,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


"Дорогие немецко-фашистские захватчики!". Травнево-військові арабески
-8
Чому німці зруйнували ненависну Берлінську стіну, і чому не зруйнували меморіал у Трептов-парку? Чи варто вірити диктаторам, коли вони називають вас "братами" і "сестрами"? Який досвід Сталін запозичив у нацистів?

Так багато неправди і фальші, дешевого пафосу і попсової героїзації чути в ці дні про війну 1941-1945 років, що мені захотілося оприлюднити деякі записи, зроблені колись спочатку для себе.

Трептов парк

Якось потрапивши до Берліна на запрошення посольства України для виступу у Музеї Берлінської стіни, я не міг не поїхати до знаменитого з комуністичних часів Трептов парку. Саме тут стоїть величезний (і таки величний) пам'ятник радянському вояку, який тримає врятовану ним німецьку дівчинку.

Тут зізнаюсь, що зайшовши до парку, спочатку мимоволі посміхнувся. Пригадалася мені бувальщина, схожа на анекдот. Ще у часи існування Німецької Демократичної Республіки туди приїхала делегація радянських ветеранів. Одному з них на мітинґу надають слово.

Ветеран розхвилювався і - вимовив: "Дорогие немецко...", а продовження фрази прийшло автоматично: "...фашистские захватчики!". Тобто: "Дорогие немецко-фашистские захватчики!"

І дійсно: ким ще могли бути для того ветерана ті, чия національність німці? Винятково "немецко-фашистскими захватчиками", хоча й нібито в абсолютно доброзичливому контексті ("дорогие")...

Та повернімось до парку. Німці зробили ремонт і нічого там не змінили. Навіть не чіпають численні цитати із Сталіна російською і німецькою мовами на кам'яних брилах обабіч алеї, що веде до монумента.
"Дорогие немецко-фашистские захватчики!". Травнево-військові арабески

Мало хто знає, що не вояк мав стояти в парку. Скульптор Євген Вучетич згадував, що передбачалось розмістити в центрі композиції величну бронзову фігуру самого Сталіна з зображенням Європи або глобусним півколом у руках.

Згадує Вучетич, що першим був проти сам Сталін.

"Слушайте, Вучетич, вам не надоел этот, с усами?" - вимовив вождь. Було запроновано інший варіант, що згодом став відомий всьому світові. Понад те, Сталін запропонував замінити автомат, що його тримав радянський вояк, спочатку на якийсь символічний меч. А вже потім народилась ідея: вояк повинен тримати врятовану ним дівчинку.

Зараз, коли ми вже так багато знаємо про реальну війну, про те, якою ціною здобувалися перемоги, не варто забувати, що німецька дівчинка, яку тримає вояк у своїх руках, - реальна.

Найбільш відомий випадок це випадок із Миколою Масаловим, який під час штурму Берліна врятував 3-річну дівчинку, яка плакала сидячи поруч із вбитою мамою. Через кілька днів після цього до військової частини приїхав Євген Вучетич і зробив із Масалова кілька замальовок. Скульптор виконував завдання фронтової газети, підшукуючи типаж для плаката, присвяченого перемозі. Згодом ці ескізи і замальовки стали Вучетичу у пригоді, коли він розпочав роботу над меморіалом у Трептов парку.

Натурщиків для образу вояка було кілька, але, напевно, найбільш відомий Іван Степанович Одарченко. Походив він з Тамбовської області, але батьки родом з Курщини і швидше за все українці.

Одарченко згадував:"Після війни я ще три роки служив у комендатурі Вайсензеє. Півтора роки виконував незвичайне для солдата завдання - позував для створення монумента в Трептов-парку. Професор Вучетич довгий час шукав натурщика. Мене представили Вучетичу на одному зі спортивних свят. Він схвалив мою кандидатуру, і через місяць мене відрядили позувати скульптору".

На кінець 1946 року існувало 39 конкурсних проектів, але відібрали один. Роботи по спорудженню меморіалу почались в 1947 році і тривали понад три роки. Моделлю дівчинки, яка сидить на руках у вояка була 3-річна Світлана - донька коменданта Берліна ґенерала Котикова.

Працювала ціла армія фахівців - 7 тисяч осіб. Меморіал займає площу в 280 тисяч квадратних метрів. З'ясувалось, що не вистачає мармуру. І тут допоміг випадок. Знайшов німець, який постраждав від нацистів. Він вказав місце, де був склад мармуру, що його нацисти приготували у великій кількості для спорудження пам'ятника на честь перемоги над Совєтським Союзом. І мармур, як ви здогадались, пішов на спорудження меморіалу у Трептов-парку.

Там варто побувати. Щоб зрозуміти, чому німці зруйнували ненависну Берлінську стіну, і чому не зруйнували меморіал, у якому все ще можна знайти сталінські цитати.

"Братья и сестры"

3 липня 1941 року по радіо вперше після початку війни виступив Иосип Сталін. "Братья и сестры! К вам обращаюсь я" - такими були перші слова. Ще вчора він тероризував їх, а сьогодні вони для нього "брати і сестри".

Диктатор мовчав аж до початку липня. Нарешті оговтався. На момент вторгнення німці за чисельністю в живій силі і техніці, за якістю останньої, за іншими основними показниками матеріального забезпечення не мали переваги над Червоною армією. Отже, не раптовість німецького нападу, а те, що останній припав саме на момент розгортання на західних кордонах військових контингентів Червоної армії, обумовило подальший трагічний хід подій.

Воювати "малою кров'ю на чужій території", як це передбачалося у радянській військовій доктрині, не довелося. Навпаки, прийшлося воювати великою кров'ю і на своїй землі.

Лише за перші три тижні війни радянські втрати склали 815 700 осіб, 4013 літаків, 11 783 танків, 21500 гармат і мінометів. Захопивши стратеґічну ініціативу, німці швидко просувалися вглиб України, подолавши за місяць від 360 до 600 км.

Німецькі військові документи і мемуари визнають, що вермахт вперше зустрівся з таким складним ворогом, але це не могло вплинути на хід військових події. На початку другої декади липня 1941 року вони були вже під Києвом, а до кінця осені німецькі війська майже повністю окупували всю Україну.

І все ж, слід зазначити, що до негараздів із мобілізацією і розгортанням радянських військ додалося ще й погане керування і управління ними. Одним з найбільш показових прикладів поганого управління Червоною армією стали чисельні випадки оточення радянських військ.

Із загальної кількості радянських військовополонених (5,7 млн. осіб) на 1941 рік припало 3,3 млн. Причому 75 % було захоплено німцями у 13 великих "котлах", що вони їх створили для Червоної армії.

Лише в Україні в оточеннях під Києвом (665 тис.), Уманню (100 тис.), в Приазов'ї під Мелітополем (100 тис.) та в Криму під Керчю (100 тис.) потрапило до 1 млн. осіб. Більшість оточенців практично не чинила опору противнику і масово здавалась у полон.

"Українське життя в умовах німецької окупації (1939-1944 рр.)"

З кожною черговою військовою поразкою і втратою нової частки території в армії збільшувалися випадки дезертирства та кількість тих, хто добровільно переходив до німців. Опосередкованим визнанням паніки і безладдя, які наростали на фронті і в найближчому тилу стало особливе наголошення Сталіним у зверненні до радянського народу по радіо 3 липня 1941 року на потребі "нещадної боротьби зі всякими дезорганізаторами підпілля, дезертирами, панікерами, розповсюджувачами чуток тощо".

Намагаючись зупинити розвал фронту, радянське керівництво вдавалося до жорстких заходів. Наприклад, із розсекречених документів тепер відомо, що командувач Ленінградського фронту ґенерал армії Георгій Жуков надіслав у вересні 1941-го у війська фронту та на Балтійський флот шифрограму, в якій значно виходячи за межі відомого наказу № 270 пропонував розстрілювати не лише тих, хто здався в полон, але й їхні сім'ї! Тоді ж під час оборони Ленінграду він віддавав накази відкривати вогонь з кулеметів по своїх частинах, що відступали.

Втім, це вже інша історія, хоча і вона підтверджує: не вірте диктаторам, навіть тоді, коли вони називають вас "братами" і "сестрами".
"Дорогие немецко-фашистские захватчики!". Травнево-військові арабески

Штрафбати



Володимир Висоцький співав колись:

Считает враг: морально мы слабы, -

За ним и лес, и города сожжены.

Вы лучше лес рубите на гробы -

В прорыв идут штрафные батальоны

16 серпня 1942 року, через 20 днів після сталінського наказу № 227, Головне Політичне управління Червоної Армії видало директиву: цей наказ для командного складу є основним документом.

Влітку 1942-го німцям вдалося значно просунутися вглиб території СССР. Причин тому було багато. Не всі воювали однаково, не всі хотіли віддавати своє життя за сталінський "рай". Вже після війни маршал Георгій Жуков так сказав про це: "У нас стеняются писать о неустойчивости наших войск в начальный период войны. А войска бывали неустойчивыми и не только отступали, но и бежали, и впадали в панику".

Щоправда, слід підкреслити: комуністичний режим з самого початку люто боровся з цим. Наприклад, саме 16 серпня, але 1941 року з'явився підписаний Сталіним наказ № 270. Цим наказом всі військовополонені оголошувались зрадниками Батьківщини. І ось тепер, у 1942-му, зробили ще один крок, що ним став наказ № 227.

Цей унікальний документ мав гриф "Без публікації". Так воно назагал і було: про наказ публічно не згадували в СССР аж до 1990 року, коли його текст вперше надрукували в московському журналі "Агитатор", нібито на прохання якогось ветерана.
"Дорогие немецко-фашистские захватчики!". Травнево-військові арабески
Трагедія не заважає ділкам заробляти...


На початку наказу йдеться про наступ німців, про те, що населення починає втрачати віру в Червону Армію і про те, що "некоторые неумные люди на фронте утешают себя разговорами о том, что мы можем и дальше отступать на восток...". Відтак у наказі - вимога:"Ни шагу назад! Таким теперь должен быть наш главный призыв... Мы должны установить в нашей армии строжайший порядок и железную дисциплину... Паникёры и трусы должны истребляться на месте".

А далі - найцікавіше. Наводиться досвід нацистів, які створювали позаду свого війська загороджувальні загони, штрафні роти з бійців, які завинили, порушили дисципліну. Їх ставили на небезпечні ділянки фронту та наказували кров'ю спокутувати гріхи.

А далі в наказі починається - будете здивовані - монолог Сталіна, адже він - автор наказу: "Не следует ли нам поучиться у наших врагов, как учились в прошлом наши предки у врагов и одерживали потом над ними победы? Я думаю следует".

Наказ містив вказівки - викоренити панікерів, сформувати в межах фронту від одного до трьох штрафних батальйонів (по 800 осіб), сформувати в межах армії 3-5 добре озброєних загороджувальних загони (до 200 осіб у кожному), сформувати в межах армії від 5 до 10 штрафних рот (від 150 до 200 осіб у кожній).

Через три місяці після оприлюднення наказу № 227 було запроваджено "Положення про штрафні батальйони діючої армії".

Особи середнього та старшого командного, політичного та начальницького складу скеровувались до штрафного батальйону наказом по дивізії чи бригаді, корпусу чи армії на строк від одного до 3-х місяців. Всі вони мали бути розжаловані в рядові. Ордени та медалі в штрафника відбирали та передавали на збереження до відділу кадрів фронту. Передавали тимчасово. Якщо, зрозуміло, штрафник виправиться. Та ще й залишиться живий.

Вот шесть ноль-ноль - и вот сейчас обстрел, -

Ну, бог войны, давай без передышки!

Всего лишь час до самых главных дел:

Кому - до ордена, а большинству - до "вышки"...

Маресьєв
Людину, про яку йтиметься, я ще хлопчиком побачив в кіно. Потім прочитав книгу про нього. У 1982 році я слухав його виступ у Кремлівському палаці з'їздів, сидячі в партері, в двох кроках від нього і від тодішнього ґенсека ЦК КПРС Леоніда Брежнєва: вони були в президії зібрання. Отже, це Олексій Петрович Маресьєв, льотчик, Герой Радянського Союзу.

Навесні 1942 року на Південно-Західному фронті літак Маресьєва підбили, а сам він приземлився на парашуті. 18 діб пробирався по території, захопленій німцями, допоки його не підібрали партизани.

У шпиталі Маресьєву ампутували ступні обох ніг, але він продожував літати як льотчик-винищувач і ще збив 7 німецьких літаків, а всього на його рахунку 11 німецьких машин. Маресьєв став прообразом головного героя книги Бориса Полевого (Кампова) "Повесть о настоящем человеке" - льотчика на прізвище Мересьев.

До речі, "Повесть..." дозволили друкувати лише по війні. В ЦК ВКП(б) боялись, що німці подумають, ніби в СРСР погані справи, оскільки вже інвалідів скеровують воювати.

24 серпня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР ґвардії старшому лейтенанту Маресьєву присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
"Дорогие немецко-фашистские захватчики!". Травнево-військові арабески

У 1946-му Маресьєв звільнився Військово-повітряних сил. У 1952-му закінчив Вищу партійну школу, у 1956 році - аспірантуру Академії суспільних наук при ЦК КПРС, захистив кандидатську дисертацію, увійшов до складу Комітету ветеранів війни. Згодом став 1-м заступником голови Ради ветеранів і інвалідів Росії.

Він отримав чимало нагород, очолив Фонд свого імені. Одного разу у Фонд зайшов відвідувач. Він побачив на стіні Маресьєва, перехрестився: "Хороший был человек Алексей Петрович. Царствие ему небесное". - "Как царствие небесное? - здивувався Маресьєв. Потім пожартував: "Я с Маресьевым полчаса назад по телефону разговаривал". - "Правда? - не розгубився відвідувач. - Ну тогда дай Бог ему здоровья".

Бог дав йому прожити майже до 85 років. З життя він пішов у травні 2001-го. Помер за 20 хвилин до початку свого ювілейного вечора, що мав бути у Театрі Російської армії. Маресьєву поставили пам'ятник на могилі на Новодівочому цвинтарі і запровадили міжнародну премію його імені "За волю до життя".

Тепер Маресьєв - символ, але мені він цікавий живий. Ніколи не забуду його розмову з одним російським журналістом:

"- Вы часто вспоминаете те 18 дней, проведенные в лесу?

- Нет, не вспоминаю. Я вообще не вспоминаю то время.

- Что тогда помогло вам выжить и не впасть в отчаяние?

- Желание выбраться к своим. Желание жить...

- Каким вам запомнилось 9 мая 1945-го?

- Я накануне получил продуктовый паек - американскую тушёнку, которую очень любил. Съел полбанки и выставил остаток за окно. К утру она заплесневела, но я все равно ее доел. И к обеду слег. Вот такой был у меня этот день...

- Как вы относитесь к современным фильмам о войне? На Западе недавно сняли картину о Сталинграде...

- Я этого фильма не видел, но друзья сказали, что это чушь. Сегодня многие пытаются переоценить историю. Мне кажется, не надо касаться этой темы..."

...А у 1982-му сидів я у Кремлівському палаці, слухав виступ Маресьєва. Раптом чую, як Брежнєв запитує Костянтина Черненка, свого сусіда по президії:

-"Константин, это Маресьев?"

-"Маресьев", - відповів той.

- "А он правда без ног?"

-"Правда, Леонид Ильич".

-"Понятно", - завершив Брежнєв.

Вони собі свою "правду" про війну вигадали (ту, яку нині в Україні безвідповідально повторюють), а у Маресьєва була своя правда. І вона мені ближче.

"Дорогие немецко-фашистские захватчики!". Травнево-військові арабески
Юрій Шаповал - професор, доктор історичних наук, завідувач відділу Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної Академії Наук України




Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх