,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other

Ремонт дизайн обустройство ineximgroup.ru
ineximgroup.ru
Даты банкротства, адреса ликвидационных комиссий
fizbankrot.com

Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Гріх комунізму. Нам усім треба покаятися, як це зробили німці
  • 4 июня 2011 |
  • 17:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 69740
  • |
  • Комментарии: 5
  • |
0
Почну з розлогої цитати, яку можна вважати епіграфом:

"Навіть гігантська брехня, повторювана безконечно, пускає коріння. Сталін знав це задовго до того, як таке відкриття зробив Гітлер. Я дивився і бачив, як жахливі фальсифікації, спершу прийняті під тиском, згодом набувають визнання як безсумнівні "факти", особливо серед молоді, якій бракує особистого досвіду, щоб засумніватися в них. [...]

Цілковито індоктриновані комуністичними догмами і сталінськими теоріями про світову революцію, вони стануть людьми, позбавленими пам'яті про особисту свободу (...). Ці морально й політично скалічені росіяни являтимуть у руках режиму величезну силу, яку можна буде використати чи то всередині країни, чи за кордоном".


Це свідчення і водночас пророцтво дав особливий чоловік - Віктор Кравченко, етнічний українець із Запоріжжя, замолоду переконаний комуніст, який, проте, вжахнувся злочинам сталінського режиму і 1945 року, будучи у складі торгової місії СРСР у Нью-Йорку, попросив в американських властей політичного притулку.

Через рік він випустив книгу "Я вибрав свободу", яка справила ефект бомби. Чимало американців, не кажучи вже про французьких чи італійських комуністів, не повірили свідченням цього чоловіка про Голодомор і концентраційні табори ГУЛАГу, про сталінські чистки та знущання над людьми у час війни.

Як же можна повірити у такі злочини, коли йдеться про милого вусатого uncle Joe - дядечка Йосифа, який виграв війну й поконав того біснуватого фюрера?!

Справедливим є і пророцтво Кравченка про величезну силу "морально й політично скалічених" рашнз, які не можуть змиритися з тим, що "у них отобрали Родину", які вважають демонтаж комуністичної держави "найбільшим геополітичним лихом ХХ століття", які просякнуті історичними фальсифікатами, а тому носяться з портретом Сталіна й футболками з написом "СССР".

Під фатумом історичних фальсифікацій

Так ХХ століття довершило свою найголовнішу підміну: тога "переможця над Гітлером" прикрила бридку наготу сталінського режиму, злочини якого аж ніяк не були меншими за злочини режиму гітлерівського. Комуністичний фальсифікат історії увійшов навіть у респектабельні підручники Гарварда й Оксфорда, Сорбонни та Гайдельберґа.

Злочини Гітлера стали символом абсолютного зла, злочини Сталіна - прикрими помилками на шляху утвердження великої держави. Трагедії Аушвіца й Треблінки, Герніки й Бухенвальда стали класичними злочинами проти людства. Натомість трагедії Соловків і Голодомору, ГУЛАГу й Катині стали надовго забутими "міфами", про достовірність яких на Заході волали лише одиниці. А, скажімо, про винищення майже 10 тисяч мешканців Вінниці в Україні майже взагалі ніхто не чув.

Отож біль одних жертв став мірилом абсолютного болю, біль інших жертв - "ідеологічно некоректними вигадками націоналістів-антирадянщиків".

На користь цього фальсифікату століття діє одна закономірність: людська психіка не терпить порушення лінійної логіки, яку можна передати такими логічними "ланцюжками": "друг мого друга - мій друг", "друг мого ворога - мій ворог", і навпаки.

Проведімо мислений експеримент. Жодна людина з нормальним глуздом не може виправдати злочини нацистів, а тому слушно вважає ліквідацію цього режиму - добром. Отже, кожен ворог нацистам - наш друг, і тому ми схиляємось у глибокій пошані перед воїнами усіх армій, у тім числі радянської, що боролися проти фашизму.

Проте на цьому й закінчується простота лінійної причинно-наслідкової логіки. Бо один із учасників антигітлерівської коаліції - сталінський СРСР - вступив у війну на боці свого тодішнього союзника - гітлерівської Німеччини.

Підпис Молотова під відомим Пактом про переділ кордонів Європи є документом, що покладає на СРСР співвідповідальність за розв'язування злочинної Другої світової війни.

Отож принаймні до 22 червня 1941 року формула "друг мого ворога - мій ворог" означала, що Радянський Союз як союзник злочинця Гітлера був ворогом усьому цивілізованому людству. Саме це й підтвердила Ліга Націй, виключивши СРСР зі свого складу за вчинення агресії.

Ось чому спільні паради нацистської й радянської армій на окупованих територіях - це паради спільників-злочинців. І, відповідно, кожен, хто боровся проти режиму Сталіна, має бути пошанований людством як герой і захисник добра.

Ось так і формується світоглядний, а то й психічний конфлікт, що його людство все ще не може вирішити. Бо насправді тут ми не маємо класичної ситуації боротьби добра зі злом.

Правдою є те, що злочинних режимів, які спершу дружно розв'язали найкривавішу в історії війну, було двоє. А тоді один із них зрадив іншого, і вони зчепилися у кривавому герці.

Прості громадяни обох держав - як і громадяни всіх інших втягнутих у війну держав - стали заручниками кривавих диктаторів.

Ось чому радянський солдат, що окуповував Польщу чи вів безглузду фінську кампанію, був виконавцем злочинних наказів, тоді як той же радянський солдат, що зламав хребет гітлерівській армії під Сталінградом і дійшов до Берліна, був героєм і визволителем.

Ось чому у вересні 1939 року ті галичани, що зустрічали радянські війська як визволителів від польського режиму, проводжали їх у червні 1941-го уже як окупантів, зустрічаючи як визволителів тепер уже війська німецькі.

Минув рік-другий, і нащадки Ґьоте і Гайне настільки вжахнули своїми звірствами, що вже меншим злом почали видаватися можливі звірства з боку вірних ленінців і сталінців.

У фільмі Анджея Вайди "Катинь" є дивовижний епізод, коли на мосту через Сян зустрічаються втікачі від нацистів і втікачі від совєтів. Обидві сторони діляться жахами окупації і не ймуть віри одні одним. Бо душа прагнула чіткої лінійної картини: ось тут зло, а там - добро. Проте такої ясності Господь не дав ні їм тоді, ні нам, грішним, тепер.

Лешек Колаковський якось задав влучне запитання: "Хіба зек, що вмирав у Воркуті, мав почуватися задоволеним і щасливим від того, що він уникнув такої ж участі в Дахау?"

Подолання нацизму є безсумнівним добром, тоді як перемогу комунізму не можна вважати абсолютним добром - оскільки вона прикрила його власні злочини, вчинені раніше, та уможливила подальші злочини на території СРСР (наприклад, знущання над тими ж нещасними солдатами-визволителями, які потрапляли в німецький полон; їх трактували як "дезертирів, що перейшли на бік ворога" з подальшою каторгою в Сибіру). А тоді додалися ще й злочини "визволителів-окупантів" на добрій половині окомуністиченої Європи.

Проте це якраз і не вміщується у традиційну лінійність історичної пам'яті. "Мої діди боролися з нацистами - як можна їх звинувачувати у чомусь?".

Митрополит Шептицький, до речі, також очікував, що "ворог мого ворога - мій друг", а тому, вжахнувшись злочинам сталінського режиму, привітав 1941 року німецьку армію як визволительку. Ось чому, з волі недругів, він досі носить на собі тавро "гітлерівського колаборанта".

А Сталін та його поплічники, які розв'язали разом із Гітлером Другу світову війну й упродовж майже двох років любенько колаборували із ним, постачаючи його продовольством і стратегічними матеріалами (а також, до речі, ділячись досвідом концентраційних таборів!), досі є чистими в очах людства, бо, як відомо, "переможців не судять".

Так формується викривлена моральна шкала для оцінювання людського болю.

Зойки невинних жертв у катівнях гестапо вражають нашу уяву і сприймаються як легітимна підстава для боротьби з нацизмом. Зойки невинних жертв у катівнях НКВД/КГБ залишають нас байдужими, не служать у наших очах достатньою підставою для боротьби з комунізмом і спонукають нас лише до цинічних розважань про "неминучу плату за утвердження великої держави".

Моральні втрати від такої диспропорції очевидні. У своїй книзі "Лихо століття" Ален Безансон слушно зауважив:

"Треба опиратися спокусі розглядати одну смерть як жорстокішу за своєю природою, ніж інша: на жодну з них неможливо подивитися зблизька. Ніхто не знає, що відчувала дитина, вдихаючи газ "циклон Б" чи вмираючи з голоду в українській хаті. Позаяк людей убивали за межами будь-якого правового поля, потрібно казати, що вони всі - й одні, й інші - загинули жахливо, тому що були невинними".

До речі, саме той аргумент про "неминучу плату за утвердження великої держави" мені доводилось чути навіть від молодих людей під час своїх виступів: "Хіба ж можна отак огульно очорнювати комуністичну владу? Адже крім ГУЛАГу й КГБ були ще Дніпрогес та індустріалізація країни, перший супутник і Юрій Гагарін. Хіба можна забути ентузіазм відродженого народу?".

Що ж, нема сумніву - все це було.

Але тоді прикладімо ту саму моральну шкалу й до режиму нацистського.

Кожен, хто читав "Три товариші" Еріха Марії Ремарка, уявляє собі, якою руїною була Німеччина до 1933 року: люди отримували зарплату щодня й мерщій бігли до крамниць, щоб скупитись, бо до вечора ці гроші вже знецінювались. Прихід до влади нацистів виглядав спасінням для держави: життя стабілізувалось, економіка пішла вгору, Німеччина розбудувалась, стала світовою потугою, люди щиро обожнювали свого фюрера й палахкотіли ентузіазмом.

Кадри німецької кінохроніки підтверджують це не менш переконливо, ніж кадри кінохронік сталінських. То, якщо йти за логікою моїх опонентів, чому ми маємо "огульно очорнювати нацизм"? І чому увесь час нагадувати про жертви нацизму, якщо, кажучи словами Лешека Колаковського, "з точки зору виробництва трупів досягнення Сталіна набагато вищі, ніж Гітлера"?

Саме викривленість оцінювання обох режимів спонукала того ж Лєшека Колаковського в США, а в Україні - Ярослава Грицака вдатися до жанру гіркої пародії, іронізуючи над тим, про що говорив би світ, якби Другу світову війну виграв Гітлер.

Прочитати варто обидві пародії, тоді як я наведу цитату лише з пародії Колаковського:

"А що стосується самого пана Гітлера - наскільки ж спрощений образ цієї людини залишили нам роки пропаганди часів холодної війни! Ми часто забуваємо про те, що він зініціював деякі фільми, які, хоч би ми були незгодні з їхнім змістом, були досконалі з художнього погляду.

Він видав розпорядження друкувати твори Ґьоте і Шіллера. Будував дороги й показні громадські будівлі, уважно обговорюючи безліч проектів із архітекторами (декотрі з них були його друзями); подолав безробіття в Німеччині, а згодом у всій Європі, тоді як ми нині в Сполучених Штатах маємо сім мільйонів людей без роботи!"

Відчай істориків цілком зрозумілий: пам'ять людства явно "напівпровідникова". В один бік "струм пам'яті" проходить легко, в інший бік - його заблоковано. Втім, може, варто на все це не звертати увагу - мовляв, якось утрясеться?

Шляхетність чи вина дисидентів?

Що ж, приблизно так і думали ми, українські дисиденти, коли зреклися права домагатися покарання наших кривдників. Мовляв, підведімо під нашим минулим риску і почнімо "жити спочатку".

Я особисто був переконаний, що злочин комунізму настільки страхітливий, що він, як злочин Каїна, не підлягає людському судові. Тому і сказано у Біблії: "І вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожен, хто стріне його" (Бут. 4:15). Що це - хіба Господь цим самим не виводить Каїна з-під суду й кари? Та ні, Він залишає цей суд і кару за Собою.

У цьому табу на людське покарання виразно вчувається настанова ап. Павла: "Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь" (Рим. 12:19).

Отож поголовна більшість дисидентів - або, як прийнято тепер казати, борців Руху опору - не стали суддями. Багато із них вважали, що судовий процес проти виконавців злочинів комунізму підірвав би будь-який лад у суспільстві, бо перетворив би його на місиво помсти, обмови й цинічного зведення порахунків.

Чому? Та тому, що комунізм робив винуватими усіх: не лише суддів чи прокурорів, а й учителів, що навчали учнів облудної доктрини; лікарів, що відмовлялися надавати допомогу "ворогам народу"; робітників, що піднімали руку на зборах на підтримку кривавих судилищ; і навіть батьків, що відмовлялися переказувати дітям правду про комуністичні звірства. Хто ж би мав тоді бути суддями?!

Значно привабливішим виглядав інший шлях: ми, дисиденти, не домагаємось покарання кривдників, натомість увесь народ негласно підписує новий суспільний договір: вийшовши з мрячного світу комуністичного Антихриста, ми всі починаємо жити за іншим - Божим - законом.

На жаль, так не сталося.

Оговтавшись від переляку 1991 року, нерозкаяна комуністична еліта змінила прапори, проте не свій стиль урядування. Злочини епохи Леоніда Кучми - це наслідок безкарності за злочини комунізму.

Помаранчева революція з її простонародним гаслом "Бандитам - тюрми" стала новою спробою запустити механізм верховенства права. Проте знову - не сталося. Тому сьогодні головний диригент насильства над виборчим правом - Сергій Ківалов - з рекламного ролика вчить народ, що таке справедливість.

Тому на запорізькій землі, яка чи не найбільше постраждала від сталінського Голодомору, осмілілі комуністи зводять пам'ятник ініціатору цього геноциду - Сталіну. Тому осмілілі українофоби завозять навіть до Львова червоний прапор, який на довгі роки накрив це місто й усю Україну саваном страхітливих злочинів.

Все це логічне завершення хибності шляху: десь було зроблено фатальну помилку, і, як на мене, вона - в нерозкаяності й непокараності за злочини комунізму. Забуті злочини волають до Неба, і доки увесь народ не визнає перед Богом свою провину, доки не запрагне покаянно звернути на правильний шлях, майбутнього в цього народу не буде.

Відповідальність Європи й усього глобалізованого світу

Проте висновок цей - при всій його правильності - таки недостатній. Бо осмислення злочинів комунізму - це проблема не тільки посткомуністичного простору, а й усього глобалізованого світу. Вся система світової безпеки була вибудувана в Ялті на згаданій ідеологічній формулі: "нацизм - абсолютне зло, комунізм - переможець цього зла, а тому - добро".

Двадцять років тому здавалося, що епоха Ялти вичерпала свій історичний ресурс, - сьогодні очевидно, що у світі ще надто багато чинників, які хотіли б повернути світовий порядок у звичний статус-кво.

На щастя, завдяки входженню народів Центральної Європи до ЄС відкрилася можливість уникнути повторення Мюнхенської капітуляції "старої" Європи (цього разу перед путінською Росією) й реально переосмислити проблему.

Забуті злочини комунізму волають до європейського сумління, і доки їх не буде покаянно визнано, доти марно сподіватися на загальноєвропейське порозуміння. Навпаки, можна і треба побоюватися, що таке забуття призведе до погіршення клімату на європейському континенті й до наростання недовіри між народами.

Консенсусу в питаннях військової та енергетичної безпеки досягти не вдасться, доки не буде досягнуто нового консенсусу в питанні історичної пам'яті, а відтак і історичної справедливості.

Ось чому перезавантаження історичної пам'яті Європи є sine qua non (необхідною передумовою) успішної реалізації європейських цивілізаційних проектів.

Проблема суду й покарання

То що робити? Оголошувати "Нюрнберг-2"? Садити на лаву підсудних колишню комуністичну еліту, як, наприклад, Леоніда Кравчука? Оголошувати "полювання на відьм"?

На жаль, не все так просто.

Досі я говорив про безсумнівні злочини комунізму, які, звичайно ж, потребують суду. Злочини проти людяності не мають строку давності. Проте я не маю кровожерних мрій тягати по камерах старих енкаведистів, які ще залишилися живі.

Жоден суд не покарає винуватців комунізму більше, ніж покарали себе вони самі. Проте для мене важливо, щоб їхні дії були кваліфіковані як злочинні.

Мені важливо, щоб вони не вважалися "заслуженими ветеранами" та ще й отримували при цьому персональні пенсії.

Мені важливо, щоб їхні родичі знали про їхній злочин і, як нащадки нацистських злочинців, відчували моральний обов'язок сплатити свій родинний борг.

Крім того, треба добре задуматись над тим, хто має сидіти на лаві підсудних, а хто - на місці судді.

Я не бачу народу, який мав би моральне право вдягнути суддівську тогу: спокуса комунізму була хворобою людської цивілізації загалом. І я бачу чимало народів (включно з українським), які мали б скласти Росії компанію на лаві підсудних. Адже від національних аспектів нікуди не сховатися: національність мали виконавці не лише нацистських злочинів.

Давно зауважено, що характерною особливістю посткомуністичного простору є те, що всі народи відчувають себе жертвами комунізму, а не його винуватцями, і тому не відчувають потреби в каятті. У багатьох колишніх республіках СРСР виробилась формула: "Ми - окуповані жертви, хтось інший - злочинець".

У ролі злочинця тут найчастіше виступають "комуністична Москва" або "більшовицька Росія". Що ж, вину Росії справді аж ніяк не можна урівняти з виною інших пригноблених нею народів. Комуністичний диктат служив імперським інтересам Росії так само, як сьогодні служить диктат енергетичний, нафтогазовий.

Про катарсис Німеччини й нерозкаяність Росії влучно висловився уже цитований Ален Безансон:

"Після повалення нацистського режиму, амністії не було. Злочинців судили й оголосили їм вирок. Усю Німеччину спонукали скласти гігантський іспит сумління, зректися того, що в її історії та мисленні могло підготувати катастрофу. Це сталося тільки ціною певних мук німецької душі й занепаду її творчих здібностей.

І за те, що цей розбитий, напівзнищений, поділений навпіл і зганьблений народ долав відчай і, прийнявши покарання, знову брався до роботи, він гідний захоплення. Швидке відродження Німеччини після 1945 року і тривала стагнація Росії після 1991 року безперечно пов'язані з нарешті віднайденим смиренням першої і пихою другої".

Отже, вина Росії безсумнівна, і без очищувального катарсису цей народ не лише сам не має майбутнього, а спроможний втягнути в прірву нового конфлікту увесь світ.

Проте у комунізму була і друга сторона "медалі". Комуністичні "бесы" (Лесков) знайшлися у кожному народі Російської імперії, а тому вина за злочини комунізму справді лягає на всіх.

Українці теж підставляли плече комунізмові

З цієї точки зору, Росія є не меншою жертвою комунізму, ніж інші народи, а жорстокість, із якою більшовики нищили її дворянство чи ґвалтували її черниць, була не менш апокаліптичною. Інша річ, що буття жертвою автоматично не знімає вини. Адже німецький народ також був однією з найбільших жертв нацизму, проте взяв на себе вину - й очистився.

Нарешті, з точки зору майбутнього, для людства навіть важливішим є зрозуміти, які ілюзії та спокуси призводять до гріха комунізму, як свого часу це було зроблено щодо гріха нацизму.

Мені щораз частіше видається, що найбільшими жертвами комунізму були не ті невинно убієнні, що впали від "серпа і молота", а ті, що залишилися жити. Як і передбачив Віктор Кравченко, вони були "позбавлені пам'яті про особисту свободу" і стали зручним інструментом нерозкаяного зла.

Як зупинити самовідтворення вірусів комунізму?

Отже, суд над злочинами комунізму, встановлення відповідальних за них та діагностування хвороби комунізму - це необхідні передумови нашого національного відродження.

Це не лише наш обов'язок перед невинними жертвами. Зробивши це, ми скинемо з ніг кайдани, які унеможливлюють наш поступ вперед.

Однак зупинитись лише на цьому означало би знову розминутися з істиною. У нас повинно заговорити не лише національне, а й християнське почуття. Бо лінія між добром і злом проходить не через ідеологічну чи національну приналежність. Вона, як відомо кожному християнину, проходить через людське серце (пор. Мт 15:16-20), в якому не тільки гніздиться гріх, а й міститься єдиний лік на нього - каяття і прощення.

Конфлікт пам'ятей заплутав увесь корпус міжнародних і міждержавних стосунків у Європі. Я переконаний, що він має не лише політико-ідеологічну, а передусім етичну природу і пов'язаний із нерозкаяністю за злочини комунізму.

Те, що всі народи відчувають себе жертвами, а не винуватцями комунізму, є реальністю, з якою ми мусимо рахуватися. Проте чи правильно розуміють народи права та обов'язки жертви?

Я вважав би великою перемогою над злом, якби всі народи світу повно та остаточно засудили комунізм як злочин супроти людства. Проте винести оскаржувальний вирок комунізму - це лише половина справи.

Як нагадав нам четвертий генеральний секретар Всесвітньої Ради Церков Еміль Кастро, "жертва не лише отримує реституцію. Вона володіє ключем до реального і фундаментального примирення...". Адже лише вона, жертва, може простити - злочинець цього зробити не може за означенням. Це велика моральна відповідальність, без якої не може бути справжнього примирення.

Отож народи легко визнали себе жертвами, щоб звинувачувати, - чи так само легко вони підтвердять свій статус жертви тим, що простять?

Висновки

Українському народові випало жити у великій у своєму нещасті країні, яка, ніби давній Вавилон, гордо уявила себе спроможною вибудувати вежу до висот комуністичного раю, насправді вимощуючи криваві сходинки до пекла.

В мирний час розтерзати кілька десятків мільйонів власного народу, а тоді розпочати Другу світову війну на боці Гітлера, разом із ним стираючи з карти світу Польщу, ґвалтуючи країни Балтії, вивозячи в Сибір ледь не всю Галичину і кримських татар, - це страхітлива зрада навіть не так званого радянського народу, а зрада людяності й злочин масштабу Каїна, який не знає виправдання.

Такий режим не сміє, не має морального права звинувачувати у зраді ті свої жертви, які повстали проти нього, бо в цьому разі таки діє непорушне правило етичної алгебри: "зрадити зрадників і злочинців означає стати на бік правди й добра".

Проте українському народові - навіть у час державної незалежності - доведеться ще довго жити у великій у своєму нещасті країні, якщо він не складе до стіп Бога не лише біль своїх кривд, а й визнання своїх провин.

Я переконаний, що душам наших численних жертв, невинно убієнних двома кривавими тоталітарними режимами, потрібна не помста, яка під маркою воздаяння творить нові жертви, а сповідальне спокутування провин, яке унеможливлює повторення злочину.

Отож єдиною духовною розв'язкою для проблеми відповідальності за злочини комунізму є спільне й солідарне визнання колишніми підкомуністичними народами своєї вини за поклоніння комуністичному звірові (а у випадку Росії - ще й за використання комуністичної доктрини для обслуговування своїх імперських інтересів), а також спільне й солідарне прощення одне одному за вчинені кривди.

Свій катарсис повинен пережити і Захід Європи, захоплення якого комуністичною ідеєю тривалий час живило й легітимізувало апокаліптичного звіра на європейському Сході.

Злочин комунізму став можливий тому, що існує гріх комунізму. Ось чому можна не бути виконавцем злочинів комунізму, але бути носієм його гріха.

Знайти зерна комунізму в собі і спокутувати гріх його виношування - цього вимагає від нас пам'ять про наш історичний біль.

Це не заперечення суду над комунізмом, який неодмінно буде. Це здобуття собі морального права бути на боці Судді.

My Webpage
Отредактировал irenasem (4 июня 2011)
Причина: Перенесла в рубрику "История"



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх