,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Капелани та духовна опіка в Українській Дивізії військ СС "Галичина"
  • 4 июня 2011 |
  • 11:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 87089
  • |
  • Комментарии: 6
  • |
0
Дивізія СС "Галичина" відіграла незначну роль у Другій світовій війні, але й нині вона є предметом гострих дискусій як в Україні, так і за кордоном.

Підставою для цих суперечок є: приписування дивізії участі у каральних операціях проти цивільних мешканців - ідеться про створені чотири т. зв. "поліційні полки", а саме: 4, 5, 6 і 7-й, із яких 4-й полк із середини лютого 1944 р. діяв у районі Збаража, Золочева і Бродів проти радянських партизанів, а 5-й - у той самий час був направлений у район Любліна, Грубешева і Холма воювати проти польських та радянських партизанів [1, с. 53-54]; зарахування дивізії до дивізії СС, але в конкретному значенні цього слова ця дивізія не була дивізією СС, а - дивізією зброї СС (Waffen SS), бо її український офіцерський і солдатський склад ніколи не був абсорбований нацистською ідеологією, а лише підпорядкований есесівському командуванню [2, с. 236] і, зрештою, райхсфюрер СС Генріх Гіммлер вважав українців не есесівцями, а тільки тими, хто служить в СС, тому термін СС заборонялося вживати щодо вояків, які служили в підрозділах СС, але не були німцями за національністю [1, с. 77].

У цьому контексті сама назва дивізії дезорієнтує, тим паче, що назва постійно трансформовувалася.

Так, губернатор Галичини бригаденфюрер СС Отто Вехтер (який ініціював створення цієї української дивізії) 12 квітня 1943 року запропонував назву "Добровольча дивізія СС «Галичина»", через кілька днів Гіммлер наказав називати її "Добровольча дивізія «Галичина»", але у відозві-прокламації Вехтера від 28 квітня 1943 року щодо організації дивізії вона значилася як "Стрілецька дивізія СС «Галичина»".

Із 30 травня по жовтень 1943 року дивізія називалася "Добровольча дивізія СС «Галичина»", із 22 жовтня 1943 р. по 27 червня 1944 р. - "14-та Галицька добровольча дивізія СС", з 27 червня по 12 листопада 1944 року - "14-та Військова гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)", з 12 листопада по 25 квітня 1944 року - "14-та Військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)" і з 25 квітня по 8 травня 1945 року - "1-ша Українська дивізія Української Національної Армії" [1, с. 71-72].

Треба зазначити, що за період 1940-1944 рр. Waffen SS 85 налічувалося 20 іноземних дивізій, сформованих із народів окупованих територій, у той час як наприкінці війни діяли тільки 19 дивізій СС, які були німецькими за національним походженням особового складу.

Тобто, втрати людських ресурсів німців зумовили, незважаючи на ідеологічний контекст, брати іноземців на службу у Waffen SS. Водночас, потрібно зауважити, що у вермахті служили майже 1 млн вихідців із СРСР [1, с. 13].

Проте чомусь ні навколо них, ні щодо інших ненімецьких дивізій зброї СС не ведеться жодних дебатів, дискусій, спекуляцій, а тільки - щодо української дивізії. Очевидно, це свідчить про відсутність в Україні національної єдності, про білі чи червоні інтереси східного сусіда і нав'язування його стратегії Києву, про відсутність українського патріотизму у керівництва держави та його неспроможність виробити й реалізувати національну ідею побудови консолідованої України, про вчорашній обманливий світогляд мільйонів українських громадян, які ним зазомбовані й не прагнуть зрозуміти новітню історичну дійсність і пізнати правдиву історичну ретроспективу.

Мета статті - дослідження маловідомого відтинку діяльності дивізії - духовної опіки над українськими вояками, що було прецедентом для підрозділів СС, бо в жодній іншій есесівській дивізії капеланів не було. Своєю службою в рядах дивізії греко-католицькі священики виключили нацистську пропаґанду серед українського особового складу всередині дивізії і в такий спосіб зберегли його національний та релігійний дух.

Губернатор Галичини Отто Вехтер добре розумів, яке значне місце у світогляді галичан займає релігія і тому включив цей аспект у свій березневий 1943 р. "Маніфест до зброєздатної молоді Галичини": "Релігійне піклування добровольцями спочиватиме в руках українських священиків" [1, с. 165].

Через цю та інші обіцянки (оплату, харчі, забезпечення родин добровольців на рівні з німецькими тощо) він прагнув заохотити українську молодь вступати до дивізії, а з другого боку - сформувати в галичан позитивне ставлення до німців.

Але щоб процес набору в дивізію не був суто німецьким чином, він закомуфляжив його під український - утворивши для цього такий відносно незалежний орган, як Військову Управу, що її очолив полковник Альфред Бізанц, а членами стали авторитетні галицькі достойники, у тому числі о. Василь Лаба, який за призначенням глави УГКЦ Андрея Шептицького, очолив відділ душпастирства.

Священик Василь Лаба вже мав певний досвід, бо з грудня 1919 року був головним капеланом Української Галицької Армії (УГА). Таким чином, митрополит Андрей Шептицький підтримав ідею створення української дивізії та проголосив пророчі слова: "Майже немає ціни, яку не треба б дати за створення української армії" [5, с. 155].

У переліку вимог щодо участі українців у формуванні дивізії під час переговорів, що її вели до 28 квітня 1943 р. голова Українського Центрального Комітету (УЦК) Володимир Кубійович, його заступник Кость Паньківський та губернатор Отто Вехтер, було узгоджено поруч з іншими пунктами, що духовне життя українських вояків проходитиме під опікою греко-католицьких священиків.

Одним з аспектів домовленості було й те, що УЦК бере на себе роль посередника між українською громадою і німецьким командуванням дивізії.

Капелани та духовна опіка в Українській Дивізії військ СС "Галичина"
Перемиський єпископ Йосафат Коциловський благословляє вояків дивізії СС "Галичина"


Здійснюючи вербування галичан до дивізії, уповноважені Військової Управи основні акценти своєї пропаґанди спрямували на боротьбу, разом із німцями, проти найнебезпечнішого ворога української нації - більшовиків і на боротьбу за свою рідну землю, свою Батьківщину, свій дім.

Бо ці аспекти ще не були затьмарені пам'яттю українців про 1917-1921 і 1939-1941 роки.

Однак, не дивлячись на дозвіл священикам служити капеланами в дивізії (а їх мало бути дванадцять), все ж керівники СС підозріло поставилися до цього факту, бо дивізія належала до структури СС.

Так, у листі Г. Гіммлеру від 28 червня 1943 року начальник Головного управління імперської безпеки (RSHA) обергруппенфюрер СС Ернст Кальтенбруннер висловив занепокоєння, що в дивізії будуть капеланами греко-католицькі душпастирі, бо розглядав їх як знаряддя митрополита Андрея Шептицького у стратегії об'єднання Сходу із Ватиканом або знаряддя ще чогось - чого не знав [1, с. 50-51].

Шеф Головного управління СС обергруппенфюрер СС Готтлоб Берґер для заспокоєння Е. Кальтенбруннера пообіцяв, що проведе зустріч із митрополитом А. Шептицьким і пояснить йому, що священики в дивізії будуть доти, поки їхній вплив буде позитивним. Проте, якщо вони серед українських вояків будуть пропаґувати антинімецькі настрої, то їх виженуть, а провину покладуть на митрополита.

Та замість Шептицького на зустріч прибув о. Лаба, який пообіцяв Г. Берґеру, що немає жодних підстав для недовіри греко-католицьким капеланам і що цей унікальний експеримент матиме успіх [1, с. 51], попри те, що Берґер вважав, що німецьке командування дивізії контролюватиме греко-католицьке духівництво.

Водночас УГКЦ, отримавши від керівництва СС дозвіл на служіння в дивізії своїх капеланів, в заміну за це сприйняла ідею, що українська дивізія навіть у складі Waffen SS є стратегічно необхідною для українських політичних інтересів, і тому заохочувала добровольців до вступу в дивізію.

Загалом на середину січня 1944 р. на вишколах, тобто в навчально-військових таборах, перебувало 17 200 добровольців із 82 тисяч, які побажали у ній служити [3, с. 72-73].

Всього для курсантів дивізії було організовано 45 вишкільних таборів, розташованих у Польщі, Франції, Голландії, Німеччині. Головною базою був спочатку табір у Гайделяґері, а згодом - у Нойгаммері.

У контексті реорганізації військ СС 22 жовтня 1943 року вийшов наказ, згідно з яким дивізії присвоїли порядковий номер 14 - за числом уже сформованих і реорганізованих дивізій. Тоді ж було перенумеровано 1-3 полки відповідно у 29, 30 і 31 полки. Штаб дивізії налічував необхідні відділи, в тому числі 6-й відділ - психологічна служба (релігія, розваги, освіта, інформація).

Напрямок релігійних справ перед битвою під Бродами очолював о. Ізидор Нагаєвський. Командиром дивізії був бригаденфюрер СС Фріц Фрайтаґ. Напередодні битви під Бродами, у липні 1944 року, дивізія СС "Галичина" налічувала всього особового складу 15 299 вояків [1, с. 88].

Капелани та духовна опіка в Українській Дивізії військ СС "Галичина"
Отець Ісидор Нагаєвський - один із капеланів галицьких дивізійників


Греко-католицькі священики служили капеланами у таких підрозділах дивізії: на початку формування дивізії в її штабі служили священики М. Левенець і Любомир Сивенький; у 29-му полку - о. д-р Ізидор Нагаєвський; у 30-му - о. Михайло Ратушинський; у 31-му - о. Богдан Левицький, у санітарних відділах - о. Іван Томашівський; в артилерійському полку - о. Емануїл Кордуба; у запасному полку - оо. Олександр Бабій, Д. Ковалюк і О. Маркевич; у польовому запасному курені - о. Юліян Габрусевич, який із 17 липня по 4 листопада 1944 року разом із майже 1300 вояками дивізії був висланий до танкової дивізії СС "Вікінґ" [3, с. 90].

У таборах вишколу чотирьох "поліційних полків" служили капеланами: о. Осип Карпінський, згодом несправедливо усунений із війська; о. Всеволод-Іван Дурбак із розформованого леґіону ДУН; о. Йосиф Голойда, якого вбили поляки на Лемківщині в 1944 р. і якого на вишколі полку в м. По (Франція) замінив о. Д. Ковалюк [3, с. 90].

З боїв під Бродами не повернулись: о. Василь Лещишин з артилерійського полку, о. Всеволод Іван Дурбак із санітарних відділів, а о. д-р Йосиф Кладочний із 30-го полку був поранений і залишився в Україні. Натомість вдалося повернутися до дивізії оо. Михайлові Левенцю із 29-го полку і Богданові Левицькому із 31-го полку [3, с. 90].

Перелік згаданих вище священиків свідчить про те, що в дивізії стосовно капеланів провадилася певна ротація.

Треба зазначити, що за віросповіданням не всі вояки-українці дивізії були греко-католиками. Серед них знаходилися й православні віряни.

Тому для їхньої духовної опіки Військова Управа попросила архієпископа Краківського, Лемківського і Львівського Палладія призначити православного священика. І він призначив о. протопресвітера Олександра Новіцького, але Г. Гіммлер на це не погодився.

І лише в 1945 році, коли до дивізії було прилучено Волинський леґіон, із ним прийшли два православні священики: о. Палладій Дубицький, якого незабаром призначив у свій штаб генерал Павло Шандрук, і о. Іов Скакальський, який служив у дивізії до кінця війни і потрапив у полон англійської армії.

Головним капеланом дивізії був о. д-р Василь Лаба. Ті перші із 12 капеланів пройшли військовий вишкіл із 20 серпня по 3 жовтня 1943 року в м. Зеннґайм.

Обов'язки капеланів були такими. Щонеділі вони відправляли св. Літургію та виголошували проповідь. Св. Літургію не заборонялося відправляти й у будні дні за умови, якщо це не перешкоджало вишколу курсантів і командир підрозділу давав на це згоду.

Підрозділи, які були географічно віддалені від штабу полку, а отже, від свого капелана, мали право відвідувати св. Літургії у римо-католицьких костелах, але для цього попередньо полковий капелан повинен був це погодити із парохом місцевого костелу.

Двічі на тиждень капелан мав проводити із вояками т. зв. виховні гуртки-бесіди на такі теми: психологія солдата, солдатські чесноти, готовність загинути в бою, бойовий дух, солдатське товариське співжиття тощо.

Капелани мали дозвіл на проведення культурно-розважальних занять із бійцями, а саме: товариських вечорів, співання церковних пісень, організацію хору, ознайомлення-інформацію із новинами преси. У цьому контексті капелан повинен був щотижня надавати курсантам огляд преси, яка включала інформацію про світові новини.

Якщо на вишкільні табори українська преса не надходила, то капелан мав що другий день надсилати їм інформацію про офіційні повідомлення вермахту, перекладені українською мовою.

Водночас, священики постійно виховували у курсантів толерантне ставлення до цивільного населення, розуміння недоторканності приватного майна, усвідомлення і вміння зберігати військову таємницю. Якщо до курсанта на вишкіл приїжджала родина (а це не забороняло німецьке командування), то священик повинен був нею опікуватися: забезпечити місце зустрічі, нічліг, харчування тощо.

У розпорядженні про завдання польових священиків у контексті основної діяльності капелана, його мети, зазначено: "Всі намагання священика повинні зосереджуватися на здобутті довір'я вояків, на пізнанні їхнього характеру й душі, щоб у критичний момент мати на них відповідний вплив та допомогти командирові частини осягнути його мету" [3, с. 88].

Проте світогляд німецьких есесівських командирів не сприймав того, що священик наділений вищим духовним священичим обітом перед Богом та своєю Церквою і що таке "завдання" може не відповідати меті командира.

Так, наприклад, під час боїв під Бродами отця Володимира Стецюка застрелив дивізійний німецький майор у присутності генерала Ф. Фрайтаґа за нібито "невиконання наказу" [3, с. 88].

Важливу роль відігравали капелани дивізії у вишкільних таборах, розташованих майже по всій Європі, бо там вони налагоджували контакти із місцевими священиками, роз'яснювали їм, хто такі українські вояки дивізії, за що вони борються, що їх відрізняє від німецьких СС.

Пізнаючи таку сутність, місцеві парохи і цивільне населення прихильно ставилися до українських вояків. Особливо такій приязні допомагала щонедільна Служба Божа (бо німецькі "СС-мани" не були віруючими і тому не відвідували храмів), український церковний хор під час св. Літургії та українські пісні, з якими курсанти завжди йшли на відправи і поверталися з ними.

Це настільки полонило місцевих мешканців, у наведеному прикладі французьких міст Сальє-де-Берн і Тарб, де також були вишкільні табори дивізійників, що задля цього вони навіть відвідували греко-католицькі Служби Божі, а щоб почути українські пісні - то виходили біля доріг маршруту курсантів дивізії.

Капелани і курсанти пояснювали місцевому населенню, що вони не есесівці чи гестапівці, не прийшли сюди чинити якісь прикрощі, а що вони вояки поневоленого народу і воюють лише проти більшовизму [4, с. 36-39].

Капелани та духовна опіка в Українській Дивізії військ СС "Галичина"
Латинський Свят-Вечір в Гільверсум, Голландія, 1943 р., у протипанцерній підстаршинській Школі. Сидять зліва: Козинський /Цап/, Криворучка, Дуб, німець-десятник Кампфгавзен, Роман Лазурко, Луців, Попович, Фульмес, Галькевич /Дзядзьо/, Боднарчук, Вовк. З другого боку стола німець-десятник Шольц.


На вишколі в Гайделяґері курсанти дивізії святкували Різдвяні свята як латинського, так і греко-католицького обрядів. На греко-католицькі свята вони отримували подарунки із Галичини.

На Святвечір організовували святкову вечерю не лише для себе, але й запрошували німецьких інструкторів разом із командирами дивізіону.

Свято супроводжувалося виступом добре підготовленого хору українських вояків. Загалом Різдвяні свята відбувалися в невимушеній і дружній атмосфері.

Характерно, що в Гайделяґері регулярні ранкові щонедільні св. Літургії часто провадили в казармах, де до цього жодна християнська відправа не проходила, бо казарми СС вважалися ледь не святинями націонал-соціалістичного неопоганства.

На згаданому Святвечорі 1944 року в Гайдляґері були присутні командир дивізії бригаденфюрер СС Фріц Фрайтаґ і члени керівництва Військової Управи [6]. Коли дозволяли погодні умови, Служби Божі відправлялися на полянах території вишколу [6].


Капелани та духовна опіка в Українській Дивізії військ СС "Галичина"
Найчастіше святі літургії у Гайделяґері провадив отець Василь Лаба



Німецькі командири цього вишколу по-різному ставилися до релігійності українських курсантів.

Були й такі, що зривали зі стін релігійні образки в кімнатах українських вояків, інші вступали в дискусії - чому і для чого вірять українці і б цьому контексті кепкували з українських курсантів [8, с. 50-51].

Та були й такі інструктори, які толерантно ставилися до релігійності українців.

Подібно як у Гайделяґері, пройшли Різдвяні свята 1944 року на вишколі в м. Цаберн (Франція), де українських курсантів відвідав голова УЦК Володимир Кубійович із представниками Військової Управи. Тут регулярну духовну опіку українцям четвертого батальйону 4-го полку надавав о. Іван Гриньох.

Однак щодо храму, в якому проходили релігійні відправи, у колишніх курсантів цього вишколу є деякі розбіжності.

Так, Володимир Козій згадував, що св. Літургії проходили у римо-католицькому костелі [9], а Андрій Горечий споминав, що - у лютеранській церкві [10].

Це, зрештою, не суттєво, хоча я схиляюся до першого спомину, важливо інше, що св. Літургії були регулярні та що місцеве населення (переважно французи та італійці) були зачаровані українськими піснями курсантів і радо з ними спілкувалися у вихідний недільний день [10]...

Нестабільність релігійної опіки на деяких вишколах українських курсантів дивізії ще не означає, що про них забула Військова Управа. її голова полковник Альфред Бізанц і члени ВУ неодноразово відвідували українських курсантів.

При Військовій Управі було створено Жіночу секцію (голова Кекилія Гардецька), яка надавала матеріальну допомогу родинам добровольців, духовну опіку, а також соціальну допомогу для вояків дивізії, які були поранені внаслідок участі у воєнних діях [З, с. 96].

Окрім того, секція збирала т. зв. "різдвяні гостинці" для вояків дивізії. Із такою метою навіть було створено разом із о. мітратом Василем Лабою т. зв. Комісію пань та призначено "допомоговий фонд" у сумі сто тисяч золотих...

Водночас із членами Військової Управи, які періодично відвідували табори вишколу курсантів дивізії, часто їздили артисти на виступи для розваги вояків.

Особливою популярністю тоді користувався театр легкого жанру "Веселий Львів" [3, с. 102]. Таким чином, у такі різнопланові способи знімалася психологічна напруга курсантів дивізії і зростало почуття того, що вони не самотні і їхній вибір є правильним.

Пройшовши військову підготовку на вишколах, наприкінці червня 1944 року "14-та Військова гренадерська дивізія військ СС (Галичина № 1)" німецьким командуванням була направлена (під кодовою назвою "Кармен") в Ожидів та Красне, а звідти вирушила у район свого розгортання під Бродами, де в липневих боях 1944 року була розгромлена Червоною армією.

Вижило близько трьох тис. українських дивізійників, майже сім тис. - були вбиті або поранені, або взяті в полон радянськими військами (це число поки що точно невідоме), решта - приєдналися до Української Повстанської Армії [1, с. 94].

Про те, як "Історична Правда" мандрувала місцями боїв дивізії "Галичина", читайте у розділі "Екскурсії"

Ті три тисячі вояків відступали за маршрутом Старий Самбір-Стрий-Ужгород-Середнє (село між Ужгородом і Мукачевим). А 13 серпня, згідно з наказом із Берліна, залишки дивізії повернулися до табору в Нойгаммері. Фактично почався новий відтинок існування дивізії СС "Галичина", згодом - "1-ї Української дивізії УНА".

Упродовж місяця дивізія відновилася і за наказами німецького командування з осені 1944 року по травень 1945 року її підрозділи брали участь в бойових діях у Словаччині, Словенії, Австрії.

Після 8 травня 1945 року, в наступні кілька днів, українська дивізія здалася у полон англо-американським військам і була інтернована в Реміні (Італія) [13, с. 453].

У травні-червні 1947 року українські вояки були переведені в Англію, а через кілька місяців їх звільнили. Цьому сприяло те, що генерал "1-ї Української дивізії Української Національної Армії" Павло Шандрук мав зустріч із папою Римським Пієм XII [14, с. 252], під час якої пояснив історію створення дивізії, її мету, за що вона боролася і чим відрізнялася від німецьких формувань СС.

Папа Пій XII послав запит до держдепартаменту США щодо українців, які опинилися на Заході, у тому числі й стосовно полонених дивізійників.

У відповіді роз'яснювалося, що дивізія була галицькою, а її вояки були колишніми підданими Польщі до 1939 року, тож не підпадали під ялтинську домовленість щодо репатріації. Тому папа Пій XII посприяв, щоб їх не передали радянським репатріаційним місіям. Це й врятувало дивізійників від заслання у концентраційні табори ГУТабу [ГУЛАГу].

Вихід на Рим вдалося здійснити через дивізійних капеланів, а вже через них - на українське греко-католицьке духівництво, яке шукало контакти із Ватиканом. Найбільше до цієї справи долучився архієпископ Іван Бучко [1, с. 149].

Священики УГКЦ приїжджали з Риму і надавали духовну опіку інтернованим у Реміні дивізійникам, відправляючи св. Літургії, проводячи бесіди з ними, які зміцнювали силу духу у вояків, давали їм надію на щасливе закінчення їхнього полону.

Так, наприклад, діяв тодішній священик УГКЦ Мирослав Іван Любачівський, який приїжджав із Риму, переодягався у форму дивізійника та йшов у табір інтернованих відправляти св. Літургії [9].

Духовна опіка дивізійників після краху під Бродами вже не була системною, бо, як уже зазначалося, у тій пекельній битві дивізія втратила кількох капеланів. А осінь 1944 року і весна 1945 року для дивізії пройшли у бойових діях, де значно важче, а то й неможливо було провадити релігійні відправи.

Капеланів не збільшилося, а оо. Іван Гриньох та Василь Лаба, які приєдналися до відновленої дивізії аж у квітні 1945 року, значної духовної опіки дивізійникам за місяць до її капітуляції вже не могли надати.

Варто зазначити, що у відновленій дивізії за сприятливої нагоди капелани не пропускали жодної можливості провести релігійні відправи. Такі нагоди випали на Різдво і Водохреща 1945 року, коли дивізія перебувала у Словаччині, де боролася проти партизанів-комуністів і де з місцевим населенням у дивізійників склалися добрі взаємини.

Ті свята, у відносній безпеці, святкувалися всією дивізією за участю В. Кубійовича, А. Бізанца та інших представників УЦК і ВУ.

Під час створення "1-ї Української дивізії УНА", коли її вояки урочисто приводилися до присяги, капелани організували і вели це дійство. Так, коли до такої важливої події приступив 30-й полк, представники 29-го полку та інших підрозділів, то церемонію прийняття присяги провів капелан-майор о. Михайло Левенець [1, с. 136].

Останні місяці війни дивізія провела у жорстоких боях проти Червоної армії, тому про проведення релігійних відправ говорити не приходиться. Однак упродовж тих двох років існування дивізії капеланство, як релігійна і психологічна служба, відіграло важливу роль, всебічно зміцнюючи духовно-моральний стан вояків.

Щодо тих чи інших закидів, які лунають на адресу дивізії, доречно навести витяг з аналізу британського уряду, який був проведений на прохання імміграційного департаменту Канади і надісланий йому 4 вересня 1950 року:

"...За свідченням спеціальної комісії Військового відомства, що мала на меті перевірити цих людей, вони пішли добровільно воювати проти Червоної армії з націоналістичних міркувань під час окупації Західної України, коли було підписано нацистсько-радянський пакт.

Незважаючи на те, що комуністична пропаганда постійно намагається зобразити їх і багатьох інших біженців як "зрадників" і "воєнних злочинців", варто зазначити, що жодних звинувачень у воєнних злочинах не було висунуто ані радянським, ані іншим урядом проти когось із членів цієї групи" [1, с. 150]. Мається на увазі - проти вояків дивізії.

Така оцінка британським урядом минулого дивізії знімає з неї будь-які звинувачення. Та все ж вони й нині звучать, але не стільки за мілітарні дії дивізії, скільки за політичний контекст її існування.
My Webpage
Отредактировал irenasem (4 июня 2011)
Причина: Перенесла в рубрику "История"



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх