,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


НАША СОТНЯ ВЖЕ ГОТОВА. Василь Верига
  • 5 июня 2011 |
  • 15:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 44133
  • |
  • Комментарии: 1
  • |
0
Василь Верига

НАША СОТНЯ ВЖЕ ГОТОВА

Виїзд на фронт

Був кінець червня 1944 року. У вишкільному таборі Нойгаммер, на Долішньому Шлеську, закінчились формування і вишкіл української Дивізії "Галичина" і все готувалось до виїзду на фронт. Народ метушився сюди і туди, одні виїжджали як т.зв. "Форкоммандо", інші повертались із різних службових поїздок та відпусток. Перші частини вже навантажувались на залізничні транспорти, а решта полків, а між ними і 30-ий полк, опустили свої казарми й отаборились серед дерев зараз біля них, чекаючи своєї черги.

28 червня прийшла черга на виїзд ІІ-го куреня 30-го полку, який у пополудневих годинах завантажився на черговий 38-ий транспорт і під вечір покинув Нойгаммер-Заган, прямуючи на південний-схід - на Бресляв, Оппельн, Краків і до Галичини.

Нарешті ми у Львові на головному двірці. Поїзд знову зупинився, але на бічних рейках, і виходити з вагонів було заборонено, зокрема не вільно було йти на перон. Паровози набрали води і поїзд знову рушив дальше. Ось і Підзамче.

Небо знову густо вкрилось хмарами і погода була непевна. Ось і станція Красне і ми повертаємо у напрямі Бродів. Перед заходом сонця ми вже були в Ожидові і там нам сказали вивантажуватись. Значить, ми вже якщо не на фронті, то бодай недалеко від нього. Але на дворі було тихо, тільки знову пролетів якийсь літак. Заки ми виладувались - на дворі вже почало смеркати. Ніде не чути ні одного стрілу, а коли настав вечір, то всюди була така тиша, немов би це не була прифронтова лінія, а один із тих чудових українських вечорів. Але в душі був якийсь неспокій. Невже ж це сама свідомість того, що ми вже на фронті?

Серед своїх

Населення, яке самозрозуміло привітало нас як своїх власних синів, запрошувало наших вояків до себе на всякі гостини. З цього найбільше користали ті вояки, які були в обозах по селах. Найгірше боліло українців-вояків те, що німецькі вояки, яких не бракувало там, жили в селянських хатах, а ми - у шатрах. Одначе, українська гостинність надробляла цю невигоду, а це в свою чергу озлоблювало німців, бо вони недвозначно бачили, що їх трактують, як небажаних гостей, а нас із відкритими руками. Бували випадки, що господині варили обіди й виносили нашим хлопцям на поля, а німцям, які в них жили в хатах, давала нерадо тільки те, що мусіли.

Василь Верига в однострою десятника

Одного дня мені треба було піти до села Чішки і наш булавний, дес. Володимир Логаза, запропонував мені, щоб я поїхав конем команданта сотні, який і так стояв дармо в обозі і потребував трохи пробігтись. А сів на коня і поїхав пільними дорогами до Чішок. По дорозі я минав окопані артилерійські гнізда, що розташувались вздовж другої фронтової лінії. Хлопці із гарматнього полку чистили свої гармати та готувались до евентуального наступу большевиків. Коли я наближався вже до села, зустрів середнього віку жінку, що несла в руках обід ніби для робітників у полі. Коли я заговорив до неї, вона врадувано відповіла мені: "А так і думала, що ти сину, наш хлопець із Дивізії. Ану, злази з того коня та й пообідай".

Я не був голодний і, подякувавши за її гостинність, сказав, що щойно встав від обіду.

- Е, що ти мені говориш, що обідав. Із тої військової кухні? Вже ти мені не кажи, що там вам дають наїстися. Я ось тут несу цілий обід, може десь стріну наших хлопців, щоб пообідали бідаки якслід.

- Але я дійсно не хочу їсти, - відповів я. - Нам тут на фронті дають краще їсти, як у Німеччині давали.

- Ну, то може хоч молока нап'єшся, воно таке гарне холодне, я щойно з льоху його виняла.

Молока я був би радо напився, але мені треба було злізти з коня, що зрештою було легко зробити. Найгірший клопіт був сісти на нього, бо тоді він скакав як дурний і, щоб не показати перед жінкою скільки клопоту маю, поки сяду на нього і візьму його в руки, рішив я зрезиґнувати із тої приємности.

- Слухайте, мамуню, - сказав я, - повірте мені, що я не голодний, але ось тут недалеко я минав наші гарматні становища і хлопці напевно не відмовляться від вашого обіду. Нащо давати ситому, коли не бракує голодних.

- Ну щож, як не хочеш, то Бог з тобою. Пошукаю я тих хлопців коло гармат, - відповіла мені жінка і пішла у вказаному мною напрямку.

Я рушив далі і думав над тим, як то приємно бути серед своїх людей на рідній землі.

Першого тижня нашого постою під Бродами сталась доволі неприємна історія, перед якою нас остерігав сот. Паліїв на відправі старшин і підстаршин перед виходом на фронт. Один із наших стрільців, який обслуговував скоростріл, як другий стрілець, і то із 7-ої сотні, десь зник, разом із своїм скорострілом та двома скриньками заповненими скорострільними лентами. Тут не було найменшого сумніву, що він міг піти тільки в одне місце - УПА. Випадок був дуже неприємний зокрема для пор. Малецького, який хоч-не-хоч мусів його зголосити командантові куреня гавптштурмфюрерові Віттенмаєрові. На щастя, Віттенмаєр був одним із тих рідкісних старшин вермахту, якого приділили до Дивізії, що ставився до українців не тільки прихильно, але і по-приятельськи. Тут не так ішлося про "дезертира", як про те, що це був перший випадок у цілому 30-му полку, а може й Дивізії.

Тут йшлося радше про честь полку, зокрема ІІ-го куреня. Пор. Малецький зголосив про цей випадок особисто і, розуміється, командир куреня був дуже незадоволений та запитав, чи не можна б тому якось зарадити. У відповідь на це пор. Малецький попросив його, щоб дати йому три дні часу і він постарається, щоб "дезертир" повернувся назад до сотні. Розуміється, що його поворот, якщо можливий взагалі, то тільки під умовою, що "дезертира" не покарають. Командир куреня згодився заждати три днів із звідомленням випадку дезерції до полку і не завівся. Через зв'язки, які пор. Малецький мав уже тоді із УПА, йому вдалося дістати "дезертира" назад до сотні так, як він її покинув, із крісом і двома скриньками амуніції. Хлопця за те ніхто не покарав, але він дістав нагану із вищого командування УПА і від команданта сотні. У даний момент не було в українському інтересі та Дивізії як і УПА, щоб хлопці дезертирували з Дивізії. Це був перший і останній випадок дезерції у 30-му полку під Бродами.

В дорозі на фронт

У вівторок, по службі, нас гурт вояків вибрався подивитись на село Кути зблизька та нав'язати знайомства. Це прийшлось нам доволі легко, бо зараз при вході до села ми стрінулись із місцевими хлопцями, які забрали нас трохи попразникувати. Ми весело провели вечір і на прощання одержали всі разом і кожний поодиноко запрошення прийти ще й на другий день відсвяткувати Петра і Павла. Ми розуміється, від запросин не відмовились.

У нас є приповідка, яка каже, що "не все в середу Петра", але в цьому році Петра і Павла було таки в середу. Погода не була дуже стійка, бо раз по раз небом просувалися важкі чорні хмари і перепадував дощ.

В середу, під вечір я скоро переодягнувся у вихідну уніформу і разом із гуртом других вояків збирався йти до села. Свою робочу уніформу разом із моїм портфелем я кинув недбало на віз із сотенною запасною уніформою і подався до села. По дорозі я вступив до шатра бунчужного, щоб йому зголосити, що я відходжу і тут мені доручено листа від Данки Т. зі Стрия. Я прочитавши листа, заховав його до нагрудної кишені і вийшов. Але до села ми вже не дійшли. У півдороги наздігнав нас ровером післанець і сказав, що ми мусимо негайно вертатись бо троси цієї ночі відходять і всі вже пакуються. Не було ради й ми вернулися назад.

На мене накинувся бунчужний Логаза, дорікаючи, що кожний раз, коли приходить алярм - мене не має на місці і він мусить опікуватися не тільки своєю канцелярією та обозними справами але й усім тим барахлом, яким я завідував. Я нічого не відповідав бо воно дійсно так сталося вже вдруге на протязі останніх чотирьох днів, хоча я ніколи нікуди не йшов без його відома.

В першу чергу я хотів переодягнутись, але моєї робочої уніформи я вже не міг знайти; вона десь була між уніформами сотенного запасу. Я, хоч-не-хоч, залишився у вихідній уніформі тільки з військовою книжкою в кишені, бо всі мої документи спочивали десь на купі запасних уніформ. Вантажитись не було легко через брак возів, на які ми наклали стільки тягару, що ледве коні могли тягнути. Вози були навантажені, як у нас кажуть, під рубель.

В дорозі на становища

Згідно з наказом, 30-ий полк міняв свої становища і сотні не могли перенести своєго запасу амуніції, тому обози мусіли підтягнутись ближче до окопів, щоб забрати надвишку амуніції. Вже було добре по півночі, як ми вирушили в сторону Заболотців, а коли ми прибули на означене місце, на дворі вже почало зоріти. Нашої сотні ще не було і нам довелось чекати на неї. Тому, що ми не мали порожнього воза на амуніцію, прийшов наказ залишити у придорожньому рові запаси наших уніформ, наплечники та білля, а на той віз покласти амуніцію. Пізніше це все мали підвезти нам полкові тягарові автомашини.

Десь там де ставало раніше сонце, гуділи гармати. Спокій на відтинку Бродів закінчився й Дивізія готувалась до бою. Незабаром прийшла і наша боєва група і, здавши свою надвишку амуніції, вирушила у напрямі села Підгірців пільними дорогами. На сході більшав червоно-жовтий круг соняшних променів. Наставав новий день і 30-ий полк вирушив перший на фронт - у бій.

Ми скоро з'їхали із головного шляху Заболотці-Кадлубиська на пільну дорогу, прямуючи на південь у сторону села Підгірці. Коні важко тягнули перевантажені амуніцією та всяким військовим добром вози. В короткому часі розпливлись багряні лучі на східньому небосхилі й на погідно-блакитному небі появилось раніше липневе сонце. Тут і там дзирчали пільні коники, весело зустрічаючи новий повний невідомих ще пригод день 13-го липня 1944 року.

Було десь біля 10-ої години ранку коли ми наблизились до північної сторони села Підгірців, якого долішня частина - це українське село а горішня - невеликий кут довкруги замку - замешканий здебільша поляками. Нам треба було дістатись до горішньої частини - Підгірців куди проходив головний шлях. Щоб дістатись на горб до головного шляху треба було проїхати невеличкий але прикрий горбок полевої дороги. Заки ми дійшли до цього горба 1-ий курінь нашого 30-го полка уже зробив першу спробу видістатись на верх але безуспішно. Стрімкий горбок та вузенька доріжка утруднювали доступ для важко наладованих возів. Довелось розкопувати доріжку та допомагати коням витягнути вози на гору, але й цього було замало і треба було витягати вози четвірнею. Це все спричинило застій тросів 30-го полка. Скоро долучились ще й боєві частини, які полями прямували поодинокими групами в сторону Підгірців. Робилось невимовно жарко. Із коней та вояків лився піт й докучала спрага. Хто не був зайнятий при розкопуванні дороги той ховався у тіні придорожніх кущів і молодих дерев. Але незабаром на дорозі появились молодиці й дівчата із повними збанками холодного квасного молока і щедро вгощали вояків. На місце спорожнілих збанків появлялись все нові. Це українське село вітало своїх вояків й старалось допомогти чим хата багата.

Заки цілий полк видістався на головний шлях - сонце стояло вже в зеніті. Було Полудне. Троси 1-го куреня розташувались вздовж головного шляху а 2-ого куреня на замковому подвір'ю, де ми мали одержати наш обід. Кухарі ще не готові були з обідом і ми звернули увагу на величавий замок, що гордо стояв напроти нас. Ця гарна будівля - це твір відомого в Україні французького архітекта Бопляна, який будучи на службі польського короля Володислава ІV, збудував у 1639 р. на Дніпрі славну фортецю Кодак а в 1635-40 роках збудував ось цей замок для панів Конецьпольських. Цей же сам Боплян автор відомого Опису України у французькій мові, що появився перший раз у 1650 р. і який вийшов кількома виданнями та був переложений на англійську, німецьку, польську та московську мови, як також автор першої мапи України в 1639 році, що вийшла друком у Данціґу в 1654 році. Щоправда цей замок був перебудований з кінцем того ж ХVІІ ст., але всеж таки він, Боплян, поставив його перші фундаменти і через те так положення замку як і його головні характеристичні прикмети є його твором.

Головні двері до замку були відчинені і нас кількох увійшло до просторого замкового вестибюлю. На право була велика заля, яка виглядала на прийомну для гостей. Тут у цьому замку часто перебував польський король Ян ІІІ Собєський разом із своєю дружиною францужанкою - Марисенькою, до якої щодня ішли гінці із його любовними листами, коли він перебував у поході на турків, визволяючи з їхньої облоги Відень у 1683 році. В одному із кутів цієї залі стояли покинуті і полинялі старі бойові прапори. Звідки і як вони сюди дісталися нам невідомо. Колись тут, мабуть, були якісь провідники, які вміли розповісти історію цього замку, які знали що то за прапори, але тепер тут була пустка. Багато чого бачив цей замок на своєму віку. Тут у цій прийомній гостились колись і козацькі посли включно із польським ставленником гетьманом Михайлом Ханенком а на його подвір'ї іржали козацькі степові коні.

Але нам не довелось оглянути цілого замку бо всі інші двері були замкнені і нам треба було вдоволитись тільки оглядинами вестибулю та прийомної залі, із вікон якої було видно розлогі поля та замаєні зеленню українські села.

На замковому подвір'ю пронісся пронизливий звук свистка, який став невідємною частиною вояцького життя: свисток будив вояків, заповідав снідання, обід і вечерю, кликав на збірку й заповідав нічну тишину чи навіть і боєвий наступ на вправах чи на фронті. Цим разом свисток заповідав обід. Свистки були приємні і не приємні, залежно від того, що вони собою заповідали. Цим разом звук свистка був приємний бо він заповідав обід. Все вояцтво сотні стало біля полевої кухні із відкритими їдунками, чекаючи на свою чергу. Сотенний кухар вже стояв у білому фартусі й розділяв немов мама дітям обід.

Відпочинок

Було вже мабуть біля 1-ої год. пополудні й хлопці вигідно порозлягались поміж кріслатими деревами замкового подвір'я коли із висот небесної блакиті почувся гук і високо-високо над нами появився якийсь літак. Чий це був літак - цього ніхто не знав, але тому що на протязі нашого побуту у другій фронтовій лінії ми бачили тільки большевицькі літаки - то не було сумніву, що і цей був ворожий розвідувальник. В слід за цим прийшов наказ вирушати дальше в дорогу у полудневому напрямку по шляху Підгірці-Сасів.

Дорога проходила мабуть із кілометер чистим полем а там розгалужувались прямо на південь на Сасів і на захід у сторону місцевости Олеська. Наш полк просувався прямо на південь через ліс на Сасів і 1-ий курінь уже заховався був серед дерев лісу, коли ми із невідомих причин задержались. 2-ий курінь зупинився якраз при вході до лісу, який починався тут якимись невеликими кущами, зокрема на південь від дороги. Спочатку здавалось, що це тільки якась хвилева зупинка, але почали минати не тільки хвилини а цілі години а ми все ще стояли на місці. 1-ий курінь на дорозі у лісі а ми серед чистого поля і тільки придорожні дерева давали дещо тіні, під які наші конюхи поумощували свої вози із кіньми, яких немилосердно обсідала мушва. На небі не було ані хмаринки й липневе сонце змушувало і вояків шукати холоду. Вояки порозсідались у придорожніх ровах у тінистих місцях й чекали що буде далі. Кожний намагався довідатися чого ми стали і то серед поля, але ніхто не міг дати відповіді.

Нараз на ясно-блакитному небі показалось два літаки, які, побачивши військову валку, почали кружляти над нами. Цим разом не було сумніву, що це большевицькі літаки, бо летіли вони так низько, що можна було бачити червоні зірки на них. Старшини дали наказ розсипатись по полі на якому дозрівали жита та пшениці. На шляху залишились тільки вози на яких найбільше було таки різного рода вибухових матеріялів. Одна група із 8-ої сотні важких скорострілів розставила свого скоростріла в кущах на краєчку ліса й намагалась позбутись непрошених гостей скорострільними серіями вогню. Здавалось, що це помогло, бо літаки скоро зникли за верхів'ям дерев ліса. Але незабаром зза лісу зовсім незамітно пролетів низько-низенько ворожий літак і посипав вогнем із бортової зброї на скорострільне гніздо та по дорозі на якій стояли вози. Заторохкотів наш скоростріл але цим разом ворожий літак і не думав утікати. Він зробив ще одно велике коло понад нами і спустився якраз над скорострільним гніздом, яке намагалось його збити безпереривним вогнем. Раптом наш скоростріл замовк і большевицький літак зник за обрієм лісу. Але цим разом він доконав свого, бо як виявилось скорострільчик був ранений а перший стрілець із обслуги забитий. Так само був поранений стрілець Іван Кулик із 7-ої сотні. Вбитого вояка так і поховано там під лісом недалеко села Підгірці.

Ця подія викликала пригноблююче враження тому, що смерть стрільця була вислідом безглуздя командування полка, яке замість заховати цілий полк у лісі й там чекати на дальші накази, залишило 2-ий курінь на відкритому терені немов би полк не був у фронтовій полосі але на прогулянці. Це й викликало серед стрільців підозріння, що в нашому командуванні щось не грає, коли воно не може передбачити навіть найбільш можливих випадків.

Щойно коли земля окуталась повністю у вечірній сумерк, ми вирушили дальше в дорогу в сторону Сасова. Ми посувались чомусь дуже повільно крутою дорогою через ліс, який тягнувся доволі довго. В міжчасі боєві частини відділились від тросів і пішли лісами на місце свого призначення. На дворі починало світати, коли ми переходили через заспаний ще Сасів. На зустріч нам надходили німецькі частини "Вермахту" разом із своїми величезними танками - "Тиграми". Вони заледве могли розминутися із нашою валкою на не дуже то широкому гостинці. Ми з цікавости розпитували про фронт, чи далеко він та яка там ситуація. На наші запити ми діставали звичайно дуже ляконічну відповідь, що фронт недалеко і він є всюди. В той час ми не могли зрозуміти того твердження і щойно пізніше ми узнали його дійсне значення.

Через ніч небо почало затягатись хмарами й заповідався хмарний, якщо вже не дощевий день. На самому початку села Колтівська Руда наші троси звернули на ліво й небаром отаборились у молодому сосновому ліску недалеко від села. Командантом тросів 2-го куреня був господарчий старшина унтерштурмфюрер Г.Гогаґе а його заступником адміністративний підстаршина курінного штабу, унтершарфюрер Дітч та його помічник також німець, інвалід на ліву руку, штурман Кречмер. Дітч походив із Судетів і знав добре чеську мову й тому міг порозумітись із українцями.

Перший бій

В ранніх годинах почав падати дрібний слотливий дощ, а згодом із-за хмар почувся гук літаків - большевицьких розвідувальників, які час-до-часу спускались низько понад верхів'я дерев лісу й обстрілювали його із бортової зброї. Цим разом одначе вони не зробили нам жодної шкоди помимо того, що такі налети повторялися раз-по-раз аж десь до якої 3-4-ої год. по полудні. Наші вози й коні були належно заховані серед дерев лісу та прикриті зеленими галузками. Одиноким видимим знаком, що хтось стояв у тому лісі були наші полеві кухні, які готували обіди для своїх сотень і через те постійно димили. В кожному разі ми не могли виходити із лісу щоб не зрадити нашого місця таборування.

Здалека з-за лісу доносився до нас гук розриву різного рода стрілен та ґранат, що вказували на постійні бої. Наш зв'язок із боєвими частинами не був наладнаний і ми не знали що діється на фронті. Коло полудня кухня виїхала до фронтової лінії із обідом для боєвої частини і ми вже нетерпливо очікували її повороту, щоб засягнути новин із поля бою. Десь уже добре пополудні до тросів прийшов один стрілець із 7-ої сотні і заявив, що 7-ма сотня розбита а командант сотні, пор. М.Малецький забитий.

- Усе пропало - говорив він. - Сотенний загинув. Уша Рене загинув. Цілу сотню окружили большевики й вибили до ноги. Я, мабуть, одинокий, що вийшов із того пекла живим.

Збитий ворожий літак

Вістка приголомшила усіх. Не хотілося вірити, що із цілої сотні молодих і здорових хлопців не залишився ніхто, погинувши першого дня побуту на фронті.

Бунчужний Логаза хотів докладного звіту, як дійшло до такого трагічного кінця. Він старався дошукатись правди у словах стрільця, які представляли такий неймовірний образ. Стрільцеві дали негайно їсти і він дещо прийшов до себе та почав розповідати пригоди сотні від хвилини приходу на фронт.

Коли наша сотня по цілонічному марші прийшла до окопів там німців уже не було й ми зайняли околи самі й за виїмком стійок все заснуло від великого змучення, бо ж це була друга ніч, де не було вже змоги виспатись. Раннім ранком на нас почали наступати большевики, але ми їх відбили й вони покинули поле бою залишаючи все своє військове майно. Дехто кинувся навіть забрати собі якусь здобич як машинову пістолю "фінку", "максима" та інші частини військового виряду, червоноармійців. Але в той же час нашу сотню заатакував якийсь інший большевицький загін, який нас окружив і ми мусіли йти на рукопашний бій. І в цьому бою я на власні очі бачив як згинув пор. Малецький та унтершарфюрер Рене. Згинуло багато наших хлопців а решта, мабуть, попала в большевицький полон. Я прямо чудом вирвався звідти живий і здоровий, - закінчив своє оповідання стрілець.

Щойно над вечір до обозів повернулась кухня із одним малим візком-однокінкою для перевозу амуніції який провадив стр. П.Бідула. На возику лежав ранений пор. Малецький а коло кухні також ранений німець Рене. Стрільці, які йшли із кухнею до фронтової лінії підтвердили вістку, що не тільки 7-ма сотня але цілий 2-ий курінь розбитий, а можливо навіть цілий полк. Але аж так трагічно не є, як це представляв згаданий стрілець. Щоправда до обіду не зголосилось навіть і половини сотні, за те прийшли хлопці із інших сотень, але правдоподібно, що й наші хлопці десь хвилево задержались при якійсь сотні полку. Зрештою сам факт, що командант сотні і командант третьої чоти не згинули а тільки були раненими, вказував на те, що перша вістка була аж надто трагічно передана. Одначе не було причин й на великий оптимізм. Обох ранених перенесено на в міжчасі приготований віз а від них самих довідатись не було можна нічого. Скоро після того стр. П.Бідула вирушив із ними у сторону Золочева, щоб передати їх до перев'язочного пункту а за тим до шпиталю. На скорий їх поворот до сотні не можна було рахувати. Пор. Малецький був ранений пострілом із автомата в ліву руку та лівий бік толуба а дес. Рене в ногу.

У северинському лісі

Реорганізація 30-го полку тривала всего один день. В понеділок 17-го липня прийшов наказ, щоб зформувати із кожного курінного обозу по одній бойовій групі та віддати їх до розпорядження командирові полку. Того дня погода дещо поправилась, але хмари все ще перекочувалися по блакитному небі одна через одну і вряди-годи скроплювали землю густим дощем. Пополудні я дістав наказ передати мої адміністративні обов'язки курінному адміністративному підстаршині унтершарфюрерові Дичеві, а сам мав очолити новозформовану бойову групу і зголоситись з нею до командира полку.

Сонце хилилось уже добре на захід, коли моя група була готова до відмаршу. Склад її був дуже нерівний під оглядом боєздатности, бо бунчужні сотень віддавали тільки таких, з яких в обозах не було ніякої користи. Крім того, моя група з 14-ти осіб була нерівна і під оглядом віку; більшість - це були молоді хлопці, але не бракувало і старших уже під п'ятдесятку. Згідно з наказом ми попрямували до полкової команди, яка у той час приміщувалась у якійсь хаті на краю села горішніх Підгірців.

Нараз із нашої правої сторони, тобто із заходу, де простягався великий ліс у сторону Сасова, ми завважили якийсь літак, що летів у нашу сторону. Я наказав заховатись, щоб нас не побачили ворожі летуни та не погостили своїми гостинцями. У цьому випадку моя група виказала не абиякий послух. В одній хвилині все було заховане так, що літак пролетів майже понад наші голови, не запримітивши нас.

Гірше за те було зібрати групу назад до маршового порядку, бо на мій наказ збиратись появилось тільки тринадцять вояків, а чотиринадцятого не було. На лихо вояки себе взаїмно ще не знали. Це була збиранина з різних сотень і вони ще не встигли добре із собою обзнайомитись. Коли мої накликування за загубленим вояком не дали жодного висліду, я післав кількох хлопців у розшуки, які негайно таки нашу згубу знайшли. Це був уже дядько, який оправдуючись, заявив, що він не чув мойого наказу вставати.

Троси у відступі

Нарешті ми вирушили дальше до Підгірців. По дорозі ми проминули могилку стрільця-скорострільчика, що був першою жертвою у нашому полку чотири дні тому, і завернули наліво по головному шляху із Сасова у Підгірці. Коли я прийшов на призначене місце і зголосив свою групу у канцелярії полку, там не було нікого крім полкового писаря, який поінформував мене, що згідно із останнім наказом алярмова сотня, до якої мала належати і моя група, покищо залишається при тросах, але в бойовому поготівлі. Було вже зовсім темно, коли ми повернули до тросів, чим здивували ми немало нашого команданта тросів унтерштурмфюрера Гогаґе, бо йому нічого не було відомо про відкликання першого наказу. З того виходило, що в команді полку щось не все в порядку із видаванням наказів.

На другий день десь перед полуднем прийшов курінним тросам наказ готуватись до відходу і чекати дальших наказів. Але поміж вояками рознеслася поголоска, що ми відступаємо далі назад. Зрештою це був одинокий висновок, бо вістки з фронту були дуже пригноблюючі. Через якийсь час рознеслася знову вістка, що ми відступаємо тому, що большевики намагаються окружити нас і знищити. Все це непотверджені вістки, але дуже правдоподібні.

Десь біля полудня всі обози 30-го і 31-го полку почали виїжджати з лісу в напрямі на Олесько. Направо від нас простягалась низовина із замаяними зеленню селами. В деяких із них видно було й вогні. Ген, там на сході, розкинулося село Кадлубиська, де ми побували через цілий тиждень і де нас гостили, як своїх власних синів. Тим часом небо затягнулося темними хмарами й пустився дрібний дощ, який кріпшав безупину. Десь у половині дороги до Олеська уже лляв як з цебра, що і пригадало мені ілюстрацію на обкладинці Календаря Червоної Калини за 1923 рік, на якій були зображені козаки на конях серед зливного дощу, а сама ілюстрація мала підпис "Відступ". Ми були в подібній ситуації. Ішов зливний дощ і ми відступали. Невже ж усі відступи супроводжаються дощем?

Нарешті ми в'їжджаємо до Олеська, але замість іти на головну дорогу полева жандармерія звернула нас на ліво у південно-західньому напрямі на пільну дорогу, яка злегка підносилась вгору. Часті дощі із останніх кількох днів розмочили дорогу зовсім і вона перемінилась в одну болотняну масу. Помимо того, вона була вкрита численними важкими возами, які застрягли по самі колеса й коні не могли їх рушити навіть змісця, а не то тягнути. До речі всі ці вози були навантажені різного роду військовим майном й тому ситуація ставала безнадійною. Досі ми ще всі трималися разом і були в порядку, але на цій дорозі все вимішалося так, що не тільки вози нашого полку, але навіть і обози якоїсь вермахтівської частини, що надходила із заходу зі сторони Сасова і намагалась чим скорше дістатись наперед. Але той "перед" був недосяжний. Деякі спритніші почали витягати свої вози на вкриті дозріваючими пшеницями й житами поля та промощувати нові дороги. Вигуки поганячів та іржання коней наповняли повітря зловіщими звуками.

У стін Підлиської Гори

Десь коло полудня на небі показався ворожий літак, який знизившись над нашою дорогою почав нас обстрілювати із бортової зброї, спокійно пролітаючи над нашою вал кою навсій її довжині. Боронитися не було чим і не було як, бо в нас не було навіть скорострілів, а не то протилетунської артилерії. На щастя жертв в людях не було або в найкращому випадку я про них не чув, і ми тепер уже були більше обережні, знаючи, що вороже летунство слідкує за нами. Зрештою наша валка стояла на місці або майже на місці й тому, коли на небі появився знову ворожий літак, наш кухар, який мав найкращі коні в сотні, разом із кухнею вирвався із дороги і направці через поля від'їхав у сторону якогось невеликого присілка, якого хати заховались у тіні вишневих садків. Нас кількох разом із бунч. Логазою подались за кухнею і кухар нам дав напитися кави, бо обіду неможливо було зварити. Дальше за цим присілком підносилась доволі висока гора, на верху якої маєстатично стояв великий хрест. Це була славна Підлисецька гора із могилою-пам'ятником пробудителя Галичини Маркіяна Шашкевича.

Полева кухня

Тут у селі ми напилися доброї холодної води та дістали трохи овочів із садів, зокрема вишень, а господарі нам сказали, що на другий кінець цього присілка вночі загнався большевицький відділ. Значить ми дійсно мусимо вже бути в окруженні, коли большевики аж сюди могли дістатися. Ми вернулися назад до валки, але без кухні, бо кухар та його візник П.Бідула щось там нишпорили й казали, що прийдуть пізніше. Коло них залишився був також і бунчужний 7-ої сотні, десятник Логаза. Я вернувся до решти сотенних возів, які були розміщені в різних місцях, в залежності від того, де і коли хто міг вирватися із затарасованої болотистої дороги.

Нарешті і мені вдалося вирвати воза з сотенною канцелярією і ми рушили далі уже полями вздовж дороги. Розуміється, що серед цілої цеї суматохи ми посувалися черепашним кроком. Ми їхали наперед себе, не знаючи куди ми властиво їдемо, і години минали швидше чим кілометри. Я раз пораз розглядався за бунчужним 7-ої сотні, Логазою, але його ніде не було видно і так само не видно було кухні. До речі, це був останній раз, що я його бачив на присілку під Підлисецькою горою. Де він подівся тоді - невідомо, щойно далеко по війні я довідався, що він належав до тих нещасливців, яких большевики захопили в полон.

Але навіть коли вирвалися з болотистої пільної дороги на поля, ми просувалися так повільно, що майже на тому самому місці нас захопила ніч. Багато із наших возів десь замішались між інші троси і я вже бачив тільки той один із сотенною канцелярією, на якому були також сотенні гроші в скрині і всі мої персональні речі. Під вечір усе якось ніби принишкло: коні вже так не іржали, затихли вигуки погоничів, а що найважніше, не було вже налетів. Просуваючись полями, де коні раз у раз приставали, я завважив, що направо від нас, щось сіріло довгою смужкою. Ніч була темна і довкруги стояла тиша, тільки десь здалеку доносився до нас якийсь глухий гук ніби моторів.

Коло воза нас було тільки трьох і, порозумівшись із моїми товаришами, я вирішив піти подивитися, що то сіріє смугою. Якщо це дорога - ми рішилися переїхати на неї і туди буде легше їхати чим полем. З другого боку мене турбувало те, що туди чомусь ніхто не їхав. А всеж таки я пішов в напрямі тої сірої смуги, яка була віддалена від нас не більше як 200 метрів. Підійшовши ближче, я ствердив, що це справді була бита дорога (з Олеська на Золочів - чого тоді я не знав). На дорозі не було нікого і, роздивившись довкруги, завернув з поворотом у сторону до нашого воза. Чи вночі я затратив напрям, чи може віз за той час від'їхав дещо далі, насправді не знаю. У кожному разі я не міг його знайти. Я ходив сюди й туди вздовж дороги, кликав своїх товаришів, але безуспішно. Я залишився сам без товаришів і відчув якусь велику втому і голод. Тому, що я вже ледве волік ногами, постановив присісти бодай на хвилинку, щоби спочити та застановитися, що мені далі робити.

Я відійшов пшеницями оподалік від дороги і присів. На мені осталася тільки цельта від дощу, шолом та порожний хлібак і ложка. Затягнувши шолом на голову, простягнувся я як довгий на мокрій землі серед дозріваючої пшениці. Як довго я так лежав - не знаю, а моїм наміром було тільки трохи дати ногам спочити. Раптом я почув коло себе якісь голоси і, насилу розплющивши очі, я побачив, що на дворі вже сіріло, а коло мене стояла якась постать у яснопіщаному мундурі. Моє перше враження було, що це большевик і мені пробігли поза спиною мурашки.

- "Камерад, вас махст ду гір"? - (що тут робиш) почув я врешті і повільно почав приходити до себе, зрозумівши остаточно, що це не большевик, а якийсь вермахтівець у літній уніформі африканського корпусу. Наставав ранок... і піднявшися з землі, я почав розпитувати німця про те, що діється довкруги нас. Але він знав стільки, що і я. Словом нічого. Довкруги тихо... ніде ні одного возу, ні одного коня, нікого більше, тільки цей німець стовбурів біля мене. Він підтвердив вчорашні поголоски, що ми вже окружені большевиками і вирватися з окруження не буде, мабуть легко. Хоч вістка не була відрадна, я все таки потішив себе, що його інформація не є достовірна. Підкріплений сном я вирушив далі в дорогу. Тут і там показалися самітні вояки і я пішов вслід за ними. "Кишки марша грали" і тому я все ще розглядався за моїм возом. Мені вірилося, що я його небаром знайду, а можливо навіть знайду і кухню і тоді щось там дістану їсти.

Лісом Гавареччини

Сонце вже добре підійшло було вгору, коли я опинився на краю лісу. Пізніше я довідався, що це був ліс Гавареччина. Небо вже випогодилось і заповідалася погода. На краю ліса стояли три піхотні гармати, коло яких вешталися вояки "Вермахту" ніби приготовлялися до стрілу. З цього я зробив висновок, що ворог мусів бути зовсім недалеко від нас тим більше, що два малі німецькі танки посувались до краю ліса у східньому напрямку і туди були звернені й дула гармат.

Розглядаючися за своїми та розпитуючи про ситуацію, я ствердив поза всяким сумнівом, що ми дійсно в окруженні і що це саме йшли приготування вдарити по ворожій лінії, щоби її прорвати і вирватися з окруження. Прориву мала б доконати якась німецька частина з-поза окруження. Мені чомусь пригадалася історія одного молодого німця ще з вишколу в Гайделяґрі, який оповідав про свої переживання в окруженню під Сталінградом, звідки його вивезли літаком на один день перед капітуляцією ген. Павлюса.

Я нетерпляче чекав, що буде дальше. Гармати в дійсності вистрілили декілька разів і замовкли. Танки підійшли до краю лісу, зупинилися, а по деякому часі відійшли зовсім кудись до заду. Мені стало моторошно. Довкруги мене не було ні одного українця, а все тільки "вермахтівці". Ждати мені не було чого і я попрямував до лісу шукати якоїсь нашої частини. Цим разом я мав щастя. Кілька сот кроків далі в лісі я побачив великий обоз возів і коней. Жовті левики на синіх щитиках вказували, що це були наші частини і, як виявилося, це був курінь постачання, який тут був ще в повному порядку. Були також і вози з інших українських частин Дивізії "Галичина", але зовсім порожні та з випряженими кіньми, які спокійно паслися поміж деревами. Це скріпило мою надію знайти і вози 30-го полку, де я напевно дістав би щось для заспокоєння шлунка, який вперто домагався свого. Але тут мене надії ганебно підвели і я ніяк не міг зрозуміти, куди поділися всі ті вози, з якими ми вирушили з лісу під Підгірцями.

А вештався сюди й туди, оглядав і вози і вояків, але не бачив нікого з моєї частини. Так я стрінув моїх двох односельчан, вояків з 29-го полку, які також блукали, шукаючи своїх. На щастя вони мали ще кусок засохлого хліба і ним вони поділилися зі мною. Хвильку відпочивши, ми розійшлися шукати своїх частин.

Коло полудня з'явилися над лісом большевицькі літаки і почали скидати на ліс невеликі бомби, які падали десь далеко в лісі поза нами. А постановив держатися уже цеї української групи все ще сподіючися стрінути когось з 30-го полку, бо ходили чутки, що тут збираються усі частини Дивізії.

До полудня погода була чудова, але сполудня на небі з'явилися великі перехідні дощові хмари і раз-у-раз зривався раптовий теплий дощ. Вже було добре сполудня, коли большевицькі літаки почали налітати частіше і скидати бомби вже зовсім недалеко нас, а часом навіть обстрілювати нас з бортової зброї. В часі одного з таких налетів я заховався під возом і приглядався, як на недалеку поляну падали бомби, вириваючи великі стовпи глини. Довкруги мене я не бачив нікого і мене дивувало, чому то всі залишили свої вози на призволяще. Так роздумуючи я і не счувся як під акомпаньямент гуркоту літаків та розриву бомб мене зморив сон.

Це що я ляг під возом - мені оплатилося, бо хто знає як довго я був би так спав. Коли мене збудили фірмани, які прийшли до своїх возів, на землю уже спадав вечірній сумерок, і щойно тепер я довідався, чому то коло возів нікого не було. Ці всі вози були навантажені різним вибуховим матеріялом і тому всі держалися від них подальше, зокрема в часі налетів. Тепер у лісі почався рух. Конюхи почали приводити коней та запрягати до возів, приготовляючись до відмаршу.

Хоч мене мучив голод, я чомусь не відважився піти до кухні чужої сотні. Зрештою кухонь не було. Вони знаходилися десь далеко в лісі і навіть у часі моєї мандрівки у пошукуваннях за своєю частиною я на них не потрапив. Побачив я їх щойно тепер, вечером, коли всі почали збиратися при дорозі, що провадила з лісу на поля, а далі до села, як я довідався, Білого Каменя. Я такий був вдоволений, що нарешті є якийсь рух і що ми кудись ідемо, що й перестав думати про їжу.

Але цей скорий виїзд був скорим тільки на словах. Вози виїзджали зі своїх укрить і прямували до дороги. Але колона не рушала. Я не був уже з ніким пов'язаний, отже пішов вздовж колони до переду подивитися, чому ми не їдемо. Як показалось для виїзду з лісу була тільки одна дорога, яка розмочена дощем зовсім не надавалась на переїзд наладованих великим тягарем возів. Зараз таки при виїзді з лісу один віз застряг у калабані і ніяка сила не могла його звідти витягнути, замикаючи дорогу іншим.

Найбільш активним у цьому місці був сотник Роман Долинський. Він наказав привезти додаткових коней, запрягти їх до того воза і витягнути. Довго вони вовтузилися коло нього, але нарешті віз витягнули і дорога була відкрита для виїзду з лісу. Але тимчасом було вже добре поза північ. Валка посувалася дуже повільно, часто зупиняючись, знову рухалась, щоби за декілька хвилин затриматися знову, вижидаючи не знати чого.

Почало вже сірити. Над нашими головами загудів малий літак. - Невже ж так рано починає вороже летунство свої атаки - прошибнуло мою думку. Цим разом - приємна несподіванка! Літак покрутився над нами, хтось дав йому знак світляними ракетами і він зовсім недалеко від нас праворуч на горбку щось скинув. Це були консервовані харчі, але із них для мене користи не було. Це був перший літак, який багатьом дивізійникам удалось побачити за ввесь час побуту Дивізії "Галичина" на фронті. Один літак у порівнянні із сотками ворожих, які періщили нас бомбами направо й наліво, не представляв собою нічого. А все таки він викликав надію в усіх, що в цьому скрутному положенню німецьке летунство допоможе вирватись з окруження своїм частинам, а при тому й Дивізії "Галичина".

Суматоха під Білим Каменем

На сході небо зарожевілось яскравим полум'ям і незабаром виринуло веселе, як завжди, сонце, розбризкуючи свої проміння по скривавленій українській землі. Сходило сонце... для багатьох молодих хлопців в останнє. Починався день 20 липня 1944 р. Валка повільно посувалась у напрямі села Білий Камінь.

Та не довго стомлене вояцтво могло втішатися красою розбудженого українського ранку. Саме, коли чоло колони ввійшло в село, з західньої сторони появились ескадри ворожого летунства. Спочатку пролетіли над нами розвідувальники, а вслід за ними почались налети бомбовиків, ескадра за ескадрою числом від сорок до п'ятдесять літаків кожна. Вояцтво почало розбігатись по полях, а ті, що були вже в селі, по садках та поміж хати, щоб скритися перед смертоносним градом бомб.

Дивізійники знову перемішались із "вермахтівцями". Я заскочив до першої на краю села хати, довкруги якої пишним цвітом красувалися великі кущі рож. Хата була порожня і видно було сліди німецької господарки.

"Сталінські органи"

Повільною ходою пустився я у сторону лісу. Раптом, як небесна з'ява, у мою сторону летів один одинокий літак й сіяв полями з бортової зброї. Недалеко від мене серед доспілого жита я завважив протилетунську яму. Я скочив туди саме тоді, коли літак немов би грався зі мною. У ямі уже сидів якийсь "вермахтівець". Я притулився в другому куті поздовжної ями і притаївся. За хвилину літак знову з'явився над нами і коло вух просвистіли кулі, а зі стін ями посипалась глина. Коли гук літака віддалився, я піднявся, щоби вилізти з ями. Глянувши мимохіть на мого випадкового товариша нещастя в другому кінці ями, я завважив, що він не рухався. З його чола цюрком стікала кров. Поміч була вже зайва.

Мені хотілось невимовно пити. Вийшовши із ями я наблизився до ліска і, розглядаючись, проходив попри самі дерева. Під самим лісом стояв військовий віз, а подальше паслися коні у холодку. Коло воза сидів якийсь вояк. Коли я переходив попри віз почув, що хтось мене кликав по прізвищу. Зі здивування я зупинився, бо нікого з знайомих не бачив.

- Ти не пізнаєш мене? Таж я Сенюк, - каже він.

Я підійшов до цього вояка. Виявилося, що вояк був з сусіднього села, але одружений у моєму селі, тому я і не знав його з виду. У першу чергу попросив я його води.

- На жаль, не маю води, - сказав він, - але я маю щось іншого. Ти їсти не хочеш? - запитав мене мій майже односельчанин.

- Питання зовсім не на місці, бо я вже два дні нічого в устах не мав, якщо не рахувати того куска хліба, що мені дав Гриць Липка вчора ранком, - відповів я.

- Так сідай і під'їж собі трохи, бо в мене на возі всего доволі, тільки їсти нема кому. - Він підійшов до воза, відчинив велику ковбасяну консерву й поставив перед мене цілий боханець хліба. Зовсім несподівано я підкріпився таки добре, тільки спрага докучала тепер ще більше.

Сонце вже добре звернуло сполудня і налетів уже не було. Нараз десь із південної сторони рознісся якийсь несамовитий гук, якого я в своєму життю ще не чув. Довкруги нічого не було видно. Літаків на небі не було, але гук продовжувався, дудніла земля і розривалися стрільна. Мій співрозмовник також був заскочений цим нечуваним гуком. Щойно пізніше я довідався, що це були совєтські "катюші", чи як їх німці називали "сталінські органи".

Дещо подальше від нас шнурочком просувалися вояки на південний захід. Мій новий колеґа не збирався ще покищо нікуди, але я не мав охоти там довше оставати. Хотілося кудись іти, де можна б було довідатися, що довкруги нас діється і чи є якісь можливості видістатися з окруження. Отже, я попрощався з моїм односельчанином і поспішив слідом за іншими вояками.

Спрага мучила мене невимовно і натрапивши на якусь мочару чи взагалі калюжу води, занечищену жаборинням та кінськими відпадками, я не міг уже себе опанувати. Розгорнувши весь бруд на боки, повними пригорщами набрав до уст води.

У цьому місці я стрінувся із трьома іншими стрільцями-українцями та одним підстаршиною-німцем із нашої Дивізії. В товаристві якось відрадніше. Вони нараджувались куди їм іти. Дпя мене це взагалі не становило проблеми, бо я й так не знав, де знаходжуся й куди треба було б іти. Підстаршина німець витягнув військову карту й почав студіювати околицю, вказуючи, що найближче є до села Почапів, до якого треба перетяти цей невеликий лісок. Ми так і зробили. Повернули наліво і заховалися і тіні дерев лісу.

Не довго йшли, як ми опинилися на краю якоїсь поляни й там задержалися. Я дораджував не переходити поляни, хоча вона й не була велика, тільки краєм лісу вздовж поляни. Чорт може наднести большевицький літак і тоді - пиши пропало. Німець наперся іти через поляну. Більшість була за тим, щоби перейти поляну, тому і я вже рішив триматися разом. Не встигли ми ще зробити навіть і десяток кроків, як над поляною зовсім низенько з'явився совєтський малий літак якраз нам назустріч. Тут вже і нарада не помогла б. В одній хвилині ми завернули назад до лісу, а літак летів прямо на нас. Ми прилягли до землі і якби могли, були б зрівнялися з нею. Літак не переставав кружляти над нами. Я приляг до землі, шоломом накрив голову, а руками обличчя. Совєтські летуни пустили в рух бортову зброю й по нас посипались галузки дерев, а потім кружляючи над нами скидали бомби чи може ґранати. Одна, дві, три... Я начислив сім вибухів. Мене запекло в правому клубі. Смерти тоді я не боявся, але боявся стати калікою чи бути важко раненим. Тоді не було б майже надії врятуватися з цього пекла.

Коли літак віддалився, я підніс голову і побачив на пальцях правої руки кров. Підсвідомо схопив я лівою рукою всі пальці правої руки і потягнув їх. Вони трималися купи і міцно моєї руки. Відлягло від серця, значить тільки куски шрапнелі чи бомби поцарапали трохи шкіру. Коли я доторкнувся правого клуба, під рукою відчув щось тепле і мокре. Права рука була в крові і зі страху почав я рухати правою ногою, щоби переконатися, чи вона ще тримається мене. Але і тут усе було впорядку. Осторожно я звівся на ноги... по правій нозі стікала тепла кров.

Дороги знищені танками

Слава Богу, я міг ще ходити. Відламок бомби тільки шкрабнув мене добре. Німець підстаршина був ранений у руку, а одному нашому хлопцеві геть поцарапало обличчя. Зі мною було б те саме, якщо б я не закрив лице руками. В нас не було жодних бандажів і щойно коли ми закривавлені вийшли з лісу, якийсь "вермахтівець" завинув мені своїм бандажем руку, з якої текла кров. Клуб лишився без бандажу.

Тепер я відлучився від цього випадкового товариства й попрямував на південний захід уже самий. По дорозі я стрінув одного стрільця із 7-ої сотні, того самого, який був здезертирував до УПА. Що діялось з рештою сотні він не знав. Тепер уже вдвійку пустилися далі в дорогу. Мені докучала рана на клубі, для якої не мав відповідного бандажу.

Сонце вже так не пекло, бо хилилося до заходу. На південний схід від нас простягався лісок у сторону Почапів, а подальше на ліво видніли корчі. Ми знаходилися посередині орного поля, що втискалось клином у цей залісений терен. До нас наближався тепер якийсь старшина-українець. При його наближенні я пізнав у ньому сотника Дмитра Палієва.

- Ви куди ідете, хлопці? - запитав він нас.

Відповіді на це питання важко було знайти, бо в дійсності ми таки не знали куди йдемо. Ми йшли куди нас провадили очі, без якоїсь окресленої цілі, сподіючись стрінути когось з своїх і довідатися, що і як.

- Ми й самі не знаємо, куди ми йдемо та куди нам взагалі йти? - відповів я сотникові Палієву.

- Якщо так, - сказав Паліїв, - то підіть у цей лісок, - і показав рукою ліворуч на лісок, що тягнувся в сторону Почапів, - пошукайте там наших хлопців, створимо одну групу й підемо разом.

- Куди підемо разом? - запитав я сотника Палієва, - чи назад до німців? Ви ж знаєте, що німці своєю поведінкою на фронті у нас втратили довір'я, навіть серед тих, які сподівались, що вони бодай у фронтовій лінії будуть добрими "Кріґскамерадами". Якби не те, що довкруги нас большевики, то хлопці стріляли б їх, як псів.

- Не турбуйтеся, - відповів сотник Паліїв, - я вас до німців не поведу, але треба якось з цього пекла видістатися. А тоді ми їх покинемо. Не гайте часу, йдіть і шукайте інших у лісі, а я перейдусь по полях, може також ще когось побачу.

Ми повернулися ліворуч у лісок, з якого я недавно і вийшов, нащастя тільки трохи поцарапаний, і зайшли в його гущавину. Ніде ні живої душі, ані людського голосу. Тільки тут і там попід деревами лежали і "вермахтівці" і дивізийники, але вони вже не належали до катеґорії живих і були поза межами страху і болю. Ніяка збірка їх уже не могла торкатися, за виїмком хіба тої, на Страшному Суді.

По якомусь часі ми повернулися до сотника Палієва, біля якого зібралося уже двох чи трьох вояків і так всі разом вирушили ми у напрямі на південний захід. Орні поля, що клином втискались поміж заліснені терени між Белзцем і Почапами, кінчалися і перед нами виринули високі старі дерева, за якими простягався заліснений терен. Земля усюди була порита різного калібру стрільнами, а між деревами стояло кількох генералів, серед них командир розгромленого ХІІІ корпусу ген. Артур Гавфе та ген. Фрайтаґ, командир української Дивізії. Сотник Паліїв зупинив наш гурток, а самий підійшов до гурту генералів і зголосив свій прихід. Незабаром він повернувся до нас і сказав покищо відпочивати у тіні дерев, поки не дістанемо іншого наказу. У товаристві своїх та маючи поблизу нашу найвищу команду, я легше відітхнув і користаючи з наказу сотн. Палієва, ми полягали у тіні великого, але обчімханого бомбами дерева в свіжо виритій стрільном ямі.

Сонце кидало на нас ще свої прощальні промені... Втома валила нас з ніг і як тільки ми приклали голови до піщаної землі, зараз заснули твердим, молодечим сном. А на кілька кроків від нас нашу долю вирішали генерали ХІІІ корпусу.

Вперед, але куди?

Коли нас побудили, сонце вже було схилилося за обрієм і на землю насідав вечірній сумерк. Ані Палієва, ані німецьких генералів не було видно. На польовій дорозі побіч нас зібралося вже чимало війська і довга колона військових грузовиків, на яких розмістилися німці-"вермахтівці".

День 20 липня перейшов у минувшину і западала ніч. Старшини розділили наш гурт українських вояків на групи і призначили до різних грузовиків. Короткий, але здоровий сон підкріпив мене, а самий факт, що їхатимемо вантажними автомашинами і що вже не будемо йти піхотою, підносив нас на дусі. Ситуація, здавалося, змінилася на краще. Нарешті грузовики таки рушили вперед. Куди це "вперед" - ми не знали, на всякий випадок ми вже не стояли на тому самому місці. Та наша радість не тривала довго. Грузовики не посунулися мабуть ні сто кроків, як знову пристанули.

На авті, де я з іншими нашими вояками примістився, "вермахтівці" дивляться на нас з ненавистю, бо ж ми добровольці Дивізії "Галичина" є причиною, що війна продовжується. Як би не ми і нам подібні - війна була б мабуть "капут" і ці всі "вермахтівці" утікали б уже прямо "нах гаймат" - на батьківщину.

Хтось там свариться за місце на автомашині, бо нас напхали, як оселедців у бочку... Я примістився стоячи на самому кінці грузовика і тому мав змогу хоч дещо бачити, що діялося довкруги нас. Інші сиділи або стояли під брезентом; одні з них перемучені дрімали, інші знову ж дискутували таки про кінець війни. Побіч мене стояв якийсь підстаршина з автоматом у руці і слідкував за околицею. Але багато і так бачити не можна, бо ми стояли під ліском. Направо від нас дерева росли аж до самої дороги, наліво мокре трясовиння заросле водоростями. Звідтам ліниво випливав невеличкий потічок, а за ним простягалася поляна. Саме в тому ж часі німці впровадили на поляну невеликий, десять до двадцять осіб, гурт совєтських полонених. Були вони не дальше як п'ятдесять кроків від місця, де стояла наша автомашина. Нагло з гурту полонених продерся розпучливий крик:

- Камерад, камерад, ніхт шіссен! - (Товаришу, товаришу, не стріляти!).

Але "камерад", якийсь німака, що стояв з автоматом перед групою полонених, не звертав уваги на розпачливе прохання полонених. Посипалася серія з автомата і невеличка група полонених з криком і стогоном повалилася на землю. "Камерад" підходив до кожного зокрема і поодинокими пострілами впевнювався, що полонені дійсно переставилися на другий світ. Клаптик української землі знову зросився людською кров'ю, але чиєю? Невже ж нашого ворога? А може ті полонені були "большевиками" тільки тому, що під примусом вдягли совєтську уніформу так само, як ми були "німцями", маючи на собі німецьку уніформу? Може під їхньою совєтською уніформою билося щире серце української людини, якій ось той німака проти всіх гуманітарних засад світу відобрав перед хвилиною життя?

Цю трагічну сцену бачило з нас тільки мабуть чотири або п'ять душ, які стояли на самому кінці грузовика. Розстріл полонених викликав на нашому авті негодування, особливо серед нас українців, бо мабуть кожний з нас думав однаково, що між полоненими могли бути і наші брати - українці. "Das ist jа die Ursache warum die Deutschen wieder zurück in Galizien sind und nicht jenseits der Uralgebirge. Das ist es ja warum ihr den Krieg verloren habt"1 - не звертаючись до нікого особисто, я сказав голосно.

Якийсь німака, що зачув мої слова, почувся ображеним і почав сипати нецензурними епітетами під адресою українців взагалі, а під моєю зокрема. Українці обрушилися і собі так, що німець розлобився і спрямував свій автомат прямо на мене. Німець-підстаршина, що стояв біля мене, вхопив цього зухвальця за руку і відобрав автомат. Небагато бракувало, щоби розпочався новий фронт таки на автомашині, бо в моїй обороні стали всі українці, яких на цьому авті було мабуть з десяток. Одначе більшість німців зовсім не бачила тієї сцени і не брала участи в тій перепалці. Можливо, що й між ними було немало таких, що не одобрювали такої жорстокої і нічим не виправданої поведінки на фронті з полоненими вояками.

Наступ чи втеча?

Біля гармат вешталися якісь старшини "вермахту", гуртували вояків і заповідали наступ на большевицьку лінію фронту.

- Коли ми прорвемо фронт, за нами рушать наші вояки з раненими - говорив старшина. - Але покищо нам треба цілою силою вдарити на ворога та прорвати його оборонну лінію. Ви повертайтеся в сторону фронту, а тимчасом ми відкриємо гарматний вогонь на ворога, щоби піддержати ваш наступ.

Біля кожного гуртка з'явилися старшини "Вермахту" і під прикриттям ночі ми почали відходити у сторону фронту. Ми повинні були наступати з хвилиною, коли гармати перестануть стріляти. Мене дивувало, що ніхто навіть не старався перевести хоч примітивного розподілу на групи.

Повільно посуваємося вперед. Перед нами вже майоріють маленькі горбки, ніби фронтові окопи, але гармати ще мовчать. Минуло п'ять хвилин, десять, проминуло може вже і пів години, а гармати як мовчали, так і мовчать далі. Ми вже зовсім наблизилися до окопів і ворог відкрив по полях в нашому напрямі тепер скажений вогонь з своїх "максимів". То тут то там можна було чути вигуки "ура!". Якісь тіні підносилися з окопів і здавалося, що скачуть вперед, але фактично ніхто не наступав. Тільки сила скорострільного вогню і крісової пальби непомірно зростала.

Протинаступу не було, бо в дійсності з нашого боку не було ніякого наступу. У нас не було зброї до наступу на сильно боронені окопи большевиків. Ми надіялися, що гарматній вогонь викличе деякий заколот по большевицькому боці і тоді ми кинемося на окопи. Але німецькі гармати мовчали, як закляті.

Ми просунулися півколом майже попри самі большевицькі окопи і повернулися назад до тої самої дороги, звідки ми вирушали в "наступ". На наше здивовання на дорозі і дальше стояли ті самі гармати, але вже... без обслуги. Гарматчики мабуть просунулися на "заздалегідь приготовані позиції". Направо від нас лежало село Княже, до якого і провадила ця дорога. Чому гармати не стріляли - не було ні часу ні потреби роздумувати. На дворі почало світати, а довкруги нас шуміла пекельна симфонія усіх родів зброї. Ген, за Ясенівцями і Княжем з сходу на захід розложилася висока гора покрита лісом, а більше на захід поближче Княжого остався тільки слід, де колись пишався ліс: пні зрубаних дерев. В тому місці під горою засілися два большевицькі танки.

Від села Княже на схід попри Почапи і Хильчичі аж до села Ясенівці і дальше простягався похилий до півдня терен - поля, на яких, як муравлі розбитого муравлища, рухалися в різні напрями вояцькі постаті. Хто біг вниз, хто посувався повільно, а дехто таки лежачи відпочивав. Може вже й не мав ні сил ні охоти рухатися кудинебудь. Наліво від мене, яких 50 метрів у сторону ліску, серед поля селянський віз-однокінка, а побіч нього український старшина з молодою жінкою чи дівчиною.

Мені було зрозуміло, чому я опинився в такому пеклі, але ця молода жінка попала сюди тільки збігом обставин, відвідуючи в останній хвилині свого мужа чи брата і от тепер попалася! Мені зробилося її невимовно жаль, хоч не жалів ні себе ні своїх товаришів, що тут змагалися на життя і смерть.

Тепер ми вже розлучилися з моїм колеґою з ІІ куреня 30-го полку. Це наставала п'ятниця, 21 липня 1944 р. Перед нами був один тільки напрям: дальше на південь до тої гори, але дорогу нам ще перетинав залізничий шлях, якого засльозені ранньою росою рейки сріблом блищали до сонця, що викочувалося на небосклін... а там... битий шлях Золочів-Львів.

Все, що ще рухалося, прямувало на південь у сторону тої, покритої лісом, гори. Чому все туди прямувало, я не знав, але і ніхто ані не допитувався ані не застановлявся над тим. Нами керувала психологія маси, ми стали невід'ємною частиною тої маси. За залізничим насипом підносилася вкрита лісом гора і я дивився на неї, як на своє спасіння, хоч ні я ні ніхто не мав ніякої запоруки, що так в дійсності є, ні я не мав ніяких підстав леліяти такі надії.

Тепер вже в двійку бігли ми згори вниз у сторону саме того залізничого насипу, бігли, доки ставало віддиху... падали на землю, щоби трохи перевести дух і знову підривалися та бігли... Наша дорога провадила попри велику, вириту мабуть гарматнім стрільном яму і ми, довго не думаючи, вскочили до цієї ями, шукаючи в ній хоч хвилевої передишки і охорони перед кріпшаючим вогнем ворга. Артилеристи говорять, що гарматне стрільно ніколи не падає двічі в те саме місце і тому ця яма видавалася мені спершу доволі безпечною.

Вскочивши в яму, ми вигідно простягнулися на сирій жовтій глині. Понад нами вгорі свистали кулі, людські крики і стогони наповняли повітря, іржали голосно коні. Довкола ями на свіжо відкритих її боках лежали вже відпочиваючи "вермахтівці". Мені серце товклося молотом у грудях і важко було захопити повітря, а спрага мучила до безтями... Хоч у ямі відпочив фізично, лежачи, але щось внутрі не давало мені спокою. Щось мене тягнуло з неї.

Не кажучи ні слова, я вхопив за руку товариша недолі і прямо вирвавшись з ями, я потягнув його за собою. Він протестував, скаржучись на умучення і потребу хоч би коротенького відпочинку. "Там було і затишно і спокійно - говорив він - чого ти мене звідтам витягнув?" Заки встиг я йому щонебудь відповісти, в ту ж саму яму, від якої ми віддалилися не більше 20-25 кроків, гримнув ще один постріл і в повітря піднявся стовп землі, а в нім куски людських тіл, окремо відорвані руки, ноги. "Вермахтівці", яких ми там оставили, вже не потребували турбуватися що буде дальше, їхня мандрівка там і обірвалася.

- Боже, - зітхнув я і перехрестився. - Як видно Ти ще держиш мене в своїй опіці. - Я глянув на свого товариша недолі, а він на мене. Я відчув на собі його вдячний погляд, хоч при чому була його вдячність? Я не діяв під впливом якогось розумовання, але прямо інстинкт підказував мені робити те, що я зробив.

Через дoлину смерти

Долина між селом Княже і Ясенівцями перетворилася у справжнє пекло. Гуки розривів стрілен, свист куль та ґранат, зойки ранених людей і несамовите іржання переляканих коней, з яких теж багато було поранених, клекіт, шум, все те перемішалося в галасливу симфонію отвореного пекла. Людині важко було в тому всему зібрати думки.

Ми лежали серед поля і як непритомними очима з шумом в вухах приглядалися, що навколо нас діялося. Підсвідомі ми гляділи на гору, яка не була аж так далеко від нас, але видавалася все таки недосяжною. Нервовим неспокоєм наповнював мене той залізничий насип і тому я вперто розглядався, в якому місці найкраще б продістатися через нього. На мою думку, попід насип повинен би проходити якийсь отвір, але де? Він десь там повинен би бути, але я не міг таки його вглядіти. Як грізне мементо я бачив під горою дві большевицькі залізні потвори-танки, що берегли шляху Золочів-Львів.

Наліво від місця, де ми примістилися, я побачив серед поля завзятого воєнного звітодавця, який фільмував все, що навколо нього діялося. А фільмувати було що! Розриви гарматніх та ґранатометних стрілен раз у раз викидали вгору стовпи землі і болота, а в тому різні частини людського або кінського тіла, дошки, різні частини військового знаряддя, каміння, цілі колеса від возів... Все літало в повітрю і викликало несамовите враження. Це все звітодавець закріплював на фільмовій плівці, щоби пізніше ще хтось міг бачити цей жахливий образ людського терпіння і смерти. Невідомо, чи хтонебудь бачив ще той фільм опісля, бо невідомо також чи той відважний звітодавець зумів вирватися з тої долини смерти, рятуючи свою в небезпеці проведену працю, чи може епілог фільму втопився в крові таки самого звітодавця. Яка б судьба не стрінула звітодавця і його фільм, все таки в мене кадри цієї трагічної фільми врилися в пам'ять на ціле життя і, здається, важко буде їх забути.

Відітхнувши трохи, ми бігом кинулися знову вдолину у напрямі залізничого насипу. Бігли ми зовсім не за військовими приписами, як нас учили, а радше бігли скільки нам вистачило сил. Задихавшись, ми падали на землю, щоби за хвилину знову підірватися і бігти... бігти, аж знову припадали до землі щоби зачерпнути віддиху. Нарешті ми щасливо добігли до найнижче положеної точки цієї долини, де зеленіла трава та росли розкішні головки капусти. Щойно тепер завважили ми там невеличкий потічок, який не важко було проскочити. Раз-два... і ми вже на другому боці потічка. В нас люди колись казали "не кажи гоп, доки не перескочив", в нашім випадку слід би доповнити цей висказ ще таким розумним закінченням, що, перескочивши, подивися, в що ти вскочив. Так перескочивши потічок, ми відразу вскочили по коліна в багно, бо по другому боці потока були мочари. Тут почали ми борсатися з болотом і прямо безнадійність почала перемішуватися з розпукою... Піт виступав на чоло. Витягнеш одну ногу з багна - друга встрягне ще глибше... Тоді витягнеш другу і так на переміну. Кріси ми повикидали на сухе місце і з трудом по деякому часі ми таки вирвалися самі на сухе. Схопили ми кріси в руки і далі до залізничого насипу! Тут терен знову почав легенько підніматися.

Сонце вже добре викотилося на небо і спека липневого дня щораз більше почала дошкулювати. Щастя, що хоч у той час не було ворожого летунства. Болото в черевиках муляло ноги, але не було часу, щоби роззутися і просушити черевики і самі ноги. Ми опинилися під залізничим насипом, прилягли біля нього, щоби набрати нових сил до нового, може й рішального скоку. По рейках видзвонювали большевицькі важкі скоростріли, які обстрілювали цей насип на цілій його довжині з Княжого та з Ясенівців. Залізничий насип лежав як на долоні для ворога, що засів на дзвіниці церкви в Княжім.

Набравшись трохи свіжих сил, ми підсунулися під самісінький насип, який тут сягав яких 3-4 метрів височини. Перехрестившись, одним скоком ми опинилися на самім вершку насипу, перескочили рейки і, кидаючись на землю як снопи соломи, скотилися вниз. За нами дзерчали і зойкали жалібно рейки, по яких били ворожі стріли, але нас охороняв вже тепер насип і вони нас не досягали. Так само ми вже були безпечні від большевицьких танків.

Скотившись з насипу зовсім вниз, я з вдоволенням присів і, розглядаючись довкруги, завважив усміхнене, як завжди, обличчя дивізійного лікаря д-ра Вітошинського.

- Як почуваєтеся? - впало його питання. Я й собі підсміхнувся, з вдоволенням простягнувся вигідно на землі і тоді відповів:

- Тепер вже краще, пане докторе, тепер вже краще... Але он там... При тім вказав я рукою за насип.

- Знаю - відповів лікар - я також щойно вирвався з цьго пекла, але й тут ще не рай. Все таки хоч під охороною залізничого насипу можна трішки спокійніше відпочати, що я й роблю. А ви що думаєте робити?

- Я особисто волію вже спочивати на он тій горі - відповів я, показуючи рукою на вкриту лісом гору, яка віддалена від нас не більше як сто метрів.

Фраґмент з прориву

Тимчасом ми скинули черевики, вичистили їх з болота, а з браку інших скарпеток на зміну, повдягали ті самі мокрі і з болотом. Так ми залишили лікаря Вітошинського, який все ще відпочивав, і в двійку почали знову підсуватися в напрямі гори, від якої нас ще відгороджувало поле з доспілим житом, а за ним ще й шлях Золочів-Львів. Терен підносився тут вже вгору і за кілька хвилин ми знову опинилися на лінії обстрілу і тому доводилося підсуватися на ногах і руках. Понад нами свиснули кулі і хоч ми повзли по землі, це ще не давало ніякої запоруки, що якась заблукана куля не може когось з нас обрати собі за жертву.

Просуватися житами не легка справа і тому ми порішили просуватися вздовж межі. Але й тут прикре розчарування, - як довга межа - ціла вкрита трупами німецьких вояків, які мабуть, як і ми, шукали легшої дороги і знайшли тут смерть. Родилося враження, що їх тут як косар косою зрізав. Під другою межею майже такий самий образ. Виходило, що попри всі межі мусить бути однаково і тому рад-не-рад ми просувалися краями нив близько меж. За нами, ген, там
Отредактировал irenasem (5 июня 2011)



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх