,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Військово-морські сили Української Народної Республіки. 2
  • 21 мая 2011 |
  • 11:05 |
  • bayard |
  • Просмотров: 157987
  • |
  • Комментарии: 11
  • |
0
Восени 1917 р. українізовані екіпажі почали відкрито проявляти свої національні настрої. Тоді на більшості з вищеперерахованих кораблів командою був піднятий український прапор. 12 жовтня 1917 р. есмінець «Завидний» першим з усіх Чорноморських кораблів зробив це. Команда, незважаючи на активну протидію російського командування, вирішила попри все тримати українського прапора до оголошення результатів Установчих Зборів.
Прапор, що піднімали на кораблях Чорноморського флоту у 1917 році, до затвердження офіційного воєнного прапора. Порядок смуг не регламентувався.

В той же день у всіх газетах був опублікований маніфест команди есмінця:

«Мы, украинцы эскадренного миноносца «Завидный», подняли свой национальный украинский флаг на гафеле для того, чтобы показать, что, несмотря на вековой гнет, все-таки живы сыны нашей славной матери-Украины, следовательно жива та сила, которая должна восстановить права нашей славной, дорогой матери-Украины. Этим мы показали, что мы, равно как и вся демократия России, требуем провозглашения российской федеративной демократической республики, а следовательно требуем автономии как для других, так и для всей родной и дорогой матери-Украины. Поднятием флага мы показали, что представляем собой силу и что эту силу мы применим для достижения своих заветных стремлений для восстановления прав всех угнетенных народов. Нашим недоброжелателям и тем людям, которые, не ознакомившись с нашими убеждениями, обвиняют нас в анархии, в отделении, во внесении раздора и т. п. мы заявляем, что не отделяемся от великой России, а идем рука об руку со всем угнетенным народом, мы больше, чем кто бы то ни был, не желаем раздора, что мы только лишь стараемся провести в жизнь лозунг свободы, равенства и братства, чтобы они не остались только гласом вопиющего в пустыне, как это было до сих пор. Этим мы только напомнили всей демократии, что она заснула, что мы призываем её воспрянуть и идти с нами на борьбу против буржуазии за осуществление прав всех угнетенных народов и за мир всего мира. Мы, украинцы эскадренного миноносца «Завидный», призываем всех верных сынов дорогой Украины, а также всю российскую демократию поддержать нас в борьбе за лучшие идеалы. Так, мы, украинцы, не спустим поднятый нами наш национальный флаг до тех пор, пока живы мы и существует миноносец «Завидный». Председатель судового комитета Кубко. Голова гуртка Курилович, секретарь прапорщик Кислин. Члены: Семененко, Дегтярёв й Скакун».

Тоді ж чорноморцями було отримано звістку про українізацію на Балтійському флоті. На відзначення цієї події, за попередньою домовленістю із командуванням флоту, всі кораблі й порти чорноморського флоту на один день прикрасилися українськими стягами, водночас просигналивши прапорами «Хай живе вільна Україна». Українці Севастополя влаштували на честь цього багатотисячну урочисту ходу та парад біля пам'ятника адміралу Нахімову.

9 листопада 1917 р. команда лінкору «Георгій Побідоносець» прийняла резолюцію, в якій визнавала владу Центральної Ради, вважаючи її дії «справедливими та законними». Однак через активну протидію матросів-росіян, броненосець українського прапора тоді так і не підняв.

Проголошення III Універсалу Центральної Ради про автономію України послужило головною причиною для переходу на сторону української влади декількох великих воєнних кораблів. Найбільш відомими і значущими для українського флоту стали листопадові події на крейсері «Пам'ять Меркурія».

Крейсер «Память Меркурия»

12 листопада, невдовзі після проголошення III Універсалу, на крейсері «Пам'ять Меркурія», де більшість становили саме українці, замість Андріївського Георгіївського прапору було піднесено український. Але біля 200 матросів-росіян ще за день до того, знаючи про такі наміри українців, запротестували проти таких дій і покинули корабель. Командуючому флоту матроси російської національності одразу ж передали прохання підняти Андріївський прапор на одному з крейсерів, що тоді добудовувався на Миколаївському заводі. Офіційна телефонограма до штабу командуючого флотом від 11 листопада 1917 р. голосила:

«Судовой комитет крейсера «Память Меркурия» сообщает: завтра, 12 ноября, в 8 часов утра вместо кормового Андреевского флага украинцами решено поднять украинский национальный флаг. Великороссы и не сочувствующие подъему украинского флага ввиду непримиримости двух сторон в числе около 200 человек решились съехать в экипаж, из-за чего судовой комитет просит срочным порядком разрешить вопрос об укомплектовании крейсера украинцами вместо ушедших, списки уходящих будут присланы дополнительно».

Севастопольська газета «Русское слово» так повідомляла про тодішні події на крейсері:

«В связи с поднятием на крейсере «Память Меркурия» украинского флага состоялся официальный уход с крейсера всех матросов-неукраинцев, к которым присоединились все офицеры. Совершилось перенесение единственного во всем русском флоте Георгиевского Андреевского флага, полученного бригом «Меркурий» за геройские дела с турками и унаследованного крейсером. К борту крейсера была подведена баржа, на которую перешли все великороссы и офицеры, за исключением одного мичмана. Развернули Георгиевский флаг и под звуки музыки отчалили на буксире катера. Съехав на берег, направились в казармы. Сцена была потрясающая, матросы и офицеры плакали. По прибытии на берег флаг, простреленный неприятельскими снарядами, был перенесен в Морское собрание».

Після того командир крейсера капітан 2 рангу Терентьєв доніс рапортом, що обов'язки командира крейсера «Пам'ять Меркурия» та майно корабля він здав мічманові-українцю Вадиму Дяченко. Командуючий чорноморським флотом адмірал О. Немітц передав крейсер у розпорядження комісара Центральної Ради капітана другого рангу Євграфа Акімова. Центрофлот одразу після цього визнав його повноваження. Корабель таким чином офіційно став першим українським крейсером сучасності.

Севастополь в ті осінні дні весь був весь охоплений українським національним піднесенням. На відзначення подій останніх днів, 15 листопада Українською Чорноморською Общиною був організований великий військовий парад, який завершився урочистою церковною службою. В параді брали участь як українці, так і бажаючі інших національностей. Того дня всі кораблі чорноморського флоту цілу добу тримали українські прапори, а також сигнал «Слава Українській Народній Республіці».

Лінійний корабель «Воля»

А 22 листопада, за прикладом крейсера «Пам'ять Меркурія», українського прапора підняв лінкор-дредноут «Воля», найпотужніший корабель чорноморського флоту. Українська община цього корабля була найбільшою в Чорноморському флоті. За ним послідкувало ще кілька есмінців, міноносців та інших малих кораблів. Загалом, восени 1917 р. під українським прапором опинилося більше половини кораблів Чорноморського флоту. Крім того, Центральну Раду визнали штаб флоту, майже всі військові підприємства й установи, берегові та фортифікаційні споруди.

В ці ж дні піднімає українського прапора лінійний корабель північно-льодовитої флотилії «Чєсма», що стояв тоді у Владивостоці. Екіпаж для цього корабля був сформований в Чорноморському флоті та відправлений на далекий схід для подальшої переведення корабля до порту призначення. Тоді ж українська воєнно-морська рада Каспійської флотилії планувала перевести українізовані кораблі до устя ріки Терек, де Україна мала мати свій вихід до Каспійського моря. Із цим питанням вона зверталася до Української Морської Ради, а потім і до уряду Кубанської Республіки, але різні обставини зашкодили реалізації цього плану.

Організувалися і перші суто українські воєнно-морські піхотні частини. З основи севастопольського флотського півекіпажу підполковника Савченка-Більського чорноморці організували морський курінь імені Сагайдачного, чисельністю в 600 багнетів, який під командою мічмана Якима Христича 9 листопада 1917 р. було відправлено в Київ задля посилення військової міці Центральної Ради. Саме морякам довелося вперше репрезентувати українську збройну силу перед іноземними воєнними атташе. Коли восени 1917 р. до Києва прибули військові місії країн Антанти, то український уряд вислав їм назустріч почесну варту з 60 матросів під проводом ад'ютанта військового генерального секретаря Юрія Гасенка.

Загалом, восени 1917 року український рух на флоті став настільки потужним, що навіть сам командувач Чорноморським флотом контр-адмірал Олександр Нємітц 6 листопада закликав делегатів 1-го Загальнофлотського з'їзду підтримати Центральну Раду, а 23 листопада 1917 року надіслав їй офіційне прохання взяти флот під свою юрисдикцію.

Події останніх днів вимагали створення українських органів управління флотом, які провадили б свою політику окремо від загальноросійських. Вже 1 листопада в Києві відкрилася Генеральна Українська Морська Рада, що займалася організаційними флотськими питаннями. Вона стала прототипом майбутнього українського морського відомства. Морська Рада та Українська Чорноморська Община, спираючись на процес українізації, результати всеукраїнських військових з'їздів, та сильні національні настрої українців, запроектували скору націоналізацію всього Чорноморського флоту. Тоді ж Українською Чорноморською Общиною була висунута перша, і надзвичайно амбітна українська воєнна-морська доктрина. Її пункти проголошували:

«1) мати фльоту в півтора рази сильнішу від усіх воєнних фльот у чорноморському просторі. 2) Приєднати до Севастопільської фльоти всі українські морські сили в Балтійському і Каспійському просторах та на Японському просторі Зеленого Клину. 3) Мати в своєму складі напочаток три бригади лінійних кораблів, бригаду крейсерів, гідрокрейсерів, три дивізії міноносців, підводних човнів та деяку кількість кораблів окремого призначення. 4) До складу фльоти мала теж входити гідроавіація».

Однак війна із більшовиками та подальший розвиток подій відтягнули реалізацію цих великих задумів.

Таким чином, восени 1917 р., із проголошенням III Універсалу Центральної Ради, вперше за багато століть знову яскраво означилася українська державність, а разом із нею і український флот, існування якого офіційно визнавалося тодішнім російським урядом. Подальшій його розбудові завадило захоплення всеросійської влади більшовиками, які вороже ставилися до національного руху.

Руйнація флоту УНР в Першій Українсько-Більшовицькій війні (зима 1917—1918 рр.).

Більшовики, які скинувши владу Тимчасового Уряду, фактично захопили владу в Росії, почали боятися такого росту українських симпатій, то ж в кінці листопада — на початку грудня 1917 р. їхніми зусиллями через Центрофлот та інші загальноросійські органи управління флотом (на той час вже цілком знаходилися під впливом більшовиків) всіх українців Балтійського та інших флотів було переведено на Чорне море. 11 грудня 1917 р. на засіданні Законодавчої Ради російського морського відомства роздивлялося питання про відправку всіх матросів-українців та офіцерів з Балтійського на Чорноморський флот. В прийнятій резолюції Законодавча Рада категорично заперечувала українізацію Чорноморського флоту. Українізація на інших флотах таким чином була припинена, подекуди навіть шляхом ультиматумів та погроз. Так, лінійний корабель Північно-льодовитої флотилії «Чєсма» був змушений спустити українського прапора, оскільки портове керівництво відмовилося забезпечувати харчами лінійний корабель під українським прапором. Така ж доля спіткала і канонерський човен сибірської флотилії «Вьюга». Залога корабля на чолі із капітаном Злобіним була переведена на Чорноморський флот.

Відтоді Чорноморський флот мусив стати єдиним центром українського військово-морського руху. Користуючись підписаним 5 грудня перемир'ям між Росією та країнами Четверного Союзу, українізовані кораблі чорноморського флоту за наказом Генеральної Морської Ради протягом місяця почали проводити евакуацію з Трапезунда українських частин 127-ої пішої дивізії. В цій операції брав участь і лінкор «Воля». Ця евакуація першою, та нажаль останньою операцією Республіканського Флоту Центральної Ради.

Більшовики ще з листопада розпочали активну агітацію, пік якої припав на початок грудня 1917 р. Вкрадлива агітація більшовиків, гасла світової революції, класової боротьби та інтернаціоналу розкололи єдність матросів Чорноморського флоту. Успіхові більшовицької пропаганди сприяла позиція тодішнього командувача флоту адмірала Немітца, який хоч і визнавав Центральну Раду, але восени та взимку 1917 р. став потроху схилятися до більшовиків.

Така поведінка командуючого довела до повної анархії, якою кримські більшовики дуже вдало скористалися. 30 листопада з Маріуполю було отримано телеграму військової ради 24 запасового полку: „Власть переходит в руки большевиков, которые, не считаясь с распоряжением Центральной рады, арестовали полковника, помогают этому матросы «Гневного», «Пронзительного» и «Капитана Сакена». Просим отозвать, которые мешают украинизировать полки, мешают населению. Немедленно выслать на помощь «П. Меркурия».

Більшовицька агітація ширилася. Вже 3 грудня 1917 р. всі кораблі мінної бригади, окрім міноносця «Завидний», підняли червоного прапора, опустивши як українські, так і Андріївські прапори. Як зазначає кандидат історичних наук полковник Лубенець А. В., після жовтневого перевороту відносини між українською стороною та російськими більшовиками надзвичайно загострились. Комуністи своїми соціалістичними прокламаціями змогли в значній мірі заразити більшовизмом більшість моряків чорноморського флоту, в тому числі і українців. Тоді більшовикам вдалося тимчасово дискредитувати керівництво Центральної Ради. Окрім того, більшовики для встановлення свого режиму почали застосовувати терор, який досяг свого апогею в кінці грудня 1917 р.Трохи менше ніж через рік подібна доля спіткала всі великі військові флоти світу — спочатку німецький, а потім англійський та французький. Український та російський флоти ставали в цій черзі першими жертвами більшовизму.

17 грудня 1917 р. Ленін заявив Центральній Раді свій ультиматум, який був відкинутий, після чого між Центральною Радою та Радянською Росією почалося відкрите воєнне протистояння. Отримавши звістку про ультиматум та оголошення війни більшовиками, крейсер «Пам'ять Меркурія» одразу надіслав до Києва радіограму: «Ультиматум Леніна — Троцького є грубе посягнення на право Української Народної Республіки. Прохаємо рішуче откинути. Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни. Негайно сповіщайте, що нам робити».

У зв'язку із оголошенням війни УНР, обстановка в Севастополі загострювалася з кожним днем. Більшовики готувалися збройним шляхом захопити владу на флоті. 24 грудня 1917 р. більшовиками було захоплено стоячий в Севастополі український дредноут «Воля», на якому, не зважаючи на всі сигнали, телеграми та накази з українського морського відомства, того ж дня був піднятий червоний прапор. Його українська залога була розформована.

В цей же день, останні воєнні кораблі українського флоту, чиї залоги виявилися найстійкішими і не піддалися більшовицькій агітації і, зрештою, так і не підняли червоного прапора — крейсер «Пам'ять Меркурія» та есмінець «Завидний», через загрозу захоплення більшовиками, за наказом українського морського міністерства перемістилися в Одесу, що тоді фактично стала єдиним українським портом.

Багато українців та неприхильників більшовиків просто покинули Севастополь. Більшовик Зедін в ті дні писав: «Как на всем юге, так и в Черноморском флоте, благодаря провокационным приказам контрреволюционеров, сидящих в Раде, идет разложение в войсковых частях и оголение всего Черноморского побережья от воинских частей. По приказу Петлюры крепость Севастополь оставлена без гарнизона: уехали не только великороссы, но и украинцы. Крепость, пороховые погреба, мастерские брошены без охраны».

А вже незабаром місто охопила кривава хвиля червоного терору. В ході цих драматичних подій багато українських організацій в Севастополі було розгромлено, а чимало їхніх учасників — розстріляні. Севастопольське українське життя, не сприйнявши більшовизму, мусило тимчасово податися в запілля.

В цих надзвичайно складних умовах, коли між ворогуючими сторонами починав виростати серйозний збройний конфлікт, продовжувалася евакуація українських підрозділів з турецького фронту. 7 січня 1918 р. Генеральним секретаріатом на прохання Дмитра Антоновича було виділено 300 тисяч карбованців на закупівлю в Маріуполі палива для кораблів українського флоту, що знаходилися в Одесі, звідки останні здійснювали свої рейси до Кавказу з метою евакуації українських військ.

Однак і в Одесі ситуація поступово виходила з під контролю. Як зазначає старший лейтенант Василь Пилишенко:
В Одесі щораз більшої сили набувала третя організація, тобто отих 35 тисяч злодіїв і «нальотчиків», з тією різницею, що до революції вони працювали потайки, а тепер явно і були озброєні з ніг до голови. Називали вони себе «Красною гвардією».

Назрівав серйозний конфлікт. В цій ситуації політичними неприхильниками більшовиків було обрано так званий «міський комітет десятьох», що мав забезпечувати порядок в місті. Лейтенантом Пилишенко, який в «комітеті десятьох» відповідав за адміністрацію міста, були організовані озброєні патрулі українських матросів, які наглядали за спокоєм:

Свою роботу я почав з того, що зажадав, щоб мені дали три вантажних авта. В кожному повинно бути по чотири скоростріли і по 10 матросів обслуги. на «вахті» по черзі було одно авто, а інші два «відпочивали». Якщо з якогось місця телефонували про грабіж чи іншого роду безчинство, чергове авто негайно спішило з допомогою. Такі випадки траплялися часто, особливо один був цікавий. Оті дезертири якось натрапили на великий склад французького коньяку. Виламавши двері, стали пробувати коньяк тут же на місці. В скорому часі тих аматорів коньяку зібралася така сила, що я послав туди одне авто, а потім друге. Не було ради, я мусив викликати пожежну команду і тільки холодною водою з брандспойтів удалося розігнати той натовп п'яних людей[44].

Так тривало до 3 січня 1918 р. Того дня в місті розпочалося відкрите більшовицьке повстання, яке спочатку вдавалося стримати. Але вже 17 січня 1918 р. збільшовизовані лінкори «Ростислав», «Три Святителі» та «Синоп» разом із крейсером «Алмаз» прибули з Севастополя в Одесу, та заявили українським кораблям свій ультиматум, після чого останні, перед націленими на них більшовицькими гарматами, змушені були спочатку заявити свій нейтралітет[45], а потім здатися. Через кілька днів, після жорстоких вуличних боїв між червоною гвардією та юнкерсько-гайдамацькими частинами Центральної Ради, Одеса остаточно опинилася під контролем більшовиків.

В ході січневих боїв за Одесу, більшовики також захопили корабельне майно Дунайської флотилії що тут знаходилося, а саме 3 канонірські човни, дивізіон бронекатерів, всю транспортну флотилію що тут дислокувалася, та тральщики (більшість з перерахованих кораблів зазначеної флотилії до захоплення вже стояла під українськими прапорами). Із цим закінчив своє існування Український Республіканський Флот.

Сумною виявилася доля і перших організованих українських морських піхотних частин. Окремий морський курінь ім. Сагайдачного весь загинув в ході боїв із більшовиками на вулицях Києва в січні 1918 р. Від інших українізованих морських частин, як згадував С. Шрамченко, мало що залишилось.

«…упали перші вартові ук­раїнського моря. Кров'ю припечатали відродження княжного й козацького панування на Чорнім морі».

Військово-морські сили Української Народної Республіки. 2
Крейсер «Память Меркурия»


Військово-морські сили Української Народної Республіки. 2
Лінійний корабель «Воля»

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх