,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА" Й УКРАЇНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ. о. Д-р Іван Гриньох
  • 4 июня 2011 |
  • 18:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 76643
  • |
  • Комментарии: 8
  • |
0
Взявши на себе обов'язок бодай в короткому нарисі зілюструвати ці взаємовідносини, автор свідомий усіх труднощів тематики та всіх недостач в самому нарисі. На це складається ряд причин, передусім неможливість диспонувати архівним матеріялом, який в більшості зараз недоступний, далі недостача тих документарних даних, які сьогодні могли б подати тільки керівні чинники українського національно-визвольного підпілля на батьківщині, а врешті, і це найбільша трудність, політичний бік справи, який від початку виникнення думки творити українську військову частину при німецьких збройних силах створював для керівництва підпільного руху в Україні незвичайну складну ситуацію. Та не зважаючи на це, автор бажав би в цих рядах потрактувати без упереджень цілу проблему, вистерігаючись наскільки це можливо, однобічного насвітлення, маючи на увазі загально-український аспект цілого питання. Коли в цьому чи в другому випадку звертатиметься увагу на пороблені помилки та ряд непорозумінь, які з них виникали, то робиться це тільки в ім'я того, щоб у майбутньому на помилках і досвіді минулого вчитись і їх не допускати в українських політичних і військових концепціях. Саме тут і актуальність цього нарису, бо й у сучасній міжнародній ситуації можна почути вже голоси, які вказують на те, що забувається недавнє минуле і плянується іти втертими, для української справи дуже небезпечними, шляхами. Тому пригадка минулого може зберегти українську еміґрацію перед непродуманими як слід кроками.

Від початку творення Дивізії до половини 1944 р. автор цих рядків тільки посередньо зустрічався з проблемою Дивізії, тому й насвітлення цього періоду спираються на становищах тодішнього керівництва українським національно-визвольним підпіллям. Від половини 1944 р. довелось авторові у своїй практичній роботі безпосередньо зацікавитися цією проблемою до такої міри, що він міг мати вплив у кінцевій фазі на вирішення долі самої Дивізії. За неточні дані автор заздалегідь просить вибачення у всіх читачів та просить усіх тих, що могли б дати спростування чи доповнення, зробити це в майбутньому для повного насвітлення важливої проблеми в цілому комплексі українських визвольних змагань недавнього минулого.

І

Щоб зрозуміти перший період взаємовідносин між дивізією "Галичина" й українським національно-визвольним підпіллям, щоб мати ясний погляд на ту "метушню", яка витворилася довкруги творення Дивізії, щоб могти розібратись в усіх "за" і "проти" в питанні творення українських збройних частин при німецькій армії, не слід відвертати очей від того тла, на якому ці взаємовідносини формувалися. В загальному треба сказати, що в цьому періоді існували наскрізь розбіжні концепції в керівництві українським національно-визвольним підпіллям, з одного боку, і в приклонників дивізійної, якщо так можна назвати, концепції й організаторів Дивізії, з другого боку.

Попри основні розходження політичної натури, інші дрібніші аксесуари тактичного характеру утруднювали сяке-таке наладнання взаємовідносин, загострювали їх і доводили до відвертої, правда, і це на добро української справи, не фізичної, а політично-пропаґандивної боротьби.

Український підпільний революційний рух, конкретно ОУН, стояв уже від осени 1941 р. в одвертій боротьбі з німецько-гітлерівським окупантом. Від цього часу проваджено вже мобілізацію українських широких мас на всіх землях України проти нового окупанта. Зокрема на східньо-українських землях не можна було рахувати на будь-які успіхи, коли б перед населенням не було поставлено виразно вимоги спротиву й боротьби проти німців. З огляду на загальноукраїнський аспект визвольної боротьби годі було підпільному рухові порушувати свої основні принципи боротьби на одному терені, конкретно в Галичині, де без сумніву німецький режим був легкий і з початку не застосував тих варварських метод, які мали місце на східньо-українських і північно-західніх землях, у т.зв. райхскомісаріяті "Україна". Основні ідейні напрямні мусіли бути зобов'язуючими для визвольного руху на всіх територіях України. А ці напрямні й основні принципи не дозволяли на будь-яке пактування з окупантом чи допущення якихось частинних розв'язок в українській справі. 1942 р., у жовтні, українське підпілля перейшло до творення збройних загальнонаціональних відділів на Волині й Поліссі, і там розгорілась відразу, зокрема весною і літом, широка збройна боротьба проти німецьких окупантів. В Галичині, в цей саме час, панував відносний спокій, окремих збройних відділів ще не було, не зважаючи на те, що керівники українського підпілля на ПЗУЗ ввесь час домагалися, щоб і Галичина чим скоріше вступила на шлях відкритої збройної боротьби. Довгий час Галичина служила запіллям для теренів збройних дій та звідсіль висилано лише людей для військових вишколів чи перевишколів устаршинських, підстаршинських і стрілецьких школах УПА. Зате в лютневій конференції ОУН (1943) виразно намічено шлях дальшої збройної боротьби. На цій конференції вирішено "творити нові окремі осередки організованої сили народу", при чому під новими осередками розумілось творення збройної підпільної сили народу.

На цій конференції прийнято ряд постанов політичного характеру, які мали безсумнівний вплив на ставлення українського підпілля до концепції творення українських збройних відділів при німецьких збройних силах. У відповідних постановах читаємо: "1. Сучасна війна на Сході, що її розпутано в ім'я імперіялістичних інтересів німецького націонал-соціялізму і московського большевизму, ведеться за протинародні, реакційні цілі... Це першою чергою війна з приводу України, яку обидва імперіялізми трактують у своїх загарбницьких плянах як центральну проблему їх імперіялістичної політики на Сході Европи..." "15. Стоїмо на становищі, що передумовою організацїї всіх політичних і національних сил України до боротьби проти московсько-большевицького імперіялізму та приєднання до неї всіх зовнішньополітичних сил, зокрема поневолених народів, є боротьба українського народу проти німецького імперіялізму". "Тільки шляхом боротьби проти німецького імперіялізму можна: а) відірвати від впливів Москви ті елементи українського народу, які під загрозою з боку німецького імперіялізму шукають охорони в Москві, демаскувати московський большевизм, що свої імперіялістичні заміри й далі поневолювати Україну прикриває гаслами боротьби для оборони українського народу й інших поневолених народів перед німецьким окупантом, б) здобути для українського народу і для його національно-визвольної боротьби належну позицію на зовнішньому міжнародньому відтинку".

З цитованих вище постанов конференцїї з лютого 1943 р. наглядно бачимо, що український національно-визвольний рух не міг так з внутрішньо-політичних рацій, як і з зовнішньо-політичних моментів іти на будь-яке договорювання з німцями в питаннях політичного і військового характеру. Тому й ставлення керівництва руху до концепції творення частини при німецьких збройних силах мусіло бути а ліміне неґативне. Для українського підпілля з початку 1943 р. було ясно, що Німеччина війну програє і жодні експерименти направити дотеперішнє зло чи спроби скріпити свої ряди чужим вояком не врятують її від катастрофи.

Для українського підпілля німецький окупант був тимчасовим окупантом, який відійде, а на його місце прийде відвічний ворог України, Москва. Йдучи на договорення з німцями, український визвольний рух тратив би ґрунт в народі і в справі дальшого продовження боротьби проти большевицького окупанта. Ідучи на договорення, хоч би тільки на одному терені і в одній справі військового союзу, український визвольний рух втратив би моральний капітал, здобутий боротьбою проти німців, перед зовнішним світом.

На жаль, прибічники дивізійної концепції й організатори самої Дивізії не брали, а, може, недоцінювали цих моментів політичного, у внутрішньому і зовнішньому аспектах, характеру. Їм присвічували передусім рації практичної натури, як напр., можливість реґулярного вишколу військових кадрів, створення реґулярної української військової одиниці, отримання зброї до оборони перед московсько-большевицьким наїзником, охорона української молоді перед насильними вивозами на роботи в Німеччину і т.д. В ім'я історичної правди треба визнати, що це не могли бути маловажні рації, і їх дискутовано в колах українського підпілля незвичайно завзято. Фактом було, що українське підпілля не могло і не бажало всіх молодих воєнно здібних людей перебрати у підпільні військові формації, фактом було, що підпілля не могло дати ні належного озброєння, ні вишколу в своїх військових школах, фактом було також, що в умовах німецького підпілля не було легко розв'язувати постачання для вже існуючих відділів і старшинських та підстаршинських шкіл і, врешті, фактом було також, що в організації українських підпільних повстанських формацій вичувалось дошкульно брак фахово вишколених старшинських і підстаршинських військових кадрів. Можливості розв'язати бодай частинно ці питання за допомогою бодай тактичного маневру, пішовши на творення в Галичині збройних відділів в реґулярних формах, були аж надто привабливі і тому дискутовано гаряче цю проблему не тільки в лавах підпілля, але й у широких народних масах. Одначе ці рації практичного характеру не могли зрівноважити політичних рацій, які промовляли проти будь-якої поступки. Поступка означала дискримінацію українського визвольного руху. Тому політичні рації переважали. До цього долучувалося ще й те, що з німецького боку не було жодних ґарантій політичного характеру в українській справі і потрактовано питання творення Дивізії як наскрізь провінційну проблему одної німецької провінції з українським населенням, а не як проблему загально-українського, отже всіх земель України, вкладу у боротьбу проти большевицької Москви.

Треба визнати, що між творцями й організаторами Дивізії було багато ідеалістів, які свято вірили в правильність своєї постанови. Передусім, багатьом з них присвічували світлі сторінки минулого, 1914-1918 рр., творення Леґіону УСС в рямцях австрійської армії, роля УСС в пізнішому державному будівництві й українських визвольних змаганнях в цілому. Цього образу минулого не могли у декого притемнити страхіття, які діялись в цей же час на більших просторах українських земель, бо про політику німців на сході України знали вони у більшості випадків тільки посередньо, і то неповно. Коли ж і знали, то сподівались, що Німеччина буде примушена змінити своє політичне ставлення до українців після невдач і гіркого досвіду на сході. Натомість українське підпілля, яке на кожному кроці і на всіх землях України безпосередньо зустрічалось з нищівною політикою німців, мало можливість позбутись всяких ілюзій в цьому напрямі, тому могло більш тверезо оцінювати цьогочасну ситуацію. Надій на зміну політичного курсу німців у відношенні до України українське підпілля не мало, врешті навіть, як і враховувано часом таку можливість, то в переконанні керівників українського визвольного руху зміна ця прийшла б уже запізно, бо Німеччина неминуче котилася до катастрофи політичної і мілітарної.

Коли з перспективи недовгих ще років доводиться дати оцінку усій акції в напрямі створення української Дивізії при німецьких збройних силах, то в усіх українців повинно перемогти, маю на увазі також середовище українського підпілля, переконання, що так ініціятори самої ідеї творення української частини, як і особливо учасники цієї збройної формації мали таки перед очима українську рацію і бажали скріплення українського мілітарного, а в перспективі майбутнього розвитку й політичного потенціялу, не зважаючи на те, що в оцінці політичної ситуації і самого політичного фону, на якому події розгорталися та в деяких тактичних прийомах, про які нижче буде говорено, могли помилятись. І саме це мусимо винести, як лекцію для майбутнього, щоб не жертвувати там, де це безнадійно і недоцільно, політичними засадничими моментами в ім'я може хвилевих практичних досягнень. Бувають такі моменти в житті націй, де ці помилки важко зрівноважити і де ціла нація мусить дорого за них платити. Правда, в даному випадку всі недотягнення і деяка непродуманість чи навіть великий ідеалізм та нереальна віра зрівноважились скоро боротьбою УПА і незламною поставою українських революційних сил, а також і поставою самої Дивізії у відношенні до німецького окупанта.

Увесь цей перший період творення й існування Дивізії аж до трагічної битви під Бродами, коли можемо сьогодні спокійніше глядіти вже на пройдений шлях, коштував усьому українству багато зайвого труду, зайвих полемік, багато в ньому назбиралося конфліктового матеріялу і всього такого, що поза наведеними політичними й практичними раціями, за які ведено спір, можна було при іншій політичній поставі цілого українського громадянства оминути та заощадити непотрібне розогнювання пристрастей. Можна було це все оминути, а бодай зменшити тертя і політичні розходження при умові тіснішої співпраці і постійного без взаємних упереджень обміну думок між українським підпіллям і т.зв. леґальним сектором українського життя, особливо на західньо-українських землях, де леґальний сектор був таки міцний і міг мати вплив на хід подій на українських землях. На жаль, між підпіллям і леґальним сектором залягла незвичайно глибока прірва. Спричинились до цього в великій мірі політичні антаґонізми, які існували між двома націоналістичними організаціями, з яких одна діяла в підпіллі, друга старалася закріплювати свої позиції на леґальному відтинку. Ці групові пристрасті переносились на ціле громадянство і доводили до розогнювання взаємовідносин та накладали свою печать на тодішне українське життя. Недостача координації між цими секторами українського життя доводила до постійних конфліктів, і це послаблювало ввесь український потенціял та не дозволяло у важливих питаннях приймати певних узгіднених рішень. Все життя плило двома різними шляхами. Тонкі нитки, які вдержувано з підпіллям до громадського сектора були надто слабими, і завжди грозила небезпека, що й вони порвуться. Саме така ситуація створила цілий ряд непорозумінь, які тільки з трудом вдавалось обом сторонам через оці незамітні слабі контакти полагоджувати. Передусім ціла кампанія довкруги творення Дивізії прибрала небажаних і для української справи рішуче шкідливих форм, з кампанією за Дивізію злучено кампанію проти українського підпілля. Зручно аранжована німцями акція була деякими українськими чинниками підхоплена. Організуючи Дивізію, німці бажали завдати удару існуючому українському підпіллю та не допустити до творення збройних повстанських частин. Посипались обвинувачення, лайки і неперебірлива в засобах пропаґанда. Українське підпілля не мовчало й почало відповідати. Для підпілля було багато важче мобілізувати українську молодь, бо і тверде життя вояка-повстанця, і всі з цим зв'язані невигоди вимагали багато ідейного запалу, самовідречення й гарту, більше у всякому разі, ніж готовість йти в реґулярну армію, Українське підпілля мусіло вжити всіх засобів арґументації на те, щоб творення збройного рамени українського народу, як це запляновано в постановах конференції, можна було реалізувати. Тому не диво, що в цей час посипались обостронні обвинувачення. На різні заклики до "лісових банд" приходила відповідь про "державних зрадників". Над цією прикрою і зайвою кампанією не будемо зупинятися, вона надто болюча в історії останніх років українських визвольних змагань, щоб рану відновлювати. Хочемо тільки ствердити, що завдяки пізнішому тактові обох сторін, німецький маневр зробити Дивізію каменем "преткновенія" в українському організмі не вдався, і вже за короткий час боротьба була припинена.

Передусім українське підпілля зрозуміло істину, що не вдасться перешкодити в організації Дивізії, не зважаючи на принципове заперечення самої концепції участи українців в німецьких частинах. В Галичині було багато молодого боєздатного елементу, який до підпільних формацій або не надавався, або не хотів іти, або не було для нього місця. Далі був також елемент, який ішов до Дивізії, рятуючись перед примусовим вивозом на фабричну працю в Німеччині. Був також ідейний елемент, який принципово був готовий включитися в боротьбу, але тільки в реґулярних формаціях.

Щоб перешкодити мобілізації Дивізії, треба було марно витрачати енерґію на відтинку, який рішуче в обличчі наступних подій і загрози нової окупації большевиками не мав великого значення. І тому керівництво національно-визвольного руху на Україні, з'ясувавши своє неґативне ставлення до концепції творення української частини в рямцях німецьких збройних сил, присвятило свою увагу творенню повстанських частин, тим більше, що рейд червоних партизан під керівництвом Ковпака літом 1943 р. наказував негайно діяти і виступати збройно. Набір до Дивізії пішов своїм нормальним порядком, хоч доводиться ствердити, що завдяки акції підпілля в самих початках набір відбувався вже з не таким ентузіязмом і не мав тих успіхів, на які спочатку розраховували особливо німецькі чинники. З другого боку, також і в колах прихильників дивізійної концепції дійшло до залишення пропаґанди проти підпілля; навпаки, в цей час між військовиками, які працювали, напр., у Військовій Управі та військовими колами Головного Штабу УПА дійшло до затіснювання контактів, практичних і теоретичних порад, опрацювання військових плянів, вишкільних матеріялів для старшинських і підстаршинських шкіл УПА і т.д. Живі ще учасники цих подій і співпрацівники з Гол. Штабом УПА могли б тут доповнити ці загальникові дані. Хочеться тільки з радістю ствердити, що військовики знайшли спільну мову між собою у цей політично складний час.

Початкове різке ставлення пізніше змінилося, і, рахуючись з реальними можливостями та фактичним станом, послано навіть певну кількість людей, що організаційно чи симпатіями стояли по боці українського національно-визвольного підпілля, до Дивізії, беручи до уваги моменти практичного характеру вишколення, набуття зброї та дбання, щоб не допустити до розгорнення ворожнечі між Дивізією й українським підпіллям. Наслідком цього цілий ряд старшин, підстаршин і стрільців вернулися пізніше, після завершеного вишколу, в ряди УПА. На підставі офіційних стверджень німецького командування вже за перші місяці вибуло з Дивізії і перейшло на бік УПА біля 600 осіб.

З початком 1944 р., весною, почали говорити про те, що Дивізія має бути перекинена на східній фронт, який все більше зближався до західньо-українських земель. На підставі вісток, які дійшли до керівництва українським національно-визвольним рухом, Дивізія мала опинитися на відтинку фронту в Станиславівській області. В цей час в області оперували більші з'єднання УПА, при чому головною базою був тоді Чорний ліс. Там оперували більші відділи знаних командирів УПА, які пізніше впали в боях з большевиками, між іншими сл. п. к-р Різун, сл. п. к-р Черник, сл. п. к-р Гамалія та інші. В Чорному лісі велись також бої з червоними партизанами та скиненими парашутистами, водночас ведено оборонні бої проти німецьких акцій, завданням яких було очищення терену від партизанських, як офіційно говорено, "банд". Одначе УПА вийшла переможно з цих боїв, і врешті Чорний ліс та сусідні з ним терени були звільнені від окупантських військ. Ввесь терен творив одну т.зв. республіку УПА. Бойовими діями відділів УПА керував в цьому часі тодішній командир ІV-тої Воєнної Округи, к-р Гуцул. Згадуємо ці події тому, що саме вістку про можливе перекинення Дивізії в терен Станиславівщини сприйнято в колах українського підпілля із вдоволенням. Відкинено тоді думку, щоб німці могли вжити Дивізію до поборювання відділів УПА, натомість всі раділи тим, що з Дивізією вдасться нав'язати тісний контакт, що за її допомогою вдасться отримати більше зброї та воєнного знаряддя, що можна буде врешті вояками й старшинами Дивізії поповнити кадри УПА. Терен Станиславівщини відповідав усім вимогам, щоб такі зв'язки наладнати. Тому прикрою несподіванкою для керівництва визвольним рухом була вістка, що Дивізію перекидають безпосередньо на фронт біля Бродів. Безпосередність фронту, непідготованість цих теренів до проведення великих акцій спільно з Дивізією, евакуація населення з прифронтової смуги, розгубленість, яка витворилася в цілому терені з приводу ненадійного наближення фронту, потреба приготовань організаційних кадрів до нової большевицької дійсности, оце все не дозволило пляново провести всі задуми, які лежали по лінії українських інтересів, а також по лінії інтересів українського підпілля і вояцтва Дивізії.

В умовах безпосередніх фронтових дій важко було реалізувати намічені пляни. Та не зважаючи на це, старшини і стрільці Дивізії, що перебували кільканадцять днів у фронтовій смузі і в безупинних боях з переважаючим ворогом, нав'язали контакти так з оперуючими там невеликими відділами УПА, які переорганізовувались, щоб у малих групах перетривати перехід фронту, як і з українським підпіллям. Впродовж цих днів на фронті не доходило ніде до будь-яких сутичок між відділами Дивізії і відділами чи групами УПА. Створилися найбільш дружні відносини які закріплювались одним спільним болючим переживанням: загрозою найбільшого ворога України, большевицької Москви. Правда, не було ні можливостей, ні доцільности, щоб УПА перебирала окремі відділи Дивізії в свої лави, натомість виявом дружньости і готовости помогти відділам УПА й українському революційному підпіллю треба вважати факт поважної матеріяльної допомоги з боку Дивізії для відділів УПА. Старшини і вояки Дивізії потайки від німців передавали для відділів УПА масово зброю та всяке воєнно-технічне приладдя. В якій кількости передано, про це могли б сказати ті старшини й вояки Дивізії, які вели цю акцію передачі зброї й технічного приладдя.1

За неповними даними, які опинилися тоді в руках командування УПА цією зброєю й амуніцією забезпечено й виряджено два сильні курені УПА. Большевицький наступ і непідготованість терену Дивізії в цілому на бік УПА не дозволяли реалізувати цього пляну. Щойно після катастрофи на фронті ті, що врятувались, перейшли до відділів УПА. В якій кількості, про це, на підставі існуючих за кордоном матеріялів, не можна нічого певного сказати. В краєвих звітах при персональних даних, зокрема при персональних даних про загиблих, дуже часто зустрічаються автобіографічні нотатки про те, що якийсь вояк, старшина чи підстаршина УПА був свого часу вояком Дивізії. Щоб навести бодай один приклад, подаємо тут, що старшина Дивізії Б.Ґвоздецький (псевдо Емір-Кора) після розбиття Дивізії опинився в одному з відділів УПА і цілком випадково зустрів його в час своєї подорожі Гол. Командир УПА, Ген. Т.Чупринка. Ґвоздецький був особистим знайомим і приятелем Ген. Т.Чупринки. Після цієї зустрічі Емір-Кора був відкомандирований до відділу зв'язку при Гол. Військовому Штабі УПА, з якого доручення провадив весною і літом 1945 р. розмови з польським національним підпіллям, конкретно з військовою організацією ВІН (Вольносьць і Нєподлєґлосьць). Він загинув восени 1945 р., виконуючи своє завдання. Наслідком підготовних розмов, які він вів з ВІН-ом, дійшло до нав'язань добрих взаємин з польським підпіллям на українських землях, що ввійшли в склад т.зв. "демократичної Польщі", та доведено до спільних воєнних дій УПА і ВІН на цих теренах.

Хоч не диспонуємо зараз багатими даними про б. вояків Дивізії в рядах УПА, одначе мусимо прийняти, що роля, яку вони після катастрофи біля Бродів відограли в організуванні, у вишколі і в боєвих акціях УПА в наступних роках, поважна. Висвітлення цього питання мусимо залишити покищо майбутньому. Одне треба ствердити, що всі вояки УПА, не зважаючи на те, з яких формацій вони походили, чи то з червоної армії, чи з німецьких формацій, мужньо боролись, а багато з них впало на полі слави, як воїни Української Повстанської Армії, маючи на увазі єдино український національний ідеал, українську незалежну державу. Уніформ, який вони в складних умовинах мусіли перед цим на себе вдягнути, щоб здобути військове знання і жертвувати ним для української справи, ніколи не зумів змінити душі українського вояка. Він завжди залишився воїном України.

ІІ

Після катастрофи на фронті біля Бродів відділи Дивізії почали збиратись в Ст. Самбірському районі. На підставі даних, які тоді доходили до підпілля, в другій половині липня зібралось там біля двох тисяч вояків Дивізії. В кінці липня терен Ст. Самбірщини був наповнений також різними відділами УПА, що в той час приготовлялись до переходу фронту. Зрештою, концентрація більших відділів УПА в тому часі в тих теренах була зумовлена також тим, що для охорони І Великого Збору УГВР, що відбувався там в половині липня 1944 р., стягнено сильніші групи УПА. Короткий побут частин Дивізії на цьому терені, які приготовлялись до переходу на мадярську тоді територію, на південь від Карпат, використано для нав'язання дружніх взаємин.

З боку деяких старшин Дивізії подано вістку, щоб зустрінутись для обговорення деяких важливих питань. Розмова відбулася в одному з кінцевих днів липня, увечорі недалеко с. Спас. Участь у зустрічі брали: від Дивізії майор (в Дивізії, мабуть, сотник) Н., колишній старшина Армії УНР, з доручення УПА автор цих рядків. Автор мав доручення повести розмови по лінії переходу боєздатних відділів Дивізії в околишні ліси та включення їх в ряди УПА і можливість передачі більшої кількости зброї та військово-технічного приладдя для УПА. Було пророблено всі заходи для проведення цих плянів, включно з підготуванням підвод, які з головного шляху мали перевезти переданий матеріял в сусідні ліси. На жаль, розмова прийняла інший зворот, ніж автор сподівався. З огляду на те, що ініціятива офіційних розмов вийшла від Дивізії, автор чекав на відповідні важливі, як було подано авторові у відповідному звіті відділу УПА, пропозиції. Співрозмовець, оповівши наперед про себе й свою участь в Армії УНР та про мотиви, які його склонили, щоб після довгих років еміґрантського життя "взяти наново шаблю до рук і боротись за український синьо-жовтий прапор", висунув одну пропозицію-просьбу до відділів УПА, що оперували в цьому терені: "Забезпечити перемарш останніх частин Дивізії через терен Турчанщини, де в цей час оперували також червоні партизани". Автор зорієнтувався, що розмова не була підготована старшинами Дивізії, а була радше виявом індивідуальної ініціятиви, і порушив тільки питання можливости постачання для УПА деякої частини зброї. Співрозмовець не міг дати на це згоди, вказуючи на труднощі з огляду на контролю німців, можливість виявлення, та подаючи також, може й річеве, обґрунтування, мовляв, ці частини Дивізії в більшості запасні, в деякій мірі рештки недобитків, не диспонують відповідною кількістю воєнного приладдя. Якщо йшлося про забезпечення терену та перемаршу, то автор вказав на те, що небезпека нападу червоних большевицьких партизан мінімальна, і для охорони перемаршу цілком вистачить самих частин Дивізії та великих німецьких з'єднань, що ввесь час відступали головним шляхом на Турку. Зрештою відділи УПА, які то тут, то там вступали в бої з червоними партизанами, не могли бути вжитими до таких операцій. Вони мусіли виконувати свої завдання згідно з наказами, поданими їм Гол. Командуванням на час пересування фронту.

Та хоч не можна було у верхах погодитися на певні спільні акції, вечорами перевожено возами зброю, амуніцію і воєнне приладдя до відділів УПА. Тоді ж таки певна кількість вояків Дивізії залишилась у відділах УПА. Цю акцію ведено з низів по обох боках. На квартири вояків і старшин Дивізії заходили українські підпільники і домовлялися про передачу зброї. Старшини Дивізії, яким було відомо про те, що навкруги робиться, приплющували мовчазно очі, щоб, мовляв, не знати про все. Автор сам був свідком однієї з таких акцій, яку вояки УПА вели спільно з вояками Дивізії на квартирі сотн. Бриґідера, особистого знайомого автора. Сотн. Бриґідер, ранений, вирвався з оточення біля Бродів. При кінці липня або з початком серпня 1944 р. Дивізія відійшла в напрямі Турки. Провадили її в дальшу путь погляди багатьох друзів. Між проїжджаючими по шляху бачив автор багатьох своїх знайомих, між ними капеляна о. Левенця, сотн. Бриґідера, сотн. Чучкевича та інших. Чи доведеться нам усім зустрінутись колись в одних лавах на українській землі, приходило настирливе питання. Небаром й авторові довелось від'їхати цим шляхом.

Багато місяців панувала тиша на відтинку зв'язків між українським підпіллям та Дивізією. Дивізія переорганізувалася, безпосередні зв'язки з підпіллям на українських землях годі було втримати, залишились тільки контакти між окремими старшинами Дивізії й уповноваженими від українського визвольного руху, які також опинилися поза українськими землями. Такі контакти втримано в різних країнах, один із зв'язкових пунктів був Краків, де ще приміщувалась бодай частинно Військова Управа. В багатьох випадках старшини Дивізії в переїзді помагали людям, що були зв'язані більш чи менш тісно з уповноваженими українського визвольного руху, зокрема в роздобутті потрібних документів подорожі, що в великій мірі спричинилися до нормального функціонування зв'язків між окремими людьми, розкиненими тоді по різних краях, які перебували під німецькою контролею (Польща, Словаччина, т.зв. Протекторат, Мадярщина та терени тодішнього Райху). На зв'язковому пункті в Кракові декілька разів переїздом з'являвся до Дивізії сотн. Підгайний, що переїздив від вишкільної старшинської школи, яка тоді містилася на Познанщині. В розмовах з ним часто порушувано питання дальшої долі Дивізії та можливости її використання виключно по лінії вимог української національної справи.

В останні місяці 1944 р. дійшло також до створення Українського Національного Комітету в Берліні та до проєкту, що на нього з різними труднощами, головно з боку прихильників т.зв. власівської концепції, врешті погодилися німці, вилучення всіх українських військових частин та створення в рямцях німецьких збройних сил Української Національної Армії. Основну одиницю мала творити в цій концепції дивізія "Галичина", приймаючи після реорганізації й доповнення, назву "Перша Українська Дивізія УНА". Хоч в самих переговорах, як і в акції реорганізації військових українських частин, представники українського підпілля з політичних моментів участи не брали, хоч офіційно в своєму зверненні ЗП поставилось неґативно так до т.зв. власівської концепції, як і до будь-яких спроб мобілізувати українців у ряди німецької армії, навіть під українською назвою та під українським командуванням, в колах уповноважених з батьківщини розцінювано саму можливість вилучення всіх українців і всіх українських військових частин з власівських дивізій та з німецьких частин і підпорядкування їх українському командуванню наскрізь позитивно. Маючи всі частини під українським командуванням, до речі, поважні озброєні частини, можна було ними диспонувати завжди відповідно до вимог і політичної доцільности з становища вже української рації, а не чужого наказодавця. Другий момент, чому розцінювано це явище позитивно, було й те, що цим перекреслювалося затії Власова вмістити концепційно ціле українське питання в рямці великоросійського комплексу. Правда, ніхто не жив вже надіями, що зможе змінити неминучий біг подій в напрямі до німецької катастрофи, та треба було в цей останній момент рятувати українську окремішність від рос. "котьолка", а далі рятувати людей, що по волі чи неволі були розкидані по різних німецьких частинах. Коли б всі українські частини опинилися під одним українським командуванням, тоді також було б можливе здійснення певних плянів, конечне в обличчі неминучої німецької поразки. Речникам українського підпілля закордоном було б легше знайти спільну мову та дійти до узгіднення плянування, ніж у випадку, коли українські частини були б під безпосереднім німецьким наказодавством. Тому з боку цих речників пильно стежено за розвитком подій і разом з тим опрацьовано пляни для можливого безпосереднього діяння, спираючись на тих вояків і старшин, які користувались повним довір'ям підпільного руху і на яких можна було розраховувати у випадку неминучого конфлікту з німцями.

В листопаді 1944 р. наслідком контактів з старшинами Дивізії і представниками українського визвольного руху дійшло до відкомандування одного старшини Дивізії, сотн. Бриґідера, до новозорганізованої сотні УПА на західній Лемківщині. В цей час українські землі, вкпючно зі східньою Лемківщиною, були відділені фронтом від західнього клаптика Лемківщини. Зв'язки між існуючим підпіллям на заході й сходом були перервані. Цей момент використали німці й підсуваючи українця, що працював у німецькій розвідці (К.Ш.) і подавав себе за полковника УПА, вкрались до ідейного українського елементу на зах. Лемківщині, що самочинно взявся за організацію сотні. Незабаром ця сотня за директивами німців почала непотрібні акції на відтинку протипольському. Щоб цьому запобігти, відкомандировано сотн. Бриґідера разом з поручником УПА (С.) для рятування ідейного і несвідомого німецької провокації елементу. Сотн. Б., як командир сотні, мав завдання перевишколити ввесь відділ перекидаючись на терен, недоступний для німців, а опісля малими групами перетривати перехід фронту. На жаль, січневий наступ большевиків перешкодив в цілому виконати завдання. Сотн. Бриґідер з слабо вишколеними стрільцями (вишколені залишились), згідно з наказом, перейшов маршами в моравські Карпати, де рештки сотні здемобілізовано.

З початком 1945 р. справа німецького Райху зближалась до свого неминучого трагічного кінця. А заразом над українськими частинами, і зокрема Українською Дивізією, нависло марево поновного розбиття і велетенських жертв на фронті, марево неволі чи в іншому випадку небезпека видачі з боку аліянтського командування большевикам.

В цей час незвичайно складний з політичного і мілітарного боку, очолити УНА погодився ген. хорунжий П.Шандрук. Ситуація була наскрізь безвиглядна, тільки журба за українського вояка подиктувала ген. Шандрукові взяти на себе цей важкий обов'язок. Він був ще важкий тому, що формальна згода німців на творення УНАрмії була тільки обіцянкою, але, мабуть, ніхто тоді серйозно не думав про проведення в життя проєкту з кінця 1944 р. Шандрук взявся тоді з властивою для нього молодечою енерґією до реорганізації всіх військових українських частин, що були розкидані по різних німецьких частинах. Свою першу подорож відбув ген. Шандрук на терен тодішнього Протекторату, де в цю пору знаходилась одна українська бриґада. Яке важке було його завдання, видно з того, що генерал, вибираючись у дорогу, не мав навіть власного адьютанта чи хоч би малого старшинського почоту. В його товаристві було кілька німецьких старшин, правда, наскрізь позитивно наставлених до українських вимог, та, на жаль, і вони не могли багато помогти в тодішній ситуації. В цей час, мабуть, березень 1945 р., авторові цих рядків довелось особисто познайомитись з ген. Шандруком. Доводиться ствердити, що в цілому ряді розмов, проведених тоді на терені Чехословаччини, вичувалось у генерала єдине бажання зробити все, щоб рятувати перед неминучою загибеллю українського вояка. Не можна було тоді навіть мати точних вісток, що діється з Дивізією. Плянувати щонебудь, приймати якісь рішення бодай на недалеке майбутнє було майже неможливо. Ситуація так нагально мінялась, що все, що одного дня запляновано, доводилося другого дня залишити. Усе плянування могло бути врешті тільки імпровізацією. Основне питання, на яке доводилося ген. Шандрукові дати відповідь, було таке: як зберегти українські військові з'єднання при німецьких збройних силах та як вжити їх вже для виключно української справи до дальшої боротьби з ворогом. Щодо бриґади, яка перебувала на терені Чехословаччини, то після обговорення всіх питань та інспекцїї, що її відбув ген. Шандрук, враховано дві можливості: перша - бриґада перебивається рейдами на українські землі і долучається до УПА, друга - в разі неможливости пробитись крізь фронт, робити всі заходи, щоб бриґада долучилася до ядра УНАрмії, тобто до Першої Української Дивізії. Щоб бриґаді допомогти виконати її перше завдання, відкомандировано туди групу старшин і підстаршин УПА із згаданої вище здемобілізованої сотні. Однак події розвинулись пізніше в такому темпі, що бриґада була змушена відступити на західньо-німецькі терени, де й розбрелась частинно по таборах, частинно попала в полон західніх альянтів разом з німецькими частинами.

В кінці березня 1945 р. непідтверджені вістки, що німці роззброїли в Каринтії Першу Українську Дивізію, мовляв, потребували зброї для своїх частин. Ця вістка незвичайно затривожила ген. Шандрука. В пляні було ніяк не дати себе роззброїти і безборонним чекати на ласку ворога.

Вістка, хоч не підтверджена, про розброєння Дивізії перекреслювала наново дотеперішнє плянування, в якому бралось до уваги перекинення Дивізії з юґославського терену чи з Каринтії на східній фронт до Моравії, звідкіля Дивізія, реорганізувавшись в малі бриґади, могла б пробиватися на тили ворога і добитись українських земель. Наскільки реальний був такий плян, годі сказати, всеж взято при цьому до уваги і політичний бік справи, і бажання скріпити ряди УПА, і досвід українських повстанських рейдів часів визвольних змагань 1918 р., і останній досвід УПА. При цьому ця операція спиралася також на міркуваннях, які тоді підтримували деякі німецькі старшини з оточення генерала, що треба буде рахуватися з можливістю договорення західніх аліянтів з німецькою армією та спільним фронтом стати проти большевиків. Спроби перекинення Дивізії на бажане місце розбились об брак транспортових засобів та взагалі можливостей перетранспортувати таку велику частину на інший відтинок. Як другу можливість взято до уваги організований перехід цілої Першої Української Дивізії на аліянтську сторону. З огляду на неясність; ситуації та різні суперечні вістки, які доходили, із огляду також на те, що для проведення відповідних дій конечна була присутність генерала серед найбільшої військової одиниці, ген. Шандрук вирішив негайно їхати до Дивізії. Авторові цих рядків запропонував генерал товаришити йому в подорожі, обґрунтовуючи цю пропозицію двома раціями: перша - генерал хотів мати бодай одного українця, з яким міг би порадитись в ряді питань, що могли виринути. Генерал бажав координувати свої дії на відтинку Дивізії з кимсь із представників українського підпілля. Друга причина була та, що ген. Шандрук бажав також, щоб його ближче познайомив автор цих рядків з тими старшинами, яким можна було доручити найбільш складні завдання, коли б довелось проводити певні акції проти волі німецького командування. Враховувано можливість, що німецьке командування не згодиться перейти під накази українського головнокомандуючого, що треба буде роззброювати німців, які будуть ставити опір в проведенні відповідних, з погляду української рації доцільних акцій і т. п. Ця пропозиція була на часі, бо автор уже давно був відірваний від своїх контактів з Дивізією та від груп своїх людей, які перебували в Загребі в Хорватії, і тому треба було наладнати ці справи. Не відомо було також нічого про те, що в напрямі Дивізії зроблено від представників в Загребі, бо й вони мали доручення зі свого боку старатись розв'язати цю справу.

8-го або 10-го квітня 1944 р. почалася кількаденна подорож до Дивізії. Щойно в Віллях отримано вістки, що Дивізію кинено на фронт біля Фельдбаху, щоб латати діри, які постали у фронті через ненадійну втечу мадярських частин. В Кляґенфурті з запасного полку Дивізії долучився до генерала молодий хорунжий в ролі особистого адьютанта, якого імени зараз не пригадую.2

Після короткої затримки в Кляґенфурті і після даремних розшуків за сотн. Малецьким, що, як стверджено, перебував як реконвалесцент в запасному полку (його автор бажав рекомендувати генералові), ген. Шандрук удався безпосередньо на фронт. В дорозі приходили все нові болючі вістки. Дивізія стояла в запеклих боях з ворогом, мабуть, 30-тий полк був повністю розбитий. Зустрічалися і ранені й недобитки, що шукали своїх частин. Прикро було слухати нарікання фронтових українських вояків, які, розбиті, перегруповувались за лінією фронту. Нарікали на всіх, а, думаючи, що автор член якогось комітету чи Військової Управи, не щадили своїх нарікань і для цих установ. Та все це треба було сприймати, як вияв психічного стану вояка, що знайшовся в обличчі ворожої переваги і його безпосередньої та немилосердної загрози. Для українського вояка ситуація була безнадійна, він знав, що в ворога немає пощади. Коли німецький вояк міг ще вибирати між смертю або полоном, хоч як він був важким, то для вояка-українця полон був рівнозначний з жорстокою смертю.

Авторові не довелось зустрінутись з усіма знайомими старшинами. Передусім багато з них командувало своїми з'єднаннями безпосередньо у фронтовій лінії. Відвідати їх там означало стягнути на них підозріння німецької жандармерії, яка, як це можна було завважити, пильно слідкувала за поведінкою цілого ряду старшин та вояцтва Дивізії, побоюючись відрухів вояцтва проти німецького командування та німецьких вояків Дивізії, які в великій мірі сповняли в Дивізії ролю політичних комісарів і проти яких в першу чергу міг бути звернений гнів українського вояцтва. Тому автор обмежився тільки до подання відповідних вказівок і своєї оцінки ситуації дивізійному капелянові, о. Левенцеві, та двом воєнним кореспондентам, О.Лисякові і О.Л-у, яких особисто знав і до яких мав повне довір'я, з просьбою, щоб передати це далі старшинам, та з загальною вказівкою в усьому здатись на дальші рішення ген. Шандрука. Хоч в даній ситуації не могло бути мови про негайне стягнення Дивізії з фронтових позицій, хоч годі було говорити про перебрання Дивізії під українське командування (до цього потрібно було часу та можливостей реорганізуватися в запіллі), - поява головнокомандуючого УНА безпосередньо серед вояцтва на фронті, інспекція частин на фронті на кілька сот метрів у віддалі від ворога, проведення серед вояцтва присяги на вірність Україні попри неохоту й настороженість німецького командування - усі ці моменти без сумніву вплинули на піднесення морального стану вояцтва та скріпили віру й переконання, що доля вояків опинилася в певних руках і що можна довіряти цьому новому керівництву, яке, хоч і не маючи технічних спроможностей, рішилося перебрати відповідальність за дальшу долю вояцтва, щоб рятувати його перед знищенням від ворога.

Подібну ініціятиву в напрямі рятування вояцтва УНА виявила також група тих представників, що перебували тоді в Загребі. 29 березня вирішено там, щоб поробити всі заходи для того, щоб Дивізію, яка на підставі отриманих інформацій перебувала між Любляною і Марбурґом, перетягнути в Італію і сполучитись там з національними італійськими партизанами, з якими українське підпілля встановило контакти. Спільно з італійськими партизанами мала б у цьому пляні Дивізія звернути свою зброю проти німців. В Загребі не було довго контактів з Дивізією, не було також вісток, що Дивізію кинено у безпосередні фронтові дії. Труднощі контакту були в тому, що бракувало потрібних документів для переїзду, а крім того терени були опановані тітовською партизанкою. Щойно з кінцем квітня 1945 р. вибирається з Загребу колишній командир УПА, майор Г. В Пресовій Квартирі в Марбурґу він довідується, що Дивізія на фронті у Фельдбаху. К-р віз з собою наказ для вояків Дивізії, підписаний знаним багатьом воякам іменем, М.Рубаном. Ситуація серед вояцтва Дивізії була сприятлива для відмови послуху німцям. Загострення відносин між німцями й українцями було наглядне, німці не вагались застосовувати репресії і серед вояцтва були виразно протинімецькі настрої. Наказ цей доручено сотн. Підгайному та його реалізація, тобто перехід зі зброєю до італійських партизан, стала неактуальною. В цей час Німеччина знаходилася безпосередньо перед капітуляцією а українські чинники в Дивізії з ген. Шандруком на чолі поробили вже всі заходи в англійського командування для переходу й інтернування. Про всі ці заходи звітуватимуть з певністю очевидці. Успішному завершенню цієї акції треба завдячувати те, що доля Дивізії не закінчилася новими Бродами, тим разом на чужій, неукраїнській землі.

Ціллю цих скромних спогадів та змальованих безпосередньо пережитих картин є вказати українському громадянству та й зафіксувати для майбутньої історії українського війська один із періодів українських визвольних змагань. Передусім хотілося б, щоб українське громадянство було переконане, що між вояками українцями, не зважаючи на трудні моменти політичного характеру, завжди була спільна, дружня вояцька мова.

Вояк воякові старався завжди в найбільш складних ситуаціях помогти, чи порадою, чи зброєю, чи навіть своїм життям. Різниці мали завжди більш зовнішний характер. Усі вояки залишились по суті, по своїй природі, істоті й душі воїнами одної великої української армії, і ця армія відомих і невідомих здвигне таки Храм Української Волі, Українську Соборну Самостійну Державу. Нехай ці скромні рядки автора, що стояв не в рядах Дивізії, а заступав погляди українського підпілля, буде згадкою і присвятою для тих вояків Дивізії, що впали на полі слави!
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх