,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


ПЕРША УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ НА ТЛІ ПОЛІТИЧНИХ ПОДІЙ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. Д-р Любомир Ортинський, поручник 1 УД
  • 4 июня 2011 |
  • 18:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 61552
  • |
  • Комментарии: 7
  • |
0
Українські Визвольні Змагання першої світової війни, хоч не увінчалися конкретною перемогою у формі незалежної української держави, все ж сконкретизували остаточно українську політичну ідею, в ім'я якої поведено на чотирьох окупаційних територіях України перманентну визвольну акцію.

Залежно від політичної зрілости поодиноких віток народу й від політичної доцільности, визвольна дія українського народу набрала різних форм, бувши заразом одностайною у своїм змісті і головній меті. Вона велася в першій мірі в підпіллі, існувала не тільки як абстрактне поняття, але як діючий суверен із своєю питоменною рацією стану зі всіма висновками, що випливають із цього факту.

Головною ціхою української національної революції тих часів є її орієнтація на власні сили. Скрахували утопійні надії на солідарність чи поміч всяких інтернаціональних "ізмів". Постава, що її зайняли до українських визвольних змагань партії наших сусідніх народів, споріднені з українськими партіями, була в першій лінії еґоїстична й керувалася вже навіть не національними, а просто шовіністично-імперіялістичними інтересами своїх державних центрів, забуваючи про гасла й принципи, що їх мали вони на своїх партійних стягах та в політичних програмах. Треба було цілого ряду політичних штовханів і розчарувань, щоб українство зрозуміло ілюзійність розрахунків і надій на чужу поміч і стало на правильний шлях визвольної політики. Концепція орієнтацїї на власні сили стає в період між двома світовими війнами панівною в українському політичному світі й твердо вкорінюється в українську масу, в першій мірі на Західніх Землях. Ідея національного визволення, ідея української самостійної соборної держави, що її треба вибороти таки самому українському народові, не чекаючи ласки окупанта і не узалежнюючи її постання від великодушности тих чи інших союзників, стає тепер політичним вірую патріотичного українського суспільства. Родиться гаряче бажання дії, що її найсильніше відчуває українська повоєнна молодь. Молода українська людина, що вже не встигла пережити Визвольних Змагань і з заздрістю й докором дивилася на батьків, що мали змогу в рідних військових формаціях вести боротьбу за українську державу, прагнула виявити себе в новій дії, прагнула рушниці й знання нею орудувати, бо знала, що це одинокий шлях до волі й її певна запорука.

Цим бажанням української молоді ставили окупанти непрохідну греблю політичних і адміністративних заборон. Бо хоча й інші ділянки українського суспільного життя становили собою ціль завзятих нагінок окупаційних властей, все ж ні одна з них не була так радикально паралізована, як саме військова.

Обидві сторони, окупант і окупований, розуміли, про що йдеться.

Українські політичні й колишні військові частини старалися протидіяти намірам ворога, одначе їх протидія була дуже обмежена й постійно паралізована нищівними ударами окупантських адміністрацій. Для ілюстрації перегляньмо коротко окупаційні зони України й можливості ставити в них якунебудь військову роботу.

Большевицький режим у Совєтській Україні наперед виключав усяке національно-військове виховання. До половини 1920-их років скасовано окремі українські частини, й українські вояки були порозкидані по цілому Совєтському Союзі й ґрунтовно перемішані з іншими чужонаціональними елементами. Червона армія була одним із засобів большевизації й русифікації немосковських народів. Залишився отже розрахунок на масу вишколеного вояцтва, яке, якщо зуміло б зберегти достатню українську національну свідомість, посилило б помітно український військовий потенціял.

Все це були одначе тільки великі невідомі, і, як довела практика другої світової війни, тільки відносно малий відсоток вояків у Совєтській Україні знайшов собі місце в українських лавах. Склалися на це в першій мірі об'єктивні причини, а саме: перекидання частин з великим відсотком українців на Далекий Схід, ґрунтовне перемішання українців-бійців з іншонаціональними бійцями СССР тощо.

Ще гірше виглядала справа під польською окупацією. Польська влада поставила собі за завдання цілковиту демілітаризацію українського населення. Почавши з тридцятих років не приймано до служби в польському війську української академічної молоді, позбавляючи тим самим цілі річники будь-якого військового вишколу. Нечисленні українські старшини армії УНР і тих кілька старшин з Західніх Земель, що, не затративши національного обличчя, були ще до якогось часу толєровані на другорядних становищах в польській армії, ні в якому випадку не могли змінити цієї невигідної ситуації. В останні роки перед війною польська адміністрація пішла так далеко, що виключила від військової служби вже не тільки академічну молодь, але й свідомий сільський елемент. Після закриття Пласту в 1930 році робив ще спробу з "Лугами" Р.Дашкевич, але й ті незабаром теж стали предметом нагінки органів польської поліції. В усякій, навіть наскрізь невійськовій, чисто спортово-тіловиховній роботі вбачали поляки загрозу існуванню польської держави, намагання "відірвати частину від цілости" і ставили їй перешкоди.

Про дві останні окупації, румунську й чеську не доводиться окремо говорити, бо панували там ідентичні з польськими відносини.

Існувала ще велика група колишніх вояків-еміґрантів. Більшість їх жила в Польщі, решта розбрелася по світі, творячи в Чехії, Німеччині й Франції значні українські колонії. З тих еміґрантських груп тільки порівняно дуже мала частина зуміла знайти пристановище для себе при польській чи інших арміях, де мала сяку-таку змогу зберегти чи навіть побільшити своє військове знання. Все це були одначе дуже рідкі випадки. Переважна більшість колишніх вояків була змушена серед найнесприятливіших умов заробляти на прожиток, стоячи під вічною загрозою бути позбавленою права на побут, як це, напр., було в Польщі. Важкі умови життя надщерблювали їхнє здоров'я й відштовхували від військової справи. Одного тільки не встигли їм забрати еміґраційні злидні - їхнього подивугідного запалу й готовости до боротьби за українську державу. Багато з них поповнило ряди УПА і Першої Української Дивізії. Досвід одначе показав, що, поминаючи вийнятки, їхні фізичні дані й військове знання не відповідали вимогам модерної війни та вони не зуміли, головно коли йде про Дивізію, відіграти тієї ролі, про яку мріяли десятки років. Ясно, не з їх вини, а з чисто об'єктивних причин.

Так у загальних рисах представлявся військовий відтинок напередодні другої світової війни. Поминаючи нечисленні вийнятки, військова сторінка українського народу являла собою незвичайно вбогий стан. Він зводився до того, що українська молодь, головна позиція українського воєнного потенціялу, була засуджена окупантами на цілковиту неписьменність у військовій справі, і що більше, на ефемінацію чи навіть фізкультурну нерозвиненість у Польщі або на денаціоналізацію й яничарство в Совєтській Україні.

Тому що леґальні українські представництва на Західніх Землях не мали змоги впливати на зміну такого невідрадного стану, увесь тягар протидії й можливої зміни цих відносин на тому, так важливому для справи національного визволення відтинку, лягав на українське підпілля - ОУН.

Гідними зафіксування в історії українського війська залишаться ті наполегливі заходи українського підпілля 30-их років, що прагнули дати за всяку ціну молодій українській людині, попри політичну освіту, ще підстави військового вишколу. Нині, з перспективи півтора десятка років, а то й більше, може навіть з легкою усмішкою згадуємо всі ті вишколи, науки стрілянь по ярах і відлюних пустирях. Але тоді це не були жарти, а ні вияви молодечого темпераменту, розбурханого читанням Карла Мая. Це якраз були відрухи оборони перед військовою неписьменністю й фізкультурним нидінням, що його призначив для молодого українського покоління окупант. Не від речі теж згадати не надто милі судові наслідки у випадках відкриття таких вправ польською поліцією.

Скільки одначе ідеалізму й посвяти не клала б українська молодь в усі підпільні вишколи, вони, крім морального значення, не були в силі змінити наявного невідрадного стану, що панував на військовому відтинку. Робили ще закордонні чинники підпілля заходи в напрямі приміщення певної кількости української молоді при західньо-европейських арміях, заходи, що увінчалися дуже малими успіхами. На коротку хвилю здавалося, що Карпатська Україна стане вишкільним табором, і тому всю енерґію спрямовано на будову вишкільних центрів там таки. Події весни 1939 року, окупація Карпатської України мадярами, прекреслили всі сподівання.

Тим часом політична ситуація літа 1939 ставала з кожним днем гарячіша. Йшла гостра протипольська кампанія, годі одначе було передбачити, чи німці не підуть далі за польський східній кордон і не заатакують Совєтського Союзу. Виглядало, що наближається довго очікувана хвилина політичних змін на Сході Европи, а це знову ж змушувало українську сторону за всяку ціну вплестися в грядущі події і взяти в них найактивнішу участь. Передумовою ж її була наявність українських військових частин, хай і як малих у початках. Керуючись саме цим моментом, закордонний провід ОУН рішив вставити військову частину, що становила б зав'язок майбутніх українських військових формацій. Таким чином постав т.зв. Леґіон полк. Сушка.

Загально відомо, що існував він дуже коротко і з хвилиною заключення німецько-большевицького союзу мусів зникнути з лиця землі. Хоча цей леґіон а ні своєю чисельністю, а ні боєздатністю не являв собою майже ніякої бойової сили і був заледве в стадії організації, його значення полягає в тому, що дав він початок, на порозі другої світової війни, леґіоновій політиці, що згодом ще раз повторилася в 1941 році і знайшла своє найяскравіше застосування в факті створення Першої Української Дивізії.

Леґіонова політика притаманна визвольній дії поневолених народів. Переткана нею в першій мірі визвольна політика польського народу; використовували її в першій світовій війні й чехи, а в другій світовій війні майже всі поневолені німцями й большевиками народи, утворюючи свої леґіони по одній чи другій стороні. В обидвох випадках, в першій і другій війнах, принесла вона цим народам чималі успіхи: розпропаґувала справу національного визволення перед західнім світом, корисно впливала на рухи спротиву на окупованих землях, та врешті з хвилиною вступу на рідні землі, ставали леґіони ядром, навкруги якого розбудовувано національні армії.

Дві справи зроблені українцями в першій світовій війні, створення УСС і дивізії Синьожупанників, принесли великі користі українській визвольній справі, стаючи зав'язком УГА й посилюючи ударну силу української армії.

З того виходить, що концепція творення леґіону при чужих арміях - політичний крок в засаді позитивний і припустимий, під умовою одначе, що попереджують його обосторонні договори, а якщо з тих чи інших причин нема чітко устійнених обосторонніх зобов'язань, безсумнівно очевидною мусить бути тотожність цілей, що за них обидва партнери воюють, як і мусить бути наперед виключена можливість ужити леґіон всупереч природнім інтересам сторони, що його виставляє. Ні в якому випадку не сміють леґіони стати знаряддям, що могло б бути звернене проти власного народу. Завданням відповідального політичного проводу є саме предбачити всі можливості й виключити зі сфери можливого все, що могло б попасти в колізію із власною політичною цілеспрямованістю.

Як говоримо про українську леґіонову політику, слід з'ясувати питання, хто й чому був українським партнером при виставлюванні леґіону. В обох випадках, цебто в першій і другій війнах були ними німці. Причини створення УСС по австрійській стороні не потребують ближчого пояснення. Поминаючи характер австро-угорської монархії, що, як відомо, була багатонаціональною державою й запевнювала народам, які входили до її складу більшу чи меншу автономію, склад сторін, що воювали, був того порядку, що українська визвольна акція вміщалася тільки й виключно по стороні Центральних Держав, головно в першій стадії війни.

Ближчого вияснення вимагає одначе факт творення українських леґіонів по німецькому боці в час другої світової війни.

Починаючи від Визвольних Змагань 20-их років не знаходила воююча національна Україна найменшого зрозуміння, не говорячи вже про поміч, серед народів Середньої й Західньої Европи для боротьби з большевизмом. Не тільки що не зрозуміли її Англія, Америка чи Франція, але навіть безпосередні сусіди Совєтського Союзу, які були під прямою загрозою совєтського імперіялізму, не мали зрозуміння для української боротьби і своєю поставою супроти українців, що їх мали на своїй території, виключали можливість протибольшевицької співпраці на майбутнє. Візьмім для прикладу Польщу. Після заключення ризького договору опанувало поляків своєрідне політичне запаморочення. Вони стали вмовляти в себе, а потім і повірили, що вони европейська потуга і що нічого не може статися в Европі без їхньої згоди. В тому ж стилі поведено внутрішню політику супроти національностей, в першій мірі супроти українців. Під духовим покровом теоретиків покрою Ґрабського пішла повною парою політика "на зніщенє Русі" з усіма її (політики) дивовижними варіянтами. Всі знаємо її прояви та й її кінець. Включно до нинішнього уряду совєтської Польщі. Безпосередні її наслідки - це відсутність якоїнебудь можливости українсько-польської співпраці на протибольшевицькому відтинку.

Не розуміли і не старалися зрозуміти большевицької загрози і західньо-европейські держави. Їх годувала большевицька пропаґанда потьомкінськими селами, а добродушні джентельмени давали себе обдурити аґентам "Інтуриста" і виписували захоплені репортажі про щасливе совєтське життя в той час, як мільйони гинули на Україні голодовою смертю. Чи можна було багато сподіватися від урядів народних фронтів Блюма? Хто ж тоді був в Европі, хто б хоч трихи здоровіше дивився на дійсність і на грядучу небезпеку з боку Совєтського Союзу?

Практично залишалася єдина Німеччина, що, хоч і після програної війни, все ж не стратила ще значення европейської потуги. Тому що Німеччина ставилася рішуче вороже до большевизму, українці мимоволі дивилися на неї як на свого потенційного союзника на випадок конфлікту.

Пусті й необґрунтовані закиди про хронічне українське ґерманофільство й ідеологічну спорідненість поміж українським націоналізмом та німецьким націонал-соціялізмом. Воно правда, що багато українців вбачало в Німеччині потугу, що з природи свого протибольшевицького наставлення могла б стати українським союзником. Робили це тому, що не було в цей час ніякої поважної сили в Европі, яка правильно розцінювала б загрозу большевизму і приготовлялася б до розправи з нею. З притиском треба підкреслити, що симпатії українців до протибольшевицького наставлення Німеччини ні в якому випадку не виходили поза рямці саме того наставлення і не мали нічого спільного з симпатіями до націонал-соціялізму як політичної доктрини. Вони ні в якому випадку не були виявом ідеологічного споріднення поміж націонал-соціялізмом і українським націоналізмом, як це стараються впоїти вороже до українських визвольних змагань наставлені чужинці й деякі, таки свої, спантеличені земляки. Вже саме зіставлення тих двох політичних напрямів штучне, бо вони позбавлені якихнебудь принципово спільних елементів, що уможливлювали б порівняння. Поминаючи різність самих вихідних позицій обох напрямів: там культ ґерманського світу - тут християнізм, в одних догма расизму, в других повна її відсутність, причини поставлення й цілеспрямованість обох напрямків діаметрально різні.

Націонал-соціялізм був політичною партією державної нації і постав як реакція на політичне розбиття й відосередні тенденції Ваймарської республіки після німецької поразки у першій світовій війні та ставив собі за мету не тільки привернення втраченого національного престижу Німеччини, але й підкорення собі народів Европи, а там і світу, спираючись на теорії про вищість ґерманської раси, серед якої знову ж, згідно з висновками Розенберґа в "Міті двадцятого сторіччя", одинокі передумови до ролі проводиря мав німецький народ. Упорядкування Европи за зразком "Pax Germanica" й створення "нового ладу в Европі" за берлінським наказом було їх першою метою. Далі прийшло б підкорення цілого світу. Піднесена до джерел правди й політичної мудрости "Майн Кампф" і замкнена пунктами партійної програми націонал-соціялістична партія вже в свойому первозачатті творили поневолення народів, були шовіністично-імперіялістичним напрямом німецького народу. Що ж спільного з тим імперіялістичним баґажем має український націоналізм, що належить до катеґорїї самостійницьких рухів Італії Ґарібальді, Польщі часів листопадового й січневого повстань від розборів аж до Пілсудського чи Індії часів Ґанді. Український націоналізм в першій мірі ідея визволення з національного поневолення, ідея стати господарем своїх внутрішніх і зовнішніх справ. Український націоналізм це твір історичного процесу українського народу, що в Шевченкові має свого ідеолога, а в четвертому універсалі офіційного коментатора української цілеспрямованости.

Та краще всяких теоретично-ідеологічних міркувань про відмінність обох напрямків і відсутність якоїнебудь споріднености говорять тисячі жертв, що їх принесли саме українські націоналісти в боротьбі з націонал-соціялізмом. Бо, як тільки стали ясними пляни гітлерівської Німеччини щодо України, українські націоналісти стали поборювати нового окупанта з таким самим завзяттям і посвятою, як поборювали й поборюватимуть кожного окупанта.

Леґенда, Равлик, Мирон-Орлик, Теліга, Федак, Ольжич - кілька прізвищ з довжелезного списку поляглих у боротьбі з експонентами німецького націонал-соціялізму.

Часто обдискутовувано в пресі Західньої України в період поміж обома світовими війнами недомагання нашої політики Визвольних Змагань, мовляв, все покладено на одну карту, цебто на Центральні Держави, занедбуючи з'єднати симпатії для української визвольної справи по стороні Антанти. Закиди ці були у великій мірі слушні, й слід було сподіватися, що люди, які так влучно критикували своїх попередників, самі, зайнявши відповідні позиції в українській політиці, не прогавлять ніякої нагоди для спопуляризування й з'єднання симпатій західних альянтів до української визвольної справи. Слід було того сподіватися тим більше, що політична ситуація вересня 1939 була корисніша для українців, якщо йдеться про заанґажування себе по стороні альянтів, як це було в серпні 1914. Тоді Антанта з першого дня була союзником Росії, і тому годі було шукати в неї зрозуміння для справи визволення України, що мала бути осягнута шляхом розвалу їх союзника. В 1939 р. Совєти належали радше до ворожого альянтам табору, й тому існувала можливість української політичної роботи по стороні тих же альянтів. Складена українською парляментарною репрезентацією заява льояльности польському урядові з рівночасним запевненням чесно виконувати обов'язки громадянина на полі бою у вересні 1939 року, поминаючи зараз її мериторичну доцільність з українського погляду, давала можливість політично заанґажуватися по стороні альянтів. Назвався грибом - лізь у борщ. Брак послідовности тодішніх політиків УНДО перекреслив цю одиноку шансу створити хочби скромну, але умандатовану політичну репрезентацію в Лондоні. Ще можна б зрозуміти, а може навіть оправдати таке поступовання, якби політики УНДО, залишившися в краю, вели якунебудь політичну роботу. Нічого подібного не сталося. До Лондону виїхав польський уряд з заявою льояльности українських послів, що була для нього, та ще й по нинішній день є й буде, цінним документом на підтвердження інтеґральности Польської Держави з "Кресамі Сходнімі" включно. Українська сторона не вислала свого коментатора. Для декорації покликали поляки Соловія, що так співав, як поляки грали.

Автори варшавської заяви з вересня 1939 р. самоліквідували партію (УНДО), а самі віддалися турботам за хліб насущний.

Нічого дивного, що не робили ми спроб леґіонової політики по стороні альянтів. Соловій не міг же її робити.

Як застановлятися над причинами, що довели до створення леґіонів у другій світовій війні, то, поминаючи суто мериторичні міркування українських політичних чинників, велику ролю відіграли психологічні моменти, себто загально панівне серед українців бажання за всяку ціну створити ті чи інші форми українських збройних сил. Починаючи з осені 1939 р. аж до весни 1941 р. використовували українці на окупованій німцями території всі можливості для створення якихнебудь мілітарних чи парамілітарних формацій, що могли б згодом служити зав'язком збройних сил. Масове творення Куренів Молоді, організація військових курсів, служба по т.зв. "Веркшуцах" свідчили про гаряче бажання української молоді здобути військовий вишкіл. Загал української молоді соромився своєї військової неписьменности, як наслідків окупації, і на кожному кроці старався надробити втрачене. Ця психологічна постава також давала ґрунт неузасадненим сподіванням на творення української армії німцями з хвилиною, як ті рішаться на війну з Совєтським Союзом.

Безпідставні були ті сподівання тому, що німці не давали ніяких підстав до таких висновків. Та проте така атмосфера була, й у її сприятливій температурі могли дозрівати такі фантастичні вістки як те, що в Гересерцойґунґсамті в Мюнхені стоять скрині, повні шоломів з тризубами, що вже гаптуються полкові прапори і т.д. І багато вірило в ці вигадки, вірило, бо хотіло вірити.

Тим часом постава німців, все, що писалося тоді або вже було написане перед тим, не давало ніяких підстав до таких рожевих сподівань. Сук справи полягав в тому, що українці сприймали все під моттом: "Бажання породжує думку", і навіть до найбільш виразного й недвозначного ствердження противної сторони додавано власні коментарі, що інтерпретувапи все так, як було вигідно і приємно.

А німці говорили і діяли досить ясно. Не було ніякою політичною таємницею, що їх політичною євангелією є "Майн Кампф". Один розділ тієї книжки був посвячений східній політиці, і там чорним по білому написано про нижчість слов'янської раси. Це і були засадничі міркування, що лягли в основу німецької політики на Сході.

Коли йдеться про українців, то вона зводилася до спрямування, що його так щиро висловив шеф уряду Еріка Коха на Україні Дарґель в розмові з проф. В.Кубійовичем в листопаді 1941 року; він сказав: "Не маю для вас рушниць, а ні як для поліції, а ні як для війська. Для вас у майбутній Европі є мітла і сапа". Щоправда, не говорено того так одверто до вибуху війни, але й не було ніякої зобов'язуючої заяви в протилежному напрямі. Її не було не тільки тоді, коли ще дійсний був договір із совєтами; а ні словом не згадувано про Україну й українців в протибольшевицькій кампанії на початку війни, ні у дальшій її стадії. За одним вийнятком: в одній із своїх промов весною 1943, Гітлер, перераховуючи народи Европи, що борються на протибольшевицькому фронті сказав: "In der letzten Zeit kampfen sogar Tataren und Ukrainer gegen den Bolschewismus".

От і все!

Коли остаточно напередодні війни з совєтами стало ясним, що творення українських національних формацій не йде по лінії німецьких плянів на Сході Европи, та коли всякі спроби в тому напрямі переконали, що німці ніколи не підуть на творення національних частин з правом вирішного голосу в диспонуванні ними відповідних національно-політичних проводів, українське підпілля рішило використати прихильність деяких кіл Вермахту і створити із власної ініціятиви й без відома найвищих німецьких чинників військові відділи, що загально знані під назвою Українського Леґіону (офіційна назва "Дружини Українських Націоналістів").

Своїм змістом, побудовою і почасти зовнішньою формою (відділ "Південь") носив Леґіон суто український характер. Створено його, щоб осягнути певні конкретні цілі, а саме:

1. Виставленням військової частини поставити німців перед доконаним фактом і тим остаточно вияснити їх поставу до української справи, зокрема до українських збройних сил.

2. При допомозі леґіону перекинути політичний актив робітників і студентів якомога найскоріше на рідні землі.

3. Створити зав'язок військової формації, що з хвилиною переходу на рідні землі змогла б перейняти ролю кадрів.

4. Дати змогу військового вишколу українській молоді.

Завдання, що його мав виконати леґіон, було у великій мірі осягнене. Уможливлено перекинення на рідні землі кількох сотень активістів; кілька сотень молоді перейшло військовий вишкіл, вийшло ряд старшин і підстаршин, що згодом причинилися до організації УПА чи стали врешті зав'язком і хребтом старшинського корпусу Першої Української Дивізії. Щодо постави німців, стало ясним: 1) що в інтересі німців не лежить розбудова українського війська; 2) що їх політика відносно України і її самостійницьких змагань наскрізь ворожа; 3) що Третій Райх ворог української незалежности, окупант, і проти нього треба боротися.

Як дальший наслідок того, український самостійницький рух перейшов у нову фазу визвольної політики: пішов у підпілля й розпочав боротьбу з новим окупантом.

Для оборони населення перед німецькими репресіями постають, спочатку спонтанно, дрібні збройні відділи, що з кінцем 1942 року переходять у широко закроєну самооборонну боротьбу українського народу з німецьким насиллям. Про ці події пише старшина ОКВ Абсгаґен у споминах, що 1950 року появилася на книжковому ринку під наголовком: "Canaris, Patriot und Weltburger", в розділі "Revolte in der Ukraine" ось що:

"Die radikalen Elemente der Ukrainischen Freiheits-Веwеgung wechselten іm Verlauf des Krieges sehr bald die Front und organisierten Partisanengruppen, die dann die ruckwartigen deutschen Verbindungen іn Роlеn und іn den besetzten Gebieten der Sowjet-Ukrаіnе storten. Das erklart, dass аb 1941 zahlreiche ukrainische Nаtіоnаl-Rеvоlutіоnаrе іn deutschen Konzentrationslagern landeten. Darunter befanden sich nicht wenige echte Freiheinskampfer, die nicht willig waren, ihre Heimat vom sowjetischen Joch zu befreien, nur um sie den sich mittlerweile immer klarer abzeichnenden kolonialen Methoden der Ostpolitik der NSDAP auszuliefern".

Як виглядала українська політична дійсність в першій половині 1943 року, напередодні створення Першої Української Дивізії? Всякі ілюзії відносно німців були дефінітивно поховані, а їх місце зайняла активна протинімецька боротьба, ведена українським підпіллям. Треба підкреслити, що в цей час не було в Україні ні одної політичної групи чи навіть концепції, прихильної німцям. Поминаючи платних аґентів, всякого роду шумовиння чи авантурників-зрадників типу Штепи, не було за цілий час окупації України німцями ні одної спроби переговорів з німцями, що розходилася б з ідеєю незалежности українських земель. Українці, подібно як і поляки, не мали швейків покрою чеського міністра пропаґанди часів Протекторату, що доводили б історичну конечність і користі з підпорядкування їх країн Німеччині.

Коли йдеться про поодинокі українські землі, то існували досить великі різниці в стосованій німцями тактиці. В т.зв. Райхскомісаріяті, під кермою "льокомотівфюрера" з Східньої Прусії Еріка Коха, велася дика кольоніяльна політика, спрямована на повне знищення українства й приготування терену під німецьку колонізацію. Дещо лагідніші методи були стосовані в Галичині, де була змога вести деяку організовану роботу, де розвивалося господарське й культурне життя, поставала мережа шкіл, включно з деякими факультетами високого шкільництва.

Під одним оглядом не було різниці, а саме: коли йшлося про поборювання українського самостійницького руху. Безпощадно нищено всякі, навіть найменші, прояви самостійницької роботи тут, як і в Райхскомісаріяті. З поширенням дій УПА на Галичину, головно після створення Української Народної Самооборони (УНС), що її завданням було не допускати до опанування Карпат загоном Ковпака, почала зростати хвиля репресій на цивільне населення і в Галичині.

Крім відплатної акції терору за самостійницьку роботу і зв'язки з УПА, поведено широкозакроєні акції вивозу до Німеччини, дикі набори до німецьких частин, а врешті масові пацифікацїї, при яких, у випадку Холмщини одна така акція коштувала українцям тисячу трупів, гинули тисячі неповинних жертв.

Яке ж було становище німців?

Перша половина 1943 р. застає німців у досить поганому політичному й стратегічному стані. Безповоротно счез міт німецької непереможности. За ними була вже трагедія Сталінграду, відступ на середущому відтинку й постійні вирівнювання фронтів, альянтська інвазія в Африці, що незабаром розтягнулася й на Сіцілію. На всіх окупованих німцями територіях ішли пожвавлені партизанські дії поневолених народів, і це в'язало собою десятки німецьких дивізій.

Під впливом критичної мілітарної ситуації Німеччини і можливости всяких політичних змін включно з недалекою німецькою поразкою й маревом хаосу, що наступив би опісля. З другої сторони під тиском застрашливого терору й знищень, наводжених німцями день-у-день біологічній субстанції українського народу, робить провідник Українського Центрапьного Комітету проф. В.Кубійович заходи перед компетентними німецькими чинниками за створення українських військових формацій. Робить це спочатку на власну руку, бувши переконаним про недалекий розвал Німеччини й уважаючи, що в такій ситуації український народ мусить мати вишколену збройну силу, яка зуміла б опанувати ситуацію після розвалу. Чи оцінку ситуації й висновок, що його зробив проф. В.Кубійович, поділяли ширші кола українського громадянства? Відповідь доводиться дати позитивну. Хоч український загал стояв неподільно на протинімецьких позиціях і активно підпирав визвольну боротьбу, очолювану ОУН-УПА, уважав він за потрібне створити навіть і при німецькій помочі військову формацію, що зберігала б тисячі молоді перед фізичним винищенням, якого завдавала день-у-день німецька адміністрація, формацію, що дала б змогу перейти військовий вишкіл, а в майбутньому уможливила б новий, тим разом краще технічно підготований, Листопад. Тими моментами керувалася й українська молодь, що хотіла війська і пішла до Першої Української Дивізїї. Вона усім серцем ненавиділа нового окупанта й не вірила йому. Але ж так само не могла пройти повз нагоду взяти зброю в руки. Не цікаво їй навіть було, хто її дає; вона добре знала, проти кого і за що вона її спрямує. Не цікавив її навіть зовнішний вигляд уніформи, чи буде на ковнірі галка чи лев, галицька чи яка там вона з назви; в серцях її були тризуби, душа її була українська, присвічувала їй одна ціль - боротьба за українську самостійну соборну державу. Не ляндскнехтами думали стати. Бажання мати зброю в руках й уміти нею орудувати для справи визволення України було одиноким і вирішним стимулом, що велів тим молодим людям, закусивши зуби й, хоча в зненавидженому уніформі, без українських відзнак і назви частини, вчитися й ще раз вчитися, щоб тим краще служити Україні. Чужа й осоружна була їм думка вислуговуватися німцям чи взагалі комунебудь. Беручи зброю до рук, вони вірили свято, що вступають на шлях змагань українського народу за незалежність.

Факт створення Першої Української Дивізії, поза хвилевим зменшенням терору і звільненням частини українських політичних в'язнів, ні в чому не змінив наявної політичної ситуації. Українці, передчуваючи грядучий упадок Німеччини, хотіли взяти зброю в свої руки, німці, поскромлені мілітарними і політичними поразками, скривавлені східнім фронтом, у вичікуванні альянтської інвазії, хоча й не дуже то радо, але остаточно все ж таки пішли на творення Дивізїї, сподіваючись собі деяких користей від неї на Сході.

Для характеристики наставлення деяких німецьких середовищ до творення Дивізії хай послужить вислів заступника шефа українського відділу в Райхсзіхергайтсгавптамті полк. Вольфа в розмові з українським старшиною - полоненим у таборі в Реґенсбурґу.

"Ми, в РСГ, - сказав Вольф, - були проти творення Дивізії, не вірячи в українську щирість відносно співпраці з німцями. Для нас було очевидне, що вишколюємо своїх ворогів, які скоріше чи пізніше пристануть до УПА. Творенням Дивізії, - говорив Вольф, - впустили ми до власного кожуха вошу. Але ви там у Львові обробили Вехтера, й йому вдалося переконати найвищі чинники".

Творення Дивізії не попередила ніяка політична угода. Факт її постання не супроводжувався ніякими політичними акціями, не появилася ніяка нова політична концепція, - акції, що напр., супроводжували творення німцями норвезької і голляндської дивізій.

Концепцією української визвольної політики, признаваною загалом українського суспільства, була тоді одинока політична в Україні сила - ОУН і мілітарне рам'я українського народу - УПА.

Тоді як ОУН і УПА були речниками української визвольної політики й знаходили активну підтримку кіл українського народу, завданням Дивізії було збільшити й усправнити військовий потенціял. В першому випадку явище чисто політичної натури, в другому - технічної.

Не в Дивізії, чи при її допомозі, формувався політичний світогляд її членів. Його оформлювала діюча українська політична сила, й вони вже з готовим політичним вірую приходили до Дивізії, щоб набрати військового знання.

Першу Українську Дивізію творено не як формацію конкуренційну до УПА чи в противагу до неї. Її творено в ім'я посилення визвольного фронту вишколеним вояком, в ім'я використання всіх леґальних можливостей для скріплення національної революції, в цьому випадку нагоди доброго модерного військового вишколу.

Так розуміли Дивізію її творці й тисячі тих, що пішли до неї.

При тому треба одначе звернути увагу на певні недотягнення, а то й грубі помилки, що постали в час т.зв. вербування до Дивізії. Недотягнення, що за причину собі мають своєрідні дефекти нашого суспільства у сприйманні політичних подій. Не йдеться тут про технічні недотягнення, йдеться тут про незрозуміння багатьома, заанґажованими до акції творення Дивізії, причин, що привели до згоди на творення її з українського боку, далі, незрозуміння завдань Дивізії і, нарешті, політичного положення взагалі. Без достатньої політичної зрілости й почуття політичного реалізму, керуючись безкритичним сентиментом, допускалися т.зв. уповноважені, як і деякі українські робітники пера, непрощенних промахів у своїй словній і письмовій вияснювальній роботі. Без почуття відповідальности за сказане й написане створили ті люди ні для кого не потрібну, а для самої справи шкідливу тромтадратщину, деклямуючи про постання нової армії української соборної самостійної держави, а деякі таки інакше не називали Дивізії, як УГА. Роблено натяки й таємничі міни, що, мовляв, ось-ось і "буде Україна". Дійшло врешті до того, що заступник провідника УЦК, д-р Паньківський уважав за потрібне отямити розгарячковані голови й перестерігати у "Львівських Вістях" перед невиправданими сподіваннями на новий універсал, бо він не прийде.

Під впливом штучно викликаного перебільшення ентузіязму зродилися невиправдані надії у багатьох членів Дивізії, які після зустрічі з дивізійною дійсністю розчарувалися й проклинали тих, хто обіцяв їм українську самостійну соборну державу. - При трохи більшій застанові й почутті реалізму можна було легко оминути цю неприємну в наслідках помилку.

Підпілля зайняло до ідеї творення Дивізії стримано неґативне становище. Знаючи одначе ідейність замірів відповідальних за творення Дивізії українських чинників і вбачаючи деякі користі в існуванні української Дивізії, воно не розпочало більших дій проти вступу до неї. Через висланих людей старалося впливати на вояцтво в сенсі недопущення ужити дивізію в акціях, неспівзвучних політичній лінії українських визвольних змагань.

Не підлягало сумнівам, що згода з українського боку на творення Дивізії була кроком незвичайно ризиковним. Досвід леґіону 1941 року, як і факт перебування саме в час ведення розмов у справі Дивізії в тюрмі у Львові "на Лонцького" арештованих старшин українського куреня мусіли наводити сумніви й побоювання українських чинників за долю Дивізії.

І цим разом не було з німецького боку ніяких ґарантій щодо Дивізії. Грубі застереження викликало підпорядкування дивізії "Ваффен-СС", її назва, уніформи й, головне, командування. Та все ж до створення Дивізії прийшло й сталося це, за словами проф. В.Кубійовича, "з загальнополітичних міркувань та з низки практичних моментів".

Про причини, що вплинули на позитивне рішення, не зважаючи на всі застереження й побоювання, говорить проф. В.Кубійович ось що:

"В момент творення Дивізії була для мене ясна поразка Німеччини. З другого боку, всі ми, що прикладали зусилля для зреалізування ідеї української Дивізії, мали надію, що поразка Німеччини не буде рівнозначною з перемогою Совєтів та що на терені Східньої Европи постають такі умови, що поневолені німцями й большевиками народи могтимуть стати до боротьби за свою незалежність. Для того потрібна була наша армія, а її зав'язком мала бути українська Дивізія. Лише шляхом творення української Дивізії в рамках німецької збройної сили могли тисячі молодих українців перебути зразковий вишкіл, а сотні з них стати старшинами. Не маловажні були й безпосередні користі із створення Дивізії. Ми жили в режимі німецького терору. Створення Дивізії автоматично зменшувало цей терор. Звільнено сотні українців з арештів і концентраційних таборів, з другого боку сотні врятувалися перед арештуванням, тікаючи до Дивізії. Вишкіл Дивізії був придатний для українського підпілля, що в тому часі виступало збройно проти німців, бо деякі з членів Дивізїї перейшли до нього. З другого боку, якщо українці, в тому числі й я, не поставилися б позитивно до справи творення української Дивізії, то німці і так набрали б примусово українців до своїх відділів, але це не була б окрема військова формація, і людей цих можна б кинути і до боротьби проти партизанів, і на західній фронт проти західніх альянтів. Щоб осягнути наведені вище користі й охоронити наших людей, треба було німцям заплатити". Так висловився проф. В.Кубійович.

Специфічні умови, що в них творилася Дивізія, в першу чергу наявність активної протинімецької боротьби на українських землях, яка з кожним днем набирала гостроти, бідненьке офіційне політичне вивінування Дивізії наперед перерішували питання т.зв. "духа" в Дивізії. Не було в Дивізії такого патріотичного підйому, захоплення й віри, як це було в Карпатській Січі чи в Українському Леґіоні. Не було, бо й не могло бути. Перша Українська Дивізія була своєрідним "malum necessarium", формацією, що на неї пристали українці під тиском подій, придушивши в собі неподільно панівне тоді протинімецьке наставлення, а то й явну ненависть.

Дивізія була задумана, як засіб для осягнення мети, засіб, що змушував її учасників відмовитися від багатьох аксесуарів, притаманних власним військовим формаціям. Це власне була та ціна, що її треба було платити за зброю й вишкіл.

Політичне життя членів Дивізії порядком відносин, що запанували в ній, розподілялося на дві частини: на вбогі леґальні прояви, що йшли по лінії офіційних вказівок зі штабу Дивізїї, т.зв. "шостого відділу", і на справжні зацікавлення політичними діями на рідних землях, виміну думок на ці теми у вузьких гуртках, читання нелеґальної літератури тощо.

Те, що ex offo дозволено було офіційною пропаґандою, приймалося викладачами й слухачами як прикрий обов'язок. Годі ж було очікувати зацікавлення чи активної участи від державницько настроєного вояцтва, що його змушували вислухувати лекції про новий лад в Европі, коли в ньому не говорено про місце України, як держави, а вістки з краю вказували на те, що їй призначується місце колонії і що в тому напрямі йдуть відповідні приготування.

Під впливом вісток про шаліючий терор в Україні атмосфера в Дивізії була, легко сказавши, гнітюча. Причинялася до неї ще й поведінка німців-вишкільників, панівна несправедлива персональна політика, наглядне упривілейоване трактування німців на некористь українців, брак найменшого зацікавлення до української справи. В наслідку існували два ворожі табори, що наперед виключали якенебудь зближення, коли не брати до уваги штучних настроїв товариських вечорів і обосторонніх бляшаних промов. Поза нечисленними вийнятками, німецький персонал з повною насолодою використував своє упривілейоване становище, трактував Дивізію як добру нагоду вигідно пожити й дістати аванс, що його не один з-поміж них ніколи не дослужився б у німецькій частині.

З часом витворилися дві чужі собі окремі касти: з одного боку була маса "хлопціс" - нижчої катеґорії вояків, а може й людей - з другого боку - упривілейована каста німецького "раменперсоналу".

Не означає воно, що всі німці в Дивізії схвалювали таку поведінку й відносини. І серед них були одиниці, які хотіли б зблизитися до українців і засуджували розподіл. Але й їх становище було нелегке, бо "aus der Reihe tanzen" не було добре бачене.

"Пастирські листи" генерала Фрайтаґа, що їх за час його командування Дивізією появилося досить багато і що мали робити "штімунґ", викликали своїм змістом і зовнішньою формою (починалися вони протекційним: ("Meine lieben ukrainischen Divisionsangehorigen!") поблажливі усмішки серед німців і українців.

В такій задушливій нестерпній атмосфері доводилося українським членам Дивізії переходити вишкіл, а згодом фронтову службу. І як взяти до уваги саме ті моменти, зрозуміємо ту велику посвяту і самовідречення членів Дивізії, що з затисненими зубами зносили всі ті упокорення ради осягнення військового знання - кроку вперед до осягнення нашої головної цілі.

Як порівняємо становище УСС чи членів Українського Леґіону з становищем членів Першої Української Дивізії, то кидається в очі велика різниця на некористь останніх. Перші бо, вже самим фактом участи в давній українській формації, були клясифіковані "національними лицарями", їх звеличували і з місця вводили у пантеон борців за волю. Останні, хоча керувалися, вступаючи до Дивізії, тими самими ідейними спонуками, завдяки панівній у Дивізії атмосфері не мали щастя перейти всіх тих виблисків духових переживань, щоїх мали перші, зрештою, ще й до нині не дочекалися належної і справедливої оцінки.

З погляду цілости проблем українського народу, ціна, що її він заплатив за модерний вишкіл кількох тисяч старшин, підстаршин і стрільців - хоча була й велика, все ж пропорційно не занадто велика.

Біля чотирьох тисяч поляглих під Бродами й тисяча інвалідів - досить великі жертви на одну Дивізію; в порівнянні одначе з мільйонами, що змушені обставинами гинути за ворожі Україні цілі, а то й за утримання чи зміцнення режиму, що поневолює Україну, блідне трагізм цих чисел. За всяку науку треба платити; за волю й вивчення техніки її здобування треба платити кров'ю. Такий вже закон на цьому світі.

Непропорційно більшу ціну платили й платять самі члени Дивізії. Не йдеться тут про матеріяльне становище, ні навіть про фізичні каліцтва. Йдеться про моральні кривди, про неслушне й помилкове, - коли вже не злобне, інтерпретування факту існування Дивізії й участи в ній. Ніхто не вимагає вибілювань і славословій. Факти залишаються фактами. УПА була й лишається збройним рам'ям української національної революції, втіленням невгнутости української визвольної ідеї. Не було під час другої світової війни якоїнебудь української політичної концепції, що могла б чи старалася б конкурувати з концепцією визвольної політики й дії, провадженої українськими націоналістами. І тому питання не стоїть: УПА чи Дивізія, його взагалі не можна ставити в цій площині. Йдеться про одне засадниче ствердження: чи Дивізія була актом змагань українського народу за самостійність, чи ні. Йдеться про те, чи побіч УПА могла й може ще існувати яканебудь форма визвольної боротьби. Приймаючи, що УПА була першою формою втілення визвольної дії, треба ствердити, що були й будуть інші форми, яким не сміємо відмовляти права дій визвольних змагань. Яким правом тим тисячам вояків Першої Української Дивізії, що, йдучи за поштовхом ідейних стимулів, в найсвятішому переконанні про співзвучність ідеї українського національного визволення з участю в Дивізії, йшли вчитися військового діла, щоб тим краще служити Україні, яким отже правом можна відмовити їм назви борців за українську справу? За кого ж впали ті тисячі старшин і вояків під Бродами, а інших тисяча день-у-день конфронтує їхнє інвалідство з німим запитом, за кого та рука чи нога? Чи може сумніватися українець, що не за Україну?

Перша Українська Дивізія була одним з актів змагань українського народу до самостійности, а її учасники активними борцями визвольних змагань. Нема поганішого, більш упокорювального вояцьку гідність почуття, як свідомість поразки чи капітуляції перед ворогом. Повноту цього гіркого душевного відчування пережили учасники українських визвольних змагань першої світової війни. Не мали тих почувань члени Першої Української Дивізії в травні 1945 р. Капітуляцію Німеччини прийняли члени Дивізії з радістю, що врешті упав зненавиджений режим, що скінчиться час важких моральних переживань. Для українців було це закінчення одного етапу на дорозі до визволення. Наша, українська, війна була щойно в розпалі, слід було думати про нову політичну ситуацію й можливості, що вона давала українській визвольній політиці. Ні на момент не відчували вони якого небудь страху перед грядучими подіями. Ішли до полону з піднесеними головами, повні надії на нові можливості причинитися своїм військовим знанням для загальної справи. В найглибшому переконанні про слушність української справи взагалі, а ролі Першої Української Дивізії зокрема, не прочували всіх тих Сцил і Харибд що доведеться їм незабаром пережити за дротами. Ми далекі від бажання насвітлювати тут психічні переживання українських полонених. Наша політична дійсність останніх років така багата на ґрати й дроти, що побут полонених не в силі внести до історії мартирології нічогісінько нового. Але полон - це не тільки психоза позбавлення волі, тверде життя, холод і голод. Можуть виникнути обставини, що створять тортури психічної натури сто разів гірше від недомагань життя в полоні разом взятих. Тих переживань не поскупилася доля полоненим Першої Української Дивізії. Після програних визвольних змагань двадцять років сиділо наше вояцтво десятками тисяч по Тухолях, Домбях, Тарновах, Калішах і як там ще усі місцевості національної Ґолґоти називалися. Їх матеріяльне становище, поведінка з ними були без порівнянь гірші, як у Ріміні чи Ауербаху.

Але була довкруги них авреола героїв; признані й святковані лицарі залізної остроги, хоча навіть голодні й биті, - своїми й чужими визнані були борцями за волю народу.

У випадку полонених Дивізії - клеймо коляборантів з кривавим режимом Гітлера, притягання до співвідповідальности за непоповнені варварські злочини й переслідування, що їх об'єктом в чималій мірі був український народ, а то й особисто десятки членів Дивізії. На тлі роззброюючої незорієнтованости альянтів і їхньої дитинної віри співпраці з большевиками - марево видачі, часті відвідини большевицьких комісій, переслухання були на порядку дня. Треба було справді великої віри й святої терпливости, щоб розвіяти мряковиння, що нависло навкруги Дивізії й дивізійників. Тільки завдяки послідовно проведеній роз'яснювальній роботі серед альянтів осягнено задовільні успіхи.

Коли заспокоїлись трохи інквізиційні настрої 1945 р., українські компетентні чинники в Німеччині й за океаном стали на правильній позиції у відношенні до Першої Української Дивізії: зі стримано-боязкої постави вийшли відважно перед міродайні чинники західніх альянтів, домагаючись правильної оцінки Першої Української Дивізії і справедливого трактування її членів. Мабуть, немає нині політично зрілого українця, що не доцінював би значення десяти тисяч вишколених старшин, підстаршин і стрільців в активах українського воєнного потенціялу. Дорога й кривава була ціна здобуття цього капіталу кількох тисяч вишколеної української молоді, але "нема ціни, яку варто було б заплатити, щоб було українське військо", - говорив напередодні творення Дивізії найбільший тодішній українець митрополит Шептицький.

Свідоме обов'язку, що спочиває на ньому, терпеливо чекає вояцтво Першої Української Дивізії нагоди тяжко здобуте військове знання й досвід поставити на службу великій справі національного визволення.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх