петрограді у листопаді 1917 р. ІІІ-м Універсалом – Українську Народну Республіку (далі – УНР) в складі так і не створеної демократичної Російської федерації.

Власті нового державного утворення прагнули стати організуючим центром у побудові такої федерації, поки ультиматум Раднаркому РСФРР, агресивні збройні дії його та його прихильників в Україні не змусили УЦР змінити концепцію державотворення.

Швидко розгортався після революції й кримськотатарський рух – вже 25 березня 1917 р. на Всекримському мусульманському з‘їзді (орієнтовно 2 тис. учасників) було, ймовірно, вперше в історії тюрків обрано муфтія мусульман Криму Ч. Челебієва, а також створено Тимчасовий Кримсько-мусульманський виконавчий комітет (далі – Мусвиконком).

Останній став організуючим центром кримськотатарського національного руху. Як підкреслював восени 1917 р. Ч. Челебієв, Мусвиконком не стільки займався призначенням кадіїв та справами мулл, скільки вирішенням найгостріших національних завдань.

Разом з тим, форма мусульманської організації дозволила взяти під контроль передане мусульманами на благодійні цілі майно – вакуфи, які в Криму складали 87 тис. десятин землі і 1,5 тис. будинків. Таким чином кримськотатарський національний рух отримав фінансову базу для своєї діяльності.

Вже влітку 1917 р. його було структуризовано у понад 120 комітетів в селах, містах та повітах Криму, які підлягали Тимчасовому Кримсько-Мусульманському виконавчому комітету, національну партію, низку молодіжних, жіночу та інші громадські організації. Кримські татари брали активну участь в загальноросійських заходах мусульман.

В Українській Центральній Раді у 1917 р. домінували політичні сили федералістського спрямування. Вони бачили свою країну суб‘єктом нової демократичної федерації, вживали заходів для реалізації цієї ідеї, зокрема, шукали союзників у цій справі.

Варто згадати, як голова УЦР і найбільш авторитетний український політик того часу професор Михайло Грушевський у вересні 1917 р. під час З‘їзду народів-федералістів у Києві казав про те, що для українців самостійність – це не майбутнє, а пройдений етап і утопічно мріяв про створення у досяжному прийдешньому не тільки Російської, а й Світової федерації.

Навіть оголошення ІV-м Універсалом 25 січня 1918 р. незалежності Української Народної Республіки було актом, яке керівництво новопосталої держави здійснило під тиском обставин - в умовах військової агресії більшовиків і початку переговорів держав Четвірного союзу з РСФРР у Бресті про мир. Така прихильність українських політичних сил до ідей федералізму пояснюється як потужною і довгою українською інтелектуальною традицією, яка вела відлік від Кирило-Мефодіївського товариства, так і реальним рівнем включення мас Наддніпрянщини у національний проект.

Не варто забувати, що влада Російської імперії вживала систематичних і системних заходів, щоб не допустити впливу носіїв модерної української національної свідомості на маси, загальмувати або й зробити неможливим розвиток українського проекту, зокрема, національної культури.

В результаті на початку 1917 р. на Наддніпрянщині не було жодної української школи чи газети. Отже, на Наддніпрянщині український національний рух, ще мав "дозріти" до масового сприйняття ідеї незалежності.

Значна кількість представників російського суспільства і більшість проросійських політичних сил протидіяло цьому рухові, оскільки розглядали українство як заваду на шляху до реалізації російського національного проекту...

В результаті контактів влітку-восени 1917 р. з організаційним центром кримськотатарського руху - Тимчасовим Кримсько-мусульманським виконавчим комітетом - Українська Центральна Рада визнала основним суб‘єктом самовизначення в Криму саме кримськотатарський народ.

Ключовими в цій взаємодії була зустріч в липні 1917 р. у Києві керівництва ради і Генерального секретаріату з впливовими членами Мусвиконкому Джафером Сейдаметом і Аметом Озенбашли та участь представницької кримськотатарської делегації у вересні 1917 р. в Києві в роботі З‘їзду народів-федералістів.

Результатом останнього форуму стало ухвалення резолюції, запропонованої українцями, про необхідність перетворення Росії на демократичну федерацію, і утворення для реалізації цієї ідеї Ради народів, у якій були представлені й кримські татари.

Підсумком узгодження позицій сторін стали відомі слова ІІІ-го Універсалу, про те, що до складу УНР входить вісім губерній і "Таврія (без Криму)", а кримськотатарський рух наприкінці 1917 р. спробував на практиці реалізувати курс на територіальну автономію Кримського півострова із особливою роллю кримськотатарського народу, якому, як мінімум, мало бути гарантоване самоврядування.

На жаль, подальший перебіг подій був трагічним для українців, кримських татар і жителів Криму загалом.

Спираючись на попередні домовленості і федералістську концепцію державного будівництва, УЦР у грудні 1917 р. визнає Кримську Народну Республіку, яка залишилась лише на сторінках Основного закону кримських татар.

Останнє було пов‘язане, перш за все, з тим, що цей тюркський народ мав демографічну вагу, яка, попри неодноразові спроби, не дозволила стати йому базою для утворення влади в Криму, – у 1917 р. він складав лише 26% від загальної чисельності кримчан, до того ж в результаті колонізаторської політики Російської імперії кримські татари в перші десятиліття ХХ ст. перестали бути навіть відносною більшістю на Кримському півострові, були слабко представлені в адміністрації, мали відносно невисокий рівень освіти.

Ініціативи кримськотатарського національного руху, навіть корисні для краю, часто ігнорувалися або наштовхувалися на протидію суспільно-політичних сил, що спиралися переважно на великоросів. Останні складали орієнтовно біля 40% населення Криму і - як правило - домінували в органах влади, самоврядування та економіці.

Підсилювало позиції етнічних росіян також те, що на них орієнтувалася значна кількість представників інших етнічних груп регіону. Тому наприкінці 1917-на початку 1918 рр. після збройного повалення Тимчасового уряду в Петрограді тимчасовою крайовою владою в Криму і Таврійській губернії в цілому стала Рада народних представників (далі – РНП), а не Курултай і обраний ним кримськотатарський національний уряд Директорія.

До складу РНП входили представники органів земського і міського самоврядувань, рад, профспілок, національних організацій. Серед останніх були й кримськотатарські, причому вони грали в перебігу політичних процесів регіону важливу роль, завдяки згуртованості і тому, що кримськотатарські бійці були базою збройних формувань РНП.

Остання сподівалася на вирішення питання влади на постімперському просторі від Загальноросійських установчих зборів, а в Криму, як і Курултай в Основному законі кримських татар, - від крайових Установчих зборів, які мали сконструювати легітимні органи влади.

Проте на іншій політичний платформі стояли більшовики, які були в той період третім полюсом влади в Криму і прагнули до встановлення ліворадикальної диктатури.

Попри полівіння настроїв кримського населення, ліворадикали практично не мали шансів демократичним шляхом досягти монополізації влади в Криму, адже не користувалися достатньою підтримкою виборців (наприклад, у листопаді 1917 р. під час виборів у Всеросійські Установчі збори у Таврійській губернії вони отримали 5,5% голосів – суттєво менше, ніж в Україні в цілому, і в декілька разів менше, ніж у Росії).

Відповідно більшовикам та їх союзникам для захоплення влади поруч із привабливими для мас демагогічними гаслами, часто перейнятими в інших політичних сил, треба було застосовувати збройну силу. Її джерелом і вирішальним фактором у боротьбі за владу в Криму став Чорноморський флот (далі – ЧФ).

Ленінці разом із союзниками у грудні 1917 р. встановили свій режим в Севастополі і таким чином отримали контроль над флотом. А вже в середині січня 1917 р. ліворадикали в ході збройної боротьби з військами РНП, основу яких становили кримськотатарські бійці, захопили владу над всім Кримом, розпустили РНП, Курултай, заарештували муфтія Ч. Челебієва (розстріляний без суду у лютому 1918 р. в Севастополі).

Інший лідер кримських татар Д. Сейдамет встиг виїхати через Україну та Кавказ до Османської імперії. Значна кількість ескадронців пішла в гори. В Криму було розпочато комуністичний експеримент, невід‘ємними складовими якого були націоналізація та терор. Помітну роль більшовизований ЧФ зіграв у встановленні ліворадикальної диктатури (радянської влади) на Півдні України та окремих місцевостях Росії.

"Перше пришестя" більшовиків в Крим не було довгим. Вже у лютому 1918 р. УНР заключила перший у Світовій війні мировий договір з державами Четвірного союзу (Німецька, Австро-Угорська, Оттоманська імперії та Болгарія). Тоді ж німецькі та австро-угорські війська в союзі з українцями почали очищати територію України від більшовиків.

Під час переговорів у Бресті українська делегація не піднімала питання про Крим. 3-го березня 1918 р. Радянська Росія уклала договір про мир з державами Четвірного союзу, який, зокрема, передбачав укладення миру Росії з УНР та невтручання ЧФ у бойові дії в Україні.

Тим не менше, кораблі та військовослужбовці флоту брали активну участь у збройній боротьбі з німецькими і австрійськими військами в Україні. А 19 і 21 березня двічі (перший раз – в межах всієї губернії, другий – Криму) було проголошено Соціалістичну Радянську Республіку Тавриди – нестійке державне утворення, яке протягом свого нетривалого існування здійснювало політику військового комунізму.

На початку 1918 р. починає змінюватися політика УНР стосовно Криму - що, ймовірно, було пов‘язано як з оголошенням самостійності УНР і відповідно новими підходами до державотворення, так і з нездатністю кримськотатарського національного руху встановити контроль за регіоном, перетворенням ЧФ на інструмент боротьби з УЦР і встановлення ліворадикальної диктатури.

В січні 1918 р. УЦР ухвалила закон, яким військовий ЧФ було оголошено українським. В лютому-квітні 1918 р. УНР бере курс на встановлення контролю над ЧФ, Севастополем та Кримом в цілому, з гарантуванням прав кримськотатарського народу.

Шляхи українських державних структур і кримськотатарського національного руху починають розходитися, набирають суперечливого або й часом конфліктного характеру.

Влада УНР не дає дозволу на перехід із Румунського фронту та деяких інших українських регіонів через південь України в Крим мусульманським частинам, а у квітні 1918 р. направляє туди частини Окремої Запорізької дивізії Армії УНР із завданням зайняти Севастополь. Проти цього протестує Всеросійське мусульманське військове шуро.

Вже наприкінці квітня 1918 р. українські та німецькі війська очистили від ліворадикалів і зайняли майже весь Крим, проте Кримська група Армії УНР під тиском частин німецької армії була змушена залишити територію півострова. Такі дії командуючий кайзерівськими військами в Криму генерал Р. Кош пояснював тим, що згідно з ІІІ-м Універсалом Крим не входить до складу УНР.

29 квітня 1918 р. ЧФ підняв українські прапори і оголосив про свою належність УНР, але в той момент українських військ на підступах до Севастополя вже не було, а німецькі продовжили наступ. Тому близько 30 кораблів та військових катерів під червоними прапорами вийшли у Новоросійськ, а більша частина флоту лишилася в місті під синьо-жовтими стягами. Проте вже на початку травня 1918 р. моряки змушені були їх спустити на вимогу окупаційних властей.

У травні 1918 р. після певних коливань останні визнають право організації крайової влади за Курултаєм, який відновив свою діяльність. Кримськотатарський парламент призначає на посаду прем‘єр-міністра Криму Д. Сейдамета.

Але кримськотатарським лідерам, як і наприкінці 1917 р., не вдається найти спільну мову з представниками органів самоврядування, російського ліберального політикуму і створити крайовий уряд.

Між тим в Києві 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот і замість УНР виникла Українська держава на чолі з гетьманом П. Скоропадським. Новий режим взяв однозначний курс на приєднання Криму із наданням йому автономії.

У травні-червні 1918 р. сам гетьман, його уряд, міністерство закордонних справ вживають дипломатичні заходи для його реалізації, окрім того у кримські повіти були призначені старости Української держави.

Власті Німецького рейху ще не вирішили остаточно, що робити з Кримом – залишити собі й колонізувати, утворити протекторат, віддати під контроль одній з причорноморських держав. Тому вони намагаються "законсервувати" ситуацію та ініціюють створення крайового уряду на чолі з генерал-лейтенантом, екс-командиром 1-го мусульманського корпусу литовським татарином С. Сулькевичем.

Цей кабінет не мав міжнародного визнання, проводив авторитарну політику, підтримував засади ринкової економіки, мав вузьку соціальну базу і відповідно був позбавлений широкої суспільної підтримки в кримському соціумі.

У своїй декларації 25 червня 1918 р. перший Кримський крайовий уряд заявив про намір зберігати суворий нейтралітет, що на практиці означало, перш за все, протидію курсу Української держави на приєднання Криму. Що невдовзі викликало митну війну з гетьманатом і погіршило життєві умови кримчан, які в умовах І Світової війни та революційного хаосу й так залишали бажати кращого.

Серед міністрів кабінету С. Сулькевича були мусульманська група (сам прем‘єр-міністр, міністр закордонних справ Д. Сейдамет, міністр юстиції литовський татарин А. Ахматович, деякі інші діячі), група російських ліберальних і консервативних діячів та близькі до останніх представники німецького населення Криму.

Це був єдиний уряд Криму у постреволюційні роки, який офіційно визнав національно-культурну автономію кримських татар та надавав підтримку органам національного самоврядування. До кабінету С. Сулькевича входили представники тих кримських татар, які прагнули перетворення Криму у незалежне ханство під протекторатом Німеччини і Туреччини.

У липні 1918 р. Д. Сейдамет і міністр фінансів В. Татіщєв виїхали як урядові представникі до Берліну з метою отримання займу для Криму та намірами домагатися офіційного визнання крайового уряду.

Тут міністр закордонних справ без санкції уряду Сулькевича (хоча не можна виключати посвяченості прем‘єр-міністра у цю справу) передав адресований керівництву Німеччини меморандум кримськотатарської Директорії про необхідність перетворення Криму в міжнародно визнане нейтральне ханство під протекторатом Німеччини і Туреччини, створення татарського війська, рееміграції татарських емігрантів з Туреччини і Добруджі, створення татарського уряду в Криму "з метою цілковитого звільнення Криму від панування і політичного впливу росіян" (яким чином? Методи "цілковитого звільнення" не вказувалися – Авт.).

Ймовірно, подібні пропозиції були передані влітку 1918 р. й у Стамбул. Конфліктогенний документ не знайшов підтримки у кайзерівському рейху, але оскільки став відомим через В. Татіщєва кримським політикам, то викликав кризу в уряді С. Сулькевича і кримськотатарському парламенті.

Цей меморандум, схоже, був складений лідерами правого крила національного руху, очолюваного Д. Сейдаметом і А.Хільмі. Він поглибив протистояння всередині кримськотатарського політикуму і викликав розкол в органах національного самоврядування – їх залишила група лівих, яка восени 1918 р. вступила до лав більшовиків.

В листопаді 1918 р. Німеччина програє І Світову війну і капітулює, на зміну кабінету С. Сулькевича приходить Кримський крайовий уряд С. Крима, який декларує свою прихильність ідеї "єдиної і неподільної" Росії. Тоді ж на півострові з‘являються війська Добровольчої армії А. Денікіна. А на початку 1919 р. починаються гоніння на органи кримськотатарського самоврядування.

Під час короткого "другого пришестя" більшовиків наприкінці квітня-червня 1919 р. створюється Кримська СРР, влада якої повертається до політики військового комунізму, але на відміну від РСР Тавриди пробують виробити в кримськотатарському питанні більш виважену політику, зокрема, до складу уряду включають більшовиків-кримських татар, видають прокомуністичну газету кримськотатарською мовою.

З червня 1919 р. по листопад 1920 р. Крим перебуває під безпосереднім контролем білих режимів А. Денікіна та П. Врангеля, які в цілому неприхильно ставляться до кримськотатарського національного руху, репресують частину його діячів.

Денікінці у 1919 р. розпускають Директорію і закривають провідні кримськотатарські газети. П. Врангель у 1920 р. робить несміливі спроби піти назустріч кримським татарам в національно-культурній та релігійній сфері, які не були ефективними та своєчасними.

Білі підтримують стосунки здебільшого із консервативними мурзачеством і традиціоналістським мусульманським духовенством, яке сформувалося і діяло до революції під контролем держави. Органи національного самоврядування і партія "Міллі-фірка" йдуть у підпілля, кримські татари беруть участь в "зеленому русі" у кримських горах.

В цих умовах кримськотатарський рух знову шукає зовнішньої підтримки: ліві й в силу обставин та/або ілюзій деякі помірковані діячі – орієнтуються на Радянську Росію, інші (група Д. Сейдамета) – на Польщу, яка знайшла опертя у переможному таборі Антанти і має інтерес до справ Східної Європи. У 1920 р. Д. Сейдамет навіть пропонував Речі Посполитій встановити протекторат над Кримом.

Проте всі маневри активістів кримськотатарського руху щодо пошуків зовнішніх союзників не змогли досягнути головної мети – утворення кримськотатарської автономії або державності. Наприкінці 1920 р. в Криму встановлюється більшовицька диктатура, яка одразу розпочала терор серед кримського населення.

Перша його хвиля не сильно торкнулася кримськотатарського народу. Проте серед орієнтовно 100 тис. жертв голоду 1921-1923 рр. в Криму, спровокованого політикою більшовиків, абсолютну більшість становили кримські татари.

Оголошена у 1921 р. Кримська АРСР мала територіальний характер, але разом з тим створювала умови, хай й обмежені, для продовження творення модерної кримськотатарської етнонації. Так, кримськотатарська була оголошена однією із державних мов, політика татаризації у 1920-х рр. сприяла розвитку кримськотатарської культури, освіти та збільшенню адміністративних кадрів із числа кримських татар.

Але починаючи зі справи наприкінці 1920 рр. одного з керівників автономії В. Ібраїмова, широких репресій проти кримськотатарських інтелігенції та управлінських кадрів у 1930-х рр., колективізації умови для розвитку цього тюркського народу суттєво погіршуються.

А закінчується все після випробувань нацистсько-румунської окупації катастрофою 1944 р., коли комуністична Москва депортувала весь кримськотатарський народ з Криму, ймовірно, готуючись до реалізації заповітної мрії ще петербурзьких імператорів – захоплення Босфору і Дарданелл.

Поразка самостійницьких українських сил також зрештою призвела до серії катастроф, попри те, що у 1920 рр. в УСРР продовжувалося, хай і у обмежених ідеологічно та соціально рамках, інтенсивне формування модерної української нації й навіть зберігалися ознаки української державності.

Радянський комуністичний режим, фактично, здійснював геноцид, коли під час штучних голодоморів 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр. підривав демографічний базис українства і традиційну культуру знищенням мільйонів селян, коли вбивав "мозок і душу" нації засудженням або знищенням у 1920-1930 рр. абсолютної більшості дореволюційної та нової радянської гуманітарної інтелігенції, значної кількості технічної інтелігенції, ліквідацією українських церков, репресіями проти священників, зрештою пусканням у 1930-х рр. під "червону гільйотину" партійного і державного радянського істеблішменту УСРР. Комуністичний режим прагнув деконструювати українську націю на всіх рівнях соціального буття до безпечного для себе рівня і якщо не асимілювати, то принаймні нейтралізувати її суб‘єктність.

А чи була альтернатива цим катастрофам? Чи могли б бути іншими стосунки українців та кримських татар у революційні роки? В цьому місці ми маємо залишити ділянку історії. Адже ця наука має справу з тим, що відбулося в реальному часі та просторі. Проте очевидно, що процеси людської діяльності мають віяла можливостей, які не були реалізовані. Одну з таких можливостей ми й спробуємо розглянути.

Альтернативність суспільних процесів якісно зростає під час революційних трансформацій. З точки зору синергетики, процеси самоорганізації суспільств, етносів, націй та відповідно їх взаємодія проходять в ці періоди точки біфуркації, коли безкінечно малі впливи можуть направити суспільний розвиток по одному з декількох можливих річищ.

Ймовірно, саме у липні 1917 р. й був момент, коли за певних обставин взаємодія українського і кримськотатарського рухів могла кардинально змінити долю обох народів, України та Центрально-Східної Європи загалом. Тут ми знову повернемося на час до царини історії.

Модерний кримськотарський рух почав розвиватися наприкінці ХІХ-поч. ХХ ст.ст. в тісній взаємодії з іншими тюркськими народами з поступово все більшим впливом панісламістських та пантюркістських ідей. Гасло "Єдність у думках, словах і ділах", під яким довгий час виходила відома на тюрко-ісламському Сході газета І. Гаспринського "Терджиман", мало значення далеко поза колом кримських татар.

Невипадково для пропаганди платформи кримськотатарського національного руху в 1917 р. паралельно з "Енъи Терджиманом", який схоже сприймався не як суто кримського значіння видання, почали виходити кримськотатарськомовна газета "Міллєт" та російськомовна "Голос татар".

У першій половині 1917 р. Мусвиконком діяв як частина руху мусульман та тюрків Росії за свої права. Саме виникнення цього кримського органу було каталізовано, значною мірою, ініціативами мусульманського бюро Державної думи. Навесні 1917 р. Мусвиконком виступав за національно-культурну автономію кримських татар й, ймовірно, схилявся до територіальної автономії Криму в складі федерації.

У травні 1917 р. на І Всеросійському мусульманському з‘їзді в Москві, в якому брала участь кримська делегація, більшість делегатів висловилася за перетворення постцарської Росії на федеративну республіку і національно-територіальну автономію для мусульман. Для кримськотатарського руху залишалося знайти відповідь на одне з ключових питань федерування: Крим – територіальна автономія або навіть суб‘єкт федерації в межах чого?

Здавалося відповідь ясна – Росії. Проте події червня-липня 1917 р. в Києві могли розглядатися як поява альтернативи. Тоді УЦР розпочала практичну реалізацію ідеї національно-територіальної автономії України - оголосила її І-м Універсалом, створила перші центральні структури виконавчої влади краю, під час переговорів в Києві з міністрами Тимчасового уряду було досягнуто попередньої угоди щодо порозуміння і способу визнання автономії.

25 червня (7 липня) 1917 р. революційний представницький орган українців ухвалив постанову, якою доручив Генеральному секретаріату негайно розпочати реорганізацію УЦР в крайовий парламент з представництвом у ньому національних меншин, пропорційно до числа населення кожної національності. Комісія по виробленню статуту автономії України мала складатися з 71 українця, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німців і по одному від татар (виділено автором – А.І.), білорусів, молдован, чехів, греків і болгар.

1(14) липня УЦР ухвалила, що в склад Малої Ради (президії УЦР) мають входити 40 представників українців і 18 делегатів від меншин. 3(16) липня у ІІ-му Універсалі Центральна рада оголосила, що незабаром поповниться представниками інших народів, обраних від революційних організацій, і тоді стане єдиним найвищим органом революційної демократії, після чого буде сформовано і подано на затвердження уряду в Петрограді новий склад Генерального секретаріату як носія вищої крайової влади Тимчасового уряду в Україні.

12(25) липня 1917 р. в роботі Малої Ради перший раз взяли участь представники меншин. 14(27) липня 1917 р. було утворено новий склад Генерального секретаріату, до якого ввійшли російський есер, представники євреїв та поляків. А у самій структурі крайового органу з‘явилася нова посада – секретар міжнаціональних справ, яку посів О. Шульгин.

Варто зазначити, що українські лідери спиралися на етнографічний принцип при визначенні території автономної України. Так, наприклад, у травні 1917 р. Комітет УЦР у документі для делегації УЦР до Тимчасового уряду так визначив українську територію: "губернії Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (виділення неукраїнських частин із цих губерній і, навпаки, включення у склад української області українських частин із суміжних губерній… надається Крайовій раді по угоді з Тим. Урядом і населенням цих території)".

Не випадково, що саме у другій половині липня 1917 р. до Києву й прибули керівники Мусвиконкому Д. Сейдамет і А. Озенбашли, які провели зустрічі з головою УЦР М. Грушевським, секретарем міжнаціональних справ О. Шульгиним, головою Генерального секретаріату В. Винниченком, побували на засіданні революційного представницького органу України.

До того моменту взаємодія і партнерство між кримськотатарськими революціонерами і місцевими українськими діячами відбувалися лише в Криму. Вперше керівники національних рухів, один із яких почав практичну організацію національно-територіальної автономії, зустрілися і обговорили можливості взаємодії.

Проте предмет переговорів, на наш погляд, не до кінця з‘ясований. Здавалося все ясно - розмова йшла про співпрацю у перетворенні Росії на федерацію, проте цікаві подробиці: на яких саме умовах? Д. Сейдамет в своїх споминах, написаних за кілька десятиліть після подій, досить детально розповідає про своє бачення причин приїзду та про зустрічі з українськими лідерами.

Кримськотатарський діяч згадує, що "ми уважно відстежували структуризацію національного руху України, заснування Центральної Ради, дії українців з реалізації територіальної автономії і, нарешті, створення національного уряду".

"Анархія, що підступала звідусіль, наочно доводила безпідставність наших намірів зберегти свою країну на договірній основі з росіянами, з російськими органами влади, - це поставило нас перед необхідністю більш ретельного вивчення національного руху українців", - пише Д. Сейдамет.

За його спогадами, метою представників Мусвиконкому було дізнатися: "яка сутність ідей українців? Де центр ухвалення рішень? Які у них політичні течії? Як їх ідеї сприймає народ і наскільки лідери пов‘язані з народом? В якому стані їх збройні сили?".

Зустрічі з українськими керівниками, присутність на засіданні Центральної ради, знайомство і аналіз української преси, за словами Д. Сейдамета, "доволі прояснили політичну ситуацію в Україні".

Автор спогадів пише, що М. Грушевський у представників Мусвиконкому викликав "здивування і захоплення" своєю "невтомною діяльністю", знанням історії, стратегічним мисленням: "він краще за інших міг поставити мету прагнень і визначити найкоротший шлях до неї".

Вони привітали голову УЦР "з відродженням національного духу України", висловили свою солідарність з українцями, зробили короткий огляд політичної ситуації в Криму, а з огляду на скочування Росії до анархії заявили про намір "власними силами спасти свою батьківщину".

Д. Сейдамет сприйняв деякі слова М. Грушевського як вираження українцем "віри, що повністю співпадає з нашою, що російська революція призведе Росію до розпаду, в зв‘язку з чим всім неросійським народам необхідно тісніше з‘єднатися і створити свої збройні сили".

Позитивне вражіння справив на кримську депутацію й секретар міжнаціональних відносин О. Шульгин, як "серйозна людина, слова якого викликали довіру". Проте про змістовну частину спілкування з ним Д. Сейдамет нічого не писав.

А от голова Генерального секретаріату В. Винниченко викликав, за спогадами члена Мусвиконкома, "саме дивне вражіння" - "на відміну від Грушевського, Шульгина і навіть депутатів Ради, він не намагався ні зрозуміти нас, ні, щоб ми зрозуміли його".

За описом Д. Сейдамета, цей український діяч хоча й був тісно пов‘язаний зі своїм народом, українською культурою, проте не був готовий до відповідальної ролі голови Генерального секретаріату. На небезпристрасну думку кримського автора, В. Винниченка з українським національним рухом більш ніж віра зв‘язував опортунізм.

Характерна деталь – мемуарист не розповідає про предмет обговорення з главою органу, який вже оголошений вищою виконавчою владою в України і невдовзі таким дійсно стане, а лише ділиться емоціями від зустрічі та намагається охарактеризувати особистість свого візаві.

Натомість Д. Сейдамет згадує як таємно і без дозволу зняв у приймальні голови Генерального секретаріату карту України, видану у Львові і на якій "горизонтальною прямою, накресленою від Кефе (Феодосії – А.І.) до Кезлева (Євпаторії – А.І.), Кримський півострів був розрізаний навпіл, північна частина якого повністю викрашена у колір України".

З цією картою учасники поїздки в Київ ознайомили муфтія Ч. Челебієва, а потім і весь Тимчасовий Кримсько-мусульманський комітет. Лідер мусульман Криму ніби сказав: "Значить, нам загрожує ще один імперіалізм…".

А Д. Сейдамет у спогадах так характеризує поцуплену ним поліграфічну продукцію:

"Ця етнографічна карта цілком не відповідала дійсності. На півночі Криму навіть в останні десятиліття посиленої русифікації було мало дуже українців, ніде в Криму вони не складали більшості. Відповідно, цією картою, заснованою на брехні, вони декларували свої політичні цілі. Це і було для нас важливим".

"В майбутньому ця карта принесла чималу користь на шляху до нашої незалежності", - писав кримськотатарський діяч. (До речі, за офіційними даними в 1917 р. у північному Перекопському повіті Криму проживала орієнтовно рівна кількість кримських татар, великоросів (росіян), малоросів (українців) - 23,5%, 22,9% і 22% відповідно, приблизно стільки ж у ньому мешкало й німців. Низка вчених неодноразово висловлювала переконання, що при переписах в Росії кількість українців занижувалася. Хоча, за даними російської статистики українці не становили більшості у всіх адміністративно-територіальних одиницях, розташованих на території Криму).

Д. Сейдамет також із жалем згадував, що не відбулася зустріч із головою Українського генерального військового комітету С. Петлюрою, оскільки цей діяч "більше ніж в урядових закладах Києва, бував на фронті".

Таким чином, поїздка депутації Мусвиконкому до Києві у липні 1917 р. мала, якщо вважати спогади Д. Сейдамета за точне викладення суті події, лише інформаційний характер. Лідери кримських татар знайомились з українським рухом ізсередини, провели зустрічі з його лідерами та в свою чергу розповіли про ситуацію в Криму і про цілі своєї організації.

Наприкінці липня 1917 р. в інформаційному просторі кружляла дещо інша інформація про переговори у Києві, наскільки вона була розповсюджена поки судити важко, але керівництво кримськотатарського руху вважало необхідним у своєму російськомовному виданні її спростовувати.

Ось частина тексту із газети "Голос Татар" за 29 липня:

"Украинскую раду посетила депутация мусульман, обратившаяся с просьбой поддержать их стремление к установлению автономии Крыма. Мусульмане выражают пожелание о территориальном присоединении Крыма к Украине.

Мусульмане представили раде докладную записку, основные пункты которой: сконцентрирование всех мусульман-солдат, находящихся в Крыму и вне Крыма – в Симферополе, образование из них отдельного войска; при штабе округа должен быть мусульманский комиссариат; командный состав должен состоять из мусульман, точно также врачебный персонал в лечебных учреждениях; командир полка должен избираться мусульманским исполнительным комитетом.

Обсудив домагательства мусульман об автономии Крыма, генеральный секретариат не согласился с некоторыми из них, признав вообще преждевременным предпринять шаги перед центральным правительством до разрешения вопроса о территории.

Временный Крымско-Мусульманский Исполнительный Комитет настоящим для восстановления истины заявляет, что им с подобным поручением никакая депутация командирована в Украинскую раду не была".

Здавалося б і тут все ясно: кримськотатарські представники у липні 1917 р. не ставили питання про приєднання Криму до України. Але схоже, що принаймні для частини сучасників подій викладене могло сприйматися за реальність. Адже у червні 1917 р. в Сімферополі після початку українізації частин гарнізону було оголошено про створення кримськотатарського батальйону.

Лідери Мусвиконкому прагнули в червні-липні 1917 р. знайти з органами влади порозуміння в справах легалізації цього процесу, призначення кримськотатарського командування. До того ж оголошення автономії України руба ставило питання про її кордони, останні на думку українських лідерів мали визначатися за етнічним принципом, а у Таврійській губернії в цілому на відміну від Криму більшість складали українці.

Дуже важливе, хоч і трохи туманне, свідчення про липневі переговори залишив лідер Мусвиконкому Ч. Челебієв. Його варто зацитувати повністю, оскільки на відміну від спогадів Д. Сейдамета воно було зроблене "по гарячих слідах" і без нашарувань досвіду подій 1918-1920 рр., зокрема, українсько-кримськотатарських відносин, та подальшої ідейної еволюції мемуариста.

2 жовтня 1917 р. в Бахчисараї Ч. Челебієв у виступі перед учасниками другого кримськотатарського делегатського з‘їзду зокрема сказав (цитується за "Голосом Татар" від 14 жовтня 1917 р. – А.І.):

"Все наше внимание было поглощено вопросами, имевшими и имеющими касательство с судьбой крымских татар. Между прочим, комитет входил в сношения с Временным правительством по вопросу формирования татарского батальона.

Была предпринята комитетом специальная по этому поводу поездка в Петроград, ко Временному правительству. Оно указало нашей делегации на три республики, а именно: на Кронштадт, Царицын и Крым, матерями же их были объявлены Финляндия и Украина. Естественно, что эти сообщения несколько тревожили Временное правительство, чему способствовали доносы и доклады наших здешних "друзей"

…Кроме того, наш комитет считал своим долгом принести свои поздравления также и украинской Раде. Этим самым мы подписывались под демократическим федеративно-республиканским строем в стране.

Само собой разумеется, что нас должен интересовать вопрос о выгодности или невыгодности с точки зрения наших интересов автономного управления в Украине. Комитет наш нашел такое устройство в Украине вполне отвечающим вашим интересам. Но перед нами встает новый вопрос: о границах. Мы нашли необходимым спросить у Рады: "входит Крымский полуостров в пределы вашей территориальной автономии".

С этой целью были отправлены наши в Киев делегаты, которым поручили поздравить Раду с Украиной с тем, чтобы Рада в свою очередь поздравила бы нас с Крымом. Хотя заявление украинцев: "Мы поздравляем вас с Крымом потому, что видим там живые способные силы", не вполне достаточно было для нас, но мы пока этим удовлетворились. После этого отношения между нами и Радой сблизились…".

Отже лідер кримськотатарського руху свідчить, що питання про приналежність Криму обговорювалося в липні 1917 р. з керівництвом УЦР, а також про те, що деякі політичні сили влітку 1917 р. розглядали проект включення майбутньої республіки в Криму до складу України і що це питання турбувало Тимчасовий уряд.

Не зовсім ясні слова Ч. Челебієва про те, що "матерями" (ймовірно, мається на увазі метрополіями) трьох "республік Кронштадт, Царіцин і Крим" оголошені Фінляндія та Україна. Схоже, що тут йдеться про проект державного будівництва із трирівневою системою федеративної держави: федеративний центр – суб‘єкти федерації (Україна, Фінляндія тощо) – автономії у складі суб‘єктів федерації (Крим, Кронштадт тощо).

До речі, певні структурні подібності державного устрою на той час були у володіннях Габсбургів, де у двоєдиній Австро-Угорській імперії в межах Угорського королівства існувало Королівство Хорватії та Славонії. А пізніше виникали вже у федерації радянського формату, коли у 1920-1930-хх рр. в межах УРСР, яка підлягала союзному центру, існувала Молдавська АРСР.

Цікава деталь: в документах Секретарства національних справ УЦР (очолюваного О. Шульгиним) Народного міністерства закордонних справ УНР, які нині зберігаються у фонді 2592 Центрального державного архіву вищих органів влади України, міститься недатований проект голови мусульманської військової організації і організатора мусульманського батальйона в Криму прапорщика Шабарова про створення окремого мусульманського війська в Сімферополі, який в точності повторює спростовувані "Голосом Татар" пропозиції щодо військових справ.

Поки автору не вдалося знайти документальних свідчень, які б більш детально проясняли ситуацію з переговорами у липні 1917 р. (якщо не рахувати деякі публічні виступи кримських татар восени 1917 р.). Проте на підставі вищевикладеного можна запропонувати гіпотезу про справжню ціль відвідин делегатами Києва. Як і будь-яка інша, ця гіпотеза потребує подальшого підтвердження або спростування.

Багато національних та антиколоніальних рухів у ХVІІІ-поч. ХХ ст. здобули незалежність власних країн за підтримки іноземних держав. Наприклад, США підтримували у боротьбі за самостійність Франція і Росія, Грецію, Болгарію – Росія, Польщу – Франція тощо. Отже пошук зовнішніх союзників для національних рухів у боротьбі за державність можна вважати розповсюдженою практикою.

До речі, фатальною у боротьбі за незалежність у 1918-1920 рр. для українського руху попри всі великі внутрішні проблеми націо- і державотворення, на думку частини дослідників, все ж стала надскладна геополітична ситуація і відсутність підтримки серед провідних держав переможної Антанти.

Лідери кримськотатарського руху, відчуваючи структурну слабкість у "внутрішньокримському" розкладі етнополітичних сил, у 1917 р. шукали "зовнішню" стосовно Криму підтримку на просторі постцарської Росії своїх прагнень до національно-територіальної автономії - з дореволюційного досвіду нею були рухи мусульманських і тюркських народів.

Туреччина також була привабливою в очах частини кримськотатарських діячів, проте тривала Світова війна і ця держава знаходилась у ворожому до Росії таборі, що ускладнювало початок контактів. Пізніше із розвитком подій ця орієнтація також проявиться.

Можна припустити, що у липні 1917 р. кримськотатарські лідери здійснили зондування українського національного руху, як потенційного кандидата на роль "партнера-протектора", і запропонували його лідерам включити Крим як територіальну з гарантуванням національних прав кримських татар автономію або й національно-територіальну у склад автономної України, що тоді утворювалася. (Не випадково, влітку-восени 1917 р. муфтій мусульман Криму розцінював у публічних виступах появу автономної України як один із найбільших феноменів революції.)

Проте керівництво Генерального секретаріату (непрямо, про це може свідчити цитована вище суперечлива інформація у "Голосі татар" і емоції Д. Сейдамета щодо В. Винниченка) не пішло назустріч у негайній підтримці цієї не любої політичним колам Петрограду ідеї.

Мотиви української сторони у негативній реакції на пропозицію кримських татар могли полягати насамперед в небажанні загострювати відносини з Тимчасовим урядом, адже тільки нещодавно з ним було, як тоді гадалося, досягнуто порозуміння в справі автономії України і УЦР готувала йому на затвердження "Статут вищого управління України" (документ, який деякі сучасники розглядали як конституцію автономії).

Тут варто нагадати, що порозуміння наприкінці червня 1917 р. щодо принципового визнання автономії України між міністрами Керенським, Терещенком, Церетелі та УЦР призвело до кризи кабінету кн. Львова. На знак протесту проти угоди з українцями декілька міністрів-кадетів вийшли із Тимчасового уряду, навіть попри наростання анархії в державі та активізацію в той момент бойових дій на фронті.

Могли керівники УЦР при оцінці ймовірної пропозиції щодо Криму також бажати детальніше з‘ясувати настрої кримського населення, або побоюватися реакції представників деяких етнічних меншостей, яких тоді було запрошено до участі в революційному передпарламенті України. До речі, голова Генерального секретаріату В. Винниченко запланував провести 25 липня 1917 р. в Києві з‘їзд губернських комісарів губерній, "об‘єднаних Крайовим органом при Центральній Українській раді", на який він запросив й губернського комісара Таврії.

Відповідно, можливо, й представники Мусвиконкому, не отримавши в Києві однозначної підтримки в питанні включення Криму до складу України та з деяких інших питань, не бажали афішувати це, щоб безцільно не провокувати ускладнення у стосунках із проросійськими політичними силами Таврії, Тимчасовим урядом чи навіть тюрко-мусульманськими рухами. Не виключено, що саме тому й з‘явилося 29 липня 1917 р. цитоване вище спростування таких намірів у газеті "Голос татар".

Тут варто нагадати, що арешт контррозвідкою 23 липня 1917 р муфтія Ч. Челебієва за звинуваченням у шпигунстві на користь ворога викликав конфлікт у стосунках між кримськотатарським рухом і керівництвом Таврійської губернії, яке підтримували російські ліберальні і революційно-демократичні кола Криму.

Якщо гіпотеза про висунення у липні 1917 р. делегатами Мусвиконкому пропозиції про включення Криму на правах автономії до складу України правильна, то відмова від її реалізації УЦР є однією із найбільших помилок у здійсненні державотворення.

Не дарма один із провідних українських географів України С. Рудницький, осмислюючи уроки 1917-1920 рр., писав у 1920-х рр., що втрата Україною Криму – це "винесення смертного вироку" українській незалежності, а гетьман П. Скоропадський вважав, що Україна без Криму – це "тулуб без ніг". Вже у 1918 р. керівництво УНР і ще більш послідовно Української держави відкинуло революційно-романтичний підхід до ідеї самовизначення, перестало її абсолютизувати і взяло курс на приєднання Криму із одночасним гарантуванням йому автономії.

Далі ми знову виходимо поза межі історії, в разі розумінні цієї науки, як вивчення того, що сталося. Разом з тим, розгляд можливих альтернатив історичного процесу допомагає яскравіше відтінити реальне минуле. Отже, якщо припустити, що українсько-кримськотатарський стратегічний союз на базі включення Криму до складу України виник би у липні 1917 р., а УЦР вчасно оцінила значення Севастополя як військово-морської бази, скорегувала свою військову політику загалом, то за певних обставин течія подій в Центрально-Східній Європі могла б суттєво, а, можливо, й кардинально змінитися.

В такому разі Чорноморський флот міг би бути українізований і відповідно замість деструктивної ролі, яку він зіграв під час встановлення ліворадикальної диктатури, стати опорою помірковано соціалістичного парламентського режиму УНР і автономного Криму.

В разі виникнення небільшовицької федерації за активної участі України або втримання незалежності УНР поліетнічне населення Криму уникнуло б жахіть тоталітарного режиму, а кримськотатарський народ отримав сприятливі умови для національного розвитку. Адже УНР перша в світі закріпила у нормативній базі визнання національно-персональної автономії етнічних груп та загалом прагнула задовольнити національні потреби народів та етнічних груп України.

А якщо продовжувати цей ланцюг припущень, то без української індустріальної, сировинної і аграрної бази комуністичний режим може не був би таким потужним та довговічним, а ХХ століття - таким червоним.

Проте історія пішла іншим руслом…

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх