,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Подвиги козаків-пластунів
  • 19 августа 2011 |
  • 18:08 |
  • bayard |
  • Просмотров: 5391
  • |
  • Комментарии: 11
  • |
0
У козаків-пластунів міг існувати культ росомах. Самі пластуни образно тлумачили назву свого бойового мистецтва як: "вовча паща, лисячий хвіст". Ця характеристика ідеально підходить саме до росомахи, яка відрізняється як своєю смертоносною хваткою, так і вмінням майстерно замітати сліди. А те, що саме пластуни зберегли найархаїчніші військові знання і традиції, не підлягає сумніву. Вони найдовше зберегли в себе традиційну запорізьку зачіску чуприну (оселедець), котра була відзнакою арійських воїнів ще 20 тисяч років тому. Ще в середині XIX ст. кавказькі верховинці, котрим вдавалося захопити в полон чорноморського пластуна, змушені були відрізати чуприну, інакше його ніхто не хотів купувати (пластуни відмовлялися працювати і завжди ухитрялися втекти з полону).

Така традиція зберігалась ще від Запорізької Січі. Так, у документах згадується запорожець Левко Товариш Пластунівського куреня, який 1694 року утік з Очаківської неволі, куди потрапив під час морського походу отамана Якова Чалого. Пізніше він героїчно загинув під час сутички з московським ратними людьми, коли вони підступно напали на запорожців фортеці Тавані 15 серпня 1699 року. А серед кубанських козаків звичай носіння козацької чубрини проіснував, незважаючи на царські заборон навіть до часів Першої світової війни. Під час визвольних змагань ця давня арійська військова зачіска була поширена серед воїнів Української Народної Республіки у Вільному козацтві та у військових частинах Гайдамаків і Запорожців.

Без перебільшення пластунів можна назвати козацьким спецназом. Недаремно ж навіть самі козаки вважали їх якимось втаємниченим орденом, до якого могли запросити тільки обраних.

Пластуни становили серйозну небезпеку для буд якого ворога, бо, на відміну від прийнятої впродовж віків у московській армії практиці завалювання ворогів трупами своїх солдат («бабы новых нарожают!») завжди намагалися воювати грамотно, з розумом, постійно шукаючи нові військові хитрощі. Скажімо, вже у XX ст. з появою нових видів зброї та способів ведення війни пластуни були ініціаторами багатьох нововведень. При атаці з перебіжками пластуни застосовували такий прийом: на ходу розщібали нижні лямки козацького наплічника — "сидора" і при заляганні різким рухом перекидали його через голову перед собою на землю, отримуючи таким чином і захист від куль ворога і зручне опертя для своєї рушниці.

Пластуни практикували і таку хитрість: у сутінках вони підповзали до ворожих траншей, піднімались, давали залп і з криком "Ура!" знову падали. Коли ворог відповідав на зали, вони знову з криком "ура" миттєво кидались до траншеї та рубали ворогів кинджалами".
Між іншим, саме українські козаки ще в XVI ст. подарували Європі вміння копати окопи ("шанці") і воювати в них. Крім того, козаки використовували при обороні окопів прототип пізніших загороджень із колючого дроту: вони обкладали їх "драчами", себто гіллям колючих кущів, і, ховаючись за ними, спокійно відстрілювались від ворога. Ще раніше запорозькі пластуни винайшли внутрішній дашок на шапці, котрий при потребі вивертався назовні і захищав очі розвідника від дощу, снігу та яскравого сонця. Щоб переправитися вбрід через стрімкі гірські ріки з сильною течією, пластуни переходили річки групами, тримаючись за руки. Так вони умудрялися переходити гірські ріки навіть вночі. Вважається, що козацький танець "повзунець" (наприсядки) є витвором саме пластунів. Адже в козаків існувала ще інша назва пластунів — повзуни.

Повзуни — те ж, що й пластуни, — говорить дослідник козацтва Андрій Чайковський у розвідці про Запорізьку Січ. Цікаві згадки про повзунів-пластунів збереглись в українському фольклорі: "Повзун повзе, сімсот голок везе" або "Повзун повзе — на базар голки везе". Але ж, насправді, їжак не повзає, а бігає. Як відомо, в давнину загадки мали вищий сакральний зміст, відігравали важливу роль у ритуалах, відгадування загадок було прерогативою, посвячених. Мабуть, повзун-їжак має якийсь зв'язок з "полізуном". За українськими легендами, "полізун" — казкова істота, велетень, одна рука якого величиною із звичайну людину, він не ходить, а повзає на колінах. Крім того, в дніпровських плавнях водилось безліч гадюк. Недаремно навіть поріг Дніпра "Вільний" мав іншу назву — "Гадючий". Багато гадюк водилася і в степу. Оскільки пластуни змушені були повзати між усякого гаддя, в них були свої ритуали і обереги на випадок зустрічі з гадюкою. Адже, повзучи, пластун мусив її відігнати або знешкодити, до того ж зробити це безшумно, щоб не привернути увагу ворога. їжак у пластунів імовірно грав роль в лікувальних та захисних обрядах проти змій.

Жир і м'ясо їжака здавна використовувались як лікувальні засоби. Вчені дослідили, що організм їжака має надзвичайну опірність до отрути гадюки, навіть ціаніду. Імовірно, що це й стало причиною виникнення сакральної загадки. Крім того, їжак в Україні завжди був символом перемоги над зміями. За народними уявленнями змії володіють магнетичною силою, від їх гіпнотичного погляду, наприклад, жаби чи пташки самі кидаються в роззявлену пащеку плазуна. їжак же в українських віруваннях виступає як переможець зміїних чар: при зустрічі зі змією їжак хапає її за хвіст і згортається у клубок. Змія, намагаючись вкусити їжака, натикається на голки і гине.

Пластуни мали багато секретів, через що навіть серед козаків мали репутацію характерників. Наприклад, вони вміли з осені визначати тривалість та суворість зими, досліджуючи хребти та нутрощі диких кабанів. Але і тут немає ніякої містики, а лише знання законів природи і здоровий глузд. Адже козаки знали, що тварини інтуїтивно відчувають прихід суворої зими і прагнуть нагуляти якомога більше жиру. Про таке ворожіння знали ще у XIX ст. по селах Чернігівщини.

Перед боєм пластуни завжди одягали чисту сорочку. Для багатьох це було дивним і незрозумілим ритуалом. Зокрема, знаменитого козацького отамана Семена Палія за те, що він завжди перед боєм одягав чисту сорочку, народ вважав великим чаклуном. Насправді ж, як довів відомий дослідник козацької медицини Анатолій Пастернак, це був суто практичний захід — щоб було чим перев'язати рану, адже в ті часи бинтів не було, а рани перев'язували сорочкою. Про пластунів також говорили, що вони ловлять кулі голими руками. У козаків існувало повір'я, що ворожу кулю, котра пролетіла коло тебе або впала до ніг, слід було покласти в кишеню на щастя. Такий звичай спостерігався серед пластунів ще під час Першої світової війни. Надамо слово очевидцю тих подій, офіцеру Кубанського козацького війська: "Бій розпочався артилерійською підготовкою. Сам Гулига (знаменитий пластунський генерал командир 2-ї пластунської бригади) в перших лавах. Турецька куля, вдарившись об камінь, біля ніг генерала розплющилася.

— Це до щастя, — весело каже Гулига, підіймає її і кладе в кишеню".
Для непомітної передачі інформації пластуни мали оригінальну систему умовних сигналів. "Досконало наслідуючи і голос птаха, і плач шакалів і крик сови, пластуни при необхідності перегукуються один з одним і тим попереджають про небезпеку. Підкиданням своєї шапки високо в повітря він обманює ворога, що сприймає цей шум в тиші за політ нічного птаха, кількома іскрами від удару кинджалом об кремінь він дає знати про себе товаришу — і горе тоді ворогу, захопленому зненацька". Саме за допомогою цієї системи сигналів захопили запорозькі пластуни Хаджибей під час Очаківської кампанії. "Суворов, каже, послав донців, щоб ті неодмінно спалили Охчибей.

Та у Турка було багато заготовано: сіна, хліба, всілякої всячини. От Донці й пішли; та ба, — побоялись Турка; не зробили нічого. Як його, мовляли, запалить? Турка там сила. Вдень на явну смерть не підеш; а вночі лава обляже округи,— тож страшно; — застукають, — там і капут; понюхали, понюхали, та з чим пішли, з тим і повернулися. Суворов розсердився; — послав їх вдруге,— вони і вдруге теж; він знову втрете — вони і втретє вернулись, нічого не заподіявши. Тоді Суворов, убачивши, що не Донцям утнуть се діло, нарядив Чорноморців.

От Чорноморці, вибравши таку ніч, що ні зги — темнена, хоч око виколи — підійшли ближче, та й послали, скільки там чоловік, розвідати, де, що і як обстоїть; а самі давай збирать помацки сухий бур'ян, щоб те звісно було, де хто знаходиться, давали кресивом примітку. Де який кресне, то й видно. Тобто задля того, щоб не дуже розбродились, та щоб голосу один другому не подавали. Ото як прознали від тих, що посилали розвідувать, в якім місці можна лаву пройти; — кого оставили стерегти коней, а хто в оберемок сухого буряну — та в Очжибей; — якже туди пробрались, попідтикали, під яку тільки можна було стріху сухого бадилля, та як запалили з усіх кінців, то на вдаку, чи в самому пеклі, так клекотить, як там заклекотіло. Все до дна вигоріло; — а Чорноморці живісінькі всі до одного повтікали. Оттоді Суворов і каже: "Ай да ребята, водь маладци, не Донцам чета. Спасибо, удружили".

У російських війнах пластуни відіравали визначну роль як розвідники, або снайпери, що дуже зручно, з-за якогось укриття "просвічували" необережних ворогів. Козацька кмітливість і високе бойове мистецтво завжди допомагали їм виходити переможцями із безнадійних ситуацій. Ось типовий випадок з часів участі чорноморських козаків у війні з персами. Одного разу козаки відбили під час морського походу декілька кержим, частково порожніх, частково з товарами. Сильним подувом вітру одну кержиму під командуванням лейтенанта Опанчина відбило від інших і понесло до ворожого берега. На судні було десять чорноморців, із них ще двоє хворих, і вірменські купці з товарами. З берега їх помітили: близько півтора сотні персів виїхало на вірну здобич. Лейтенант Опанчин пересів з двома матросами в човен, посадив ще чотирьох купців і відплив з ними до нашого бота, котрий був неподалік, а козаків покинув рятуватися як знають. Чорноморці не злякалися, незважаючи на те, що всі вірмени, котрі були на кержимі, залізли під палубу. Першим ділом вони вибрали за старшого Гната Сову. Коли перси викинули на своїх човнах червоний прапор, Сова наказав розпоясати одного вірменина і підняти його пояс щ теж червоного кольору.

Перси відповіли градом куль. Козаки зі своєї сторони вдарили з рушниць: "з умовою: без промаху", причому поклали всіх перських старшин; потім стали вибивати "підстарших панків". Перси зразу притихли; більшість зі страху поховались за борти. Так "вхопивши шилом патоки" повернули вони до берега. — "Ще козацька слава не згинула, — писав Головатий, що вісім чоловік могли дати відчути персам, що в чорноморців за сила!". Радянський підручник про снайперів для учнів суворівських училищ, що вийшов у світ 1948 року у розділі, присвяченому маскуванню, описує вміння запорізьких пластунів маскуватися у невеликих полукіпках пшениці чи жита, одягнувши їх на себе, непомітно підкрадатися до ворога. Особливе захоплення викликає опис вміння козаків маскуватися на голій землі: "Треба запорожцям вивідати, що робиться у турків, а ті на голому піщаному березі, — ніяк не підберешся.

Але запорожець і тут знайдеться. Роздягнеться догола, вимаститься сирою глиною, а потім обкатається з ніг до голови в піску, лише очі блистять, і повзе на берег. Все вивідає, а його жоден турок не помітить". Пластуни стали винахідниками маскувального одягу. Так, отримуючи нову форму, пластуни одразу ж вивалювали її в грязюці — чим брудніше тим краще — "від землі непомітніше". Пізніше таку хитрість використовували й вояки УПА, наприклад, вдягаючи полотняні однострої вони качались в них по галявинах, зарослих чорницями, від чого однострої перетворювались на маскувальні халати. Про бойове мистецтво пластунів писав у книжці "Козаки — історія народу-воїна" (Нью-Йорк, 1945) американський репортер Моріс Гіндус, котрий під час Другої світової війни був у Радянському Союзі та бачив на Кубані старих пластунів. 1944 року, переглядаючи радянські газети, він натрапив на замітку про те, що на Кубані росіяни готують школярів до партизанської війни з німцями й вчать їх, крім усього іншого, повзати "по-пластунськи". Коли ж М. Гіндус питав знайомих росіян, що ж означає слово "по-пластунськи", ніхто не міг йому пояснити.

Відвідавши Кубань, він довідався не тільки про значення цього слова, але й багато подробиць із життя кубанських пластунів. Саме кубанські козаки винайшли і удосконалили повзання та дали йому цю назву: "Вона походить від слова "пласт" — шар землі. Повзати "по-пластунськи" — значить повзати як шар землі, а "пластун" — це козак-піхотинець, який вивчив це уміння. Коли він у цьому спеціаліст, то може годинами повзати або лежати в багні, в болоті, в очереті, в чагарнику чи у високій траві, деколи по шию у воді або в талому снігу, не видаючи своєї присутности, ані не викликаючи підозри у ворога, який тудою тиняється або женеться учвал. Такий вояк є знаменитим розвідувачем і первинним заняттям "пластуна" була розвідка.

З часом козак розвинув свої здібності. Швидко і невидимо, як гадюка, він діставався до ворожого вартового або артилериста і завдавав йому фатального удару. Виглядало це так, наче б це зробив невидимий дух. Такий нечутний і невидимий був "пластун", що той, на кого він напав, навряд чи знав, що сталося.

Граната була улюбленою зброєю "пластуна". Він умів її кидати. Та це не була його єдина зброя. Маючи на собі козацьку "черкеску" (вільний чорний плащ), відомий кавказький капелюх чи козацьку баранячу шапку і чоботи зі свинячої шкіри, він носив, крім прив'язаного до пояса чайника й сухарів, рушницю з загвинченим коротким багнетом і козячий ріг з порохом. Як захований стрілець, повзун, спостережник і підслухач, "пластун" міг проколоти, застрілити або гранатою вбити ворога чи зловити його "арканом" (лясо з кінського волосся). Лежачи як "пласт", він уживав цього ковбойського способу проти вершника, який його атакував, і проти настороженого чи ненастороженого вартового. Він міг задушити свою жертву або взяти її в полон і добути в неї язика, тобто інформацію.

"Пластун", перш за все, був людиною незвичайної сили, витривалости й терпеливости. Він знав самітність і нестаток. Він не лякався пригод і небезпек. Він завжди добре знав, які непередбачені сутички його чекають й як йому тоді боротися. Він завжди був готовий скористатися всім навколо себе: кліматом, тереном, рухом або звуками природи — щоб затакувати ворога, за ним слідкувати, зробити на нього засідку та вхопити його швидко й безшумно, де тільки це можна було зробити. Він тероризував ворога й казав лякатися боліт, ставків, річок, високої трави й кожної топографічної чи ботанічної ситуації, в якій міг діяти цей козацький піхотинець".

Саме пластуни навчили царську армію пити чай (до того був просто окріп) і повзати "по-пластунськи". Адже вони ніколи не пили сирої води, запобігаючи кишковим інфекціям, а пили трав'яні чаї з лепехи (аїру), деревію, звіробою та полину. Щоб розігріти воду, пластуни ухитрялися розпалювати невеликі вогнища навіть у дуплах дерев.
Коли ж їм з різних причин таки доводилося вживати сиру воду, перед тим вони ковтали жменьку вугілля, взятого з багаття (невеликий його запас носив із собою кожен пластун).

Крім того, пластуни мали при собі капшук, в котрому зберігали порошок з сухих трав: полину, материнки, дев'ятисилу (оману), каляндри (кінзи), естрагону (тархуну). Цей порошок додавали до їжі або просто ковтали, що давало прекрасний захист проти інфекційних хвороб. Так, під час Кримської кампанії, за свідченнями сучасників, пластуни виявилися міцнішими і здоровішими не лише від московських солдатів, а й від турків, сарацинів, французів і навіть англійців, котрі мали досвід війни в спекотних колоніях (зокрема в Індії) Ось як описували московські офіцери пластунів, побачивши їх уперше в Севастополі під час Кримської війни: "Військ в Севастополі було мало. Незадовго до першого бомбардування прибули чорноморські пластуни-козаки, у своїх зношених до краю напівазійських костюмах, тобто в чекменях, папахах, шароварах різних кольорів та узорів.

Цей костюм доповнювався личаками і постолами із сирої, невиробленої волячої шкіри. Ми на пластунів мали мало надії, судячи з їхньої малорослості і немолодих уже літ: деякі пластуни мали від 40 до 50 років. З шикуванням вони рішуче не були знайомі, але озброєння мали добре. Словом, і поодинці, і разом пластуни були непоказними. Ми над ними підсміювалися: "Ось іще в Росії яке пряничне військо", — говорили наші доморощені скалозуби... Але пластунам належали перші подвиги з самого дня вступу їх в Севастополь, насмішка наша обернулася проти нас самих".

У Севастопольській кампанії пластуни здійснювали справжні подвиги. Вони так навчилися цілити в ворожих стрільців та артилеристів навіть через маленькі амбразури, що в Севастополі поширилось прислів'я: "Куля слухається пластуна, як вірний пес свого господаря".

Ось типовий приклад їхньої розвідувальної діяльності тих днів: "1855 p., коли відділ союзних військ зайняв укріплену фанагорію, пластуни, що знаходились в передніх рядах, все тривожили залогу цієї малої фортеці удаваними нападами. Близько 20 пластунів підкрадались вночі до самої фанагорії, повзучи два-три кілометри на череві і ліктях через колючий бур'ян, крізь ворожі передні сторожі та залягали перед самими укріпленнями, інколи навіть під амбразурами в корчах і бур'янах на цілий день, котрий пролежували без жодного руху. На слідуючу ніч, коли все утихне в кріпості й сторожі зміняться, на умовний свист вилітали з укриття та зі страшним криком і гамором кидались в амбразури. Перелякані вартові стріляли на трівогу й кричали: "Напад! Штурм! Ворог в кріпості!" Піднімали весь табір і за кілька хвилин стало все військо готове до бою. Сейчас стріляно з усіх гармат і рушниць. Тріскіт від пукаючих гранатів, бомб, ракет і картачів глушив усе. Кулі вривались у землю і бур'яни, шукаючи ворога, котрого вже там не було. Пластуни ж, побивши близьких вартівників, вбігали до найближчого барака то прямо з постелі хапали переляканого офіцера, або навіть заклеймували одну-дві гармати, то й чимдуж поспішали до свойого табору. Стріляння ворогів потрохи стихало.

Раз якось удалось пластунам захопити в полон двох французьких офіцерів. Отаман похвалив пластунів за їх відвагу й сказав жартом, що все приводять йому сині мундири, а йому хотілося б мати й червоні (англійців). П'ять людей пластунів пішло за добичею і не було їх з 5 днів. Кілометр-два проповзли вони на череві, між колючим бур'яном, із великою обережністю проминули ланцюг вартівників. Вдень лежали в бур'янах, вночі повзли дальше. На другий день доповзли в той спосіб аж у самий ворожий табір, де заховались в густому та високому бур'яні, дожидаючи терпеливо добичі.

Дожидали вони в бур'янах ще два дні, остаючи без води й майже без їди, коли не числити трохи сухого хліба, котрий мали в кишенях. За той час проходило коло них багато офіцерів і жовнірів, але вони їх усіх не зачіпали, бо їм треба було червоних мундирів, хоч між переходячими були певно й англійці, але в інших одягах. Вкінці, під вечір другого дня, проходили попри те саме місце, де лежали козаки, два англійці в червоних мундирах. Як дикі коти, кинулись на них пластуни, збили з ніг і заки вони встигнули ще хапатись за зброю, а навіть закричати, козаки заткали їм роти жмутками сухої трави, пов'язали їм руки й ноги та так вибили, що бідні англійці ледве дихали.

Можна собі представити, як осторожно мусили козаки вертати з тяжкою добичею, повзучи може більше як три кіломери, поміж ворожий табір і сторожу. Найменший шелест міг їх зрадити й видати на тяжку неволю, або й на смерть.

Не заставши отамана вдома, пластуни пішли до військової управи й станули перед ним, як були: червоні від подряпин і комарів та покриті болотом і лахміттям. Вони простодушно розказали все своїм запорозьким говором: "Ваше превосходітельство, казали тоді, як ми захопили синіх, щоб ми ще достали червоних... Ото ж отеє й червоні..."

Слід сказати, що їхній отаман, військовий старшина Федір Даниленко, теж показував пластунам чудеса хоробрості: незважаючи на поважний вік постійно ходив з ними в цеп або в секрети в найнебезпечніші місця. Він був характерником, бо, як пишуть сучасники, Бог милував його, за весь час він не був ані пораненим, ані контуженим.

Якось солдати попросили Даниленка розповісти про те, як він дав собі раду з кількома французами. "А то що ж?" — розповідав хоробрий козак. Ніч. Я собі йду — нічого не бачу. І шашки вихопити не встиг, схопили мене бісові французи та й тягнуть. Я впираюся. Хочу кричати — один за горло тримає. Я того, що за горло тримає, схопив за рушницю, а іншого тримаю за грудки, рушницю з рук вибив і тягну обох до шашки. Тут я подумав — при мені кинджал... Один упав. А другий давай втікати".

Про тактику пластунів дає уявлення ще такий випадок часів Кримської війни. Одного разу треба було спалити великий склад сіна, котрий знаходився за Чорною річкою в глибокому запіллі ворога і цілодобово охоронявся густим ланцюгом ворожих вартових. Спалити сіно зголосилися 30 пластунів під командою урядника Дем'яненка. Дочекавшись ночі, коли вітер почав дути в їхню сторону (щоб відносив від ворога не лише запах, а й звуки руху пластунів), пластуни непомітно перебралися на ворожий берег і влаштували залогу (засідку). Трьох найдосвідченіших і найспритніших пластунів послали повзком до сіна, щоб підпалили його зсередини. Через півгодини справа була зроблена. Відважна трійця кинулась навтікача, французи погналися за ними. Однак товариші, котрі лежали в залозі, пропустивши своїх, дружно дали залп по розпалених переслідувачах. Частина французів попадала вбитими, а решта зупинилася і відкотилася назад. Поки прийшла французам підмога, пластуни встигли повернутися на бастіон, а французи ще довго стріляли по залишених на кущах козацьких шапках.

Пластуни робили не лише опудала воїнів, а й цілі гарматні батареї, нагорнувши землі, вкопували туди поліна, які обкладали соломою, від чого вони блищали наче мідь. На річках вони за давнім запорозьким звичаєм пускали колоди, обвішані всяким непотребом, які вороги сприймали за човни.

А ставлення пластунів один до одного, їхня взаємовиручка вражали не лише ворогів, а й московське командування. Так, одного разу після запеклого бою московський головнокомандувач, князь Меншиков, помітив на полі бою одного відсталого від військ козака, котрий час від часу стріляв по ворогу та перебігав з місця на місце, коли основні сили давно вже відступили. За ним послали пластунів. Коли його привели в палатку до князя, то на запитання, чому він залишився позаду інших, він розповів наступне: "Був я в лаві, підійшли до річки, перебігли її, а за нею друга. Вороги поруч, ми — в шаблі. Тут дали клич — відходь назад. Дивлюсь — наших троє поранених.

Я — один. Звісна справа трьох не підбереш. Ось я й скомандував їм: повзіть, братці, до своїх, я буду прикривати. Як помічу, що вони зупиняться, і я зупинюсь; зроблю п'ять-сім пострілів по ворогу й знову в похід".
Не забували на війні пластуни і про знаменитий козацький гумор. Якось один пластун, будучи в розвідці, підкрався до англійських позицій і сховався за великим каменем, перед котрим була велика яма. Заглянув всередину — аж там чотири англійці варять волове м'ясо. Треба ввійти до спілки,— подумав пластун, та як крикне на все горло "Ура, хлопці!". Англійців, мов вітром здуло; не те що й м'ясо, а й зброю кинули. Тоді пластун спокійненько спустився до ями, забрав три нові рушниці, пляшку рому, а заодно вже й казанок з яловичиною — не пропадати ж добру.

Після війни пластуни згадували: французи — народ молодецький, а англійці статечні і ґречні. Бува наш брат наскочить зненацька на англійця, вирве рушницю і скаже "гайда мусю! — він і йде собі смирно, а француз стане ще брикатися, фиркати.
Попадалися такі сердиті, що й кусались. Ну, з цими не церемонилися, стягнув додолу панталони — на руки йому, а галстук на вуса — ось він і марширує.
Саме від пластунів ввійшло у термінологію всіх армій світу поняття "снайпер". Англійці та французи не зрозуміли, як пластуни так влучно поціляли в малі амбразури, знищуючи їхніх вояків. Після закінчення Кримської кампанії англійські та французькі офіцери ходили дивитися на пластунів, як на чудо. Звичайно, пластуни показували їм своє мистецтво. Влаштовували навіть змагання з полоненим французьким зуавом, про яких ходила слава, що немає кращих стрільців ніж вони. Коли стріляли по нерухомих цілях, майстерність виявилась однаковою. Коли ж почали стріляти по мішені, котру підкидали в повітря, перевага одразу виявилась за козаками.

Влучність пластунів вироблялася побережництвом, тобто полюванням на побережників (птахів з родини куликів). Влучити в кулика надзвичайно важко — він дуже швидко літає і мало не щохвилини змінює траєкторію: як тільки злетить, відразу кидається в сторону, потім робить кілька зиґзаґів і тоді вже, як блискавка, кидається вперед і не встигнеш озирнутися, як замість кулика замиготить лише крапка, тому стріляти в нього треба блискавично, навскидку. Той, хто може вполювати на льоту цього невеликого птаха, вважається серед пластунів хорошим стрільцем-"побережником". Англійці запровадили і в себе таке полювання на куликів, і за деякий час воно стало надзвичайно модною розвагою серед широких кіл населення, навіть серед знаті. Оскільки один з видів куликів бекас — англійською мовою "sniper", то того, хто міг його вполювати (тобто влучного стрільця) називали снайпером ("sniper"), а мистецтво полювання на куликів снайпінгом. Цікаво, що після зруйнування Січі багато пластунів перейшли на Західну Україну і як природжені мисливці переважно влаштовувалися на роботу лісниками. Оскільки вони часто називали себе побережниками, то згодом цей термін у Західній Україні став означати — лісовий сторож. А "нобережництво" стало також модною розвагою в Галичині.

Пластуни однією своєю появою на фронті могли змінити ситуацію. Ось як описувала 1914 року газета "Кубанський кур'єр" вплив на моральний дух московської армії звістка про появу пластунів: "Інколи у російських солдатів, що укрилися в сирих, просякнутих вологістю окопах, настрій був кепський, пригнічений; "Що буде попереду!", "Турки насідають!", "їсти нічого!", "Патронів нема!". І враз радісний крик лунає в повітрі: "Не бійтесь, братці! Прибули кулемети і пластуни!". Ця дивовижна звістка, перелітаючи з уст в уста, блискавкою передається по всій довгій оборонній лінії. Магія слова: "Пластуни ідуть!" надихала усіх, так запалювала, що жменька воїнів продовжувала запекло битись з турецькою колоною піхотинців. А бадьоре поповнення загону пластунів у черкесках захисного кольору і білих башликах, з гвинтівками, багнетами рухалися вперед. Так, це була воістину прекрасна картина!" Самі пластуни жартували: тактика у нас проста: в нас стріляють — ми йдемо вперед; підійшли — ворог відступає. Турки називали їх не інакше як шайтанами в юпках, тобто в черкесках.

Майбутній голова Кубанського уряду Василь Іванис, котрий за молодих років сам служив у пластунах, описує випадок, який стався в 1916-му році під час боїв 9-го пластунського батальйону за річку Дермен-Дере: "Це був гарячий бій, ряди пластунів танули і всі раді були швидко наступаючій темряві. І за якусь годину-дві на другому боці яруги, заблистіли вогні, а ще трохи згодом почулася наче десь далеко-далеко пісня: "Ой, попід горою, яром долиною козаки йдуть...". Цілісінький день був тяжкий, переходили на багнети, багато втрат, а відпочили пару годин і, під боком турків, — співають... На ранок на запит Васі [Василя Іваниса], чому співали й свої позиції виявили, командир сотні пластунів зі сміхом відповів:

— Ми співом так налякали турків, що вони втекли, і тепер не можемо їх здогнати".
Такі були пластуни — вроджені воїни-герої. На фронті вони — закурені, засмальцьовані, але в шапках. Ледве відпочили трохи, повмивалися, підживились бараниною — і вже співають, жартують, а багато і в танок іде... Безшабашні теж хоробрі туркестанці [солдати 2-го туркестанського полку], при кінці бою вони шукають самогону і мовчки п'ють доки мають самогон, в якому вони топлять свою тугу, а засинають вповалку, або ще перед сном в повітря постріляють... Знай, мовляв наших!... Росіяни (туркестанці) цілковито з іншими повадками і сприйманням. Пластуни майже не лаються, а справжні росіяни в шеренгах і при випивці без матюка не можуть дихати..."

Не відставали від пластунів і козаки інших кубанських частин. В аннали світової військової історії увійшов неймовірний рейд 1-ї сотні 1-го Уманського полку кубанських козаків, під командуванням уродженця станиці Переяславської полковника Василя Гамалії, який, прорвавши турецький фронт, за десять днів пройшов з Персії з міста Керманшах з боями через Аравійську пустелю аж до Месопотамії до міста Басри (більше 1000 км), де й об'єднався з англійськими союзниками. Головнокомандуючий англійської армії генерал Лек, вражений цим подвигом, від імені англійського короля Георга V нагородив полковника Гамалію вищим орденом Британської імперії "Мілітарі кросе" (Військовий хрест). Після чого Гамалій із своїми козаками, тим же шляхом повернувся назад, отримавши при повернені орден св. Юрія 4-го ступеня. А цей унікальний рейд увійшов у світову історію військового мистецтва. Хоча чорноморські козаки через тисячу років лише повторили маршрут своїх далеких пращурів — кіммерійців і скіфів — сколотів.

Особливо проявив себе на Кавказькому фронті майбутній засновник Українського вільного козацтва, герой українських визвольних змагань кубанський козак Іван Цапко. 1916 року за особливе геройство піл час Езерумської операції Іван Цапко був нагороджений не лише російським орденом св. Юрія з лавровою гілочкою, а й французьким орденом Воєнного хреста з пальмовою гілочкою. А вже через кілька місяців 23 листопада 1917 року підполковник Іван Цапко при українізації військових частин на Кавказькому фронті створює і очолює Український окремий курінь імені Кошового Івана Сірка.

Цікаво згадати, що по другу сторону фронту на Кавказі воював онук славетного Маркіяна Шашкевича, майбутній командир бригади Української Галицької Армії Богуслав Шашкевич, який був четарем австрійської армії. Він потрапив у Карпатах у російський полон, потім його заслали у Туркестан, тоді в Ашхабад, звідки він утік у Персію, де 1915 року очолив один із загонів перських повстанців, які воювали з московсько-англійськими військами. За хоробрість, проявлену в боях, Богуслав ІІІашкевич був нагороджений турецьким і німецьким орденом. Крім нього, в Персії очолював великий загін шахських військ сотник січових стрільців Осип Букшований, котрий з хорунжим Володимиром Свідерським утік з російського табору військовополонених в Ташкенті до Персії. За участь у боях з московськими військами корпусу генерала Баратова він був відзначений перським командуванням нагородами. Пізніше Букшований і Свідерській потрапили в Туреччину, де на

Месопотамському фронті очолювали курдські загони в боях проти московсько-англійських військ. За особливу хоробрість вони були відзначені бойовими нагородами: турецьким Півмісяцем та німецьким Залізним Хрестом. Так в період бездержав'я кращі представники нашого народу мусіли воювати і дивувати світ своїми подвигами за інтереси чужих держав.
Не менш вражаючі подвиги творили пластуни і на європейському фронті.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх