,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


РОЗДУМИ В 65-ЛІТТЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ
  • 27 мая 2011 |
  • 08:05 |
  • bayard |
  • Просмотров: 156766
  • |
  • Комментарии: 14
  • |
0
Минуло вже 65 літ коли Дивізія „Галичина" закінчила свою участь у Другій світовій війні, залишаючи фронт проти Червоної Армії та зложила свою зброю Західним Альянтам, з якими вона не воювала. Як добре здисципліновані вояки Дивізії, усі пішли в полон у надії, що їхня місія ще не закінчилася і Дивізія ще відіграє свою ролю в очевидному і можливому конфлікті Заходу з Радянським Союзом.

Тоді наші надії не здійснилися, замість далі воювати, ми опинилися за дротами таборів полонених. Західні Альянти вже не хотіли дальших воєн, бо знайшли якийсь modus vivendi зі Совєтами та воювали з ними дальше тільки „холодною війною". На щастя, якось вдалося полоненим оминути небезпеку репатріяції та її можливих наслідків. Настали роки розчарувань та голодування за дротами, але також використання навіть тих обмежень, котрі таки вможливили в таборах полонених на відтворення релігійного життя, шкіл, курсів, преси, театру, а навіть і літератури. Опісля закінчився полон, одних по роках звільнили, інші „самозвільнилися" і в кінці всі розбрелися по нових поселеннях Вільного Заходу.

Ми йшли до Дивізії задивлені в традиції УСС-ів та Визвольних Змагань Першої світової війни та боротьбу наших батьків, котра не увінчалася створенням Української Самостійної Держави. Аналізуючи ці події, ми бачили, що головною причиною цих невдач була недостача та слабкість збойних сил, котрі тоді боролись за УСД. В часи Другої світової війни військова ситуація була ще гірша, як попередньо, бо в той час не було ніякої збройної сили, котра могла би боротися за українську державність. Коли прийшов набір до Дивізії, то загал нашого галицького патріотичного суспільства піддержував ідею Дивізії, а також всі ветерани Визвольних Змагань з Першої світової війни, крім націоналістів з ОУН. Вже тоді Німеччина війну програвала, але дивізійники не очікували німецької перемоги. Ми вірили, що як війна скінчиться, то подібно, як це було вже в 1917-18 роках, в Европі може запанувати хаос, революції та нова констеляція сил і тоді Дивізія могла би відіграти вирішальну ролю у відновленні нашої самостійности. Ніхто не йшов до Дивізії, щоб боротися за нацистську „Нову Европу", але боротись зі Совєтами нам було треба, тоді навіть разом з німцями, бо ми уважали Совєтів як найбільшого ворога української державности. Проти наших сподівань Совєти війну виграли та при тому загарбали половину Европи.

Західні Альянти та Совєти звільнили Европу від німецьких нацистів, але ціною величезних жертв та уведенням комуністичних режимів у Центр, схід і південь Европи. Світ визнав Гітлера та нацистів як найбільших злочинців людства, але Сталіна та Совєтів визнали як визволителів. Правда і слава належить тим, що війну виграли. Сталін знищив і післав на смерть 10 млн. своїх власних громадян, окрім величезного числа воєнних втрат, створив ланцюг каральних таборів примусової праці, знаний як Архіпелаг ГУЛАГ, та винищив депортаціями та голодом мільйони українців, наказав розстріляти 20 000 полонених польських офіцерів та багато інших жертв. Світові ЗМІ в повоєнних роках промовчували та ігнорували злочини Сталіна і комунізму, котрі перевищували злочини нацистів, та в цей спосіб формували світову опінію. В Німеччині нацистів судили, нацизм викорінили, а комунізм і сталінізм процвітав далі в половині Европи, але ніхто не судив совєтських опричників за їхні злочини в Україні, хоча багато з них ще жили по відновленні державности.

Хоч 50 літ по війні Совєтський Союз розпався, але світова опінія про Сталіна і комунізм залишилася така сама, як була. Україна відновила свою самостійність у мирний спосіб, без війни, але її населення вже було пересякле наслідками 70-літного життя під ворожим режимом. Русифікація, стереотипи совєтської пропаганди залишилися, обниження моральних вартостей та корупція продовжувались як раніше. Ґльорифікація „Великої вітчизняної війни" була загально поширена, мимо цього, що ця війна принесла дальше поневолення українського народу на 45 літ.

Яке місце ми, дивізійники, тепер займаємо у сьогоднішньому довкіллі? Дивізія не виконала своєї мілітарної місії, котрої сподівалися і очікували її організатори і вояки. Натомість дивізія зазнала поразку у битві під Бродами. Історія не пішла по лінії наших сподівань. І так ветерани Дивізії не попали у Національний Пантеон Слави. Тепер в Україні їх не „реабілітували", не признали їм ветеранських прав і пільг, і ледве чи коли-небудь це станеться в теперішньому постсовєтському кліматі. Спроба міської ради міста Івана-Франківська в минулих роках надати дивізійникам ветеранські права викликала гострий протест Росії і його відгомін розійшовся по цілому світі, а наші „приятелі" із Центру Візенталя теж голосно відгукнулися повторенням давних наклепів. Офіційні чинники в Україні зайняли становище, що це є внутрішня справа України, але нічого дальше не зроблено і справа затихла. Тепер, очевидно, за президента Януковича не можна буде очікувати чогось позитивного в цих справах.

А в нашій діяспорі справи зв'язані з Дивізією здебільшого промовчуються. Як уже дається якесь признання дивізійникам, то отак як би „з-під поли", без завеликого розголосу. Сучасна українська інтелектуальна еліта в діяспорі і в Україні, беручи до уваги теперішню „політичну коректність", створену тут через ЗМІ, а в Україні - через живучість совєтських традицій, стоїть осторонь від чого-небудь, що відноситься до Дивізії. Багато з них вважають Дивізію як помилку, або в найкращому
випадку як анахронізм із передвоєнних років. Наша преса в діяспорі нерадо містить матеріяли про Дивізію, мабуть, щоб не попасти в полеміку з могутніми медіями. І так воно залишилось до сьогодні. Воно було б зовсім інакше, якби події пішли більше по лінії наших сподівань.

Ветерани Другої світової війни в інших державах Европи і Америки зазнають пошану і вдячність своїх співвітчизників за їхні вчинки, посвяту і жертви, котрі вони понесли для своїх батьківщин, але тільки ті, що виграли війну. Пригадаймо вислів Юрія Яновського, українського письменника першої половини XX ст, котрий найкраще віддзеркалює теперішнє положення дивізійників:

Коли ми переможемо, нас потім прославлять і дадуть нам ще чужої слави і піднесуть на щитах угору для всіх прийдешніх поколінь. Коли нас переможуть - нічого нам не чекати ні тепер, ні потім - від нас і нашу славу відберуть, розтопчуть нашу чесноту, сміливість, заплюють нашу мету і наші очі...

Минулого року, коли я оглядав в Українському Музею в Нью-Йорку виставку про УПА, де були показані експонати і всі публікації з часів її діяльности та пізніші публікації, але не було там ні одної згадки, навіть маленької, про те, що вояки Дивізії у великому числі підсилили УПА, допомогли зброєю та провадили там різні вишколи.

Також неприємно вражає стаття в „Пластовому Шляху" ч. 1. 2010 про пластовий курінь „Леґіон" в Україні, котра описує новий рід „військового" пластування, але там нема ніякої згадки про нав'язання традицій до Дивізії „Галичина", котра була власне леґіоном у Другій світовій війні. В цій статті є тільки маленька „згадочка" про пластунів Бандеру і Шухевича та боротьбу ОУН-УПА.

Це все очевидні наслідки ще дуже живої ґльорифікації „Великої вітчизняної війни" в Україні та „політичної коректності!" в діяспорі.

My Webpage

РОЗДУМИ В 65-ЛІТТЯ ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх