,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Історія Голоду: "Люди понаїдалися тої куті - і півхутора вимерло зразу"
Кілька років тому я записав спогади своєї рідної бабусі - Олександри Полупанової (за чоловіком). Устиг записати. У травні цього року вона пішла у вічність...

У 1933-му бабусі було десять років. З тринадцяти років вона жила в селищі Нижня Кринка міста Макіївки на Донбасі. Але часто подумки поверталася у рідний хутір на Сумщині, якого вже давно немає на карті.

Історики нині з архівів дістають інформацію про те, що ще наприкінці 20-х, на початку 30-х років ХХ сторіччя в Лебединськом районі Сумщини відбувалися збройні повстання проти радянської влади. Люди зі зброєю повставали проти так званого "розкуркулення". Тому у Москві їх вирішено було просто знищити. Та ще й найстрашнішою - голодною смертю.

На Донбасі моя бабуся часом сперечалася з деякими сусідками: "Як, кажуть, голоду не було? Я ж це бачила... Дивом вижила". Зафіксований голос кожної такої бабусі - має стати засторогою.

Олександра Федорівна Полупанова (1923-2010):

- Колгосп у нас зробили там, де перед тим жили два брати-трудяги: Африкан і Никанор - їх так звали. У них були діти і вони працювали самі - у найми нікого не брали. Це було в Сумській області - хутір Печені, неподалік від Межирича, тепер Лебединський район.

У цих хазяїв і сівалки були, і коні, і бики, і корови, усе... А працювала тільки сім'я.

От прийшли, значить, узяли розкулачили цих тружеників. Позабирали все! Після цього зібрали людей і почали втягувати в колгосп - така була колективізація. З садиби братів зробили колгосп.

Це було в 28-мім році. Скільки там років до 33-го проіснував цей колгосп, але став своє добувати. Вже у ньому потроху пішло діло: буряк став родити тощо.

І тут якраз зібрали весь урожай і вивезли все геть чисто. Ні на насіння нічого не залишили, ні людям нічого не дали. Мовляв, живіть як хочете. Та ще й подавали таким "шпінгалетам", які були комсомольцями, ключки та вони ходили по хатам і ширяли ними: де що знайдуть.

Моя мати тоді вже лежала сім років паралізованою. Ну й знайшли у нас у глечику квасолю. І забирають ту квасолю, а бабуся просить: "Бачите, людина хвора, ми хоч десь там травичку та щось знайдемо, а їй що?". Ні, забрали геть усе чисто!

У нас була корова і на той гріх літом вигнали її пастися, а вже була молода люцерна, вона схопила тої трави, її обдуло. А посередині села був здоровий ставок. Якщо б її не допустили до води, може б вона й живою залишилася, а так у воду вскочила й там луснула. Бо їй не можна було трави. Тоді ми зовсім залишилися без нічого.

Був у мене батько, хоч нерідний мені, але жив із матір'ю та жалів нас. Була ще й сестра. Що ж, корови не стало, їсти зовсім не було чого. Тоді він домовився з кимсь із сусідів, щоб нам по пів-літри молока кожного дня давали. Щоб ми, випивши, хоч трохи очунювали. Так ми й живі залишилися.

Зима була тоді страшна. А колгосп садив картоплю й інші овочі. Коли ж копали, то в землі трохи залишилося. Сніг ледь розставав, а ми ходили збирати картоплю. Що ж, її не помиєш. То пекли з неї маторженики та їли їх.

Надійшла весна, з'явилася перша трава. На Донбасі її звуть павутелька - такі біленькі квіточки. Ми, діти, повилазили на поле, збирали ті квіточки та їли їх.

Був у нас далекий родич - дід, мого діда якийсь двоюрідний брат. Ішов він у лаптях. А ми збирали травичку. Пам'ятаю й досі: я на нього так глянула, а він блищить! І весь пухлий. Ледь-ледь ноги волочить.

Я прибігла додому та кажу: "Бабусю, бачила діда Грицька, йшов такий гладкий, блищав увесь, здоровий такий!" А бабуся мені відповідає: "Уже його немає, онученько..." А він ото далі відійшов, та й помер.

На другий день після того ми пішли подивитися, а в нього щоки та інші місця повирізані. То люди варили те м'ясо та їли... Тоді ніхто не додивлявся, хто обрізав із людей м'ясо.

Отак воно було... Це спеціально зробили, щоб людей витравити.

Був у нас такий голова, що все з колгоспу вивіз, так його перевибрали - поставили нового. Це вже у 1934 році. Тоді такий великий урожай був! Цей новий голова, бачачи, що люди гинуть, завіз у ставок риби, а вона розвелася швидко.

Він сам брав когось і ловив рибу, дістав десь пшона та в здо-о-рових казанах варив куліш. Збирав людей, і загадував, щоб брали ложки, миски та приходили їсти. Тоді люди потроху почали оклигувати.

Почало тоді доспівати жито (воно спіє швидше за інше і на Сумщини його переважно сіють) і він казав брати та варити кутю. Тільки казав, щоб їли потроху. І ми ходили.

Бабуся наварила куті з того жита. Було, дасть нам із сестрою по ложечці, а ми просимо: "Дай бабусю ще!" А вона говорить: "Побігайте, а потім іще дам, бо так не можна".

Інші ж люди наварили та понаїдалися. Тоді пів-хутора вимерло зразу - заворот кишок на голодний шлунок.

Цей новий голова колгоспу, нікого з начальства не питаючись, кожному на трудодень (тоді так платили) повиписував по чотири кілограми хліба, дав патоки, цукру. Ой, люди зажили! Тут того голову тільки - "хоп" - і десь діли!

Позбиралися всім хутором люди та й пішли до району: випустіть його! Випустили, він попрацював із тиждень, і все одно, як у воду впхали, так і не вернувся. Ніхто не знав, куди його й поділи.

Зате він людей врятував від голодної смерті. Якщо б він цього не зробив, то там зовсім нікого б не залишилося.

Хутір у нас хоч і був невеликий - дворів 50-80. Померло десь половина. Одні від голоду, інші від отієї куті. У кого була корова, то ті якось жили, хоч і пухли, але не дуже. А в кого не було, то були майже приречені.

Дивишся, вже йде, мов істукан - пухлий, страшний, ледь ноги тягне. Ховати померлих і не ховали: ледь-ледь вигребуть ямку, засиплють землею, щоб хоч мухи не роїлися. Отакий був голод!

На хуторі, крім колгоспу, нічого не було. У Сумах був цукровий завод, а це ж кілометрів за тридцять. Хто ж туди буде ходити? Люди тоді все-таки трималися свого куреня, щоб не бродити.

Та й де було діватися? Багато повтікало на Донбас. Багато повтікало...

Коли ото голова дав людям хліба, то вже його ніхто не забирав. Тоді вже хутр почав трохи заживати. Ну й що? Була вже зборка врожаю. Там снопи в'язали, не гребли. Косили вручну. У колгоспі лише наприкінці року, скільки у кого було трудоднів, на них по 20 чи по 15 копійок давали.

Але ж які податки були?! Яйця давай, шерсть, давай, молоко, масло. Є корова, чи нема, а все одно - віддай. З'явилося масло в магазинах, то деякі люди купували та віддавали, щоб швидше виплатити.

Було, маєш порося - не маєш права заколоти його, як належить - зніми шкуру та здай. То люди робили так: тільки порося трохи підросте, залізуть у льох і там обсмалюють, щоб шкуру не знімати, бо якщо зніми, то що ж залишиться?

Пізніше молодь почала вже масово завербовуватися до міст, а колгосп занепадав. Мене в 1939 році забрали на Донбас. А 1947 року голод був і на Донбасі. Ну, тут хоч 200-300 грам хліба давали, а в колгоспах нічого не давали.

Я вже на шахті працювала. Було тітка пише (бо мати померла), що на батьківщині робиться, а я зберу посилку та вишлю. Тоді й тітка переїхала до Лебедина, а там у містечку, легше було прогодуватися.

Отаке я бачила. Тепер коли дивлюся, що по телевізору дехто каже, що голоду не було, мені аж плакати хочеться. Пригадую того діда з нашого хутора... Як же це так - "не було"?


My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх