,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


АЖ ДО КІНЦЯ... (Спогади українського артилериста протитанкової зброї)
  • 5 июня 2011 |
  • 15:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 30538
  • |
  • Комментарии: 1
  • |
0
Це вже фронт

...Швидко минають галицькі міста і села. Прикрашений блакитно-жовтими прапорами, поїзд мчить на схід. Протипанцерні гармати грізно витягають свої цівки. Львів залишається вже далеко за нами. Їдемо на фронт. Галицька земля не бачила вже 25 літ українського війська. Селяни цікаво приглядаються переїжджаючому транспортові і здивовано прислухаються і українській пісні, яка, мимо стуку коліс, розноситься далеко полями. 28 червня 1944 р. наш поїзд затримується на маленькій станції Ожидів. Кожний з нас трохи схвильований. Ми вже недалеко від грізного східнього фронту. Ще кілька годин, - і станемо віч-на-віч з ворогом. Кожному снуються думки: чи ми покажемо себе добрими вояками, що мене стріне в бою?

Виданий наказ розставити сильну протилетунську оборону, підносить нервовість хвилини. Кожний поважний, ніхто не сміється. Тихо вивантажуємо гармати і амуніцію. Не минає двох годин, а ми вже покидаємо Ожидів, подаючись на Схід. Величезні авта на гусеницях з попричіплюваними до них гарматами, видирають землю з галицьких доріг. Попалені села, порозбивані танки, свідчать, що через цю землю перейшла вже хуртовина війни. Але це ще не кінець. Дикі орди Червоної Армії зближуються знова до цієї землі, несучи людям в подарунок тюрму, Сибір та далеку Північ. Але заки ти, враже, сплюгавиш наші села, наші церкви своєю скривавленою червоною плахтою, заки розпочнеш свою диявольську працю, то передтим відчуєш наші баґнети, переконаєшся, що українець не віддасть тобі добровільно своєї хати. В першу ніч, зглядно вечір, перебуваємо в лісі. Довідуємось, що фронт перебігає ще 20 кілометрів на схід від нас. Для нас, які ще ніколи не бачили фронту і це вже є емоція. Вночі приходить наказ відмаршу. З шумом гусениць посувається наша сотня вперед. Села, з яких залишилися тільки димарі, виглядають в місячному сяйві, як страшні привиди, що витягненими руками намагаються завернути нас з наміреного шляху.

Світанок зустрічаємо недалеко від Бродів. Село Дуб'є. Десь, ніби не далеко, по лівій стороні села, скреготять скоростріли; десь трохи дальше відзивається глухим лоскотом большевицька гармата. Заїжджаємо в велику прекрасну пшеницю, яка гнеться долі під колесами гармат. За хвилину ціле поле рване нашими лопатами, перестає мати яку-небудь вартість. Не один з вояків, селян, жалкує над таким знищенням. Але що ж робити - як розвидниться ми мусимо бути вже під землею. Не можна за пшеницю віддавати людського життя.

Сходить сонце, і рівночасно на обрії з'являються большевицькі літаки. Летять з відступами що-кілька хвилин, летять високо, на захід. Здається нам, що нас не запримічують, бо не звертають на нас найменшої уваги. Однак, цей спокій не триває довго, бо за годину перша ескадра повертається назад. Тепер летять низько над самими вершками дерев. Великі червоні зірки кидаються нам у вічі. Ледве встигаємо попадати в свіжо викопані нами рови, як град кулеметних куль сиплеться нам на голови. Кілька секунд, доки літаки не пролетять дальше, залишаємося під сильним вогнем. Опісля кілька хвилин перепочинку, під час якого забезпечуємо в ровах амуніцію і міни. Робота йде, доки не надлітає свіжа ескадра і не повторюється вогонь. Так триває цілий день. Надвечір новий наказ: заняти становище в селі Гута-Пеняцька. Це 20 кілометрів на північний захід від Бродів.

По дорозі довідуємося, що большевики розпочали наступ. Під Гутою ставить опір український курінь фюзилерів, а ми маємо бути протитанковою охороною.

Дванадцята година ночі. Наближаємося до Гути. Темряву раз-у-раз прорізують світляні ракети. Коли стає ясно говорять кулементи, а як гаснуть ракети, тихне вогонь. Хвилини темряви використовуємо на відчіплення гармат. До становища затягаємо їх самі. Посуваємось вперед, завмираючи без руху щоразу, як засвітяться ракети. Перед нами цвинтар. Мій рій займає становище при якомусь великому гробі по правій стороні цвинтаря. Менше-більше посередині - рій десятника В., а по лівій стороні рій десятника М. При світлі ракети бачу на полі по противній стороні, дороги якісь тіні. Висуваю два скоростріли наперед і повторяю наказ чотового: стріляти в кожну підозрілу тінь напереді...

Невдовзі скоростріли відзиваються короткими j уривчастими серіями. Я трохи схвильований, нікому не довіряю. Сам справджую боєздатність гармати, відбезпечую протипанцерні міни та вручаю запальники. Приходить наказ приготувати шрапнелі. Мабуть, большевики не вживають танків, і команда хоче застосувати нас, як артилерію.

Бій за цвинтар

Починається ранок. Починається рівнож перший бій нашої чоти. Большевицькі міномети поволі встрілюються в цвинтар. Щохвилини вогонь зростає. За короткий час неможна вже підвестися з землі. Рій скалок дзижчить над головою, немов рій розлючених ос. Безпереривні вибухи 88 мм. стрілен розривають гробівці, ломлять хрести і рвуть довго нерушену землю цвинтаря. У віддалі яких 600 м. підводиться гурток людей, один, другій, третій... десятий. Розсипаються в широку лінію, падають, підіймаються, підбігають кілька кроків, знова падають і наближаються до нас. Чотовий Г. прибігає до нас з наказом:

- Здержати їх за всяку ціну - не відступити ні на крок.

Отже ж, почалося. Три наші гармати заговорили. Большевики, одначе, безупинно наближаються. Наш вогонь доходить до свого вершка. Дула гармат аж гарячі. Скоростріли щохвилини зміняють розігріті до червоности дула. Большевики гинуть, розривані шрапнелями і чвертовані вогнем скорострілів а все ж таки надходять ближче, безупинно стріляючи з автоматів. Щораз нам нервово подають наказ: "Вогонь коротший". Ще 250 м., - 150... ще хвилина - і скалки наших шрапнелів ранитимуть своїх людей. Треба скоро рішатися. Кричу до гарматчиків:

- Здержи вогонь - в розстрільну лягай - крісовий вогонь.

Хлопці негайно виконують наказ, і нагло стає мені легше. З-за корчів, які розтягаються по лівій стороні цвинтаря і тягнуться аж до маленької річки, вибігає з похиленими баґнетами сотня фюзилерів. Могутнє СЛАВА!!! лунає понад гук стрілянини. Большевики задержуються, вигинаються в півколо і відкривають сильний вогонь. В цю хвилину зпоза розвалених хат висипається нова сотня фюзилерів, яка прямує на праве крило большевицького півкола: за нею - друга. СЛАВА!! СЛАВА!! СЛАВА!! Большевики не дають за виграну. Дике УРРРРРААААА!!! мішається з українським Слава. На те, що тепер наступило, дивлюся, стискаючи в руках автомат, а піт спливає мені краплинами по чолі.

Маса людей змішана в страшних смертельних обіймах, короткі крісові сальви, блискавичні удари баґнетами і страшні удари прикладами крісів. Большевики, під буревійним натиском фюзилерів, починають безладно відступати. Трапила коса на камінь. Могутнє побідне СЛАВА!!! лунає над цілим тереном. Не встигаю натішитися поразкою большевиків, як мене взивають до чотового. По дорозі зустрічаю свого шкільного товариша Юрка П., який обвиває собі руку і проклинає большевиків:

- Сукини сини, задовгі мають штики, матері їх хрін! І мене зачепили, але за своє таки дістали, холери.

Від чотового довідуюся, що ми оточені в промірі трьох кілометрів і негайно мусимо перериватися до Ясенева до наших головних частин. Ця вістка псує мій добрий настрій, але не надовго. Поміж порозбиваними гробівцями цвинтаря кілька хлопців справно розставляють міномети: один починає вогонь. Мінометник по кожному стрілі гладить дуло міномету і приговорює:

- Но, сонечко, сонечко, не хвилюйся! Ще трошки - но, ще трошки!

Це розсмішує мене і добрий настрій залишається надалі. Ще кілька годин остаємося в бойовому поготівлі. Врешті наказ:

- Дорога вільна - негайно податися до села Майдан.

Гармати не залишим!

Дорога веде лісом. Гармати поволі посуваються нею. Ми - гусаком уздовж лісу, готові до стрілу. Майже без пригод входимо в Майдан. Кажу, майже без пригод тому, що лише раз артилерія змусила нас перележати годину в рові, не заподіявши нам жадної шкоди. У Майдані залишаємося ночувати. Село польське, майже самі комуністи. Треба розставити сильні стежі, сподіваючись саботажу. Розставляємо стійки і лягаємо спати. Я, змучений, засипаю швидко. Будить мене сполох. Зриваюсь на рівні ноги. Большевики в селі. Відступати! За кілька хвилин все готове до від'їзду. Гармати першого і другого роя від'їжджають уже з села, чавлячи гусеницями все, що стоїть їм на дорозі. Вскакую на авто. - "Марш!" - Їдемо. Наглий скрут і колеса гармати зачіпляють об дерево.

- Три метри назад - кричу я.

Шофер засильно натискає ґаз. Авто подається нагло назад. Ломот, - і гольми гармати розірвані на дві частини. Немає чим причіпити гармати. До біса! Стріли чути вже недалеко. Остання чота піхоти відступає з села. Звертаюся до хлопців: маємо два виходи, або висадити гармату і відступали автом, або хвилину ставити опір, здобути десь ланцюг, причіпити ним гармату, а тоді вже під вогнем вийти з села. Хвилину дивляться нерішуче. Врешті перший гармаш, великий як ведмідь, гуцул, витягає спокійно пістолю і, відбезпечуючи ії, спокійно, але рішуче заявляє:

- Без гармати не відступаю!

Це перерішує справу. Всі згодні з ним. Справа зовсім ясна. Довго думати нема над чим, і зрештою, нема часу.

Скоростріли на ліве і праве крило саду - в розстрільну - за деревами крийся - ворога не допускати до саду!

Перебігає з групою піхоти якийсь хорунжий.

- Чи ви збожеволіли! - кричить до нас. Зараз відступати.

Нічого не відповідаючи, біжу з револьвером до першої хати. Не підозріваючи жодної злої волі, звертаюся до селянина:

- Давайте скоро якийнебудь ланцюг.

- Нє мам ланьцуха - падає відповідь по польськи.

- Як то можліве, жеби ґосподаж нє мял ланьцуха - відповідаю рівно ж по-польськи.

- А єднак я нє мам.

Не вдаюся в розмову, біжу до другої хати.

Повторюється те саме. В міжчасі досягає мене з саду вогонь мого рою. В третій хаті те ж саме. Злий і розчаровано-переляканий вертаюся до саду. Під градом куль можу посуватися лише скоками. Переконуюсь, що большевики розсипаються по цілому селі. Група, яка підходить під сад, за десять хвилин окружить нас, а тоді вже пропало. В моєму рої вже один вбитий. Страшна злість охоплює мене. Підвожуся і, не дивлячись на жадні правила "скоків", біжу, як шалений, до хати, в якій уже раз був. Звертаю пістолю до знайомого уже хлопа і кричу по-українськи:

- Давай зараз ланцюг.

- Нє мам - знов спокійна польська відповідь.

Це вибиває мене зовсім з рівноваги. Ледве себе стримую, щоб не стрілити йому в лоб, прикладаю пістолю до його грудей і ціджу крізь зуби:

- Дочислю до трьох, а не буде ланцюга - вб'ю.

Починаю рахувати. Жінка його, бачучи, що я не жартую, кидається мені під ноги з криком:

- Не стріляйте, я дам ланцюг!

За хвилину, тримаючи в руках три ланцюги, знову під градом куль, прибігаю до мого рою.

- Лівий скоростріл на авто, чотирьох до мене - двох трупа на авто - решта подвійний вогонь.

За кілька секунд скоростріл, уміщений на даху авта починає музику. Хлопці хутко причіпляють гармату. Притулуююся до дерева і сиплю з автомату по вікнах хати, з якої витріскує вогонь "Максима".

- Другий скоростріл на авто! Всі поволі назад!

Не стримуючи вогню, зближаємося до авта. Шофер запалює мотор. В тій хвилині, поцілений ворожим стрільном в голову, він перевертається на другий бік кабіни та за кілька хвилин вмирає. Його місце займає п'ятий гармаш.

Виїжджаємо на дорогу. Все село в руках большевиків. З усіх сторін сиплеться на нас град куль. Не залишаємося в боргу. Скоростріли на даху авта не тихнуть. Стріляємо безупинно з крісів.

- Стріляти панцирними п'ястуками!

Хочу збільшити вогонь і тим самим змусити большевиків не так відважно підступати під авто. Боюсь ручних ґранат, які можуть розбити мотор. Один з панцирних п'ястуків запалює хати. Счиняється деяке замішання, під час якого виїжджаємо з села. На жаль, не самі. Завважую большевицьку тягарівку, яка висувається за нами. Починаються перегони. Їхнє авто розвиває більшу швидкість. За десять хвилин вони вже недалеко від нас, і кулі починають свистати. Наші три хлопці поранені ще в селі, на щастя легко. Третій гармаш стріляє з кріса, виставляючи голову поза брезент, і в тій самій хвилині влучає його куля і він вилітає з авта на землю. Вже третій вбитий. Не можна його навіть забрати. Ще кілька хвилин, і большевицька тягарівка в нас на карку. Втікати дальше немає сенсу.

- Ґранати і панцирні п'ястуки до рук - стій - всі на землю - до рову!

Десятеро хлопців вискакує з авта і розтягається вздовж рову. Большевики раптово стримують авто. Вже запізно. Два "п'ястуки" запалюють їм мотор і роблять авто нездібним до руху. Кидаємося знову до авта і віддалюємося чим скорше від цього проклятого Майдану.

За дві години доїжджаємо до Ясенева, до команди протитанкових стрільців. Командир куреня сотник К. повідомлений вже про мій випадок з гальмом, думав, що ми вже пропали. Голошу йому:

- Третій рій, третьої чоти, чотирнадцятої сотні, разом із зброєю, голосить свій прихід. Трьох убитих, п'ятеро ранених.

Сотник подає мені руку і каже:

- Дякую вам, десятнику.

Скромно звертаю увагу, що я лише старший ґренадир.

- Нічого, від сьогодні, ви є десятником. Салютую і відходжу до свого роя.

Знищений танк

Цілий день залишаємося в Ясеневі. Нарешті кілька годин заслуженого відпочинку! Легкопоранені роблять собі перев'язки, інші сплять або чистять зброю. Дістаю нового шофера і двох стрільців. Цілий день дивний рух. По всіх дорогах мчать в усі боки зв'язкові на мотоциклях. Літаки величезними групами снуються по небі. Від часу до часу підстрілений літак пікує до землі, тягнучи за собою довгий хвіст диму. Надвечір глухий гуркіт артилерії почав виразніше відрізнюватися від денного зойку. Небо стали прорізувати прожектори, шукаючи літаків. Видалось мені дивним, що світляні ракети, які вечером прекрасно очеркують лінію фронту, витріскували довкола нас. Чи ж би? Чи відвороту вже немає? Але не можу довго над тим думати, бо знова одержуємо наказ відмаршу. Большевицькі танки під охороною ночі зближаються до Ясенева. Два кілометри від села займаємо становища.

Часу на копання правильних становищ немає. Користаючись з ночі, маскуємо лише гармати. Не минає навіть години від нашого прибуття, як фіолетова ракета з правого боку дає знати про появу ворожих танків. Очікуємо з напруженням. За хвилину доходить до нас глухий лоскот підповзаючих ворожих танків. Вони з'являються з правого боку і пересуваються поволі вліво. Якщо будуть напроти нас, віддаль становитиме коло 100 метрів. Тихо, немов боючись, щоб ворог не почув, подаю накази. Ще хвилина, і темне тіло сталевого велетня Т-34 пересувається проти мого роя. Перший гармаш дає знак рукою, що його має на цілі. Подаю команду - вогонь! Блиск вогню, гук, і поцілений танк починає горіти. Зараз же слідує ще п'ять пострілів інших роїв. Ще танки вибухають. Наші скоростріли стріляють насліпо проти вистрибуючої обслуги. Два танки завертають і на повному ґазі ховаються в темряву. Ще три стріли по них, але ніч укриває ціль. Мали щастя, втекли. За годину приїжджає зв'язковий сотні з наказом, негайно вертатися до Ясенева. З розмови його з чотовим Г. довідуюсь, що ми дійсно в кітлі і мусимо прориватись.

Поворотна дорога до Ясенева триває довго. Шлях переповнений артилерією, що відступає. Коні полохаються гуркоту наших моторів. Здалека бачимо виблиски і чуємо гуркіт гармат під Ясеневом. Це полишені дві чоти нашої сотні стріляють "індірект". За деякий час до вогню долучуємося і ми. Вогонь спрямований сім кілометрів на захід. Вже зовсім ясно, що ми є в кітлі. Над ранок ціла сотня, включно з сотенною валкою, відступає в напрямі Олесько. Сотник К. кличе мене до себе:

- Десятнику, за дві години тут, - він вказує рукою на горбок у кінці села, - будуть большевики. Візьміть два рої і займіть становища. Пам'ятайте, що сотня має відступити без втрат. Вам без наказу відступати не можна.

Він знає, що наказ виконую точно. Мені відомо, що він це знає, і тому я гордий, що такий наказ одержав, власне я, "17-річне щеня". Щоправда, сотня відступила без жодної перешкоди з боку большевиків, і я не мусів ані разу вистрілити, але факт довір'я залишився все ж фактом. Я приєднався до сотні, і вже разом 12 гармат посувається назад. Кожному кружляють різні думки в голові. Мій шофер, який потягнув собі трохи вина, співає "Карі очі, чорні брови", я сиджу тихо і дивлюся на небо, чи не видно де ворожих літаків.

Віч на віч з танками

Їдемо лісом. По правій руці галявина, на ній 30 штурмових гармат "фердинандів". Вояки весело кивають до нас шоломами. Я в душі підсміхуюсь. "Одначе, наші ПАК1 справніші від ваших "фердинандів". Не думаю навіть, що за годину завдячуватиму життя власне тим "фердинандам". Минаємо ліс. По тій же самій правій стороні велике поле. На ньому копиці сіна віддалені від нас на 600-700 метрів. Копиці як копиці, не звертаю навіть на них уваги. Раптом протираю очі: копиці ожили, починають рухатись, їдуть на нас. Бачу, як авто сотенного Р. нагло повертає назад.

Червона і фіолетна ракети подають команду: Танки! Миттю - вогонь!

Тої ж хвилини "копиці сіна" ригнули вогнем. Так, це большевики. Немає вже найменшого сумніву. Шрапнелі із 48 гармат розриваються між формованою до маршу сотнею. Нагле отупіння, викликане заскоченням, минає. Наказу ніхто не подає, бо нема що командувати. Всі бачимо ворога і здаємо собі справу, що лише швидкість наших рук може нас врятувати. Кидаємося до гармат, як божевільні. Кожний намагається якнайскорше привести гармату до вогневої готовости. Я руками і ногами скидаю стрільна прямо під ноги хлопців. Большевицький вогонь міцніє. Стрільна влучають в наші причіпки змінами. Страшні вибухи торгають повітря. Авта горять. Зойк ранених пробивається через вогонь. Нарешті наші гармати відповідають вогнем. Ворог наближається. Шрапнель вибухає біля трьох метрів поза моєю гарматою. Четверо людей, посічених уламками, падає на землю, в конвульсіях рвучи її. Ніхто не звертає на них уваги, ніхто не криється. Їх місце швидко заступають інші. Стріляти, що б не було - стріляти, інакше ні для кого рятунку нема! Новий вибух роздирає панцирний щит, що прикриває першого гармаша і розриває йому череп надвоє. Стаю сам на його місце. Довкола нас пекло. Очі печуть від пороху і блиску розриваних стрілен. Вбиті і ранені валяться під ноги, перешкоджаючи маневрувати гарматою. Вогонь від авт, що горять, пече в спину. Щохвилинні вибухи наших мін ранять і вбивають своїх людей. Як автомати, з затисненими зубами, ладуємо і стріляємо, ще раз ладуємо і стріляємо, не зважаючи на кров наших товаришів, яка тече вже річкою попід наші ноги. В розпалі бою не запримічуємо, що танки роблять якийсь дивний маневр. Стріляють далі, навіть тоді, як на місце танків виїжджають "фердинанди". Щойно крик в саме моє вухо:

- Здержи до ясної холєри - доводить мене до тями. "Фердинанди" розігнали большевицькі танки. На полі залишилося 28 розбитих і палаючих танків. Але що це для нас? Де наша сотня? Де гармати? Де люди? З дванадцяти гармат лише три здібні стріляти. З дванадцяти авт лише одне може їхати. Причіпки всі згоріли. З 150 людей, 80 лежить на землі, пошматовані на кусники неподібні до людей. Сорок чоловік стікає кров'ю і рештками уніформів перев'язує рани.

Це все. Так виглядає наша сотня. Тяжче ранених складаємо на одне авто. Причіпляємо одну гармату. Дві висаджуємо в повітря. Ранені автом, решта пішки, подаємося до Олеська.

"Катюші"

Дорога страшна. Літаки причіпаються до нас і "ескортують" аж до Олеська. Безупинно лягаємо, підводимось. Знову лягаємо і знову підводимось і посуваємось далі. Котел вже зовсім маленький. Кожної хвилини і з кожного боку можна сподіватися большевицьких танкових стеж. До Олеська входимо вночі. Майже непритомні від змучення, кидаємося на солому в першій надибаній стодолі. Спимо до рана, нічого не їмо. Не хочеться вставати. Отже, спимо знов до вечора. Ніхто нас не чіпає, а вогонь артилерії нас не обходить. Надвечір виходжу з стодоли, щоб довідатись, що властиво, маємо робити. Переходжу з 50 метрів і раптом помічаю дивне явище. Перший раз від приходу на фронт бачу щось подібного. На обрію витріскують численні вогневі смуги. Вони ростуть, наближаються і нагло страшний, немов би істеричний регіт, розлягається понад селом. Щось таке, якби всі мари зійшлись відправляти похорон над нами.

Підбігаю до саду і падаю в яму, вижолоблену вибухом шрапнеля. Тієї хвилини страшні вибухи стрясають повітря. "Катюші". Пригадую собі, що розповідали старші вояки за ці "органи Сталіна". Неможна залишатися в селі. Підношу голову і бачу, що всі, хто лише має змогу, тікає з села. Піднімаюся і чимскоріше, що хвилини падаючи на землю, тікаю в поле. Тим часом вже майже ціле село горить. Страшні стрільна ломлять грубі дерева, розривають палаючі хати та риють землю. Хто лише був у селі, тікає під вогнем в поле. Багато гине на місці. Крик розриваних коней мішається з реготом жахливих стрілен "Катюш". Величезні стовпи вогню роблять ніч зовсім світлою. Дійсно страшна зброя. Слухаючи такої музики, можна збожеволіти.

І дійсно, як розказують ті, що вже були під вогнем "Катюш", багато в кого нерви не витримують і людина божеволіла. Лежу на полі у знищеному житі та з отупінням приглядаюся до страшного видовища. Вогонь триває годину. Потім тихне. Стовпи вогню гаснуть. Залишається тільки село, що горить. Нема пощо до нього вертатися. Всі десь ідуть, іду за ними і я. З'ясовується, що недалеко під лісом збираються всі, хто лишився цілим. Пробуємо організуватися. Є тут навіть три ПАК, збираються всі протитанкові стрільці. З колишніх чотирьох сотень твориться, нарешті, одна. Належу до тих щасливих роєвих, що одержують до свого роя гармату. Відшукується навіть комендант нашої сотні, поручник Р. Він обіймає команду. Каже, що відступаємо далі. Але куди? Пощо? Котел прецінь вже майже не існує. Вже все порозбиване. В кожній хвилині можуть прийти большевики. Неорганізований опір ставлять лише малі поодинокі відділи. Однак, большевики не поспішають, вони знають, що ми вже викінчені. Наша чота до ранку залишається під тим лісом.

"Хай буде, що хоче"

Ранком їдемо кудись дальше. Літаки вже не бомбардують. Видно, що властиво все робиться уже безпляново. Від часу до часу большевицька артилерія сильним вогнем обстрілює скупчення війська або матеріялу.

Господарство - жертва фронтових дій

Чота виїжджає на мокру, багнисту луку. Гармати починають грузнути і слабі мотори авт не в силі вже їх витягнути. Артилерія большевиків обстрілює луку. Під вогнем намагаємося витягнути гармати з багна і посуватися далі. Але вже запізно. Стрільно вдаряє в причіпку з мінами. Страшний вибух розриває і запалює авта. Люди розбігаються. Команди нема. Кожний іде, куди вважає за потрібне. Обтираю з себе болото, бо сила вибуху кинула мене в багнюку і подаюся до найближчого села. В тому селі (назви його не знаю) вже багато наших хлопців, та щохвилини надходять нові. Всі змучені, брудні, обкривавлені. У кожного в очах можна прочитати зневіру і байдужість до долі, яка їх жде. Здибую товариша з ярославської ґімназії, Нестора. Він частує мене хлібом і розповідає про пляни прориву. Власне, якийсь майор збирає добровольців, але не багато пристає до нього. Багато кидає кріси та йде спати до стоділ.

- Хай буде що хоче - кажуть - в мене сил більше немає.

Розумію їх добре, але до цього гуртка ні я сам, ані Нестор не пристаємо. Голосимося до тих, що хочуть прориватися. До вечора назбиралось нас 800 чоловіка. Формуємося в сотні, чоти, рої та ждемо ночі. Нестор відходить, щоб здобути десь скоростріл. Більше на фронті я вже його не бачив.

Поля навколо села виглядають жахливо. Порозбивані гармати, табори, авта. Снуються тіні вояків, підпалюють все, що надається ще до вжитку. Большевикам не віддамо нічого цілого.

Біля 10-ої години виходимо в напрямі большевицької лінії. Розвинені сотнями в широку розстрільну, йдемо приблизно дві години. Темно, ніч хмарна. Потрапляємо в болото, падаємо в рови, але нічого не говорячи, посуваємося далі. Сильний огонь ручної зброї примушує нас лягти.

Перша лінія. За хвилину почнеться вирішальна хвилина. Тим часом огонь автоматів шаліє. Свист куль не дає підняти голови з землі. Лежимо, не відповідаючи на вогонь. Нагло все тихне. Зате, дике протягле уррраааа!! перериває тишу ночі. Лунає команда "вогонь" і врешті ми відповідаємо кулеметним вогнем. Я стріляю з пістолі, а другою рукою поправляю сумку з набоями. Знова команда:

- Приготуйсь! - хлопці вперед!!!

Вискакуємо з-за греблі, де ми лежали і з криком СЛАВА! СЛАВА! СЛАВА! кидаємося вперед. Біжу і не перестаю стріляти. Здержуюсь на мент, щоби змінити магазинок і в наступній хвилині стріляю вже в спини большевиків, що тікають.

Першу лінію прориваємо, навіть при зглядно малих втратах, але щоб вирватись з кітла, треба прорватись ще через одну, яка на нашу думку, тягнеться кільканадцять кілометрів на захід. Ми не знали, що Львів уже впав, а фронт пересунувся на захід. Тепер мусимо використати нагле замішання у большевиків. Не стримуємося, отже ні на хвилину, лише посуваємося далі. Большевики позникали, як камфора. Не можемо бавитися в розшукування їх. Дальше вперед!

На пробій!

Над самим ранком бачимо пред собою село. Якийсь молодий вояк звертається до мене, щоб я допоміг йому заложити стрічку до скоростріла. По мові пізнаю, що він придніпрянець. Починаю з ним розмову і завважую, що певно в тому селі стріне нас вогонь. Сміється і каже, що служив в Червоній Армії і знає їх добре. Так близько вони ніколи не допускають до себе. Але він помилився.

Коли ми були у віддалі 400 м. від села повітав нас буревійний вогонь ґранатометів і ручної зброї. Кинулися вперед, хотячи з розгону вдертися до села, але, на жаль, міцний вогонь дуже сильно надшарпував наші ряди. По 200 метрах всі попадали на землю. Мені стало ясним, що вдруге ніхто не кинеться на цей вогонь. Щонайменше 200 чоловіка коштував нас цей 200 метровий скок. Помогли нам, одначе, самі большевики. Із села виїхало два танки Т-34, які, стріляючи зі скорострілів почали оточувати нас з-заду. Не маючи протитанкової охорони, ми були перед загрозою загибелі. Кожний зрозумів, що радше виб'є баґнетами большевиків з села, ніж знищить танк. Початок дали бувші фюзилери, за ними без наказу, всі як один, кинулись на вогонь кулеметів. Буревійне СЛАВА! залунало понад страшний скрегіт большевицьких кулеметів. Не зважаючи на шалені втрати, ми подались до села.

Там розпочався судний день. Большевицька відвага замінилася прямо диким божевіллям. З кожного вікна хати, чи пивниці, з-за кожного дерева, чи куща, зустрічає нас град куль або зрадливий удар баґнетом. У кожне вікно треба було кидати ґранату. Кожний корч треба було обстрілювати з автомату. За кілька хвилин село опинилось у вогні. Через цей вогонь треба було продиратися майже зубами. Хлопці, не маючи жодного іншого виходу, як перейти село, перетворилися на шалених борців. Не стримувало їх ніщо.

Біжу з п'ятьма людьми - коли раптом витріскує передімною з-під стоячого авта вогонь "Максима". Падаю на землю і рівночасно кидаю ґранату. Авто спалахує. "Максим" мовкне, але четверо людей, які бігли разом зі мною, вже ніколи не підвелися з землі. Не можу зрозуміти, чому мені нічого не сталося. Різня поволі добігає кінця. Большевики, які залишилися живими, повтікали з села. Хочемо хоч трохи помогти нашим раненим, але - нова біда. Щоби перевезти ранених до ліса, який розтягнувся зараз за селом, треба переходити через одиноку доріжку, що веде під гору. Але один з большевицьких танків, спинившись з боку села, вогнем своєї гармати перерізує нам дорогу до ліса. Найшовся один "пястук", маґнетно-термітовий ладунок, але не було нікого, хто знався б на тій модерній протитанковій зброї. Я, як одинокий протитанковий стрілець, дістав доручення знищити цей танк.

Сам один проти танка

...Вертаюся до села і між кущами саду намагаюся дістатися якнайближче до танка. Стаю за рогом недогорілої хати, у віддалі якихсь 50 метрів від танка, наміряюся "панцирним пястуком" та стріляю. Виявляється, що у хвилюванні я не запримітив, що пястук є меншого калібру і несе лише на 30 метрів. Помилку, запримічую спершу тоді, коли стрільно не потрапляє до ціли, впавши за 10 м. перед танком. Страшна лють на самого себе огортає мене. Я ж зіпсував пястук, а їх більше не має. Тримаючи в руці маґнетний ладунок, біжу через садок, опісля через город з яриною впрост до танка, не звертаючи уваги, що обслуга, запримітила мене і звертає вежу в мій бік.

Зачіпляю ногою головку капусти чи якогось буряка і падаю. Це рятує мені життя, бо в тій власне хвилині всі скоростріли танка відкрили вогонь в мій бік. Не підіймаючися вже з землі, лише підсуваючись, намагаюся якнайскорше осягнути "мертве" колесо.

Коли ж наступної секунди я опинився в шости метрах від танка, і цівки кулеметів не могли під меншим кутом зігнутися до землі, танк рушив з місця і знов щосекунди ворожі кулі могли мене осягнути. Не було часу думати над способом осягти мету. Напружаючи всі м'язи, кидаю маґнетовий ладунок, подаючися рівночасно всім тілом вперед. Завдяки сильним маґнетам, знаряд причіпляється до стінки танка. Хвиля страшного напруження. Лежу, готовий кожну мить кинути ґранату. Розлягається сильний гук. Горяч термітового ладунку переходить вздовж мене. Танк у вогні. Вежа скривлена, а з щілин вилітають густі клуби диму. Ніхто не рухається. Зовсім вже спокійно обтираю з лиця порох і землю та вертаюся по вільній вже дорозі до лісу. Трохи заслуженого відпочинку, але й цього разу не судилося нам довго відпочивати.

"Останній раз на цій землі..."

Знищений танк

По кількох годинах все починається знову. Того я вже не годен описати. Три дні і чотири ночі. Оточені в лісі. Мішок не більший 300 м. Ми, збиті в купи, посуваємося вперед. З-за дерев видніють червоні зірки на шоломах червоноармійців. Боротьба іде врукопаш. Обкидаємося взаїмно ручними ґранатами. Весь час чути команду:

- Підіймись - вперед марш - лягай - вогонь - підіймись - вперед марш - лягай - вогонь.

По кожному "підіймись, вперед марш", лісом несеться наше СЛАВА! і большевицьке "уррраааа", переплітане зойками конаючих. Нема що їсти і нема часу на їдження. Часами вночі вдається нам якимсь чудом відчепитись від большевиків, тоді марш через поля, через рови, ріки, болота, аж знов лунає команда: "Лягай, вогонь - бігом марш!" Гурток наш маліє з години на годину. Всі жахливо змучені. Не знаємо, де ми властиво, є. Вночі з 23-го на 24-те липня, коли вдалося нам відчепитися від большевиків, наш, маленький вже гурток, ділиться на групи по 12-15 людей, які мають на власну руку пробиратися на захід.

Одною з груп командую я. Негайно розходимося і посуваємося в західному напрямі. По трьох годинах маршу, вийшовши з лісу, бачимо перед собою село. Думаємо, що ми недалеко від Золочева. Хочемо перейти дорогу, але нагле світло прожектора не дозволяє. Ховаємося в рів по пояс у воду, і ждемо. Проїжджає авто, за ним друге, а врешті моторизовані колони артилерії. Не можемо рушитися, лежимо у воді, ждемо. Одне авто, наповнене большевиками, заїжджає в село. Чути співи і крики. Колони переїхали, починає розвиднюватись. За селом ліс, але в селі вже рух. Перейти непомітно не вдасться. За нами поле з вівсом. Даю наказ відступити назад. Маю надію, що сховані у вівсі, перележимо цілий день. Овес мокрий, сонце, яке поволі починає пригрівати, обезвладнює змучених вояків. Біля десятої години большевики починають волочитися по полях і завважують нас. Скоро ми оточені. Наближаються до нас на яких 50 метрів. Вогонь ППШ усвідомлює мені трагічну ситуацію. Чути крики:

- Здавайсь, бросай оружіє!

Звертаюся до хлопців:

- Хто хоче, хай іде до них. Я не здаюся.

Ніхто не рухається. Нервову тишу переплітує сухе клацання замків. Мені приємно. Однак добрі вояки не принесуть сорому нашій Дивізії. Наступний заклик большевиків зустрічаємо крісовим вогнем. Вже не закликують більше піддаватися, лише б'ють з автоматів і присуваються щораз ближче:

- Ну, хлопці! Хіба вже в останній раз на цій землі. Піднімись, бігом марш!

Ще раз виривається з кільканадцятьох молодих грудей палке СЛАВА! Перебігаю кілька кроків і стаю вічна-віч з цівкою большевицької рушниці. Затинається мені пістоля, ловлю, отже, большевицький кріс лівою рукою і в тій хвилині чую страшний біль у голові. Маю вражіння, що сотки зірок зійшли перед мої очі. Врешті чорні колеса починають кружляти мені перед очима. Чую, як згинаються мені коліна і трачу пам'ять...
My Webpage
Отредактировал irenasem (5 июня 2011)



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх