,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Закривавлене возз'єднання 17 вересня 1939 року
  • 2 апреля 2011 |
  • 23:04 |
  • norman orx |
  • Просмотров: 484040
  • |
  • Комментарии: 17
  • |
Закривавлене возз'єднання 17 вересня 1939 року


“Зіновій Карась, священик Української Греко-Католицької церкви, а крім того, редактор єпархіальної газети “Християнський вісник”, - представляється він. Ми домовилися про інтерв’ю в приміщенні церковної єпархії УГКЦ в Коломиї, де він тепер живе. Панотець Зіновій – немолода людина, але каже, що чудово пригадує ті роки.

“1939 рік, вересень. Мені йшов 11-й рік. Пам’ять у мене добра, і я дуже багато подій із тих часів знаю. Часи були неспокійні у нас у Галичині. Адже ще недавно була війна на Закарпатті, коли постала Карпатська Україна, і відчувалося, що щось наближається. Те, що діялося за Збручем, наші люди дуже добре знали. І про Голодомор, і про ті арешти, і вивози, і розстріли. Знали, що радянська влада не принесла ніякої волі Україні на Сході, а принесла тільки горе”.

Панотець Зіновій каже, що релігійна преса в ті часи багато писала про трагічні події в Радянській Україні. Але писалося й про інше. “Були й газети Комуністичної партії Західної України, КПЗУ, ті зовсім інакше говорили”.

Багато хто, каже він, з надією чекав омріяного возз’єднання України. “Чекали, що прийдуть брати зі Сходу, нас визволять, а були й такі, що знали, що прийде велике лихо”.

Батьки отця Зіновія – наймолодшого з чотирьох дітей - були досить заможними селянами під Рогатином. Сільське дитинство отець Зиновій згадує як найкращі часи життя.

“Кожна дитина звикала до краси. У нас дуже гарно, дуже красиво. Життя було направду сповнене тої поезії, природи самої. Дуже багато читалося, в хаті було багато періодики. З цього ми й виростали свідомими українцями. І от наступив той, власне, нещасний 1939 рік уже, вересень. 17 вересня Червона Армія перейшла кордони Польщі і ввійшла на територію Західної України, чи Галичини, - всі ті землі, які знаходилися під Польщею”.

Радянські війська зустрічали по-різному, каже Зіновій Карась, бо ставилися до них з різною надією.

“Була ота надія з’єднатися з братами зі Сходу, українцями. Тим більше що армію вів маршал Тимошенко. Ну, Тимошенко, -енко – для нас, галичан, це взагалі прізвища на –енко, Шевченко, - це було щось таке дуже світле, Схід, степи, козацтво і так далі. Це все втілювалося в тому прізвищі – Тимошенко. Тому чекали тих братів зі Сходу направду як визволителів. Зустрічали і з квітами. Бувало, що влаштовували тріумфальні арки, заквітчували синьо-жовтими прапорами, портретами Шевченка. Відразу, з першої зустрічі з радянськими військами, офіцери заставляли зняти прапор, а повісити червоний”.

“Пам’ятаю, як сьогодні, ту першу зустріч із Червоною армією. Прийшли вони мирно, спокійно, але одразу кинулося в очі, що армія надзвичайно бідна. Бідно одягнені солдати, коники запряжені у такі вози, невійськові. Адже перед тим ми бачили польську армію. Польська армія, по-перше, мала чудову кавалерію. Військо було одягнене в прекрасні однострої. А тут прийшла армія обірванців. У нас було багато поляків по селах, і хоч вони були принижені тим, що втратили свою державу, але разом з тим насміхалися над тією Червоною армією, казали: бачите, які прийшли до вас. Ви не хотіли бути з нами, а бачите, які до вас прийшли”.

З перших днів було невідомо, чого чекати далі

“Досить скоро показалося, що це прийшли не визволителі. В кожному селі настановили свого комісара. Він кожного тижня скликав людей на мітинги, де виступав і комісар, появилися свої активісти, вихваляли по-різному радянський спосіб життя. Потім з’ясувалося, що ті комісари займалися не тільки цим, а фактично були добрими розвідниками і вишукували людей, які могли бути небезпечними для радянської влади. І скоро після того почалися повальні арешти”.

Через кілька місяців після приєднання Західної України до СРСР, каже Зіновій Карась, на Сибір почали масово вивозити людей, від немовлят до старих. Перш за все почалися арешти поляків, але скоро за ними – й українців.

“Серед українців почали арештовувати членів організацій, таких як Просвіта. Ну, розуміється, якщо хтось потрапляв в руки з ОУН, то вони більше ніколи не верталися. Заарештували всю колишню польську адміністрацію. По-перше, поліцію польську. Згодом усі їхні родини було вивезено в Сибір. Старост міських і так далі – всю адміністрацію було виарештувано, а родини потрапили в опалу”.

Багато хто здогадувався, що арешти почнуться, каже отець Зіновій, хоча як саме це станеться – не знали.

“Знали, що щось таке існувало на Сході. І комісари лякали наших людей, що якщо не здасиш податку збіжжям, то поїдеш на білі ведмеді. Люди були вже до чогось готові, але не знали, як це станеться. І в січні стався перший вивіз”.

Панотець Карась багато розповів Бі-Бі-Сі про атмосферу страху, яка тоді заполонила його край. Але арешти поляків, українців і всіх, хто виглядав суспільно активним, стали не єдиним наслідком приєднання Західної України до СРСР.

“З крамниць зникло все, не можна було купити нічого, навіть сірників, навіть гасу для лампи. Використовували старі запаси. А коли привезли мило, то почалися чутки, що в тому милі знаходили нігті і шматочки кісток. Пішли розмови між людьми, що це мило зварене з людей, тих же самих в’язнів. Чи так було, чи ні, я не можу сказати, аж таких доказів я не маю, але те, що ті заарештовані ніколи більше не поверталися додому, це так”.

Загроза арешту й депортації цілої родини самого Зіновія Карася, як він каже, виникла взимку 1941 року. Зазвичай людей арештовували в ніч із суботи на неділю, і його родина чекала цього щотижня.

“У п’ятницю вже пакували мішки, брали все необхідне в ті мішки, і наступала та ніч із суботи на неділю. Ніхто спати не лягав, прикручували лампу ту нафтову, і так сиділи цілу ніч. Починало світати. Заглядали у вікна, виходили надвір – чи не їдуть. Ні, не приїхали. Починали розпаковувати мішки, щоб наступної п’ятниці так само пакувати мішки. Так пройшла ціла зима. То була жахлива зима. По тому виявилось, що той вивіз якраз планувався на червень, куди мала поїхати і наша родина. Але на щастя наше, почалася війна. Німці напали на Радянський Союз, і той вивіз відмінили”.

Західні історики вже також починають говорити про жахливу ситуацію в тих краях, коли невідомо було, який режим гірший. Панотець Зіновій пережив і концтабори – але не ті, про які частіше говорять. Так він називає табори ГУЛАГу. Його було арештовано в Казахстані, куди він з дружиною виїхав до її депортованих родичів, за український буржуазний націоналізм. Ми ще багато говорили про війну і повоєнні часи, але то вже було потім.

Джерело

п.с. незручний свідок... але це історія і свідчення очевидця, яких ще трохи є...



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх