,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


ЗА ПРОРИВ З ОТОЧЕННЯ Підполк. Порфірій Силенко
  • 5 июня 2011 |
  • 15:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 23075
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
На 7-8 липня вся Дивізія зайняла бойові становища першої лінії. На значній довжині відтинку в час перебрання становищ наші сотні застали їх порожніми або навіть зайнятими ворогом, з яким без підготови мусіли вступати в бій. Відділи "Вермахту" залишили їх далеко раніше перед наказаним часом, однак наші частини втримали ті становища на всій лінії. З цього моменту починається безпереривна боротьба проти переважаючих сил ворога. Завзяті атаки вдень і вночі чергувалися з неустанною пропаґандою через гучномовці, що закликали стрілецтво до піддачі. Ні одно, ні друге не принесло ворогові успіху. Наступ на фронті ХІІІ корпусу почав ворог спершу на відтинку Дивізії, намагаючися відрізати дно мішка, в якому вона опинилася.

Хоча засадничо Дивізія втримала свої становища до 16-17.7., однак вона мала серйозні втрати вбитими, а головно раненими, зокрема з причини бойової недосвідчености вояків.

Вночі з 19 на 20 липня корпус під переважаючим натиском стягався до ще вужчого перстеня, пересуваючи його центр на Білий Камінь. Цілий день 20.7. замкнутий ХІІІ корпус був скаженно бомбардований, а особливо завзято бомбардовано безпосередні шляхи відступу Дивізії і скупчення недобитків і таборів, що концентрувалися в лісі Гавареччина. Одночасно ішов сильний натиск піхоти, що відсував оборонців в півд.-західньому напрямі на Білий Камінь. Цей день був днем остаточного розпорошення частин Дивізії, разом з розпорошенням цілого корпусу. Німецькі частини, за винятком артилерії і танків, які більш за все піклувалися вивезенням лише німецьких ранених (ніби то за браком амуніції, бо свої амуніційні засоби німці вивезли раніше або покинули, тоді як наші мусіли ввесь час стояти до розпорядження), - майже без спротиву відходили. В селі Кути залишено Дивізійний шпиталь із 400 раненими. Центр бойового відтинку Дивізії під час цієї операції було перекинуто на півд.-схід від шляху Підгірці-Золочів, тоді як на терен розташування Дивізійного шпиталю було зіпхнуто з півночі частини "Вермахту". Ніхто з німців і не думав про долю Дивізійного шпиталю, а ні перед замкненням перстеня, а ні в час відступу. До часу остаточного замкнення Дивізії не залишилося при частинах майже ні одного командира німця, а молодші німецькі старшини пропали теж в переважаючій більшості під різними претекстами. Залишилися з вояками лише українські старшини, з яких дуже багато впало, а важко ранені дострілювалися. Від 16.7. не існувало вже майже ніяке загальне Дивізійне наказодавство, а зв'язок між частинами перервався ще раніше. Поведінка частин "Вермахту" в цій ситуації здавалася дуже дивною і незрозумілою.

Недобитки окремих частин тяглися безупинно в напрямі Золочева цілий день 20-го і найбільше вночі з 20 на 21 липня разом з розпорошеними частинами "Вермахту". Тим групам досить легко вдалося вирватися з оточення. Більшість недобитків, виснажених зусиллям останніх трьох діб, разом з легко раненими, гуртувалися в лісі Гавареччина при обозах, не випускаючи зброї і забезпечуючись амуніцією та протитанковою зброєю. Тут українські старшини організували легкі проривні групи. Всі дороги, що вели в напрямі на Білий Камінь, були за останні дві доби так загачені всякими колонами, що треба було чекати на можливість вирушити з лісу. Щойно на світанку 21.7. була деяка змога вирушити в напрямі Білий Камінь-Белзець-Почапи. На світанку того дня почався дальший розгром непроглядних колон ворожими літаками. А що терен майже аж до Почап незалісений, жниво ворожих літаків було жахливе. Всі шляхи і поля були повні вогню, палаючих машин і возів та були встелені людськими й кінськими трупами. Особливо обабіч невеликого мосту в Білому Камені. Тут я простояв від 6-ої ранку до 1-ої дня, стоячи з конем вище колін у воді, пильнуючи переправи моїх людей, що мусіли розпорошитися по полях перед Білим Каменем, вказуючи їм дальший напрям. Все, що заціліло, поволі посувалося далі так, наче не було ніякої небезпеки. Коло 5-ої дня всі згуртувалися в лісі перед Почапами, чекаючи темряви, а ще більше якихнебудь наказів чи вказівок. Відчувалося швидке розв'язання становища: або продертися, або загинути. Літаки припинили свою нищівну роботу, і це принесло помітне відпруження, але старшини знали, що коли літаки, що можуть атакувати, не роблять того - тоді танки й піхота стискають ще більше перстень і замикають єдину дорогу відступу через Почапи-Княже. Це значило також, що перстень вже, мабуть, дуже вузький.

Я радився з кількома українськими старшинами щодо плянів на майбутню ніч. Тоді несподівано появився німецький старшина із штабу Дивізії, що було тим дивніше, що вже кілька днів штаб Дивізії і корпусу не давали знаку життя, і скликав старшин на відправу до командирів корпусу нашої Дивізії. Нас пішло троє.

На запит командира Дивізії, що ми думаємо про дальші пляни, була відповідь, що треба було б не триматись всіх машин і возів, бо це все й так пропаде і спричиняє людські втрати. Треба залишити все, посадити на коней рештки, що можуть сидіти, далі навантажити слабших і амуніцію, а із сильніших творити проривні групи, і, не тримаючись ніякої дороги, пробиватися ніччю коло Золочева. На це відповів командир, вказуючи на командира корпусу, що, мабуть, лише дорога через Почапи-Княже вільна. Тому з усім, що маємо, підемо далі. Здорових вислати вперед, аж до чола колони, а решта лишиться при майні. Знаєте, мовляв, як коштовне військове майно і як трудно його поповнити. Піонери збудують коло Княжого місток до 1-ої год. ночі, а бриґада танків "Тіґер" забезпечить марш.

На це один з українських старшин відповів, що більше половини, що було найсильнішого, а саме: артилерія, санітарні моторизовані колони і коні вже пропали разом з людьми. Нашого шпиталя не вивезено, танки вивозять і забирають лише німців, а українські вояки не вірять уже в товариськість німців. Майна пильнувати й боронити вони не будуть, отже шкода побільшувати жертви. Все майно частин, де командирами були німці, давно вже покинуте або понищене. Натомість тут стоїть майже все майно частин, що ними командували українці. Німецькі амуніційні бази залишилися, а наші повні, і тепер наші і німецькі вояки забезпечуються амуніцією. Це можна перевірити на місці.

Генерал Фрайтаґ відповів, що про все це буде мова пізніше, а тепер: наказ!

Можна було з наказом не погоджуватися, але це був наказ, а ми вояки. З тим ми й відійшли, задумуючи забрати якнайбільше людей вперед, а при майні залишити лише небоєздатних. Старшинам, що залишилися при майні, наказано: в критичний час намагатися передусім рятувати людей, а майно знищити. У випадку, коли вдасться прорив, в першу чергу висилати вози з раненими.

До темряви залишалося ще коло 3 годин. Можна було організувати проривні групи, пояснити воякам становище, забезпечитись найкращою зброєю й амуніцією, переглянути карту тощо. Тим часом польова дорога на Почапи загачувалася щораз більше всякого роду возами, від найважчих гармат аж до малих амуніційних возиків. Це були обози цілого корпусу, що повзли в чотири-п'ять рядів. Через сільську вулицю в Почапах не можна було пересунутися ні пішо, ні верхи. Наші обози теж влилися до того потоку, забравши тих ранених, що їх вдалося підібрати. Перед заходом сонця проривні відділи почали минати колону, прямуючи на її чоло. А на шляху перед і за Почапами велася перестрілка з передовими ворожими відділами, що хотіли її перетяти на шляху Бузьк-Золочів. Ще перед повною темрявою ворога відкинуто, і колона сунулася поволі, прямуючи просто на південь, між Княже і Хильчиці подекуди ще не скошеними ланами. Коли надійшла повна темрява, все затихло.

В цілковитій тиші щораз більше бачилось несамовиту красу, повну апокаліптичного змісту, насичену атмосферою страхіття цього походу. По обох боках колони густо палахкотіли ясні вогні ворожих вогнищ, ніби очі потвори, що чигає. Часом вистрілювали догори червоні й зелені ворожі ракети. До того вмішувався сніп ворожого прожектора з-боку Хильчиць. Все це разом творило не ширший за 1 км. коридор. По дорозі допалювалися наші вози, вказуючи, що цим шляхом пройшли сьогодні, а може ще й раніше, такі самі, як ми. Мимохіть насувалася думка: яка доля спіткала їх та яка чекає нас. Як око сягне, значився густими вогнями возів, що допалювалися, гостинець Почапи-Белзець-Красне, так само, як за нами горів шлях Білий Камінь-Почапи.

Цього видовища і рефлексій, викликаних ним, я не забуду до кінця днів. Ніби на екрані проходив весь час мого життя. Пригадалися подібні переживання, коли я лежав нерухомо, поранений, безпомічний, обезкровлений в одній з долин далекого Іраку в липні 1916 р. Нагадалася теж безнадійна ситуація під Рогатином у липні 1920 р. Закінчилися роздумування приповідкою: "До трьох разів штука". Я тлумачив собі тишу, що панувала у величезній колоні тим, що, мабуть, усі так само роздумують і переживають.

Час-до-часу порушували тишу вигуки: "Панцер-фавсти, вперед! Протитанкові гармати, вперед!" і т.д. Тоді боком швидко, майже без галасу поступали покликані наперед. За Почапи аж до Княжого охороняло колону кілька "Тигрів", що посувалися взад і вперед колони.

За годину перед північчю я, їдучи верхи на чолі моїх ста вояків, досягнув голови колони, що спинилася півкілометра від Княжого при давніше вже зруйнованих аж до землі будинках фільварку. Тут стояли лише дві маленькі хатинки "на курячій ніжці". Побіч них стояло в найбільшому порядку й готовості кільканадцять "Тигрів" із залогами і коло цих сотня піхоти, складена переважно з балтійців. Вона робила враження винятково дисциплінованої і була в справжній бойовій готовості. Командир сотні, балтійський німець, з'ясував мені, що тут штаб ХІІІ корпусу, командир нашої Дивізії і командир бриґади "Тигрів". Через малий багнистий потічок, що пропливав під крутим спадом горбка, стояв нашвидку збудований піонерський місток. Через цей місток мала йти і пробиватись далі колона шляхом, що вів спочатку на захід, пасовиськами, з поступовим скрутом на південь через мішаний ліс. По цей бік потічка стояли два "Тигри", а декілька з них на горбку, звернені на північ і захід. Перед танками здовж горбка мали бути нові становища ударних груп.

Балтійський сотник повідомив мене, що перед самим вечором прийшов ранений український підстаршина в товаристві кількох вояків, що відстав від більшої групи українських вояків, яка пробилася минулої ночі коло села Хильчиці. Мабуть, ця сама група вела ранком 21-го двогодинний бій на горі проти Хильчиць і, мабуть, прорвалася.

З розповідей селян і вояків, що переховувалися позад Княжого, виходило, що в Княжому, мабуть, дві ворожі сотні. Обсаджені й узгір'я над залізницею. На північ, на віддалі до 2 км., в корчах багато піхоти, ґранатометів і протитанкових гармат. На захід, у віддалі до 3 км., здовж польової дороги, в лісі багато танків і піхоти. При усіх залізничих переїздах танки. З цього виходило, що лісиста гора на південь від залізниці забезпечена найслабше і що там пробилися недобитки корпусу, і то виключно вночі. Балтієць був переконаний, що безнадійно було б намагатися перейти з так великою колоною таборів і масою людей долиною, хоч би й з танками, тим більше, що вони майже не мали запасу гарматних набоїв. Але він дістав наказ пробувати перервати перстень.

Час до атаки, прориву, призначено на ранній світанок, на сиґнал світляних ракет зі штабу, що стояв в кількадесятьох метрах на горбку. А, після отриманих інформацій, ще більше утвердився в переконанні, що зі спроб вивести цілу колону нічого не вийде, крім винищення людей. А навіть якби ми з великими втратами пробилися, то далі, в районі Золочева, решта вигине або попаде в полон. Тому вже не шукав більше штабу, а посадив своїх вояків за румовищами фільварку, недалеко мосту, щоб мати свободу рухів залежно від становища, що виявиться ранком. Так і повідомив своїх вояків, показуючи їм, куди мають прямувати на мій знак, коли почнеться бій або рух колони, або якби мене не стало. Вони мали минати Княже зліва, а до села не втягатися. Збиратися під самою горою, на південь від залізничого шляху, а далі вже діяти згідно зі становищем, не чекаючи взаємно на себе, прямуючи там, де верхи можна легше проскочити. До українських частин колони я пішов з наказом до якогонебудь з українських старшин, щоб, не чекаючи ні на що, вислати якнайбільше людей на південь, в напрямі лісу, минаючи Княже зліва, де чекати в доброму прикритті дня і ні в якому разі не в'язатися з рухом колони.

Минала 1-ша година ночі. Несподівано загорівся "Тигр", що стояв праворуч містка, а опісля зараз другий, що стояв більш на північ. На це, ніби на даний знак, почалася пекельна стрілянина з ворожих ліній навколо Княжого та з самого села. Заграли кулемети, а все це покрив крик "ура". "Тигри", що стояли в лінії, пішли вперед, а наша піхота за ними, відбиваючи атаку. З "Тигрів" били лише кулемети. Не знати, з якого боку треба було боронитися, бо з усіх боків свистіли густо кулі. Але цей вогонь був нешкідливий, він ішов горою, а за півгодини він послаб і крики "ура" припинилися. Ворога відкинуто, і до штабу приведено трьох полонених, що, мабуть, підпалили перші танки. Натомість в Княжому і близько нього, коли судити по обабічній стрілянині і вибухах ґранат, боротьба посилювалася. Від заходу, з боку пільної дороги, куди за пляном мала прямувати наша колона, чувся гуркіт щораз більшої кількости моторів - мабуть, ворожих танків. Щойно починало сіріти, як я наказав своїм воякам відходити, так як попередньо запляновано. В нашій колоні запалилися, мабуть, деякі машини. Світало щораз більше, і ворожий вогонь згущувався. З напряму гори, на південь від залізниці, чути було завзятий бій, кулеметний, рушничний і гарматний вогонь і час до часу вибухи "панцер-фавстів". Щораз частіше били ворожі ґранатомети і часом гармати. З заходу з-поміж мряки, що уступала, висувалися контури ворожих танків. Звідти стріляли гармати по нашій колоні і по танках, що стояли серед горбка.

Тим часом до авта командира корпусу приведено кількох полонених з одним командиром, який, як на совєтів, був дуже елеґантно одягнений, мабуть, вищий старшина. Вся громада танків посувалася в напрямі Княжого, а в колоні побільшувалося замішання. Зате в самому Княжому і на схід від нього все затихло, а скоро й над Княжим запанував спокій. Але всетаки не можна було зорієнтуватися, як здійснювався плян командування корпусу - прорив на захід. Я хотів якраз сісти на коня і прямувати згідно з моїм пляном, коли побачив командира корпусу, що стояв у авті, а на ступені того ж авта ген. Фрайтаґа, що вказував рукою на південь і дуже голосно та виразно вигукував.

"Майне камераден, аллес нур дізе ріхтунґ! Майне геррен, шнеллер, нур дізе ріхтунґ!" Все, як електризоване, кинулося в південному напрямі на Княже. Ворожі ґранатомети щораз більше обсипали з півночі колону та ціле пасовисько аж до залізниці. Над нами появився ворожий літак, який однак не стріляв, бо, мабуть, не було відстані поміж обома сторонами. Миттю всі вулички Княжого заповнилися машинами, запрягами, піхотинцями, кіньми й вершниками, і все це мусіло спинитися, бо твердої дороги в напрямі залізниці не було. Весь терен - це грузькі торфовища, пасовиська і сіножаті. Туди поспішали врозсип маси вояків, прямуючи до залізниці. Щойно за залізницею вони ховалися поміж високим, не скошеним ще, збіжжям. Потім їх закривав зовсім густий бучняк на горі. Весь той терен був щораз густіше обстрілюваний вогнем ґранатометів, легкої артилерії і кулеметів, спричиняючи великі втрати людей. В Княжому було вже відносно тихо, за винятком окремих пострілів з пістоля, якими прикорочували свої муки важко ранені. Час-від-часу одзивався ще ворожий кулемет з горища, стріляючи на північ, на горбок, де вже нікого небуло. Вулички були загачені возами, машинами, кінськими трупами, а найбільше трупами вояків обох сторін. Подвір'я були повні свіжих трупів, особливо під будинками, переважно большевицьких, а часом і селян. Грузький багнистий потічок, що перебігав півн.західнім краєм села, був теж загачений переважно ворожими трупами. З положення трупів, з покинутої зброї й інших ознак можна було добачати, як драматично велася тут боротьба. Тут, мабуть, стояла тверда і стійка ворожа частина.

Перед самим селом догорали два ворожі танки і два "Тигри", а з одного ще чути було людський стогін. Перелази, паркани, все було поламане ґранатами. В хатах вікна повибивані. Драбини на горища повалені і поламані. Але ні одна хата не горіла. Трупів було, мабуть, коло 300, переважно ворожих. Живих мешканців не було видно, мабуть, повтікали. Худоби теж не бачилося.

Я подумав, чому я так спокійний і чому так довго затримався їздячи по селу, ніби чогось шукаючи. Може, я шукав місця, щоб найвигідніше перескочити багнистий потічок, але, мабуть, я підсвідомо вичікував, щоб перестав набільший вогонь ґранатометів, що якраз лежав на пасовиську. Побачивши, що вогонь зменшується, я подався, що кінських сил в напрямі запізниці. Після півгодини, а може й більше, заболочений вкрай, на заболоченому коні, з повними халявами рідкого болота, я зупинився коло залізниці. Тут було дуже круто, і кінно не можна було з'їхати. Я швидко зсів і пустив коня, бо ж він краще зійде без вершника. Коло залізниці було теж багато трупів, в більшості наших вояків. Вгорі, на заході, чути було негусту перестрілку. Перейшовши залізницю, я йшов уже густим збіжжям. Осягнувши край лісу, я і мій кінь відпочили, тим більше, що тепер починалася важка дорога догори з нахилом до 45 ступнів заячою стежкою через дуже густий бучняк. Я оглянув через далековид терен, що я його перейшов, пасовисько і нашу колону. Вона стояла нерухомо і майже на цілій довжині горіла. Коло неї ворог ще не господарював. За горбком було видно в хвилинах випалів ворожі становища ґранатометів. З боку хаток "на курячих лапках" видно було дим. Мабуть, вони горіли, підпалені залогами "Тигрів". По пасовиськах ішли, переважно поволі, розпорошені вояки, мабуть, ранені або до краю виснажені.

В лісі приставали вояки і просили дозволу долучитися, щоб іти разом. Час-до-часу досягали й сюди гарматні набої і показувалися високо ворожі розвідувальні літаки. Але це вже не робило більше враження, як муха на людину.

Треба було попасти коня.
My Webpage
Отредактировал irenasem (5 июня 2011)



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх