,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Українці. Антін Кравс
  • 28 августа 2011 |
  • 17:08 |
  • bayard |
  • Просмотров: 1689
  • |
  • Комментарии: 10
  • |
0
«Усі знають, що війни виникають лише через політичні відносини між урядами та між народами; але зазвичай уявляють собі справу так, начебто з початком війни ці відносини припиняються і настає геть інше становище, підпорядковане лише своїм особливим законам. Ми стверджуємо навпаки: війна є не що інше, як продовження політичних відносин із застосуванням інших засобів».

Це слова з книги «Про війну» німецького генерала та військового теоретика Карла фон Клаузевіца, опублікованої за 90 років до описуваних тут подій. Антон Денікін і Симон Петлюра знехтували пророцтвом фон Клаузевіца і програли — кожний окремо — власну політику.
Парад Київської групи військ ЗСПР 1 вересня 1919 року на Хрещатику. Парад приймає командувач Добровольчої армії генерал-лейтенант Володимир Зинов’євич Май-Маєвський, попереду ліворуч — командувач Київської групи, генерал-лейтенант Микола Емільович Бредов

Парад Київської групи військ ЗСПР 1 вересня 1919 року на Хрещатику. Парад приймає командувач Добровольчої армії генерал-лейтенант Володимир Зинов’євич Май-Маєвський, попереду ліворуч — командувач Київської групи, генерал-лейтенант Микола Емільович Бредов

У ніч із 30 на 31 серпня 1919 року частини ударної Київської групи військ Об’єднаної діючої армії Української Народної Республіки звільнили Київ, а в ніч із 31 серпня на 1 вересня змушені були поступитися містом групі військ генерал-лейтенанта Миколи Бредова, підрозділу Збройних сил півдня Росії (ЗСПР), якими командував генерал-лейтенант Антон Іванович Денікін. Про те, чому так сталося і що відбулося тоді в Києві, — розказано в цій статті. Це один із найяскравіших прикладів того, як особисті амбіції політиків знищують плоди праці й зусиль, досягнуті кров’ю і смертю багатьох людей.
Тяганина


Об’єднана армія УНР розгорнула влітку 1919 року стратегічну операцію, метою якої була поразка 12-ї і 14-ї армій червоних, звільнення Києва й Одеси та вихід до Чорного моря.

Військами, націленими на Київський укріплений район, командував генерал Антон Кравс. Керівництво фронтом здійснював головний отаман Симон Петлюра. 22 серпня ударна група Антона Кравса, у складі трьох галицьких корпусів і запорожців, підійшла з південного заходу на відстань 40 км до Києва.

А тим часом із півдня обома берегами Дніпpa рухалася до Києва група військ ЗСПР під командуванням генерал-лейтенанта Миколи Бредова. Політично взаємини між командувачем ЗСПР Антоном Денікіним й отаманом УНР встановлені не були. Петлюра неодноразово намагався це зробити, але Антон Денікін Наддніпрянської армії УНР не визнавав, як і самої держави УНР, — він стояв за єдину і неподільну Росію. Зіткнення між ними було неминуче, і стурбований цим генерал Антон Кравс ще 21 серпня послав відповідний запит у штаб головному отаману.

23 серпня на ім’я Кравса прийшла відповідь, яка ошелешила галицького генерала:

«На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить триматися до дальшого розпорядження слідуючих норм:

1. Належить безумовно не вдаватися в ворожу акцію;

2. Пропонувати військам Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які вже в наших руках;

3. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти нашого руху;

4. Докласти усіх зусиль, шоб докладно розвідати організацію, стан війська, завдання, моральний настрій, озброєння та одяг і амуніцію армії Денікіна».



Таким чином, єдиним виходом для Антона Кравса було звільнення Києва до того моменту, як його частини ввійдуть у безпосередній контакт із частинами ЗСПР, тобто атакувати 12-ту Червону армію, не чекаючи підходу частин 1-го Галицького корпусу полковника Осипа Микитки. Сил у Кравса було достатньо.

Генерал-майор, командир 1-ї зведеної гвардійської бригади Збройних сил півдня Росії, 1919 р. Максиміліан барон фон Штакельберг

Лівим берегом Дніпра одночасно наступала група генерала Бредова на чолі з 1-ю гвардійською піхотною бригадою генерал-майора Максиміліана Штакельберга, маючи авангардом 2-й зведений гвардійський піхотний полк полковника Стесселя. У Білій Церкві стояли запорожці полковника Сальського, підкріплені повстанцями отамана Зеленого. Отаман міг вчинити опір денікінцям, бо не входив до складу регулярних частин армії УНР, і тоді збройний конфлікт був би неминучим.
Командувач Галицькою армією у 1919 році генерал чотар ЗУНР Мирон Тарнавський

Командувач Галицькою армією у 1919 році генерал чотар ЗУНР Мирон Тарнавський

Кравс дав запит у Фастів, де знаходився його безпосередній начальник, генерал Мирон Тарнавський, і передав йому план операції, призначеної на 25 серпня. Але Тарнавський, який безпосередньо підпорядковувався штабу головного отамана, питання сам вирішити не міг і надіслав запит у Кам’янець-Подільський. Поки у штабі Петлюри готували відповідь, трапилося саме те, чого побоювався Антон Кравс.

25 серпня о 16.00 телеграфіст викликав генерала в апаратну, і той дізнався від полковника Сальського, що Запорізька група ввійшла в контакт із авангардом 2-ї Терської пластунської окремої бригади Кавказької армії. Знову Антон Кравс звернувся до Мирона Тарнавського по дозвіл послати депутацію на переговори з денікінцями, щоб не вийшло так, ніби представники Галицької армії за спиною головного отамана ведуть сепаратні переговори з представниками Кавказької армії ЗСПР. Це загрожувало певними наслідками, адже відносини між головним отаманом Петлюрою і диктатором ЗУНР Петрушевичем були дуже натягнутими. Тим часом терські козаки Кавказької армії ЗСПР уже входили до Білої Церкви.

А у Фастові сиділа делегація УНР на чолі з генералом Михайлом Омеляновичем-Павленком, призначена для переговорів із представниками Денікіна, але останній відмовлявся її приймати і погрожував повісити колишнього генерала російської армії за порушення присяги, якщо той з’явиться в розташуванні російських військ ЗСПР.

Відповіді від Тарнавського все не було. Генерал зв’язався з диктатором Петрушевичем і запитав: «Що робити?». Диктатору довелося звернутися до головного отамана: знаючи хворобливу підозрілість Петлюри, він хотів уникнути політичного конфлікту. Антон Кравс прочекав майже всю ніч. Вже світало, коли о 4.00 26 серпня надійшла відповідь від начальства: «Переговори починати». Таким чином, політики забрали у галицького генерала можливість звільнити Київ на два дні раніше і підготуватися до зустрічі з денікінцями.


Провал переговорів


Переговори почалися о 21.00 26 серпня. Хоч як намагалися галичани, їм не вдалося пом’якшити терського полковника — на його боці була сила. Умови поставили такі: Запорізька група Наддніпрянської армії УНР залишає Білу Церкву і відходить на північ. Терська бригада призупиняє свій рух. Домовленість набуває чинності о 6.00 27 серпня 1919 року.

Це був перший переговорний контакт між ЗСПР і ЗУНР. У Фастові сидів на телефоні генерал Омелянович-Павленко, а у Вінниці, в апаратній, — головний отаман Симон Петлюра, сподіваючись, що галичани зможуть домовитися на обмін більш представницькими делегаціями.

Уранці 27 серпня Петлюра був уже в розташуванні 3-го Галицького корпусу в районі позицій 8-ї Самбірської бригади. Туди ж прибув і генерал Антон Кравс. Час минав. Нарешті, о 5.00 27 серпня з апаратної прийшов ад’ютант і доповів головному отаману, що домовленість санкціоновано, і 2-га Терська пластунська бригада увійшла до Білої Церкви. Запорізька група відійшла, але отаман Зелений зі своїми повстанцями зайняв демаркаційну лінію між денікінцями і галичанами. Що ж стосується продовження переговорів на вищому рівні — тут було відмовлено навідріз. Так померла надія Симона Петлюри на можливість військово-політичного врегулювання взаємовідносин між УНР і ЗСПР. Відклавши убік телеграму, головний отаман запросив до себе генерала Антона Кравса.

Генерал доповів обстановку, вказав на згаяний час і поскаржився на недомовленість із командуванням ЗСПР, бо тепер не виключалося, що він і Бредов неодмінно зустрінуться в Києві, і як розвиватимуться події, він не знає. Петлюра кинув: «Тримайтеся на своїх позиціях, але не стріляйте», — і надовго замовк. Він задумливо дивився у вікно, а коли генерал зробив нетерплячий жест, сказав: «Я направлю на них Ангела й Зеленого». Кравс поклонився і вийшов. Невеселі думки роїлися в нього в голові: виходило, що він тепер сам за все відповідатиме.


Взяття Києва


А тим часом денікінці йшли на північ лівим берегом Дніпра, і жодних домовленостей із ними Кравс не мав. Генерал-майор Штакельберг захопив Пирятин і йшов на Бориспіль і Дарницю, майже не зустрічаючи опору з боку Червоної армії. День 27 серпня вже хилився до вечора, коли Антон Кравс віддав наказ про наступ, адже було просто необхідно звільнити Київ раніше, ніж Штакельберг підійде до Борисполя. Однак Кравсу була необхідна санкція штабу головного отамана в Кам’янці-Подільському, що надійшла тільки о 22.00. У телеграмі заборонялося наступати до прибуття 1-го корпусу полковника Осипа Микитки, а також повідомлялося, що в ніч із 30-го на 31-ше в розташування прибуде делегація УНР на чолі з Омеляновичем-Павленком. Петлюра, припускаючи, що Кравсу доведеться зіткнутися в Києві з представниками ЗСПР, сподівався: його делегація також зможе з ними зустрітися і вирішити політичні питання взаємодії.

Уранці 28 серпня Кравс отримав повідомлення від полковника Микитки, що його частини вже за кілька кілометрів від Ірпеня, а сам він буде у штабі Кравса надвечір — ще один день втрачено. Генерал направив наказ запорожцям: увійти в контакт із повстанцями Зеленого, отаману бути готовим, форсувавши Дніпро, кидком зайняти Дарницю і тримати її, відбиваючи всі атаки Штакельберга. (Отаман міг собі дозволити стріляти по денікінцях, бо не входив до складу регулярної армії.) І наказ комбригу 8-ї Самбірської бригади: ввійти в контакт із повстанцями отамана Ангела, щоб ангелівці прикрили тил і правий фланг бригади з боку терських козаків.


О 21.00 на командний пункт Кравса прибув полковник Осип Микитка і почалася військова рада. Начштабу 3-го корпусу отаман Вільгельм Лобковець оголосив наказ про наступ наступного дня, 29 серпня. Головний удар силами 3-го Галицького корпусу з південного заходу мав відтягнути на себе основні сили противника з Київського укріпрайону, а Запорізька група — прикрити його правий фланг від можливого удару з боку терських пластунів. Поки частини 12-ї армії червоних будуть скуті боєм із 3-м Галицьким корпусом, 1-й корпус Осипа Микитки має завдати удару на оголеній противником ділянці біля Святошина й увірватися до Києва, а отаман Зелений — переправитися через Дніпро і зайняти Дарницю. Отамана повинна підтримати 7-ма Запорізька дивізія. Після звільнення столиці всі частини групи повинні на 5.00 31 серпня виділити по одному батальйону й одній батареї для участі у святковій зустрічі головного отамана та параді на Хрещатику. На звільнення Києва виділявся один день: усе було розраховано до найменших дрібниць.

Однак о 5.00 29 серпня командування Червоної армії завдало удару по корпусу Кравса. Бій тривав цілий день, але надвечір противник, втративши багато вбитими і пораненими, видихся. Другий ударний батальйон 8-ї Самбірської бригади на чолі з отаманом Осипом Станимиром ударив у багнети у фланг атакуючій бригаді, противник не витримав удару й побіг. Зовсім несподівано Станимир отримав вогневу підтримку від бронепоїзда, на якому курсував фронтом головний отаман. Петлюра стояв у відкритій гарматній башті й у бінокль дивився на атаку батальйону. Ввечері того ж дня Кравс одержав телеграму, у якій головний отаман просив, щоб батальйон, атаку якого він спостерігав, був представлений на параді разом зі своїм командиром.

А на південний схід від Глевахи стояв на смерть зі своїми запорожцями генштабу полковник Володимир Сальський, не даючи можливості вдарити у фланг і тил 2-й Коломийській і 8-й Самбірській бригадам.

Тим часом 1-й Галицький корпус несподівано вдарив по обороні противника і, прорвавши її, вийшов до Ірпеня. Противник, як і припускав Кравс, не встиг перекинути підкріплення до Ірпеня.

О 6.00 30 серпня 6-та Равська бригада 1-го Галицького корпусу вийшла на Петропавлівську Борщагівку, а 5-та Сокальська звільнила Боярку. Зрозумівши, що тепер необхідно рятуватися, противник кинувся до мостів через Дніпро і на північ правим берегом Дніпра.

Саме в цей момент генштабу полковник Сальський зробив свою першу помилку: він не вдарив правим берегом Дніпра на північ, не звільнив Дарницю і не пішов на Бориспіль на допомогу отаману Зеленому. У результаті Бориспіль захопив авангард полковника Стесселя. Це обумовило захоплення Києва денікінцями надвечір 31 серпня.

Першою прорвалася через Деміївку (тепер тут деміївський базар) 2-га Коломийська бригада, що підійшла до переправ через Дніпро вже о 21.00 30 серпня, але в Дарницю не потрапила, адже всі були впевнені, що там уже запорожці. Отримавши повідомлення комбрига, Кравс наказав: «Захопити мости, денікінців не пускати до Києва, але не стріляти».

30 серпня о 22.00 Київ був повністю в руках української армії. Осип Микитка, прийнявши на себе комендантство, брав під охорону всі найважливіші об’єкти міста. Так, у клопотах, минула ніч.


Хто ж узяв Київ?


Командир 2-го ударного батальйону Осип Станимир одержав наказ: о 5.00 наступного дня бути на майдані перед Київським вокзалом, де базуватиметься зведена бригада галичан для урочистої зустрічі головного отамана та наступної участі в параді.

О 7.00 на вокзальну площу прискакав на змиленому коні поручик Антон Тарнавський із 2-ї Коломийської бригади і доповів полковнику Вольфу про те, що денікінці, захопивши Дарницю, зосередилися на лівому березі Дніпра біля розвідного моста і спускають на воду човни, готуючись до переправи. Полковник Вольф вирушив на телеграф: треба було доповісти про це Кравсу і головному отаману, який мав був прибути до Києва о 9.30 на парад.

О 10.00 полковник Вольф одержав телеграму від генерала Кравса: парад скасувати, денікінців на правий берег не пускати, але не стріляти. Мости має захищати 7-ма Запорізька дивізія полковника Осмоловського. Але, як з’ясувалося пізніше, запорожці були у Василькові й чепурилися для участі в параді. Tоді полковник Вольф вирішив направити батальйон Осипа Станимира на Думську площу для охорони центру міста, інші бригади зосередити біля мостів через Дніпро і не давати денікінцям переправлятися на правий берег і в місто.

Станимир зі своїми стрільцями пройшов на Бибиківський бульвар (бульвар Шевченка) та вийшов на Софійський майдан. Там були юрби народу, жовто-блакитні прапори, море квітів і веселі пісні: місто зустрічало своїх визволителів. Сотника зняли з коня і понесли на руках до дверей Київської міської думи. Він подякував людям і, піднявшись на другий поверх, вийшов на балкон, на якому вже майоріли два українських національних прапора. Станимир наказав там само укріпити і стяг свого батальйону. Для охорони площі на балкон викотили три кулемети, а у вікна першого поверху виставили ще дев’ять. А на майдані юрба кричала: «Слава Україні!».

Об 11.00 у юрбі на майдані почали з’являтися озброєні люди, денікінські солдати й офіцери, а з боку Купецького саду пройшов на рисях ряд терських козаків: судячи з усього, денікінці вже перейшли мости і з’явилися в місті.

Окрім українських із балконів подекуди звисали й російські трибарвні прапори. У народу помалу складалося враження, що Київ спільно звільнили українські та російські війська.

Тим часом на вокзальну площу прибув командир 1-го корпусу полковник Осип Микитка. Удвох із Вольфом вони спробували осмислити обстановку і взяти ситуацію під контроль, але було вже пізно. Денікінці, переправившись через Дніпро, повністю зайняли Печерськ, їхній штаб розмістився біля жіночої гімназії.

О 14.00 у залі чекання 1-го класу Київського вокзалу, де розмістився штаб галичан, пролунав телефонний дзвінок: Осип Станимир повідомив, що члени Київської міської думи просять приїхати старшого начальника галичан і прояснити ситуацію. Зрозумівши, що становище дуже заплутане, Осип Микитка вирішив їхати в Думу і «викручуватися» до прибуття генерала Кравса, поїзд якого вже затримувався на п’ять годин.

Через кілька хвилин після того, як поїхав Осип Микитка і майдан спорожнів — залишився тільки взвод кавалерії для зустрічі генерала Кравса, — туди прибув командир Запорізької групи, генштабу полковник Володимир Сальський із полком «Чорних запорожців» для участі в параді. І це замість того, щоб ще вранці цього дня закрити мости на Дніпрі для денікінців!

О 15.00 на перон Київського вокзалу прибув поїзд Антона Кравса. Командувача групою ознайомили зі станом справ у Києві. Генерал Кравс визначив склад делегації для зустрічі з генералом Бредовим. Полковник Сальський почувався скривдженим через те, що його не включили до складу делегації. Кравс нагадав йому, що денікінці вестимуть переговори лише з галичанами й тут не до амбіцій, головне — досягти хоч якогось результату. Але Сальський не приховував образи. Стримуючи себе, він попросив генерала Кравса дозволити пройти Хрещатиком його 7-й Запорізькій дивізії. Генерал, махнувши рукою, дозволив — і це була непоправна помилка.

Тим часом під’їхав автомобіль зі Станимиром. У нього сіли генерал, його штаб і ад’ютанти. Машина спустилася на Хрещатик, і з юрби у бік Антона Кравса полетіли букети квітів. Однак генерал побачив у святковій юрбі і російські трибарвні прапори. Він подумав, що було б непогано під час переговорів із Миколою Бредовим використати чинник єдності київського населення, яке святкувало разом звільнення від більшовиків.


О 16.00 автомобіль Кравса вже повертав на Думську площу, і його конвой розчищав дорогу до парадного під’їзду. І раптом, мов за командою, голови всіх, хто стояв на площі, разом повернулися у бік вулиці Інститутської. Нею в бік Хрещатика їхав пристаркуватий російський генерал на низькорослому коні. Він був у орденах й еполетах і в правій руці тримав трибарвний російський прапор. За ним урочисто ступали три священики в золочених ризах, слідом рухалися кілька рядів церковного хору, спів якого й привернув увагу натовпу. Замикав процесію кінний конвой козаків у червоних черкесках. Народ давав дорогу, і процесія повільно, але неухильно наближалася до парадного входу міської Думи, випереджаючи кортеж генерала Кравса, який прямував туди ж. Вони повинні були неодмінно зустрітися.

У цей же час до Київського вокзалу підходив поїзд. Біля вікна одного з вагонів стояв командувач армією ЗУНР Мирон Тарнавський. Він їхав на парад, ще не знаючи, що його скасовано. На привокзальну площу подали два автомобілі, вивантажені з поїзда. Коли кортеж досяг пам’ятника графу Бобринському (тепер тут пам’ятник Щорсу), на нього налетів взвод галицької кінноти. Генерал вийшов із машини, і офіцер-кавалерист доповів: «Денікінці йдуть!». Тарнавський і його штаб, завернувши автомобілі, вирушили на вокзал, повантажилися в поїзд і відбули у свою ставку, до Вінниці, щоб підготувати армію до всіх можливих несподіванок.

Було 16.20, коли процесія на чолі з російським генералом добралася до парадного входу в Думу. Російський генерал із прапором у руці пішов до дверей, але вартовий, галицький стрілець, перепинив йому шлях. Антон Кравс швидко вийшов із машини і рушив назустріч російському генералу, відсалютував йому і запросив пройти в Думу. Узявши старого під руку, допоміг піднятися на другий поверх, де вже сиділи члени міської Думи, серед яких майже три чверті — росіяни. Побачивши галицького та російського генералів, які входили до залу рука об руку, всі підвелися, пролунали оплески — це було сприйнято як єдність української та російської зброї в боротьбі проти більшовиків. Саме на це розраховував Антон Кравс. Тепер російський генерал у нього в руках, а члени міської Думи — його союзники. Коли всі сіли на приготовлені місця, Кравс представився. У відповідь представився російський генерал, назвавшись Максиміліаном фон Штакельбергом, командиром 1-ї зведеної гвардійської бригади групи генерал-лейтенанта Бредова.

Раптом увійшов комбриг 2-ї Коломийської бригади отаман Віменталь і голосно доповів генералу Кравсу, що денікінці порушили прийняту раніше домовленість і за наказом полковника Стесселя, підлеглого Штакельбергу, повністю роззброїли й узяли під варту другий курінь, який охороняв Ланцюговий міст через Дніпро. Все це, із метою конспірації, було сказано німецькою мовою, якою у Галицькій армії користувалися поряд з українською. Віменталь не знав, що Штакельберг був остзейським бароном (естонцем) і чудово знав німецьку. І з того, як він змінився в обличчі й почервонів, Антон Кравс зрозумів, що доля знову дає йому козир у руки. Він звернувся до Максиміліана Штакельберга на найчистішому баварському діалекті з докором: як між солдатами, що воюють за лицарськими правилами, могло статися порушення домовленості? Штакельберг попросив покликати начальника конвою і наказав йому негайно звільнити галичан, повернути їм зброю й надалі обходитися з ними як із союзниками.

Оскільки ці переговори велися німецькою мовою, деякі сучасні історики зробили й опублікували свої висновки:

«Командувачі обох армійських угруповань противників вирушили в міську Думу, де і зустрілися для... переговорів. Обидва вони виявилися... німцями. Українським угрупованням командував австрієць, генерал-хорунжий Антон Краус, білогвардійським — генерал-лейтенант російської армії німецького походження Микола... фон Бредов... Цим фактом були вражені не лише кияни, а й бійці обох армій. Жартували, що два німці німецькою мовою вирішували долю слов’янського Києва» — пише Я.Тинченко у книзі «Біла гвардія Михайла Булгакова».


Фатальний
російський прапор


А ми повернімося до викладу достовірних історичних фактів. Почалися переговори по суті проблеми, і Антон Кравс, щоб уникнути непорозумінь, запропонував усі частини Штакельберга вивести з центру міста і провести демаркаційну лінію. А остаточний статус обох військ буде визначено під час переговорів Кравса з Бредовим, коли той прибуде до Києва. Штакельберг погодився, але, нахилившись до Кравса, тихо попросив його німецькою мовою дозволити вивісити на балконі поруч з українськими і російський прапор. Кравс дав свою згоду, «щоб заспокоїти російську частину населення міста», — це давало чергову підставу для чуток, які вже ширилися містом, що українці та росіяни — союзники в боротьбі проти більшовиків. Бредову і Денікіну тепер буде дуже складно виступити проти української армії, і саме цього хотів досягти Симон Васильович Петлюра.

Штакельберг мав їхати у свій штаб і поінформувати про все Бредова, а Кравс — через якийсь час прибути до Бредова на переговори. Обидві сторони були задоволені виконаною роботою. Та Кравс забув про Сальського. А той уже дістався Хрещатика.

На Думській площі почалося братання росіян з українцями, стрільців із денікінцями, і народ, зрозумівши, що головна дія минула, потихеньку розходився по домівках.

Вийшовши о 16.50 із парадного входу Думи, Кравс відсалютував Штакельбергу. Той сів на коня і рушив Інститутською з усім своїм кортежем на Печерськ. Кравсу подали автомобіль, він разом зі своїми офіцерами поїхав на Хрещатик.

Те, що сталося потім, очевидці описують по-різному.

Командир запорожців Володимир Сальський, побачивши на Думі російський прапор, вигукнув приблизно таке: «Перед московським прапором не будемо парадувати!» Потім послав командира свого конвою сотника Божка з козаками до Думи, один козак піднявся на балкон, зламав древко російського прапора і скинув його сотнику Божку, який проскакав крізь натовп і кинув полотнище під копита коня полковника Сальського.

Кравс і Станимир не бачили цього неподобства. У мемуарах вони пишуть, що хтось зірвав прапор із балкона, кинув униз, і українці пошматували його.

За третьою версією, коли козаки пішли на приступ Думи, вимагаючи зняти прапор, один із галичан, щоб не доводити справу до кровопролиття, сам відчепив древко від балкона і скинув прапор запорожцям.

Однак це було вже після того, як генерал, побачивши на Хрещатику Сальського, просив полковника заспокоїти своє воїнство і пояснив йому ситуацію. Щоб полестити зарозумілому й амбітному Сальському, Кравс одразу призначив його комендантом Києва. Поки полковник розмірковував, що на це відповісти, генерал сів у авто й поїхав на побачення з генерал-лейтенантом Бредовим.

Такий незначний, здавалося б, епізод із прапором перекреслив геть усе, про що домовився Кравс із Штакельбергом. Однак генерал ще не знав про це. Не знав і Станимир, який повертався в Думу, коли над майданом прогриміла кулеметна черга і просвистіли кулі, луною озвався моторошний лемент сотень людей. Кравс почув кулемет, коли автомобіль порівнявся з пам’ятником Олександру ІІІ (це навпроти готелю «Дніпро»), і цієї миті під його машину хтось кинув ручну гранату. Від вибуху на бруківку вилетів ад’ютант Кравса, та шофер не розгубився, й автомобіль помчав по Царській (тепер Грушевського) на Печерськ. Натворивши стільки дурниць, Володимир Сальський благополучно вивів свою колону геть.


Кравс і Бредов
за столом переговорів


Кравс їхав до Бредова, не знаючи про те, що сталося. На перехресті Олександрівської (Грушевського) та Садової його затримав денікінський кінний патруль. Генерал назвався, і його пропустили. Було 17.50. Кравс в аудієнц-залі 5-ї гімназії, його просять зачекати десять хвилин. О 18.00 до залу входить генерал-лейтенант Микола Бредов зі своїм штабом, але Штакельберга серед почту командувача Київською групою ЗСПР немає. Усі розсідаються в крісла.

Переговори почалися словами Кравса про те, що Київ звільнила Галицька армія, яка, як і денікінці, воює проти спільного ворога. Бредов відповів: «Киев — мать городов русских и украинским никогда не был и не будет!» Переговори зайшли в глухий кут. Усвідомивши це, Кравс підвівся, витяг свого пістолета з кобури і, подаючи його Бредову, сказав, що коли із ним розмовляють як із переможеним, він змушений вважати себе бранцем і тому віддає зброю тому, хто вважає себе переможцем. Розлютований Бредов вибіг із залу. За ним пішов і його штаб. Галичани залишилися самі. Час минав, денікінські патрулі роззброювали галичан, користуючись своєю чисельною перевагою і тим, що стрільці виконували наказ головного отамана «не стріляти». Коли Бредов повернувся до залу, два батальйони, у тому числі й ударний батальйон 8-ї Самбірської бригади, уже були роззброєні і перевезені до Дарниці, у денікінський табір для військовополонених. До всіх ешелонів станції Київ-Товарний була приставлена денікінська охорона, на трьох бронепоїздах, покинутих червоними, були вже денікінські команди. Київ був повністю у руках денікінців.

О 22.00 генерал-лейтенант Микола Бредов увійшов до залу і сказав, що готовий продовжувати переговори. Перша його пропозиція: Галицька армія повинна скласти зброю. Кравс відмовляється. Друга пропозиція: продовжити спільну боротьбу проти більшовиків у складі ЗСПР. Кравс відмовляється. Повисла тиша, і її порушив Кравс.

Він запропонував:

1. Бредов погоджується вести переговори про спільну боротьбу з більшовиками з Омеляновичем-Павленком, тобто з делегацією, що представляла УНР, — чого так довго домагався головний отаман;

2. Бредов погоджується визнати Галицьку армію регулярною екстериторіальною армією, генерал Кравс визнає Збройні сили півдня Росії територіальними та регулярними військами;

3. Галицька армія покидає Київ і зупиняється на визначеній обома сторонами демаркаційній лінії;

4. На встановленій демаркаційній лінії починаються переговори про можливу спільну бойову операцію проти Червоної армії;

5. Всі захоплені солдати й офіцери Галицької армії звільняються, все захоплене майно Галицької армії повертається;

6. Для координації дій у Галицькій і Добровольчій арміях залишаються представники кожної зі сторін.

Більшого Кравс від Бредова домогтися не зміг. Добровольцям залишилися всі трофеї, захоплені галичанами в Києві на станції Київ-Товарний. Та головне, Кравс урятував свою армію від полону і домовився, що генерал-лейтенант Бредов прийме делегацію Омеляновича-Павленка.

Настало 1 вересня. Час 2.30. Переговори закінчилися. Тим часом сотник Осип Станимир у подертому обмундируванні і без зброї, загубивши свій батальйон і двічі втікши від терських козаків, устиг добратися до Київського пасажирського вокзалу і попередити командира 1-го корпусу Осипа Микитку про те, що сталося в місті. Полковник Микитка наказує штабу та своїй охороні вантажитися в ешелон. Тільки-но ешелон відходить від перону, туди вриваються денікінці, гримлять постріли, цокоче кулемет, але паровоз проривається біля стрілки, і штаб 1-го корпусу о 6.00. прибуває до Фастова. На пероні його зустрічає генерал Михайло Омелянович-Павленко. Полковник Микитка розповідає йому про події 31 серпня в Києві. Вони ще не знали про домовленість Кравса із Бредовим...

О 3.00 Кравс на автомобілі Бредова й у супроводі конвою кінних терських козаків приїхав на вокзал. Там його зустрів начальник штабу отаман Вільгельм Лобковець і полковник ЗСПР Стессель. Начштабу доповів, що зміг зв’язатися з Мироном Тарнавським і той передав, що віддав наказ про відхід Галицької армії в район Фастова. Потім підрахували втрати і з’ясувалося, що в полоні опинилися два батальйони: 2-й батальйон 8-ї Самбірської бригади і 2-й батальйон 2-ї Коломийськой бригади. Кравс відразу наказав своєму начштабу скласти телеграму в штаб Бредова, щоб, відповідно до домовленості, обидва батальйони зі зброєю та спорядженням були відпущені в розташування Галицької армії.


Епілог

Генерал Антон Кравс і генерал-лейтенант Микола Бредов більше не зустрічалися, але Штакельберга галицький генерал зустрів ще раз. Коли Галицька армія змушена була перейти на бік більшовиків — а більшовики генералів не прощали — Антон Кравс удавав хворого, жив на квартирі євангелістського пастора і харчувався в офіцерській їдальні. Якось у другій половині квітня 1920 року пастор, із яким генерал грав у шахи, запитав, чи не хотів би він зустрітися з одним цікавим для нього і знайомим йому паном. Кравс погодився, і пастор відвів генерала до сусідньої кімнати. Там Кравс побачив барона Максиміліана фон Штакельберга.

Як згадував Кравс, зустріч була дуже сердечною, багато згадували. Обидва, галичанин й естонець, зійшлися на тому, «що в нещасті завинив генерал Бредов, який грубо переступив свої уповноваження». Штакельберг попросив Кравса допомогти йому добратися до Одеси, а звідти він сам спробує потрапити на батьківщину, в Естонію, що на той час уже була республікою з демократичним ладом. Кравс погодився і наказав у канцелярії 3-ї бригади ЧУГА виготовити документи на інше прізвище і на посаду військового ветеринара, який прямує до Одеси для одержання медикаментів. Вони дуже тепло попрощалися, і більше Кравс із ним не зустрічався. 1924 року Антон Кравс переїхав до Відня, помер у листопаді 1945 р.

Кравс не писав у мемуарах, чи бачився він із Симоном Петлюрою після київської трагедії, чи доповідав він про те, як Сальський провалив усю задуману ним операцію. Такої інформації мемуари Кравса взагалі не містять, це був дійсно лицар без страху і докору.

Петлюра зняв Сальського з корпусу, віддав запорожців під командування генерала Михайла Омеляновича-Павленка, а Сальський у листопаді одержав звання генерал-хорунжого і був призначений... військовим міністром УНР. На цій посаді він пробув до червня 1920 року. Потім обіймав її з 1922 до 1940 року. Помер 5 жовтня того ж року.

Амбіції Сальського та Бредова були незначні порівняно з амбіціями Петлюри й Денікіна, але саме їхні політичні прорахунки і відсутність компромісу призвели до краху УНР та загибелі ЗСПР.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх