,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Еміль Брікс. Похвала містам Центральної Европи
  • 2 апреля 2011 |
  • 17:04 |
  • bayard |
  • Просмотров: 265468
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
Після політичних перипетій 1989-1990 рр. майбутнє Европи належить її містам. Чернівці, Львів, Краків, Братислава і Трієст - це лише кілька прикладів міст, які, якщо хочуть використати шанси, повинні поширювати свої впливи поза кордони держав, де вони розташовані. Я спробую розтлумачити цю думку, базуючись на інтерпретації вислову з 1986 р. угорського письменника Дьордя Конрада: «Якщо Будапешт захоче бути містом тільки угорським, а Відень - тільки австрійським, то тоді обидва залишаться тільки провінційними містами»

Той, хто побуває у Празі чи Тимішоарі, Кракові чи Трієсті, переконається, що усі ці міста схожі між собою. Ці схожості, що є результатом тисячолітнього історичного процесу, до тепер є наочним свідоцтвом спільності центральноевропейської культури. Невдовзі після великого переселення народів в Европі виникли «держави центру», які не тільки творили між заходом і сходом географічний простір зі своїм культурним і політичним обличчям, сформований у протиставленні із західно- і східноевропейськими системами влади і релігійними напруженнями між Римом і Візантією. Центр Европи аж до часу формування у ньому великих держав, керованих Габсбурґами і Яґелонами, був великою мірою прикордонною і перехідною територією, на якій принаймні політичні стосунки залежали від зовнішніх чинників. Із встановленням у XIV ст. політичної потуги Габсбурґів і Яґелонів понад регіонального значення набули також міські осередки держав; особливо для Праги, Відня і Кракова це було початком культурної самостійности. Міста Центральної Европи стали важливими політичними і економічними осередками, а також вогнищами науки і освіти (заснування університету у Празі у 1348 р., у Кракові - у 1364 р, у Відні - у 1365, У Печі - у 1367 р.)

До розвитку територіальних европейських держав великою мірою долучилися англійські і французькі взірці державотворення, які у Центральній Европі, з огляду на її багатокультурність і на різні цивілізаційні рівні були повторені тільки після формування нового політичного порядку по завершенні Першої світової війни. Хоча, передвісники створення єдиного культурного простору з'явилися у Центральній Европі ще наприкінці Середньовіччя. У результаті династичного поєднання керованих Габсбурґами територій Австрії, Чехії і Угорщини у XVI ст. виникли політичні і культурні умови, у яких цей регіон розвивався близько 400 років. У XVI столітті, у період Ренесансу, великої і ідейно потужної течії, започаткованої у середземноморських країнах, у містах Габсбурзької держави почали вимальовуватися обрії окремішнього культурного простору, характерного для Центральної Европи. Загрози для европейської системи цінностей, які йшли з боку Отоманської Порти і ісламу, спричинилися до посилення рефлексій на тему людської індивідуальности. Реформація, а ще більше концепція контрреформації, яку сприйняли Габсбурґи, і в якій ідеї місійности католицизму і боротьби із зовнішніми і внутрішніми ворогами сформували специфічний для бароко спосіб відчування життя, окреслили межі між культурним простором Центральної Европи і иншими европейськими просторами. Історик літератури Зоран Константіновіч пише про це так: «У Захдіній Европі барокова свідомість виявлялася у картезіанському, раціоналістичному способі мислення і знаходила свій вираз передусім у філософії і літературі; у Центральній Европі вона виражалася грою форм у музиці і архітектурі. Просвітництво на центральноевропейських теренах також не покладалося цілковито на розум і Кантівський категоричний імператив, а реалізувалося безпосередньо у процесах виховання широких народних мас». У XIX ст. монархія Габсбурґів, попри триваючі глибокі модернізаційні процеси, у порівнянні із країнами Заходу виглядала як монархія суперечностей. Багатомовність, а разом із нею багатокультурність стали елементом політичної системи, у якій існувала глибока внутрішня згода щодо системи ієрархії цінностей, яка, однак, через прагнення до державотворення окремих національних груп не могла виконувати роль державотворчого чинника. Після революційних рухів 1848 р. у дискусіях щодо Центральної Европи, у яких розмірковували, поміж иншим, про ці території як про спільний економічний простір, на перший план вийшла дискусія про реформування Габзбурзької монархії у дусі федералізму. Великі міста стали осередками модерну і культурних обмінів, але у них сильніше, ніж у регіонах чи на загальнодержавному рівні, увиразнилися незалежницькі прагнення окремих народів. Власне у тому постійному напруженні між поняттям міста як модерного простору і розумінням його як місця конфронтації локальної традиції із чужими етнічними традиціями і з державою на загал, центральноевропейські міста стали дуже привабливим згромадженням людей і через свою багатофункційність ставали справжніми осередками культурного життя. Окрім того, у другій половині ХІХ ст. міста Габзбурзької монархії стали не тільки схожими зовні, але і схожими за своїми творчими потенціями - середовище чехів і німецькомовних німців у Празі і Брно, поляки і українці у Львові, італійці і словенці у Трієсті, словенці і німецькомовні австрійці у Любляні. У цьому центральноевропейському порядку існувала можливість і деколи навіть необхідність подорожі із міста до міста. Біографи усіх видатних постатей, які, живучи на зламі століть, істотно вплинули на духовне життя ХХ ст., звертають увагу на часті зміни місця перебування своїх героїв у період пізньої Габзбурзької монархії (Музіль, Фройд, Канеті, Бубер, Герцль, Кокошка...). Така «зміна обріїв» давала їм змогу пізнати життя вигнанців, не покидаючи меж своєї країни.

Після розпаду багатонаціональної монархії Габсбурґів Центральна Европа, попри нові прикордонні конфлікти, викликані націоналізмами, залишилася єдиним культурним простором - з одного боку, тому, що тісні зв'язки між країнами, які залишалися у економічній і культурній сферах, були розірвані тільки імперіалістичними апетитами Третього Райху і їх злочинною реалізацією у час Другої світової війни. Поділ Европи після 1945 року на два ворожі табори був ще одним наслідком розривання таких зв'язків. Центральна Европа перестала бути окремим простором, вона втратила навіть свій географічний сенс і її назва з'являлася лише подекуди у прогнозах погоди. Залишився також центральноевропейський часовий пояс, але він був встановлений наприкінці ХІХ ст. на території від Мадриду до Варшави не з культурних, а з економічних міркувань.

Повторне відкриття Центральної Европи сталося тоді, коли - не у Відні, а у таких нібито периферійних містах як Трієст і Краків, у таких столицях східноевропейських держав, як Прага чи Будапешт - стали чутні голоси молодих інтелектуалістів, які говорили про втрату їхніми країнами своїх центристських позицій і які шукали форми для вираження своїх протестів проти «осхіднення» своїх країн у комуністичній реальності. Чеський письменник Мілан Кундера на початку вісімдесятих років написав у Парижі статтю під назвою «Трагедія Центральної Европи», після якої складалося враження, що такого сигналу чекало ціле покоління інтелектуалів. Центральна Европа була окреслена у статті як простір між Німеччиною і Росією і услід за угорським письменником Дьорді Конрадом автор звертав увагу на те, що власне міста цього регіону, завдяки загальноприйнятим у них поглядам, нормам і традиціям витворили певну форму солідарности понад кордонами держав і ідеологій. У медійній дискусії підкреслювалося, що на просторі панування Габсбурґів живими були латинські і католицькі традиції, а також впливи німецькомовної культури, яку великою мірою, особливо у ХІХ ст., співтворили юдеї. Тоді ж порушувалися також етичні проблеми (Вацлав Гавел виголосив постулат життя у правді). Занепад комуністичних режимів тільки підтвердив життєздатність культурних традицій Центральної Европи. Географія цього регіону, найбільш відображена у його містах, надалі залишається багатозначною і багатобарвною.

У жодній інтелектуальній дискусії на европейську тему неможливо було оминути справи Центральної Европи, ані заперечити існування окремішнього культурного простору цієї частини континенту, не наражаючись при цьому на звинувачення у зраді її мешканців, які у своїх протестах проти реального соціалізму посилалися на легендарну Центральну Европу. Напередодні 1989 року для опозиції, яка опиралася реаліям східної частини розділеної Европи, посилання до відчуття культурної спільности, що виходила далеко за межі політичних блоків, було важливим не тільки як підтвердження культурної самостійности цієї території і його інтелектуальної еліти, але було і формою протесту проти розполовинення континенту і спробам накидання його східній частині комуністичного бачення людини і світу.

Той протест інтелектуалів проти примарної реальности позначеного східним штемплем простору їхнього життя дуже істотно долучився до занепаду реального соціалізму. Сьогодні знову виникає запитання, чи у новому европейському порядку, створеному на засадах демократії, державності, що спирається на право і ринкову економіку, міркування про культуру Центральної Европі і надалі може відігравати позитивну роль. Виглядає на те, що знову проявилися дуже вже різні національні інтереси окремих країн, які тяжіють до заходу і водночас думають про Центральну Европу як про трамплін чи місце, з якого можна потрапити до ЕС чи НАТО. Мабуть незабаром стане зрозуміло, чи у новій ситуації, яка створює конкуренцію між такими країнами, як, скажімо, Чехія, Словаччина, Польща, Україна, Угорщина, Словенія і Хорватія багатовікові культурні традиції можуть позитивно впливати і у часи радикальних політичних змін. Цінності центральноевропейської культури неможливо ані просто оцінити, ані теж точно означити. Ці цінності варто шукати у царині колективного досвіду, у життєво необхідних практиках щоденного подолання суперечностей, у сприйнятті і визнанні своїм чужого і иншого, задля того, аби безконфліктно формувати власне життя. Якщо такого роду виклики історії для цього простору породили серед його мешканців особливе уміння синтезу або принаймні - вжиємо тут термін Роберта Музіля - «мислення можливостями», то така здатність могла проявитися власне у теперішній ситуації, коли знову відновлюються старі конфлікти, які вважалися уже подоланими. Центральна Европа є взірцем «культури консенсусу», і її історія є водночас і привабливою (через велику інтеграційну спроможність), і сповненою недоліків (схильність до ідеологізації, уникання конфліктних ситуацій). Окремі елементи культурної спільности, а також конфлікти, які роздирають центр Европи, є продуктом історичного розвитку цього регіону. Вони виникли із прагнень до витворення власної національної ідентичности окремих народів і прагнень через неї осягнути инші форми інтеграції (наприклад релігійної чи династичної). Вони сформувалися у суперечках про збереження мовної і етнічної різнорідности, і водночас набрали рис «вагітних» історичних особливостей, які найбільше проявилися у виразному, а тому такому дивному прагненні до асиміляції. Згадаймо тут про асиміляційну тугу центральноевропейського юдейства, а також про тугу багатьох людей у країнах, які дотепер називають східноевропейськими, за їхнім новим поверненням до Европи, яке б не опиралося винятково на національну основу. Це виразно маніфестується також у ностальгії, яку породжує пам'ять про колишню Галичину на теренах південної Польщі. Культурні традиції цього регіону виявляються також у гарячих суперечках щодо того, що на Заході називається політичною культурою, і що угорський письменник Дьордь Конрад називає антиполітикою. Там спосіб вираження своєї точки зору часто буває дуже романтичним, але його метою завжди є раціональне вирішення конфліктів і проведення дискусії на одній, зрозумілій людським емоціям, площині -розмові про демократію і культуру.

Усе це підкреслює постійну присутність історії як моральної категорії, або, принаймні, як позитивно трактованої форми ностальгії. Водночас міт Габсбурґів стає тут предметом рефлексії як, через необхідність, і ті спільні історичні проблеми, які у часи реального соціалізму були табуйованими. Для багатьох людей з цього культурного простору сучасність того, що несучасне є щоденним життєвим досвідом.

Аби внести ясність у поняття, варто насамперед поставити запитання про кордони Центральної Европи, адже противники усіляких форм центральноевропейської політики, висуваючи аргументи проти неї, передусім вказують на географічну неокресленість цього регіону, тоді як її прихильники вважають цей чинник своєрідним fascinosum і навіть самою суттю европейськости.

Доля Европи після Другої світової війни і до нещодавно залежала від того, чи існував у ній однозначний Захід і такий же однозначний Схід. Навіть для Австрії, історія якої не відповідала цій схемі, підлаштування до Західного світу стало передвісником визнання, що і політична европейська інтеграція, і культурна співпраця повинні великою мірою враховувати поділ континенту на дві частини.

Коли у 1989 році впала залізна завіса,а водночас свою ідеологічну підставу втратив запроваджений після Другої світової війни поділ на Західну і Східну Европу, це зовсім не означало кінець історії, а радше початок процесу повернення політичному і культурному життю центру континента багатьох історичних досвідів, які відкидалися до того часу. Поняття «Центральна Европа» стало політичним гаслом, яке служило зближенню ідеологічно різних до того часу країн, від України до Австрії і від Польщі до Хорватії. З думкою про це поняття опозиційні інтелектуали Угорщини, Польщі і Чехії, підтримані голосами австрійців, мешканців північної Італії і німців дискутували ще у сімдесятих роках. У тих дискусіях брали участь також ті, хто з огляду на своє походження (Ежен Йонеску) чи на свої переконання (Андре Глюксман) були дотичні до центральноевропейської традиції. До тепер тривають суперечки про межі понятійно трактованої Центральної Европи. У діалозі про неї не можна оминути Німеччину, хоча її не вважають складовою частиною. Схоже діється і з сербськими територіями, Румунією і Болгарією. Для Німеччини Центральна Европа становить традиційно важливе з політичної і економічної точки зору запліччя, що сягає аж до історично змінної величини російської сфери впливу. Для Австрії Центральна Европа є передусім простором між сферами впливу великих держав, географію якого можна окреслити тільки за культурними критеріями.

Спільний культурний простір неможливо означити, приймаючи за єдиний критерій кордони між країнами. Це твердження, що має універсальне значення, особливо стосується Центральної Европи, адже жодна її країна немає наприкінці ХХ ст. таких же меж, які мала на його початку (якщо країна тоді взагалі існувала). Отже центральноевропейську спільноту слід шукати у инших структурах. Передусім у містах, у яких пам'ять про колишню спільноту є водночас викликом для майбутнього.

Саме центральноевропейські міста були місцями взаємопроникнення різних традицій і можуть такими залишатися і надалі, незалежно від поділу на так званий «східний блок» і «вільний Захід». Між обома блоками не треба уже творити якихось спеціальних зв'язків, слід тільки вирішувати щоденні проблеми їх економічної і культурної співпраці. Чим більшим буде простір, на який впливають міста і з яким утримують зв'язки, тим більш цікавими партнерами стають вони для инших міст. Прийшов час, коли міські голови повинні висувати ініціативи з поліпшення міської інфраструктури і відновлення попередніх контактів. Стабільність і безпека Центральної Европи уже не пов'язані з існуванням залізної завіси, яка колись служила для підпорядкування більшої частини Центральної Европи східній державі. Вони залежать від спроможності долати кордони, що вивільняє нову динаміку і творчу дестабілізацію. Карл Шльоґель так описує зміни, які тут відбуваються: «Це не тільки політичне чи геополітичне перегрупування стратегічної мапи, а справжня зміна, що відбувається на теренах, де живуть місцеві суспільства. При цьому усе стає инакшим, ніж було: відчуття власного дитинства і подальша життєва дорога людини, спосіб бачення инших і самого себе, напрямки розвитку цілих регіонів і долі людей, що там живуть, перспективи міст, що раніше лежали на кінці світу і які стають раптом рухливими місцями транзиту... Усюди відновлювана мережа зв'язків починає наново пов'язувати давно засипані і позатирані лінії і пункти». Це слова німецького спостерігача, який виконує завдання своєї країни у Центральній Европі. Він говорить про «затоплені міста», які знаходять своє місце на мапах і у нашій пам'яті. Протекціоністська доброзичливість цих слів по суті знову виражає ставлення Заходу, яке повністю приймається і у Німеччині. Такого роду аналіз процесів у Центральній Европі не враховує факту, що історичні досвіди, нагромаджені у тому регіоні, будять серед його мешканців недовіру до великих і очевидних ідей. Існування залізної завіси сприяло утопічному мисленню (тобто не пов'язаному із конкретним місцем). Так, на Сході, як і на Заході, критика системи влади і теорія суспільного розвитку не мали територіального виміру, а тільки вимір часовий: вони були зорієнтовані на прогрес і майбутнє. Але через величезні відмінності на теренах Центральної Европи поняття прогресу тут не є ані однозначним, ані бездискусійним.Йоган Нестрой так сформулював цю думку: прогрес відбувається доти, доки не скінчиться. Центральна Европа є перерізаним багатьма кордонами простором непростого співжиття багатьох людей, що розтягнувся між Німеччиною і Росією. Так можна було б означити простір, на якому витворилася центральноевропейська спільнота. На цьому просторі народжувалися і народжуються конфлікти поміж різними системами, люди, які тут живуть, змушені терпіти незносну для себе близькість чужих, ідея національної держави є надалі недостатньою, а справа обмеження суверенности надалі актуальною.

На такому просторі постійно слід піклуватися про взаємне розуміння, і про це свідчить драматичний кінець югославської держави. І поки існує різнорідність, яка породжує конкуренцію, творча напруга, що оживляє, культурний простір Центральної Европи є водночас викликом для розвитку демократичними методами політичних структур, які конфронтували би існуючі конфлікти з ситуацією власне такої різнорідности і спричинялися б до їх щоденного вирішення. Каліфорнійський урбаніст Едвард В. Соя, покликаючись на багатокультурність Лос-Анджелеса, шкодував, що сучасні теорії суспільного розвитку легковажать поняттям простору на користь поняття часу: «Простір трактується зазвичай як щось стале, мертве, не діалектичне...» Простір залишають географії як допоміжній науці, у сучасних політичних теоріях ним займаються політично скомпрометовані геополітики. У дискусії вісімдесятих років про Центральну Европу за основу приймали уявну інверсію простору і часу. Перевороти 1989/90 рр. спричинилися до того, що стало модним дискутувати і писати про кінець історії. Зміна уже сталася, простір стає привабливим, а час є довільною величиною.

Але ж міркування про культурний простір Центральної Европи є чимось більшим, ніж просто мода, над цим міркують не тільки занурені у ностальгію емігранти і розчаровані утопічні інтелектуали. Прагнення відтворити історичні зв'язки, і, передусім, пошук початків суспільства у взаємодіях різних чинників, властивих для другої половини ХХ ст. і пізньої Габсбурзької монархії, поєднує сьогодні людей, що живуть на теренах, які після завершення видимої стабілізації на Сході і Заході повинні творити своє майбутнє у новій Европі.

Якби це не звучало занадто патетично, то ми могли б порівняти міста Центральної Европи до низки перлин; однак, це порівняння одразу викликає не таке уже й банальне запитання: чию ж шию буде прикрашати це намисто?
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх