,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА". Кость Гірняк
  • 5 июня 2011 |
  • 14:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 49799
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
Одним з найбільших закидів ініціяторам Дивізії є либонь твердження відносно їхнього нерозуміння "душі" нацизму, звідки зовсім природньо випливали у них ілюзії щодо можливости порозуміння з німцями. Автор цього закиду додає відтак, що "ще нині деякі українці не усвідомлюють собі повністю з яким "партнером" вони мали до діла. Закид рішуче заважкий і непродуманий. Нам прийшлося бути свідком в одній місцевості, коли українське населення без ніякої "ідеологічної" підготовки, а зовсім спонтанно, цілувало руки молодим німцям, коли вони із скорострілами на мотоциклях котились стрімголов за частинами Червоної Армії і коли це населення стрічало, дещо пізніше, кожну появу німців в селі градом куль. І хоч село горіло, у клунях допікалися старці і діти, яких німцям вдалося зловити і там замкнути, і хоч село мучилося і стікало кров'ю, то однак воно не каялось, бо не мало жодних ілюзій відносно свойого "партнера". Чи можна сьогодні говорити, беручи під увагу політичний клімат тодішнього часу в Україні, про будьяку сліпоту українського провідного активу, коли він змагав до створення Дивізії? Якщо ж, припустімо на мить, УДК не втішався ніяким довір'ям широких мас українського населення в Генерал-Губернаторстві і діяв виключно вимірами роздумувань обмеженого гуртка людей, то чому в такому разі протягом дуже короткого часу після проголошення творення Дивізії до неї зголосились 80.000 галицької молоді? Яким це чином вона пішла так скоро за невидючими?

Ідучи безкритично за ходом думки про те, що українці дали себе вести за ніс, легко тоді вдається розглядати всю дивізійну підготовку, як своєрідну авантуру і як повне закріпаччення у ній галицької молоді. У певному моменті критики будують свої закиди супроти Дивізії, заявляючи, що вона пішла виключно на службу німців, то знов уважають, що вона не виконала тих всіх завдань, які стояли перед українською армією.

Непорозуміння лежить вже у самому підході до цього військового з'єднання. Для нас воно являлось Українською Дивізією і початком якщо не ядром, Української Національної Армії. Для німців це була звичайна військова одиниця у цілому ряді інших, їй подібних. Партикулярність цієї одиниці для них гніздилась у її складі: вона складалась з українців Г.Г. і для німецького командування це було таким чином джерелом нескінченого числа проблем. Ці дві інтерпретації - для одних пересолено сентиментальна, а для других суто ділова - були в основі дальших непорозумінь, ресентиментів та взаїмних обвинувачень. Ніхто не може заперечити, що в існуванні Дивізії, від самого початку аж до її кінця, наявність політичної проблеми очевидна.

Коли до такого роду засадничих справ додати ще кольосальні різниці у психіці двох народів - тертя у Дивізії між німецьким персоналом і українським вояцтвом стають дещо більше зрозумілі.

Поважний закид, що його німцям можна зробити у підході спеціялізованого відділу їхнього армійного інспекторату, який давав старшинські і підстаршинські кадри для стрілецького вишколу Дивізії, це - злегковаження психічної питоменности її українського складу. Якщо Гайке знав про військовий бік української вдачі, то зацікавлені відділи Генерального Штабу знали про це поготів. Чому отже тоді не звернено особливої уваги на належний підхід, як вишкільних так і командних німецьких кадрів бо таким чином її бойова підготовка і дія були б успішніші та без зайвого скреготу у русі цілої машини. Але й цей закид має радше чуттєву природу, ніж реальну оцінку тодішних можливостей. У тому часі, навряд чи навіть німецькі частини мали можливість одержувати те, що їм бажалося. Автім, чи німці дійсно здавали собі справу про наші, окремішні від їхніх, риси характеру і темпераменту? Чи Гайке не підкреслює їх тільки тому, що він їх помітив і вивчив на протязі дворічного перебування між українцями?

Оглядаючи всі матеріяли про Дивізію, хоч як вони скупі, та витягаючи висновки їх чисельних розмов про її вишкіл, не можна не прийти до заключення, що він був добре поставлений, сумлінно ведений і нічим не відрізнявся від вишколів у подібних частинах чи в піхотних дивізіях Червоної Армії та кращий від того, що вівся у власовських з'єднаннях. Не всім либонь відомо, що почавши від того часу, коли починалося формування дивізії, піхотні сотні змобілізованого населення, перед тим, як влитись у фронтову систему Червоної Армії проходило всю муштру і бойовий вишкіл протягом двох - трьох місяців у вишкільних таборах уральських районів - решту доповнювала фронтова війна. Тому дослідник дій Дивізії буде вкрай дивуватися з приводу закиду О.Я.Боднара, який твердить, що "Недостачу військової фаховости вони (українські старшини - К.Г.) часто надробляли пересадною муштрою" і "...що сліпа диципліна в виконанні командира має добре військове окреслення - тактична глупота. Боєздатність виявляється передусім у вірі вояка, що він бореться за слушну справу".

Можна тільки дивуватися, що справу муштри ставиться поза дужки воєнної фаховости і приділяється їй якесь десяте, якщо не дальше, місце, тоді коли в дійсності її справа не є такою плиткою, як це може видаватись на перший погляд.

Стрілецька муштра - це не одна із звичайних сторінок вишколу вояка чи якесь спортове доповнення до його впоряду, хоч вона може на нього скидатись. Завдання муштри далеко глибше йде і її фолкльорна сторінка є тільки сповидною. Предмет муштри має завдання зформовання "вояцького хребта" і так, як почерез коридор ми приходимо, щоби увійти у дальші кімнати даного поверху, чи сходами вийти на слідуючі поверхи, та почерез муштру молодий хлопець постепенно проникає в царину вояцького життя. Добра муштра являється основним фактором його повільного перевтілювання у вояка. Саме у її крицевих рамках виховується поступово військова дисціпліна, витривалість і вояцький дух. Не даром же твердив один з великих полководців - чи не Суворов, часом? - що чим більше поту під час муштри, тим менше крови у боях. Тому нам здається, що насмішка над муштрою зайва і що без доброї муштри не може бути мови про добре вояцтво. Очевидним є, що доповнюючим і одним з основних елементів при цьому, це - постава командира. Без огляду на його військовий ступінь. Він мусить променювати військовими та загально людськими чеснотами, якщо хоче добитись успіху під час вишколу, а тим самим і у пізніших боях.

Що ж відноситься до боєздатности вояка то тут тема ще складніша і в кількох рядках короткої статті її не вичерпати. Та й не уважаємо ми цього за тему наших рядків.

Хоч характеристика українців, що її подає майор Гайке на початку своєї книги, не вельми нам прихильна і мила, то всетаки годі з нею не примиритися. Ми бо в нашому, вже довгому, нещасливому положенні бездержавного народу більше привикли сами на себе дивитися і самі собі давати оцінку. Тому коли нам приходиться слухати від чужинців оцінку про нас, то тільки прихильна вникає у нас, породжуючи у нашому глибокому нутрі приємний солодкуватий резонанс; всяку іншу ми відкидаємо з відразою, наче якусь непотріб і незаслужену клевету на нас і над нею ніколи довше не задержуємось. Образ українця, що його хоч тільки кількома мазками, але незвичайно влучними кольорами, зробив автор книги про Дивізію - заслуговує вповні на те, щоби, дивлячись на нього, ми зробили належні висновки. Ні один з критиків не задержався довше над цією картиною. І не відомо, чому. Чи тому, що вона хоч незвичайно цікава, то в жодному разі не притягаюча. А може - речева аналіза самого себе належить до найбільше складних ділянок людського знання.

Розмір і позем цих рядків далеко не заслуговують на те, щоби спиратись у них на теорії, чи хоч би на цитати з великого фон Кляузевіца, але коли він вже був цитований у згаданих статтях, то й ми звернемось до багацтва його міркувань.

Отож обговорюючи рису боєздатности армії, Карло фон Кляузевіц каже, що боєздатність вояка є функцією його просичення вояцькою дисципліною, квінт-есенцією набутих знань, його спромоги викресати в собі, а потім закріплювати та розумно вивершити необхідні сили, здобути у вишколі певність та зручність, переходячи постепенно, своєю настановою, від одиниці до вищого щабля, яким являється його групове бойове з'єднання і якого він мусить бути нероздільною частиною у свойому думанні та поступованні.

У цього великого теоретика воєнного діла немає ніякої мови про віру і слушну справу. Та й не може бути такої мови. Бойове з'єднання - це не віче на майдані, а його командир - не п'яний аґітатор на бочці. Кожного разу на протязі нашої історії, коли український вояк розшукував не за бойовим контактом з ворожими частинами, а за "слушними справами" у нас з'являлася отаманщина з усіми відомими наслідками. Воєнні, а з ними і політичні, успіхи та мета наших народних зусиль все тоді ховалися від нас за далекі обрії.

Може поставити питання про слушність чи не слушність війни і в такому разі мова може бути дуже широка, але не в даному випадку. Слушність воєнної справи дефінується законами і в їхніх рамках діють накази головного командування, а вся вишкільна програма вояка стремить до того, щоби навчити його сприймати ці накази, як частку свого власного життя.

Іншою справою є те, що незвичайно велика вага, морального значення, повинна приділятись для підготовки цих законів і ця підготовка мусить основуватись на принципах без найменших тріщин. Трагедією нашою часто було те, що український вояк, або не маючи належної військової підготови або позбавлений необхідного спадкового підсоння у глибинах своєї душі, залюбки "філозофував" замість бути нероздільною і частиною свойого бойового з'єднання, про яку говорять: Кляузевці.

Жмутом цих думок ми не збираємось входити із кимбудь у безплідну полеміку, а ще менше - ображувати кого небудь цими рядками. Ми хочемо тільки, щоби наша дискусія довкола дивізійної тематики являлась чисто вояцькою, себто, щоби вона велась спокійно, речево та методично. Нехай слова Спінози "не насміхатись, не ненавидіти, а - вивчати" будуть постійно у нашій пам'яті при всяких спробах розмов на ці теми.

Бій під Бродами

Про самий бій було у нас чимало голосів, але всі вони були фраґментарними, бо кожний розповідав тільки частку, в якій брав участь або якою був зацікавлений. Щойно книга Гайке подає образ цілости таким, яким його бачив її автор із висоти шефа Штабу Дивізії. Він подає цінні для військового дослідника схеми розташувань бойових з'єднань, як рівнож самих боїв. Розгляд цього розділу був би вельми цікавий на якійсь зустрічі б. старшин або на тактичних вправах для старшинського вишколу. Розглядати його у наших рядах для читачів "Українського Слова" було б надто сухим і технічним, натомість загальні висновки після появи згаданих статтей - необхідні.

Якось ніяково стає, прочитавши, що "центральна Рада післала в масакру під Крутами в січні 1918 року, незаправлених у боях вояків, - ґімназистів і студентів з мінімальною військовою підготовкою. Це саме зробив уряд Карпатської України в 1939 році, занедбавши справу і ґрунтовнішої військової підготовки Карпатської Січі, яка не мала найменшої шанси встояти проти реґулярної угорської армії. Або чи ж не знаємо про великі втрати УПА в початковій фазі її боротьби, заки вона стала справді силою, заправлена в усіх методах ведення партизанської війни". Автор цих слів в "Українському Самостійнику" говорить їх мабуть тому, щоби опрокинути інші твердження, які вказували на неналежну підготовку Дивізії під бойовим оглядом.

У наведеній цитаті автор подає читачеві радше рикошетну думку, ніж вислід певної військово-політичної аналізи згаданих періодів. Бо годі ж провести паралелю, під будь яким оглядом, між Бродами та Крутами, Закарпатською Україною чи УПА. Спільне між ними хіба те у кожному випадку розходиться про українські частини і про їхні поразки. Але й проблема поразки не зовсім підходить для наведення паралелі між першою та трьома слідуючими. Якщо поразка під Крутами, упадок Карпатської Січи чи знищення УПА мають всі дані на те, щоби їх уважати стратегічними, то бій під Бродами і розбиття Дивізії є виключно тактичний маневр ворога на широкому фронті. Вже навіть не говорячи про те, що важко погодитися з автором, коли він говорить про постановку ЦР послати 300 юнаків на масакру під Крутами чи про занедбання уряду Карп. України справи належної підготови відділів Січи. Можна б якоюсь мірою погодитись з тим, що у ЦРаді була може відсутність чіткої постави до рішучої війни за нашу незалежність. Але тоді ми переходили у ділянку політичних міркувань, у царину законів, про які ми згадували вище, підкреслюючи, що їхня підготовка повинна вестись в такому дусі, де не лишалося б найменшого місця на будьякі закиди про відсутність виднішої і ясної орієнтації на найвищі потреби народу і на державну рацію. Бо саме в цій ділянці існувало своєрідне протиріччя між настановою нашого законодавчого тіла і вимогами назріваючої державної рації. Коли ЦРада не зуміла бути повнісним її виразником на протязі всього періоду свого існування.

Є у нас розходження з автором статті "Ще про українську дивізію", коли він говорить про воєнне щастя з приводу вибору часу для перекинення Дивізії на фронт та вибору для неї відтинку на ньому. Хіба не секрет для нього те, що не існує воєнне щастя, як, зрештою, не існує жодне інше випадкове щастя. Існують тільки, у даній дії, складний ряд його внутрішніх і зовнішніх умов. Їхнє зазублювання між собою може бути сприятливим для успішного перебігу цієї дії або не сприятливим.

У предметі, який нас цікавить до неуспіху боїв під Бродами можна б зачислити між іншим: ворожу перевагу у психологічній настанові. Червона Армія постійно наступала та йшла від успіхів до успіхів, тоді коли німці у безпереривному відступі, без жодної, вдодаток, ілюзії відносно кінцевих вислідів; бойова дисципліна в ЧА крицева, тоді коли у німців такої дисципліни вже не було; об'єктивна неспроможність розбудувати належні оборонні лінії у близькому запіллі фронту; з приводу неуспішної розвідки, 13. Армійський Корпус не знав докладно про великі скупчення ворожих з'єднань під Бродами, які, мабуть, ще перед прибуттям Дивізії на фронт гарячково готовились до цього важливого наступу, а якщо і знав, то суті справи це не міняло, бо Корпус не мав ані вистачаючих логістичних засобів ані достаніх бойових сил - ні на фронті ні в запасі - щоби йому успішно протиставитись. Всі ці умови складалися так, що чуда у бою важко було сподіватися.

Мимоходом хотілося б звернути увагу на інший момент, коли ми при проблематиці самого бою. Про це не говорять у згаданих статтях, проте це часто порушувалося в розмовах у першому періоді після війни, зокрема у різних дискусіях між військовиками у Ріміні в Італії. Твердилось тоді нераз, що концентрація радянського наступу в районі Дивізії була подиктована радянському командуванню необхідністю якнайскорішого знищення Дивізії, як небезпечного ворога під політично-пропаґандивним кутом зору. Нам видається, що таке припущення дещо перебільшене хоч би з цього приводу, що розгляд підготовки Червоної Армії до бою і його ведення вказує на повну підготовку до наступу на Львів і на сандомирські простори із стратегічних міркувань і що опрацювання оперативного пляну до цього наступу велось вже довго перед прибуттям Дивізії під Броди. Тільки збіг обставин дозволив большевикам поєднати два наступи: стратегічний і пропаґандивний.

Вповні треба погодитися з К.Зеленком, коли він говорить, що у той час, у 1944 році, і мови не могло бути про спокійніший фронт і вигідніші позиції з тих простих причин, що тоді вже більше не існували спокійні фронти. Закиди всіх тих, хто говорить, що Дивізію зумисне кинено на найважчий фронт - не оправдані. Автім, вона не була якимсь показовим військовим з'єднанням. Її покликанням являлися бойові завдання на будь-якому відтинку фронту. Тому наші жалі про важкі обставини фронту не оправдані. Коли б не було складних обставин - всі події і явища були б іншими. Коли б у нашій історії не було перед нами складних обставин, можливо, ми не мали б сьогодні такого великого числа країн нашого поселення і можливо, наша батьківщина була б незалежною. Трагедією нашою є однак те, що ці обставини стають перед нами все складнішими і частішими, а наша самостійницька думка і випливаюча з неї наша тактична настанова зовсім не співмірні до цих обставин. З цим можна не погоджуватися, можна хвилюватись і навіть обурюватись. Дійсність лишиться такою самою.

Самий бій під Бродами проходив у дуже клясичних умовинах того періоду: після летунської розвідки, як рівнож шляхом полонених чи вимацуванням становищ і укріплень малими бойовими операціями, прийшла відповідна концентрація ворожої зброї, гураґанний вогонь гармат, “катюш” та мінометів. Відтак наступ піхоти під прикриттям та при допомозі літаків і панцирів. Найбільше спустошення робила, очевидно, сама підготова наступу важкою зброєю. Та це й було її метою. Кожний, хто знає східній фронт не з гарної белетристики, а з пережитого досвіду, знаменито пригадає собі ще й сьогодні психічний стан вояка, який опинявся під вогнем такої підготови. Такий вогонь, мабуть, значно надщербив боєздатність. Крім того невиключеним є те, що спроба командування Корпусу розчленувати Дивізію з метою кидати її полки поодиноко у діри ворожого прориву, а враз за цим нове рішення передати ці полки назад під командування Дивізії - були тактичною похибкою. Але й це справа дискусійна і не першорядної ваги. Головним фактором, який несе, на нашу думку, певну частку відповідальности за тактичну невдачу і непляновий відступ - це відсутність належної координації, між окремими з'єднаннями Дивізії, як і в цілому Корпусі. Причиною її є часті дезорганізації зв'язку, наслідком чого командування не мало постійної контролі над виконуванням його наказів, а сотні і курені нерідко приневолені були імпровізувати тактичні маневри, що не завжди відповідало потребам загальної операції. Поруч того треба відмітити ще й те, що вояцтво хоч і не бачить наочно, то знаменито відчуває коли командування домінує над ситуацією і не випускає ініціятиви із своїх рук не тільки у наступі, але й у відступі, координуючи, коли воно бачить, що командування не встигає впоратись із ситуацією.

Чи можна було оминути гірку чашу фронтового здесяткування Дивізії? - основне питання у кінцевому розгляді кожного військового спостерегача. Позитивна відповідь на нього неможлива. Як згадано вище - це думка також всіх інших дискутантів - Дивізія входила в систему одної армії, яка в загальному йшла від поразки до нової поразки і призначенням якої було очікування на свій повний розгром або навіть і знищення. Тому, зовсім об'єктивно, ми не могли сподіватися чи очікувати чуда. Коли б навіть зтик крил 13. Армійського Корпусу із 52. Танковим Армійським Корпусом на півночі та такий самий зтик із 48. Танковим Армійським Корпусом з південного боку - були старанно замкнені і ворожий прорив там був не вдався, то все таки невідомо чи й в такому випадку 13. АК, а з ним і Дивізія, так само не був би знищений. Вибір ворожого наступу був дуже важливий і він йому мусів був вдатися.

Додатньою сторінкою командування як Корпусу, часткою якого на фронті була Дивізія, так і самої Дивізії - було їхнє уміння розбудити останні зусилля у ще вціліле вояцтво та вдержати його на високому рівні протягом належного часу, щоби сконцентрувавши протиудар, вирватись із замкнення перед остаточною і герметичною бльокадою. Вибір місця на прорив із оточення був зокрема важким з огляду на географічний рельєф, але під військовим кутом він був одиноким, що давав ще деякі вигляди на успіх. І це також слід записати на конто розумного і холодного розважання командування у гарячому бою.

Є ще інше питання, яке хоч і між рядками, але з тим неменшою впертістю ставиться постійно перед читачем: за що боролось вояцтво Дивізії?

Стрижнева думка К.Зеленка в цій справі зводиться до слідуючого: “Твердження Головної Управи братства колишніх вояків 1-ої Української Дивізії УНА, що Дивізія боролася "за українську державність", є грубим упрощенням. Її члени боролися проти страшного і небезпечного для існування нашого народу ворога, проти большевизму в його російському виданні. Але одночасно кожний з них мусів відчувати весь час, що німці не були кращі від большевиків".

Тільки сьогодні можна прийти до такого ходу міркувань. Тоді вояцтво було зовсім іншої думки і уважало, що хоч воно і є складовою частиною чужої армії, то не зважаючи на це, бореться за українську справу. В такій мірі, зрештою, як і українські частини, які увійшли у Львів в 1941 році і ті, які йшли ще деякий час дальше, і ті у партизанській дії у пізнішому часі. Ці останні теж не мали вигляду на перемогу, однак годі сьогодні заперечити те, що вони не боролися за українську справу. Важко погодитися з думкою, що боротьба за українську державність є тільки тоді, коли вона переможна. Ми уважаємо, що вона скрізь є там, де наша свідомість диктує нам всеціле підпорядковання нашої дії найвищим самостійницьким інтересам народу і використовує для цього всі наявні можливості або їх створює, якщо вони не наявні. Підсувати тут будь який інший “Лак оф мотівейшен” чи давати якесь інше пояснення майже блискавичній появі на записових пунктах 80-тисячної маси галицької молоді - є штучним і упрощеним. Очевидно, що сьогодні, із перспективи 30 років, це може видаватися не зовсім зрозумілим, а подекуди - навіть може смішним. Однак історично, крок цієї молоді зовсім виправданий і ним вона записала світлу сторінку в нашій історії.

Розглядаючи тепер цей відтинок нашої новітньої історії, доцільно за всяку ціну абстраґувати від усіх можливих зколихів пристрасти. Ми далекі від того, щоб виправдувати німецький нацизм у політичній площині. За своє людоненависництво він належний суд одержав і відійде в історію, як чітка пляма ХХ століття. Але ми рішуче рівнозначно і проти того, щоби сліпо піддаватися необґрунтованому, зате добре замаскованому так званому ревізіонізмові, що його на короткому ланцюжку держать близькі до аґітпропу кола по різних країнах нашого поселення. Уважаємо, що дискусія про близькі сторінки нашої історії не тільки побажана, а - й потрібна. Вона повинна вестись однак не тому, що модним став ревізіонізм, а тільки тому, що кожна епоха являється певним етапом і як така - вимагає спокійного і речевого обговорення. Таким етапом є наші під час другої світової війни дії.

До книги В.Д.Гайке

Незважаючи на те, поза цією книгою немає іншого твору настільки компетентного, безстроннього, всеохоплюючого, твору, який не залишає в тіні жодної ділянки життя Дивізії з усією її проблематикою, не завжди для німців приємною - книга ця у дотеперішніх критичних статтях про неї, крім статті З.Книша та рецензії Ф.Кордуби в "УС" зустріла радше холодну, ніж теплу і об'єктивну оцінку і вповні заслужене признання для її автора. Хочемо сказати, що книга ця вповні заслуговує на те, щоби з нею поважно зазнайомилися зарівно наші військовики, як і громадські діячі. У ній вдосталь матеріялу для одних і для других. А крім того, відтинок часу, на якому проходять дії книги, має настільки широку військово-громадську амплітуду коливання думок, що відмежована аналіза одних без допомоги других не мислима. Тому віримо, що книзі Гайке порохом покриватись не дозволять.

Про який же холодний привіт розходиться? У своїй статті, Володимир Вашкович закидав книзі “...забагато якоїсь сентиментальної льояльности супроти українських друзів по зброї, коштом фактажу і зовсім забагато виправдування постави українських кіл”. Не погоджується він також і з характеристикою нашої вдачі, з якої випливає, зовсім природньо, постава українського вояка в Дивізії. Таку ж саму неприхильну оцінку одержує відсутність в книзі окремої мови про Дивізію, яка билась під Бродами, а відтак окремо про цю, що опинилась на фронті в районі Ґрацу в Австрії. Костянтин Зеленко зі свого боку каже, що “... праця Гайке відзначається надмірним апологетичним тоном, що місцями дуже підриває її документарну вартість. В ній рішуче забагато обвинувачень або виправдувань та теоретичних розважань на тему, як “воно повинно було бути”, без глибшого розуміння, чому воно якраз було так, як було. Автор міг керуватися у цьому наскрізь благородними намірами і справжньою симпатією до українців, але вислід такого підходу з точки бачення сумлінно і всестороннього вивчення історії є радше баламутним.”

Якось вельми сильно закорінилась у нас риса недовір'я, поруч безпідставного, часом майже сліпого, довір'я. Коли нас починають лаяти критикувати, то ми плачемо і вважаємо, що на таку погану критику чи лайку ми таки не заслужили. Як тільки починають нас дещо хвалити, відразу у нас створюється недовір'я.

Ця наша дивна риса в справі критики відносно нас самих повністю виявилась у відношенні до Гайке. Воєнне життя з усіми його постійними небезпеками, де людина частенько іде в перегони сама з собою тільки тому, щоби не відставати від життя, оголює несподівано у всій величі або в усій мізерії найглибші риси шляхетної душі або приховані старанно інстинкти якогось далекого хижого предка, життя, коли-то вчорашнє заледве помітне знайомство - або навіть найзвичайнісеньке незнайомство - так легко перевтілюється у вірну дружність, в ім'я якої люди несуть себе на найвижчий вівтар без найменших вагань, якщо друг потребує їхньої допомоги - у такому житті Дивізії автор книги перебув майже два роки. Протягом довгих місяців він приглядався уважно до українського вояцтва, якого раніше він зовсім не знав. У початках цей погляд недовірливий і скептичний. Але його риси поволі лагіднішають, майор з вояцтвом все більше зживається і на важелях його військового роздумування шляхетні риси цього вояцтва переважають над недостатками і він його полюбив. Наслідком цього й появилася книга. Чи з цього приводу заслуговує він на наші камені?

Слід мати на увазі й те, що Гайке приготував свою книгу у самому початку післявоєнного періоду, отже у часі, коли у його пам'яті ще не зовсім притихло відлуння канонади недавніх боїв. У книзі не видно сліду настояних думок, у ній свідчення вояцької дружности до своїх вчорашніх українських товаришів, чи співтоваришів. Вартість книги якраз у цій близькості до пережитого, у тому, що написана вона зараз за порогом пережитого.

Автор її, якщо ми добре зрозуміли всі його думки, не претендує на науковість, хоч міг би до певної міри, як абсольвент курсів Генерального Штабу. Ні на документарність. Його зауваги, що “Цей військово-історичний нарис має за мету відзначити для наступних поколінь - як це нормально робиться в кожній країні нашого світу - гідне поваги й пошани військове з'єднання” уважаємо справді криштальної прозорости. Цю безпретенсійність щодо науковости теж слушно підкреслює проф. В.Кубійович, коли з усією питомою його скромністю він висловлює побажання, щоби книга цього німця стала нам стимулом до опрацювання ґрунтовної монографїї про це військове з'єднання.

Висновки

Не зайвим буде на кінець ще раз пригадати, що у нас мемуаристики із тематики послідної світової війни мало. Може вимоги модного ревізіонізму є такі, що попит на таку творчість не на денному порядку. А може ми вже так “виписались”, що на основніші праці, поза принагідними газетними статтями, нам вже більше не стати. А може монотонний корабель ситих - і пересичених - консументів нас помаленько пригойдує і ми по-ситому дрімаємо собі поволеньки та із комбатантів перетворюємося на безтурботних, із “ревізіоністичним” думанням, міщан?

Заслугою, отже, першорядної ваги книги про Дивізію - це сама її поява, що розбурхала все таки спокійне плесо нашого еміґраційного озера. Хоч дуже мало, судячи по скількості голосів із цього приводу. Вона заставила нас подивитися назад. Нехай ніхто не намагається мильно інтерпретувати наші слова про погляд назад. Не в нашій гадці підкреслити потребу постійного перекопування минулого. Нам хотілося б радше відзначити, що добре розчислений приціл у майбутнє повинен солідно спертися на минулому. Але побажаним і необхідним було б, щоби наша дискусія не завершилася на цих кількох статтях. Уважаємо, що в живому і динамічному суспільстві - а до такого українська громада повинна б постійно стреміти - основою його росту і вдосконалення є безперебійний діялог, як у нутрі так і назовні. Пресові органи є тоді нічим іншим, як своєрідними лябораторіями поступу. Кожна думка, якщо вона не йде врозріз із вітальним добром громади, повинна знайти належне місце на шпальтах нашої преси.

Знайомлячись із статтями про Дивізію, наглядно кидаються у вічі великі різниці у характерах і темпераментах їхніх авторів, а тому і різний їхній підхід до оцінки явищ та людей. Але саме з цього приводу зростає зацікавлення читача до обговорюваного предмету. Проте найбільшою либонь заслугою всіх авторів статтей, які і нас спонукали долучитись до загального хоралу - може не надто в унісон, але унісон рідко буває цікавий; барвиста мелодія якраз у різнотонні співу - це якраз само явище їхнього виступу. Найвища бо пора покінчити із трактуванням Дивізії, та багатьох інших наших явищ під час другої світової війни, як своєрідного психологічного комплексу чи якоїсь соромливої хвороби. У цих справах дотеперішних голосів рішуче замало, щоби молодше покоління успішно проникло у складні обставини цієї історичної епохи. Їх треба більше і повинні вони бреніти голосніше.

Один мій добрий приятель писав мені недавно, що через оцей страх відважно поглянути у минуле, через постійне повторювання “ще не прийшла пора, ще треба трошки заждати” і т. п. споминів у головах їхніх творців відходять враз із ними у могили. А тому, приходить він до висновку, що хто зна чи не запізно починається дискусія про дивізійні справи, що події надто віддалені і що з цього приводу нашу громаду вже опанувала повна індиферентність. Не поділяємо ми такої думки. Правдою є, що дуже великий період часу відділяє нас від багатьох подій і що багато дечого призабулося з цього приводу. Це повинно нас заставити до ще більшого зусилля і змобілізувати нашу публічну опінію для якнайширшого та безпристрасного відтворення наших воєнних дій на протязі другої світової війни. Уважаємо, що доцільно було б створити якийсь своєрідний громадський комітет у цій справі та заохотити всіх тих, які мають щось до сказання. Таке зусилля буде вельми оправданим і похвальним ділом.
My Webpage
Отредактировал irenasem (5 июня 2011)
Причина: Перенесла в рубрику "История"



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх