,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Українські руйнівники Російської імперії
  • 10 марта 2011 |
  • 21:03 |
  • Rufus |
  • Просмотров: 65507
  • |
  • Комментарии: 13
  • |
0
Без українців Російської імперії не було б. Це твердження можна вважати банальністю, трюїзмом, доконаною істиною, бо українці були не тільки будівельним матеріалом, а й будівничими (нерідко – одними із головних) цієї імперії. Та що там будівничими – чи додумалися би взагалі московіти до ідеї імперії без Теофана Прокоповича та його впливу на оточення Петра І?

Ну, а далі – пішло-поїхало. Від Олексія Розумовського та Олександра Безбородька, Віктора Кочубея та Івана Паскевича – й аж до Семена Буденного й Клима Ворошилова, Сергія Корольова й Валентина Глушка, Павла Судоплатова й Володимира Семичасного.

А також мільйонів "ревних малоросів", які запопадливо виконували всі вказівки "згори", чи з туманного Санкт-Петербурга, чи із зореносної Москви...

А водночас як українці народили цю імперію, так вони її й знищили. З того часу як почалося формування модерної української нації, саме українці чи, принаймні, особи з українським корінням й українськими ментальними настановами розхитували цю імперію, аж поки аж удвічі впродовж ХХ століття її не поруйнували.

Якраз у березні виповнюється чимало дат, прямо пов’язаних із нищенням цієї імперії, яку дехто у Москві страшенно прагне відродити, ясна річ, залучивши до неї Україну.

Перша із цих знаменних дат – страта народовольцями російського імператора Олександра ІІ, яка сталася 1 березня за старим стилем (13 – за новим) 1881 року. Не тільки керівне ядро партії "Народна воля" складалося із українців, а й ідеологія цієї організації була несумірна із російськими традиціями.

Бо ж партійна програма у галузі державного будівництва відверто зазначала: імператор повинен відмовитися від влади і передати її "Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів", а на місці імперії створюється "Загальноруський союз", поділений на самостійні у внутрішніх справах області.

Народи ж, які були насильницькі приєднані до Російського царства (згадаймо: не так давно закінчилися бої у Чечні, а перед тим придушене польське повстання), одержують право відокремитися чи залишитися в Загальноруському союзі.

А фактичний лідер "Народної волі" Андрій Желябов (один із активних учасників громадівського руху, поки той не був "прикритий" владою) прямо говорив про свою мету як про "розпад імперії на автономні частини".

Імператор відхилив ультиматуми народовольців, і 1 березня 1881 року замах, спланований Андрієм Желябовим (партійне псевдо – "Тарас"), здійснений виготовленими чернігівцем Миколою Кибальчичем бомбами і керований правнучкою гетьмана Кирила Розумовського Софією Петровською, виявився вдалим.

"Партизани" (як вони себе називали) поставили імперію на грань небуття.

Та імперія тоді вистояла; знайшлося чимало охочих милуватися її позірним зміцненням. І вся ця міць здиміла в 1904-05 роках, розвіяна вітрами війни із Японією.

А далі вдарив грім. 14 за старим, а 27 червня 1905 року за новим стилем артилерійський унтер-офіцер Григорій Вакуленчук вигукнув до матросів українською мовою: "Та доки ж ми будемо рабами!" І на Чорному морі на якийсь час виникла територія, вільна від російського самодержавства – панцерник "Потьомкін", очолена після смерті Вакуленчука (потім більшовики запишуть його до себе – мертві не можуть заперечити) мінним машиністом Панасом Матюшенком.

Активні учасники повстання – інженер-механік Коваленко, стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко і Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров’янський, унтер-офіцери і матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко і так далі.

А підготовча арена – український театральний гурток у Севастополі, в якому брали участь майже всі керівники повстань на флоті. До речі, відвідував цей гурток і лейтенант Петро Шмідт. Той самий. А чому б і ні? Адже він був одеситом...

1917 рік. Березень – за новим стилем. У Петрограді заворушення, влада дала наказ військам ці заворушення придушити (тобто стріляти у дружин робітників, з невдоволення яких кількаденною відсутністю хліба в крамницях усе й почалося). Війська виходять на вулиці, знехотя виконують накази і тут раптом напіврота лейб-гвардії Волинського полку замість того, щоб стріляти по простолюду, відкриває нищівний вогонь по поліції.

Наступного дня весь цей полк разом із молодшими офіцерами починає вуличні бої проти поліції та жандармів. За ним підіймаються й інші. А за кілька днів на станції Дно останній російський імператор зрікається престолу...

А за місяць відбувається своєрідний парад перемоги – перша українська маніфестація в столиці імперії. Під жовто-блакитними прапорами на вулицю вийшли понад 20 тисяч вояків столичного гарнізону. Очолювали колону кубанські козаки-чорноморці, котрі несли січовий прапор та бунчуки.

Та імперія врешті-решт відновилася – вже під іншими прапорами.

Для того ж, щоб придушити навіть спробу, навіть порух до інакодумства – і для того, щоб мати майже безплатну робочу силу, оновлена радянська імперія побудувала неозорий ҐУЛАҐ.

Від початку 1920-тих до середини 1940-вих політичні ув’язнені та засланці в СРСР були беззахисними жертвами зеків-кримінальників, заохочуваних до цього табірним начальством.

І тільки тоді, коли в ҐУЛАҐу з’явилися, як писав Олександр Солженіцин, "витримані плечисті хлопці", пануванню блатних і шпани у таборах настав кінець; а далі почалася плеяда табірних повстань, що змусила комуністичний уряд в екстреному порядку звільнити абсолютну більшість політичних в’язнів (до речі, представників усіх націй, далеко не лише самих українців!) і мінімізувати систему ҐУЛАҐу.

Цими хлопцями були партизани УПА, що потрапили до полону, обдивилися, налагодили в таборах контакти із іншими полоненими бійцями Опору – литовцями, латишами, поляками – і продовжили бій. До беззаперечної перемоги над імперією.

І знову знаменна дата, і знову березень. 2.03.1931 народився Горбачов Михайло Сергійович – перший та останній президент СРСР. Звідкіля у ледь не взірцевого компартійного номенклатурника високого рангу взявся такий виразний потяг до свободи? Цим питанням переймаються у ці дні і недруги, і симпатики політика, ім’я якого нерозривне із розпадом Радянського Союзу.

А ще тим, як йому вдалося після стількох років перебування на вершинах влади, з одного боку, не "забронзовіти", з іншого боку – уникнути спокуси нахапати повну торбу яхт із чорношкірою обслугою і палаців у субтропіках...

Важко точно сказати. Але, зрозуміла річ, не останню річ тут мусила зіграти й українська складова ментальності Горбі (до речі, якого дідька деякі ревнителі української мови пишуть його прізвище як Ґорбачов? Сам Михайло Сергійович таке слово і не вимовив би...) та сімейна атмосфера, створена його дружиною Раїсою Титаренко.

Горбачови не тільки знали й шанували, але й розуміли в силу свого походження вірші Шевченка – і закладений у них потенціал свободи і шаноби до людини таки спрацював...

І, до речі, політичні недоліки Михайла Горбачова теж легко пояснюються тією самою підсвідомою українською складовою його ментальності.

Ну, а якщо до діяльності самого Горбачова додати ще й всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року (перешкоджати якому президент СРСР не став, хоч, як відомо, йому пропонували зробити це), то картина другого падіння імперії стане закінченою.

Та це ще не все. Є ще один визначний українець, котрий змусив захитатися останній міф, на якому ще тримається імперська будова, – міф про "Велику Вітчизняну війну", про "армію-визволительку", про Радянський Союз, який, мовляв, порятував увесь світ від "коричневої чуми".

Це Володимир Різун, відомий більше під псевдонімом Віктор Суворов. Він першим чітко сказав те, що крутилося на язику багатьох, – що будь-який тоталітарний режим завжди агресивний, що СРСР був одним із головних винуватців Другої світової війни, що під червоним прапором із серпом і молотом готувалася війна проти всього світу з метою встановлення панування кремлівської братії.

Російський учений-історик Юрій Фельштинський так оцінив заслуги Володимира Різуна: "Для вивчення проблематики початкового періоду Другої світової війни Суворов зробив більше, ніж уся радянська і західна історіографія. Він знайшов відповіді на дуже багато які питання, що десятиріччями нас мучили... Заслуга його неоціненна".

Справді: натовпи підгодованих Кремлем науковців із різних країн ведуть "обстріл" концепції Суворова, бо із міфом про "велику перемогу" впаде й перспектива відбудови "великої Росії", – але спинити процес загибелі "останнього міфу імперії" вже неможливо.

Отож чи не варто новітнім реаніматорам Російської імперії замислитися над тим, що залучення до її побудови українців, звісно, надасть цій імперії певного імпульсу – але невдовзі спрацює за методом: "Рубль на вході, два – на виході", і третього українського удару не витримає вже Росія як така?

Ба більше: палким російським патріотам варто подумати і над тим, як більш обережно залучати деяких українців до своїх державотворчих процесів. Це ж треба було, скажімо, призначити віце-прем’єром особу із прізвищем Шахрай!

А для тих, кому ідея імперії органічно чужа, є гарна нагода ще раз подумки привітати Михайла Горбачова із 80-літтям і згадати у ці березневі дні тих українців, котрі руйнували сакраментальну євразійську "тюрму народів".


My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх