,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Миротворець Микола Верхогляд: "Я сказав Младічу, що політики його здадуть"
  • 25 июля 2011 |
  • 13:07 |
  • Olmir |
  • Просмотров: 40281
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
У період із травня 1995 року по травень 1996-го полковнику Миколі ВЕРХОГЛЯДУ випало виконувати непрості обов'язки заступника командувача миротворчими силами ООН сектора "Сараєво" в колишній Югославії - старшого українського контингенту в Боснії і Герцеговині.

- Микола Якович, як Ви опинилися в миротворчій місії, та ще й на такій високій посаді?

- Закінчивши радянське військове училище, а потім і академію, я ніколи не припускав, що мені доведеться коли-небудь служити у військах ООН, та ще й пліч-о-пліч з офіцерами тих армій, які до цього вивчав як армії вірогідного супротивника.

До мене в Сараєво на такій же посаді служив полковник Козуб Володимир Федорович - офіцер управління зовнішніх зв'язків Міноборони України (він, на жаль, помер кілька років тому).

Перед завершенням його відрядження до ООН з Києва відправили свої пропозиції по заміні Козуба. У представленому списку було 5 кандидатур, усі полковники.

- І якими були вимоги до кандидатів?

- Відповідний досвід служби, знання англійської мови (незадовго до цих подій я закінчив курси англійської мови при Інституті міжнародних відносин). В ООН, з невідомих нам міркувань, зі всіх претендентів вибрали мене.
Миротворець Микола Верхогляд: "Я сказав Младічу, що політики його здадуть"

Заступник командуючого сектора “Сараєво” полковник Верхогляд М. Я. і водій старший прапорщик Куц С. Н. (казарми Тіто, травень 1995 року)


Повідомили мене про це за три дні до дати від'їзду до Югославії. Швидко зібрався і 23 травня 1995 р. виїхав поїздом до Загребу (там знаходився штаб військ ООН в колишній Югославії).

- Які напучення Ви отримали в Києві?

- За великим рахунком, все звелося до двох фраз: "На місці розберешся" і "Головне, бережи людей!".

Якихось особливих вказівок або роз'яснень під час спілкування з офіцерами і генералами Генштабу я не почув, тому постарався розпитати про те, що відбувається в Югославії людей, які там вже побували. Таких, правда, в моєму оточенні опинилося небагато, а тих, що мають досвід роботи на посаді заступника командуючого сектором не було взагалі.

Хоча в числі моїх знайомих був полковник Безрученко, який свого часу керував штабом сектора "Сараєво". Він би, звичайно, міг розповісти мені багато чого, але, на жаль, на той час вже звільнився з армії, і зустрілися ми вже в Югославії, де Віктор Іванович працював цивільним фахівцем ООН. Згодом він брав активну участь в евакуації населення Жепи.

Планувалося, що, прибувши до Загребу, я відразу ж вилечу літаком в Сараєво. Але в ті дні підрозділи Армії Республіки Сербської (АРС) повністю блокували місто, і повітряне сполучення з ним було перерване.
Миротворець Микола Верхогляд: "Я сказав Младічу, що політики його здадуть"

Миротворці у Місочi. Боснія і Герцеговина (травень 1996 р.)


Декілька днів я шукав можливість потрапити в Сараєво, але безрезультатно, і, врешті-решт, довелося добиратися до нашого 240-го осб разом з французьким конвоєм. Запам'яталося, що, коли наша колона в'їхала до Сараєво, в місті в буквальному розумінні пахло порохом.

У мене цей запах викликав асоціації з Чечнею, де я свого часу служив. Там, звичайно, була абсолютно інша ситуація, інша обстановка, але передчуття біди, небезпеки, було чимось схожим.

240-м батальйоном в той період командував полковник Скляр Олександр Іванович, начальником штабу був підполковник Мовчанюк Сергій Володимирович. Швидко переговорив з ними, з полковником Козубом, який теж приїхав в казарми Тіто (там в той період дислокувався батальйон. - прим. ред.).

Того ж вечора мене представили командувачу сектором "Сараєво" французькому генералові Ерве Гобіліарду. Із того моменту, по суті, почалася моя служба в місії.

- Що розповів Вам генерал?

- Він був небагатослівним. Вся зустріч тривала 4-5 хвилин. Новоприбулим там мало що пояснювали, але вже буквально з перших днів вимагали результатів роботи.

Мабуть, виходили з того, що раз країна направила офіцера на таку посаду - це означає, що він пройшов відповідну підготовку і готовий до виконання своїх обов'язків.

- А до поїздки в Сараєво Ви проходили навчання на якихось миротворчих курсах?

- Ні, в Україні їх тоді ще не було. Вже пізніше, в 2000 р. в Києві були відкриті курси з підготовки офіцерів для багатонаціональних штабів.

А тоді, в перші місяці служби в Сараєво, стало в нагоді те, що перед від'їздом у відрядження зі мною поділився досвідом мій товариш по службі в бригаді охорони майор Ігор Володимирович Красюк (він був старшим місії в анклаві Жепа в 1994 р.).

Він дуже чітко описав ситуацію в Боснії і Герцеговині, дав докладні характеристики всім лідерам воюючих сторін. Спасибі Ігорю, мені все це дуже знадобилося! Обставини склалися так, що вже на третій день перебування в місії я отримав завдання виїхати на переговори з представником АРС (правда, поки ми добиралися до місця переговорів, обстановка загострилася, і зустріч відмінили).

Під час цієї поїздки я вперше побачив Сараєво зверху. Місто з усіх боків оточене горами, на вершинах і схилах яких знаходилися сербські позиції.

Отже, все Сараєво було, як на долоні, і захищених від попадання снарядів або мін ділянок (так званих "мертвих просторів") було небагато. За наявності відповідного типу зброї зверху можна було уразити практично будь-яку автомашину, будь-який будинок.

- У чому полягали Ваші обов'язки як заступника командуючого сектором?

- По суті, я був зв'язуючою ланкою між командуванням сектора, Міністерством оборони України і нашим 240-м батальйоном. На той момент у командувача були 4 заступники - по числу країн, чиї миротворчі підрозділи знаходилися тоді в Сараєво.

Те, що відбувалося тоді в Югославії, можна назвати своєрідною цивілізованою війною. У ній були свої режисери, актори, менеджери. У нашому штабі сектора, наприклад, постійно знаходилися представники воюючих сторін.

І якщо, наприклад, офіцерові штабу ООН належало кудись виїжджати, то через цих представників треба було заздалегідь подавати заявку, вказати час поїздки, маршрут, номер машини. Європа! Це вам не Чечня!

Там, в Югославії, наприклад, лідери воюючих сторін могли запросто зустрітися, обговорити якісь питання, разом випити каву. А потім поверталися в свої штаби і давали команди на обстріл позицій військ недавнього співбесідника.

Зрозуміло, що я розповідаю про це схематично. Треба розуміти, що і така "цивілізована" війна все одно залишалася війною, і в результаті її загинули тисячі ні в чому не повинних людей.

- З інтерв'ю начальника Головного управління розвідки Міноборони Олександра Галаки читачі нашого журналу вже знають, що "полковник Микола Якович Верхогляд влітку 1995 року в надзвичайно складній обстановці зумів організувати евакуацію близько 10 тисяч жителів демілітаризованої зони Жепа. Це, по суті, врятувало їх від смерті" (див. "Камуфляж" за вересень 2007 р.). Як тоді розвивалися події?

- Пізно ввечері 22 липня 1995-го мене викликав до себе командувач сектором "Сараєво" генерал Гобіліард і поставив завдання забезпечити координацію дій між воюючими сторонами з евакуації з Жепи населення анклава.

У подальшому з цього району треба було вивести і військовослужбовців 2-ої спеціальної роти 240-го осб, які несли службу на чек-пойнтах, встановлених по периметру анклаву Жепа.

У 240-му осб була сформована колона з трьох машин, і вранці наступного дня ми виїхали в Жепу. Разом зі мною туди виїхав мій помічник капітан Чумак Андрій Аркадійович (на жаль, він помер в 2009 р.) і троє солдат.

Ми без проблем проїхали через боснійські і сербські чек-пойнти, і ввечері того ж дня прибули до анклаву. (Тільки прибувши на місце і розібравшись в ситуації, я зрозумів, чому воюючі сторони нам не перешкоджали - кожна зі сторін бачила свій політичний і тактичний інтерес в тому, щоб в Жепі був представник штабу сектора ООН).
Миротворець Микола Верхогляд: "Я сказав Младічу, що політики його здадуть"

Начштабу армії самопроголошеної Республіки Сербської, генерал Ратко Младіч (1993 рік). Його арешт був головною умовою вступу Сербії до ЄС. Затриманий у травні 2011 року, з 3 червня - в Гаазькому міжнародному трибуналі


На другому жепському чек-пойнті (там зазвичай проходили переговори воюючих сторін) у мене відбулася зустріч з командувачем військами АРС генералом Младічем.

Я повідомив його про мету свого прибуття і почув у відповідь: "Туди-то ми вас пропустимо, а ось назад... Все залежатиме від того, чим закінчаться наші переговори з Сараєво". Тобто Младіч достатньо ясно дав зрозуміти, що наша невелика група - потенційні заручники.

- Скільки військовослужбовців 2-ої роти знаходилося в цьому районі?

- Менше однієї роти - 79 чоловік. Наші люди тоді опинилися, що називається, між молотом і ковадлом. Річ у тому, що на той момент Жепа була повністю блокована АРС.

Серби оголосили, що всі чоловіки-мусульмани у віці від 17 до 65 років будуть затримані як військовополонені.
Миротворець Микола Верхогляд: "Я сказав Младічу, що політики його здадуть"

2010 рік. Похорони 775 ідентифікованих останків загиблих внаслідок масової різанини у Сребреніці. Загалом у липні 1995-го було вбито близько 8 тисяч босняків - беззбройних чоловіків віком від 13 до 77 років. Фото: wikipedia


Чим це могло закінчитися, ми тепер уже знаємо з подій у Сребреніці. Там голландському батальйону миротворчих сил чисельністю 600 військовослужбовців, на жаль, не вдалося запобігти розстрілу понад семи тисяч мусульман. Крім того, вони втратили 7 своїх військовослужбовців.

Коли в Жепі дізналися про майбутнє полонення чоловіків, в містечку почалася паніка. Мусульманське населення блокувало нашу базу в Жепі. І ось в цих умовах мені треба було організувати евакуацію населення і без втрат вивести з анклаву особовий склад 2-ої роти.

- Військовослужбовці деяких інших держав, окрім України, брали участь в евакуації населення Жепи?

- Ні, тільки українці. Правда, за рішенням командувача сектором в Жепу було направлено 8 вантажівок французького контингенту, проте серби заявили, що самі нададуть транспорт для евакуйованих, і вантажівки повернулися до Сараєво.

Ситуацію ускладнювало ще й те, що в анклаві на той момент не було представників міжнародних організацій, у тому числі і Червоного Хреста, які зазвичай забезпечували евакуацію населення. Проте на територію бази української роти прибула машина авіанавідників (з британським екіпажем).

Це був, образно кажучи, "останній довід королів". Якби я попросив про нанесення повітряного удару по позиціях сербів - це було б зроблено. Але для мене такий крок був неможливим - серби загрожували розстріляти наших миротворців, якщо авіація почне бомбардування.

І мусульмани теж не приховували своїх намірів і відкритим текстом говорили нашим людям: "Якщо ви нас не захистите - ми вас знищимо".

- Так, непроста ситуація. І який Ви знайшли вихід?

- Вихід був один - переконати сербів дозволити евакуацію всього населення Жепи. На другому нашому чек-пойнті в цей час якраз йшли переговори між Младічем і Авдо Паличем.

Переговори, як з'ясувалося, безрезультатні. Сторони ніяк не могли досягти домовленості про умови здачі зброї мусульманської бригади, яка обороняла місто (вона налічувала близько 1,5-2 тисяч чоловік). Та й з інших питань було багато нестиковок. Обстановка змусила мене включитися в цей діалог.
Миротворець Микола Верхогляд: "Я сказав Младічу, що політики його здадуть"

Полковник Авдо Палич, командуючий боснійськими силами в Жепському анклаві. Зник безвісті 27 липня 1995 року. Фото: oslobodjenje.ba


І Младіч, і Авдо Палич спочатку поводилися досить настирливо, кожен з них почав пред'являти мені свої вимоги, прагнучи використовувати сили ООН в своїх інтересах. Довелося перевести нашу розмову в інше русло, викласти їм свою позицію.

Говорили ми довго. Врешті-решт, мені вдалося переконати їх прийти до компромісного рішення, і Младіч погодився з евакуацією всіх жителів анклаву.

- Що ж саме Ви тоді їм сказали?

- Основні моменти розмови запам'яталися майже дослівно: "Це ваша війна, і я зараз не збираюся робити вас братами. Ось цей блакитний берет зобов'язує мене залишатися в цій ситуації нейтральним. А ви хочете, щоб я зайняв позицію однієї зі сторін і воював проти сербів або мусульман. Цього не буде! Переді мною поставлено завдання евакуювати населення Жепи, і я це завдання виконаю! Навіть якщо ви не дасте машини, виведу людей з анклаву пішки...".

А відповідно до раніше досягнутих домовленостей, саме серби повинні були виділити автотранспорт для евакуації. Але до того моменту це питання вирішено не було.

Кажу їм: "Пане Младіч! Ви генерал - людина, яку шанують в сербській армії. І ви, полковник Авдо Палич, теж не менш поважаний своїми солдатами командир (тут я не лукавив - це були дійсно авторитетні у своїх народів керівники). Всі ми троє належимо до різних армій, але ми офіцери і носимо погони. А для професійного військового ганебно стріляти в беззбройну людину. Так поступають тільки покидьки!".

Ні телекамер, ні диктофонів тоді поряд не було, і я говорив емоційно, жорстко.

- Якою мовою Ви говорили?

- Як правило, такі офіційні переговори велися англійською. Але в той раз я говорив російською. До цього у мене не раз була можливість переконатися, що і Младіч, і Авдо Палич досить добре її знають.

"Війна, - кажу, звертаючись до Младіча, - коли-небудь закінчиться. І тоді, згадаєте мої слова, політики вас здадуть". Так воно згодом і сталося.

І Авдо Паличу у мене було що сказати. "Зараз, - кажу, - підрозділи вашої армії блокували в Горажде українську роту, обстрілюють нашу базу. І не дивлячись на це, я евакуюю жителів Жепи. До того ж ми вже передали їм всі продукти, які я привіз для 2-ої роти. А серед людей, яким надає допомогу Укрбат, напевно є сім'ї тих солдатів, які зараз стріляють по українських миротворцях. З погляду здорового глузду це, напевно, неправильно, але така моя миротворча логіка! Не будь я представником ООН - ми б, пане Палич, говорили зовсім по-іншому".

Непростою була розмова. Авдо Палич поводився досить емоційно, постійно зривався на звинувачення ООН в неприйнятті заходів по захисту населення Жепи. Младіч теж не упускав можливості відстояти свої інтереси.

Мені довелося ще немало їх переконувати, зокрема привести і такий вагомий аргумент, про який я і сьогодні краще промовчу. Думаю, що учасники переговорів (а, окрім Младіча і Палича, там було ще по 2-3 людини з кожного боку) добре запам'ятали, про що йшла мова.

У кінцевому результаті Младіч відкинувся на спинку стільця, уважно подивився на мене і сказав: "Полковнику, ти хороший солдат! Не треба гарячкувати! Думаю, ми знайдемо правильне рішення". Так воно у результаті і вийшло.

- Як довго продовжувалася евакуація?

- Близько трьох діб. Спочатку з Жепи вивезли поранених і хворих (тут були задіяні французький і російський санітарні БТРи). Потім - усіх інших. Я наполіг на тому, щоб при посадці в машини сім'ї не розділяли, а відправляли всіх членів сім'ї разом.

Крім того, в кожній машині знаходився солдат нашого батальйону, який супроводжував мусульман до місця призначення, а потім повертався до Жепи. Чесно кажучи, я віддав таке розпорядження чисто інтуїтивно, для більшої гарантії безпеки тих, кого ми евакуювали.

А тут ще після відбуття першого рейсу з пораненими по Жепі поповзли чутки, що українські солдати разом з сербами розстріляли всіх евакуйованих мусульман. Треба було заспокоїти людей, і я розпорядився повернути в місто декількох жителів Жепи, які підтвердили, що наші солдати доставили людей за призначенням.

Тільки років через десять, коли з'явилася можливість ознайомитися з матеріалами Міжнародного Гаазького суду, мені стало зрозуміло, наскільки правильно ми тоді діяли.

Адже що вийшло у голландців в Сребреніці? Вони вибрали класичний варіант конвою: військові їхали попереду і в замиканні колони, автобуси з біженцями - в середині. А потім з'ясувалося, що на маршруті проходження, коли колона розтягнулася, водії - серби згортали в ліс, а там їх вже чекали люди із зброєю.

Так були знищені тисячі чоловіків-мусульман. У Сребреніці їх заздалегідь посадили в машини окремо від решти жителів анклаву.

Я виїжджав з Жепи в числі останніх, коли з неї вивезли всіх жителів. Як тільки автобус, що замикає колону, з мусульманами перетнув міст через річку, до анклаву відразу ж увійшли солдати Армії Республіки Сербської. Через якийсь час пролунав могутній вибух - вони висадили мечеть. (Зазначу, що про майбутній вибух серби попередили, але час, правда, не вказали).

Я в той момент знаходився на базі нашої роти, в напівпідвалі будівлі метрах в ста від мечеті. Сила вибуху була настільки великою (пізніше з'ясувалося, що серби використали 120 кг тротилу), що вибуховою хвилею мене кинуло на підлогу, на декілька секунд я знепритомнів. У лихоманці тих подій я не надав великого значення події (руки-ноги на місці - і слава богу!), а зараз контузія все частіше дає про себе знати.

- Судячи з Вашої розповіді, особовий склад 240-го осб гідно виконав тоді поставлене завдання.

- Так, це був очевидний успіх: тисячі людей були врятовані і при цьому вдалося уникнути втрат з нашого боку! Спеціальний посланник ООН в колишній Югославії екс-прем'єр-міністр Швеції Карл Більдт свого часу назвав операцію з евакуації населення Жепи "важливим успіхом ООН".

За підсумками цієї операції генерал Гобіліард написав лист-подяку начальнику Генштабу ЗС України генерал-полковнику Лопаті А. В. Копія цього листа підшита в моїй особистій справі.

Мені, до речі, кілька разів довелося дзвонити генералу Лопаті з Сараєво з самих різних проблемних питань. До його честі, він був єдиним з керівників високого рангу, хто не боявся брати на себе відповідальність за ухвалення рішень з миротворчості.

Інші ж начальники в таких ситуаціях, як правило, "відговорювалися" стандартною фразою: "Вам на місці видніше - ви і вирішуйте". Це при тому, що на вирішення далеко не всіх питань я мав відповідні повноваження.

- Чому, на Вашу думку, в Україні про ті події відомо зовсім мало?

- Тоді, у 1995-му, у плутанині того, що відбувалось у Югославії, донесенням про результати операції в Жепі, мабуть, не надали великого значення. А якщо і надали, то не стали травмувати українську громадськість новинами про те, що українські солдати в Югославії наражаються на небезпеку.

Не виключаю, що і велика політика втрутилась. Лише згадайте, російське телебачення тоді закликало підтримувати сербських братів - слов'ян, а Укрбат в цей час рятував мусульман.

Що ж стосується сьогодення, то події п'ятнадцятирічної давнини - це вже далека історія. Судячи з усього, подробиці операції в Жепі вже нікому не потрібні. Хоча, як на мене, цей досвід став би в нагоді для підготовки майбутніх миротворців.

- Наскільки мені відомо, глава української асоціації миротворців Юрій Донський в свій час звертався до міністра оборони України з ініціативою про нагородження тих, хто відзначився у 1995 році в Жепі. Яким був результат цього звернення?

- Відповідь Донському надійшла з командування Сухопутних військ. Йому роз'яснили, що він не надав жодного офіційного документу, що підтверджував би участь українського миротворчого контингенту в евакуації населення Жепи, і тому, про яке нагородження може йти мова?

Нехай ця відповідь залишиться на совісті чиновника, який її підготував. Виходить, немає відповідного "папірця" - немає і самої події. Хоча, при бажанні, усі необхідні документи можна відшукати і в архівах МО України, і у відповідних міжнародних організаціях.

Та й той же Младіч міг би, напевне, роз'яснити, що й до чого (хоча він, наскільки мені відомо, все ще в міжнародному розшуку). Але у наших військових, як я розумію, і без Жепи зараз проблем вистачає, отож, судячи з усього, в найближчі роки ніхто цим питанням займатися не буде.

- Багато разів чув припущення, що успіхи батальйону в Жепі залишились непоміченими на фоні тих численних проблем з дисципліною і правопорядком, які існували в 240-му осб.

- Ситуація в батальйоні дійсно була важкою. Нещодавно в вашому журналі було опубліковано інтерв'ю з сержантом Ігорем Драгунцевим, який у той самий період служив у 240-му осб (див. "Камуфляж" за січень - лютий, 2011 року). На мій погляд, він розповів все достатньо правдиво.

Треба враховувати, що в Сараєво в той час знаходилося лише керівництво батальйону та підрозділи забезпечення. Одна спеціальна рота виконувала завдання в Гораджі, а друга - в Жепі. Підтримувати порядок та дисципліну в такому батальйоні було доволі не просто. А, окрім того, на жаль, були прорахунки в самих підходах до формування такого підрозділу, як миротворчий батальйон.

Розібравшись з часом в ситуації, я надіслав свої пропозиції щодо цього командуючому Сухопутних військ генерал-полковнику Собкову В.Т. Приємно відзначити, що значною мірою вони були реалізовані. Батальйон підполковника Локоти Олександра Дмитровича, що прибув до Сараєво восени 1995 року, помітно відрізнявся в кращу сторону і організованістю, і дисципліною.

Виходячи з власного 33-річного досвіду служби в армії, хочу відзначити, що ситуація в будь-якій військовій частині чи підрозділі багато в чому залежить саме від командира. Якщо він на своєму місці, вимогливий (і до себе, в першу чергу), справедливий, надає гарний приклад підлеглим - у цій частині буде і порядок, і успіхи в бойовому навчанні. Якщо ж ні...

- Це стосується і сараєвської ситуації з "чорним ринком"?

- Звичайно. Люди ж все бачать. У штабі сектору в моєму підпорядкуванні знаходились тоді 12 українських офіцерів. Невдовзі після приїзду в Сараєво я зібрав їх і кажу: "Хлопці, наживатися на чужому горі - великий гріх. Якщо я дізнаюся, що хтось намагається займатися бізнесом - відправлю звідси без усіляких розмов".

І люди зрозуміли мене правильно. А того, що подумав, що це були лише слова, я відкомандирував до України, незважаючи на його солідних покровителів. Решта зробила з цього правильні висновки.

- Згідно з Дейтонською угодою 20 грудня 1995 року, війська ООН передали свої миротворчі повноваження НАТО. Як це змінило Вашу службу?

- На жаль, Україна довго не могла визначитися - чи залишається наш контингент у Боснії. Остаточне рішення нам повідомили лише 23 лютого 1996 року. Це був багато в чому історичний момент - вперше підрозділ української армії увійшов до структури сил НАТО.
Місочі. Боснія і Герцеговина (травень 1996 р.)


Функції нашого батальйону залишились таким ж, однак до воюючих сторін стали пред'являтися більш жорсткі вимоги до виконання досягнутих домовленостей.

Крім того, були конкретизовані питання застосування зброї миротворчими силами. На більшість населення Боснії і Герцеговини це подіяло витверезливо, і поступово намітилась стійка тенденція до згасання конфлікту.

- По поверненню до України Ваш миротворчий досвід когось зацікавив?

- На жаль, ні. На той момент у нас була відсутня система збору і узагальнення підсумкової інформації про такі миротворчі відрядження. Хочеться сподіватися, що зараз це питання налагоджено, і десь справно ведеться літопис української миротворчості.

- В ході інтерв'ю Ви декілька разів згадували про Чечню. Як ви опинилися в тих краях?

- Після завершення в 1989 році академії я був призначений начальником штабу танкового полку, який стояв в Шалі (це 48 км від Грозного). Командиром цього полку був підполковник Сергій Афанасійович Макаров. Грамотний, інтелігентний, порядний. Таких, на жаль, мало. Потім він став генерал-полковником, командував Північнокавказьким військовим округом.

Десь місяця через три-чотири після мого приїзду в Чечню там усе було відносно нормально, а потім... Незрозумілими біли підходи керівництва Росії до того, що відбувається в Чечні. Грачов (міністр оборони Російської Федерації. - прим. ред.) тоді тричі прилітав в Грозний, але чомусь не знайшов час хоча б раз заїхати до нас в полк. Судячи по всьому, ті, що писали політичний сценарій чеченських подій, долі людей до уваги не бралися.

Війни ж не починаються в одну мить, ні з чого. В Чечні я побачив, як вариться "суп", що обов'язково закипить. Уже в 1990 році нам довелося організовувати посилену охорону військових містечок, влаштовувати на дахах казарм "гнізда" для стрільців. Із часом почалися провокації, блокування військових містечок.

Чому цьому не перешкоджала федеральна влада - зрозуміти було важко, тим паче, що ніяких офіційних роз'яснень не було. На усі наші стривожені телеграми до штабу округу надходили заспокійливі відповіді: потерпіть - із часом все нормалізується. Нашим завданням тоді було день простояти, і ніч протриматись. Обстановка була важкою, вночі ми майже не спали, усі на нервах - за добу я палив по дві пачки сигарет.

Агітувати офіцерів і прапорщиків за пильність не приходилося. Усі прекрасно розуміли, що, якщо ми дамо слабину, то в першу чергу постраждають наші сім'ї. Та й багато солдатів почали розуміти, чим усе може закінчитися.

Одного разу, коли я залишився за командира полку, до мене в кабінет постукав сержант з комендантського взводу: "Товариш підполковник, усі солдати та сержанти полку зібралися в клубі і просять Вас зустрітися з ними". Ну, думаю, "Потьомкіна" нам тільки не вистачало.

Приходжу в клуб - дійсно, увесь полк зібрався. А, крім того, солдати інженерно-саперного і ремонтно-відновлювального батальйонів (ці підрозділи також дислокувалися на території нашого містечка). Один з сержантів подав команду "Ставай! Струнко!", доповів мені і каже: "Товариш підполковник, ми Вам віримо. Поясніть нам, будь-ласка, що відбувається?".

Для мене це був складний момент. Розповісти їм усю гірку правду - велика небезпека, що малодушні здригнуться, розбіжаться (в інших частинах таке вже відбувалося). Обманювати - не в моїх принципах, та й все одно рано чи пізно правда відкриється - хто після цього мене поважатиме?

Довелося вибирати компромісний варіант: без зайвого драматизму розповів їм про ситуацію, що склалася в гарнізоні, про те, як, на мій погляд, можуть розвиватися події. У залі - абсолютна тиша, на жодних політзаняттях мене не слухали з такою увагою, як тоді.

Закінчив свій виступ словами: "Ми зараз, як ніколи, залежимо один від одного. Нам не можна допустити, щоб наші танки потрапили в чужі руки. Якщо це станеться - підемо звідси з ганьбою". Для себе я тоді зробив висновок: якщо люди правильно настроєні, вірять своєму командирові - вони підуть за ним і у вогонь, і у воду.

Що хочеться зазначити: у складній обстановці нашому солдатові ціни немає. Так було і в Забайкаллі, і в Чечні, і в Югославії. Досі пам'ятаю імена і прізвища багатьох солдат. Причому частина з них була з числа так званих нехлюїв, але в екстремальних ситуаціях вони діяли дуже гідно.

Треба зізнатися, що мені самому до 8 класу щодня ставили двійки по поведінці, хоча нічого надприродного, по сьогоднішнім міркам, я тоді не робив. Під час служби в армії я таких хлопців прекрасно розумів і прагнув направляти їх енергію в потрібне русло. Так, втім, свого часу мої мудрі командири поступали і зі мною.

Першим в нашому гарнізоні чеченці роззброїли конвойний полк Внутрішніх військ. Потім стали і в нашу сторону дивитися.

Влітку 1991 р. блокували склади нашої дивізії, напали на лейтенанта, забрали у нього автомат. Коли я дізнався про це, то передав по радіо: "Терміново танк на КПП бойовиків, снаряд в канал ствола. Якщо не віддадуть автомат - стріляйте по будівлі".

Йшлося про холостий постріл, але ефір прослуховувався, і нас зрозуміли правильно. Автомат вони віддали, а в їх середовищі пішли розмови, що з цими ненормальними з танкового полку краще не зв'язуватися. Ми так і залишилися єдиною військовою частиною, яку їм не вдалося роззброїти.

Одного дня, коли Макаров був у короткочасній відпустці по сімейним обставинам, на наш КПП приїхав командир першого полку чеченської гвардії (колишній прапорщик, якого звільнили з авіаполку за пияцтво). Він став вимагати у мене 40 танків: "Республіка в небезпеці!". (Вже пізніше мені розповіли, що доки я знаходився на КПП, офіцери нашого полку прийняли рішення: якщо начальник штабу віддасть танки, ми його усунемо з посади).

Розмови в мене з цим колишнім прапорщиком не вийшло, і на завершення нашої зустрічі він сказав: "Подумайте, підполковник, про свою сім'ю!". Тоді такий прийом впливу на незговірливих був дуже популярний.

- А Ваша сім'я теж жила в Грозному?

- Так. Дружина, дочка, син. Ризикувати ними я, звичайно, не хотів. Став шукати можливість відправити сім'ю на батьківщину до України. А в нашому полку було 17 прапорщики-чеченців. Самим старшим за віком серед них був прапорщик Абдурашидов. Шанована в полку людина, двічі був в Афганістані. Коли він заходив до мого кабінету, я завжди вставав з-за столу і йшов назустріч, аби привітатися.

У мене з цими прапорщиками були нормальні стосунки, хоча деяких доводилося і на гауптвахту саджати. Але вони, як я переконався, не ображалися. Якщо покарання справедливе - це сприймається правильно. У народів гір, як відомо, свої закони: будь чоловіком, господарем свого слова - і тебе поважатимуть.

Так от, побачивши, як розвиваються події, ці прапорщики-чеченці самі вирішили мені допомогти, і незабаром відвезли мою сім'ю прямо до рейсового літака (це був останній рейс з Грозного до Києва - аеропорт закривався). Піднялися на борт, кажуть: "Якщо ця сім'я не сяде на літак - він не полетить!". Члени екіпажа бачать: десять чоловік зі зброєю - довелося підкоритися.

- А як Ви самі вибралися з Чечні?

- Ще в часи СРСР я написав рапорт з проханням про переведення мене на Україну за сімейними обставинами - у дружини важко захворів батько. Але потім Союз розвалився, і про мій рапорт, ясна річ, вже ніхто не згадував.

А коли в лютому 1992 р. я приїхав до Києва на похорони тестя, то зайшов і в тільки що створене Міністерство оборони України. Там випадково зустрів свого колишнього товариша по службі. Він підкреслено офіційним тоном сказав мені: "Ви знаєте, перевестися буде непросто, і взагалі в Збройні Сили України беруть лише найкращих".

Я образився. "Це ти найкращий? Або забув, як тебе на навчаннях "били", як за дисципліну в батальйоні постійно "дерли"?". Не став з ним далі розмовляти, розвернувся і пішов.

І буквально того ж дня зустрів свого однокашника по академії Юрія Федоровича Карпенко - він командував батальйоном охорони Генштабу (на жаль, його теж вже немає серед нас). Виявилось, що на базі його батальйону формувалася бригада, і в ній була вакантна посада начальника штабу.

Я пройшов співбесіду, атестаційну комісію і повернувся до Чечні. Через місяць до Шалі прийшов виклик з Міністерства оборони України. Так я опинився в Києві. До речі, коли вивозив з Шалі домашні речі, до Києва мене супроводжував один з прапорщиків-чеченців (ми потім разом і назад їхали - я обіцяв повернути машину в полк у повній цілості).

Земляки його попередили: "Якщо з начальником штабу щось станеться - ганьба всьому твоєму роду!". Пізніше, коли наш полк виводили під Ростов, усі ці прапорщики пішли з Шалі разом зі своєю частиною.

До речі, торік один з солдатів того самого танкового полку вийшов на мою доньку по Інтернету. Побачив в "Однокласниках" знайоме прізвище і пише: "Якщо Ваш тато був начальником штабу в Шалях, то ми разом служили. У 1992 р. він врятував мені життя!". Тепер я з ним переписуюся.

- А що сталося в 1992-му?

- Тоді я приїхав перевіряти охорону, і якраз у цей час його поранило автоматною чергою. По звуку пострілу було зрозуміло, що патрони в того, хто стріляв закінчилися, і доки він перезаряджав магазин, я встиг в декілька стрибків добігти до цього пораненого парубка, схопив його за комір куртки, відтягнув в укриття.

На все це пішло буквально декілька секунд. І як тільки ми впали за бруствер - знову черга. Отже, нам дійсно пощастило!

- Хтось із Ваших дітей став військовим?

- І син, і донька свого часу навчалися у військових училищах. Але дочка, прослуживши п'ять років, пішла з армії в званні капітана, а син зняв курсантські погони на четвертому курсі і перевівся в цивільний вуз.

І я їх розумію... Одного дня син мені сказав: "Тато, я бачив, як ти служив, з яким настроєм йшов на службу. Зараз, погодься, інші часи". На жаль, він має рацію.

Моєму поколінню, я вважаю, пощастило - нас навчали викладачі і командири, які любили свою професію. Їх ставлення до служби передалося і нам, молодим офіцерам. У нас було своє розуміння успішної служби, існувала своя шкала цінностей...


Під час служби в Забайкаллі мій батальйон висунули на участь в огляді танкових батальйонів округу. І коли влітку 1984 р. ми проводили батальйонні тактичні навчання, до нас приїхав сивий, з обвітреним обличчям полковник з управління бойової підготовки.

Він, на мій подив, не втручався в те, що відбувалося, не робив жодних зауважень, а лише спостерігав за моєю роботою і палив одну за іншою сигарети "Пріма". І коли БТН закінчилося, він підійшов до мене, потиснув руку і сказав: "Спасибі, синку! Я такої злагодженості ще не бачив!"...

Відтоді минуло більше двадцяти п'яти років. Мене за цей час багато разів заохочували - вручали грамоти, премії, медалі. Але прості, здавалося б, слова, промовлені тим сивим полковником, і сьогодні залишаються для мене найвищою винагородою. Хто знає, що таке справжня служба - той мене зрозуміє!

ДОВІДКА:

Микола Якович Верхогляд народився 20 липня 1954 р. в м. Миронівка Київської області. За роки служби у Збройних силах СРСР пройшов шлях від командира танкового взводу до начальника штабу танкового полку.

Із 1992 по 1994 р. очолював штаб бригади охорони ГШ ЗС України, з 1994 по 2006 р. служив на різних посадах в Головному управлінні розвідки (ГУР) МО України. З грудня 2006 р. знаходиться в запасі, але продовжує працювати в МО України.

Нагороджений: відзнаками Президента України, міністра оборони України та багатьма медалями, в тому числі срібною медаллю міністра оборони Французької Республіки. Одружений, має доньку (1979 р. н.) і сина (1984 р. н.). Живе в м. Києві.

Бесіду вів Сергій БАБАКОВ, фото з особистого архіву Миколи ВЕРХОГЛЯДА
Журнал "Камуфляж" (березень-квітень 2011)
Джерело



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх