,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


У 30-ту РІЧНИЦЮ БОЇВ ПІД БРОДАМИ
  • 5 июня 2011 |
  • 15:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 33050
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
Неділя, 16-го липня 1944 року заповідалася чудовим, повним сонця днем. У таборі штабової сотні 31-го полку піхоти, що розмістилася зараз на схід від села Майдан Пеняцький, у лісі з високими дубами, розпочався рух.

Стрільці збігали до близького потока, щоб умитися та відсвіжити себе після недоспаної ночі. Недоспаної, бо майже цілу ніч стояли при дорозі, що вела попри табір і дивилися на стрільців 30-го п. п., що пересувався на праве крило 31-го полку, щоб там десь, у лісі в напрямі Сасова, закрити прорив на правому крилі корпусу. Відступаюча, цілими групами, німецька піхота, робить пригноблююче враження на 30-ий полк піхоти, український полк, що оце вперше йде до наступу.

Цікавість стрінути друга із шкільної лавки чи односельчанина задержала їх далеко поза північ, бо дорогою, у куряві, у засмалених сонцем обличчях, усе наново надходили різні частини того ж 30-го п.п. І. УД УНА.

Стан штабової сотні 31-го п.п. виносив понад 300 стрільців. В її складі були канцеляристи полку, полевий духовник із своїм 6-им відділом, полковий лікар та ветеринар, санітарі, направлячі зброї, кравці, шевці, польова жандармерія і всяка інша "шляхта", що завжди є в складі штабової сотні, враз із полковником та його адютантами. Командиром полку був полковник Гермс, поставний, білявий із синіми очима, бойовий, тримаючи строгу дисципліну, та при тому привітний і справедливий, дбаючи за підлеглих йому вояків... Його т.зв. "ґефехтштанд" - бункер містився у віддалі яких понад два кілометри на схід від штабової сотні, в лісі Гути Пеняцької.1 Під селом Жарків уже був у боях 2-ий курінь отого 31-го п.п. і тому полковник Гермс не зявлявся у штабовій сотні.

Село Майдан Пеняцький майже в цілості було замешкале польським населенням і його населення мало на сумлінні убитих ними наших людей із сусідніх сіл і тому з нашим туди приходом уся їхня молодь десь позникала, а по хатах десь-не-десь можна було стрінути старців і дітей. Наші довколишні люди закидали полякам із Майдану, що це їхня партизанка на весну замордувала і кинула в криницю, що знаходилася в Пеняцькому лісі, нашого українського священика.

Сотенний сотні, досвідчений старшина, всій штабовій "аристократії", що сиділа по всяких канцеляріях і магазинах чи варштатах, не давав забувати про військові вправи. Він наказав покопати рови зараз за дорогою, що вела із Підгірець на Гуту Пеняцьку та спорудити кілька бункрів. Щодня він виганяв отих усіх писарчуків, "лапай-духів" і всяких "ремісників" на вправи. На південь від становища штабової сотні тягнулися поля, а далі за ними ліси, що сягали десь ген поза місцевість Котів, Кругів, Нуще, аж до заліського ставу. Сотенний наче передбачував, що з тих лісів можуть у запілля зайти большевики, що й справдилося саме тієї ж неділі вечером.

Мій новий "секретар" 6-го відділу, (перший мій секретар, хор. Заяць, тепер у Ванкувері, Канада, як контужений, пішов до заду), а властиво полковий "дяк", студент краківського університету, збудив мене того ранку з глибокого сну, кажучи мені, що там, куди прямував у ночі 30-ий п.п., точиться важкий бій, що гук ґранатометів і скорострілів наближається до нас. Збігаю до потока, швидко вмиваюся, натягаю на себе т.зв. "тарняк" (боєва, польова уніформа подібна до трави) й іду до сотенного, щоб довідатися про події на фронті та чи немає яких наказів від полковника, і чи можна зібрати сотню на Богослуження, бо це ж є якраз неділя.

Сотенний мене повідомляє, що якраз перед хвилиною дзвонив полковник, заряджуючи гостре поготівля сотні та щоб духовник зараз зявився у його "ґефехтштанді". Беру в кишеню епітрахиль, наказуючи новому своєму "секретареві" спакувати що найважніше із 6-го відділу, щоб бути на поготові до зміни місця постою. Сідаю на мотоцикль і прямую лісовою дорогою в напрямі бункру полковника. Гук гармат і ручної зброї стає щораз сильнішим і ближчим. По дорозі стрічаю у великому переполосі наших селян, що женуть перед собою худобу і з клунками на плечах та й заплаканими дітьми, втікають на захід. Десь так на половині дороги поміж "ґефехтштандом" і постоєм штабової сотні містилася санітарно-перевязочна станиця. При дорозі бачу полкового лікаря-українця (не пробився з оточення, тому не подаю його прізвища), який мене спиняє, питаючи про це, "що діється", спокушуючи мене на "свіжі пироги", що якраз принесли санітарі з Пеняк. На жаль, не можу скористати з такої чудової нагоди поласувати українською стравою: обіцяю в поворотній дорозі поступити до нього і про все, що довідаюся, йому розказати, а він хай тримає пироги теплими.

Приїхавши до постою полковника, зараз у нього голошуся на "розказ". Полковник мене повідомляє, що большевики в годині 5-ій ранку розпочали дуже сильний наступ на цілому фронті. Змасована важка та полева артилерія, "катюші", панцерні дивізії - проломили фронт на відтинку, куди перекидалося 30-ий п.п. Цей полк, мабуть, зовсім розбитий і наш, 31-ий п.п., кожної хвилини може дістати удар із крила та що невідомо, коли штаб Дивізії та й чи взагалі пришле яку резерву, щоб залатати прорив, бо всякі звязки із штабом Дивізії прорвані. Він уже наказав штабовій сотні обсадити звернені до півдня околи, а мені вертатися назад до цієї сотні та ждати на дальші його накази, пильнуючи про добрий "штімунґ" стрільців. Рівнож він мене повідомляє, що він уже видав наказ, щоб санітарний пункт перенести до Майдану Пеняцького, на терен штабової сотні, де я буду мати спроможність заопікуватися раненими.

При другому курені полку знаходився, як другий адютант, підпоручн. Маріян Пасічинський, якого приділено до того куреня вже на лінії під Бродами. Не мав він часу запізнатися із стрільцями, а його кожної хвилини могли назначити сотенним на місце раненого чи вбитого старшини. Це була надзвичайно здібна та репрезентативна людина, яку майор Паліїв плянував до штабу Дивізії і перемовив його з посади прокуратора суду в Новім Санчі - до Нойгаммеру.

Прошу командира, щоб він назначив його, щоб він зайнявся раненими і подбав, щоб вони були відвезені до головного санітарного пункту за Олеськом. Полковник видав наказ, відтягнув його з окопів і все ж таки не вдалося його врятувати; згинув в оточенні разом із численними молодими старшинами, на яких була така велика надія в розбудові української армії.

Відходжу від полковника і зараз по другій стороні лісової дороги, недалеко постою полковника, стрічаю знайомих абсольвентів нашої Богословської Академії, які біжать до мене, щоб довідатися "що нового", їх трьох - кол. питомців нашої Духовної Семінарії - тепер приділені до т.зв. "нахріхтендінст" (телефонічна та радіова частини) і за дорогою знаходився їхній бункер. Вітаються сердечно зі мною, усміхнені, бадьорі, повні життя, молоденькі підстаршини українського війська. Випитують про новини і запрошують до себе бодай на хвилину в гості. Відмовляюсь тим, що, мовляв, на мене чекає лікар із теплими пирогами, що десь там присмажуються та й мушу поспішати до штабової сотні, куди перевозять ранених.

Стартую мотоцикль і заледве проїхавши яких 500 метрів, бачу як над лісовою дорогою зявилися, із вилученими моторами, совєтські літаки та обстрілюють з бортової зброї її та наближаються до мене. Кидаю з розгону мотоцикль таки на дорозі й скоренько ховаюся за розлоге дерево, що, на моє щастя, росло побіч дороги. Кілька куль вдаряє в дерево та я, захований за ним, виходжу ціло. (За тиждень опісля була гірша справа, коли прийшлося переживати ціле пополудне безнастанне бомбардування з бортової зброї літаків у пшениці під Білим Каменем).

До мене доноситься вибух бомб там, де знаходиться бункер полковника. Коли літаки відлетіли, підношу мотоцикль, неушкоджений, стартую його і вертаюся назад до "ґефехтштанду" полковника. Біля неушкодженого бункра бачу закривавленого адютанта полку, якого поранено, коли він втікав до сховища. Побіч бункера дві великі ями від бомб. З місця, де знаходився бункер радистів, густо зноситься чорний дим. Біжуть туди стрільці, біжу і я з ними. Перед нами розбитий бункер та окривавлені, пошарпані тіла вбитих. Схиляюся над ними, даю розгрішення та прошу, щоб їхні тіла перевезти до Майдану Пеняцького, щоб їх похоронити на місцевому цвинтарі.

Спішу до штабової частини, вбігаю до санітарного, великого шатра, де вже стогнуть ранені, а деякі кличуть "мамо, моя мамо", із-за великого бою. Такі вони всі ще молоденькі, так жаль того квіту галицької землі, що вийшов заступати своїми юнацькими грудьми столицю Льва. Приходять мені на гадку щойно вбиті питомці Семінарії, що ще не так давно готувались у нашій Академії служити народові і так рано загинули на тій службі в Пеняцькому лісі, в неділю, 16-го липня 1944 року.

Залишили свою "Альма Матер" у розквіті життя і чи хтось колись оцінить ту їхню жертву, яку принесли, захищаючи рідну землю від варварського безбожного наїзника. Тієї неділі чимраз більше й більше кошено молодого квіту, бо ж у Першій Дивізії були найкращі й найбільш ідейні сини української землі: студенти університетів, академії, ґімназисти, молоді сільські хлопці, виховані у "Просвітах", "Соколах", "Лугах", Пласті та підпіллям, та й ті, що вже раз стояли на фронті в рідній українській армії і - хоч у деяких уже сивий волос почав значити їхній вік - вони знову стали на захист своєї батьківщини, ось тут, недалеко Білої Гори, памятника Маркіяна, що напевно з гордістю глядів із висоти на синів галицької землі, що їх пробудив він із глибокого сну та влив в їхні серця силу боротись за рідну землю, колись славну діями їхніх предків.

По дорозі стрічаю чимраз більше людей, що із своїм бідним майном утікають на захід. Рев худоби, плач дітей, усе перемішане, а на обличчях - страх. В окопах, які передбачливо покопав сотенний штабової сотні, в шоломах на головах оті всі кравці, шевці, канцеляристи із 16-ма скорострілами МҐ-42, котрі були в направі й тепер дуже скріпили бойовий вогонь сотні. Дорогою та й з піль і лісу, що простягався на південь, надходять одинцем, а то й гуртами стрільці з 30-го п.п. Оповідають, що "Вермахт", не чекаючи на зміну, залишив околи і коли наші стрільці наближались до окопів, застали там уже большевиків, які їх зустріли сильним вогнем і стрільцям прийшлось відразу йти на "штики". Зявляється ранений сотенний того ж полку, сотник Богдан Підгайний, якому роблять санітарі перевязку, а теж і полевий духовник того ж полку, о. д-р Йосиф, і оповідає, що 30-ий п.п. розбитий, відступає. Бачимо чим раз більше із забандажованими головами, в окривавлених "тарняках", по чім пізнаємо, що це стрільці нашої Дивізії. Оповідаю про налет літаків на "ґефехштанд" полку і приходимо до висновку, що тут, мабуть, мається справа із зрадливою інформацією про наші становища большевикам або польської боївки з Майдану Пеняцького, або таки просто із штабу 13-го корпусу, в якого складі знайшлася наша Дивізія. Наша зенітна артилерія, яка була знаменитою, між збитими нею совєтськими літаками, зловила оцілілого на парашуті летуна-капітана, з орденом Богдана Хмельницького, який у своїй "ташці" мав докладні пляни про розміщення наших частин та командних станиць полків. Після пробою з окруження (22 липня біля Княжя), коли рештки 31-го п.п. добилися до Стрия, стрінули німецькі бойові літаки на летовищі. Коли ми спиталися летунів, чому вони не прийшли нам із допомогою, коли ми знайшлися у безвихідній ситуації в оточенні, нам відповіли, що вони мали і бензину, і бомби, та не мали наказу до вилету.

Привозять завинутих у брезентовім полотні вбитих підстаршин із радієвої частини, кол. богословів, кладуть їх на землю, прикривають "палатками", а я їду до села, щоб замовити домовини та викопати гроби на місцевому цвинтарі. Заходжу до столяра, якого застаю вдома, і замовляю 4 домовини. Столяр-поляк відмовляється, що не має матеріялу та що в нього неділя і він не буде робити. Витягаю з кобура пістолю, побачивши її, набрав охоти до роботи та й матеріял швидко знайшовся.

Вертаюся до табору штабової сотні й знаходжу ще більше вбитих, яких привезла із собою евакуована санітарна частина з Пеняцького лісу. Не маю вже часу знову їхати в село по більше домовин, бо число вбитих та й ранених збільшується і вперше треба заопікуватися раненими.

Приблизно коло 4-ої години по полудні, з лісу, що простягався на південь від нас, відозвалися перші стріли в наш бік. За якийсь час вогонь набирає на силі; починають встрілюватися ґранатомети, а відтак починають вити міномети та ламати високі дуби; ціла злива ллється на наш табір. З наших окопів, обсаджених стрільцями із штабової сотні, - у відповідь сильний вогонь, скріплений 16-ма направленими скорострілами. Оті всі шевці, кравці, магазинери й бюрові - наробили такого галасу й такої "музики", що большевики не відважилися висунутися з лісу, щоб заатакувати Майдан Пеняцький і Підгірці, куди вже була головна дорога з Бродів на Львів. Враз із полковим дентистом, пор. Л. (не пробився з оточення, відбув Сибір), котрий уже пережив фронт у польській армії в 1939 році й мав уже досить воєнного досвіду, збігаємо під цементовий міст і там криємось від куль.

Перед вечором приходить на допомогу 1-ша сотня з 29 полку піхоти. Сотенний, походженням із Коломиї, рівнож абсольвент Богословської Академії, брав участь у війні в 1939 році. Його сотня на швидку руку окопується при дорозі, що веде з Підгірець до Майдану Пеняцького. Підсуваюся до нього, бо мені особисто знайомий із теології та Коломиї. Сам він приміщується біля польової каплички, в тіні лип. Ворожі кулі сягають уже й сюди. Сотенний підноситься, щоб видати наказ і в тому моменті дістає стріл у рамя руки, котру якраз був підніс догори. Криється у викопаний уже окіп, санітар піклується раною, а до мене присувається "мельдер" із наказом полковника, що зараз маю вивести "трос" штабу й ранених до села Ясенів, а все решта із сотенним сотні остається в окопах, доки не прийдуть із допомогою "фізілієри", які вже є в дорозі. Дорога, яка веде на Підгірці та Ясенів уже під сильним, безнастанним обстрілом і нема мови, щоб туди переїхати обозом. Але, ще заки почалася большевицька офензива, я часто їздив у відвідини до артилерії, котра окопалася на полях. Там я мав багато знайомих, як сотник Длябога, поручники К(ікта), Кубашевський, Кар... Усі польові доріжки між Майданом, Підгірцями та Ясеновом були мені знані й на ті доріжки випроваджую обоз і пізно, далеко по півночі, вїжджаю з обозом до Ясенова. Перед селом ще стрічаю батерію тяжкої артилерії, котра полем пшениці в скорому темпі переїжджає на інше становище. Пізнаю пор. К(ікту), що на коні перескакує рів гостинця, а за ним гальопом його батерія. Поза нами на сході багровіло небо від горіючих сіл, стрясалася земля від вогню гармат та переразливого виття "катюш", які вже встигли большевики підтягнути за нами. Час до часу долітав до нас рев тисячів людських голосів "Ура-а-а-а-, ур-ра-а-а-" та "Слава!" На дорозі в лісі між Майданом Пеняцьким і Гутою на білу зброю стрінулися сотні "фізілієрів" із сотенними Степаном Гуляком і Романом Бойцуном.

Ось такою залишилась у моїй памяті неділя, 16 липня 1944 р.
My Webpage
Отредактировал irenasem (5 июня 2011)



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх