,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Украинцы. Олександр Скоцень – львів’янин, який забивав «Ювентусу»
  • 7 февраля 2011 |
  • 15:02 |
  • bayard |
  • Просмотров: 41329
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
Як мало ми знаємо про тих, хто творив історію спорту у Львові в далекі передвоєнні роки минулого сторіччя, а після війни прославляв рідне місто в різних куточках світу, демонструючи високу майстерність на зелених полях планети. До таких, без сумніву, належить Олександр Скоцень (28.07.1918 – 1.09.2003), який зривав оплески трибун, забиваючи голи за «Україну» (Львів), «Шарлеруа» (Бельгія), «Ніццу» (Франція) та інші клуби.

Про нього згадували на науковій конференції у Львівському державному університеті фізичної культури. Було чимало запитань про цього грізного бомбардира, який навіть встиг залишити по собі пам’ять у списку гравців київського «Динамо», за яке на початку сезону 1941 року забив два голи. Про це він сам написав у своїй книжці спогадів «З футболом у світ», перша частина якої вийшла в Україні 1992 року під назвою «Львівський «батяр» у київському «Динамо».

…Досі на вулиці Широкій, що на Левандівці, в одному з районів міста, стоїть будиночок, де понад дев’яносто років тому народився Олександр Скоцень. Як і більшість хлопців того часу, малий Лєньо (так до старості називали його близькі) бігав улітку за м’ячем, а взимку захоплювався ковзанами, лещетами.Він був наймолодшим у великій родині Катерини та Антона Скоценів, а тому всі його підтримували в улюблених заняттях спортом. У 15 років Лєньо вирізнявся серед однолітків доброю фізичною підготовкою і вже тоді починав розумітися на футболі. Тому, коли на вулиці Городоцькій, у домівці читальні «Просвіта» заснували спортове товариство «Тризуб», туди одразу ж вирушив Олександр Скоцень разом зі своїм старшим братом Осипом.

Улітку 1935 року у Львові проходили крайові фінальні змагання Українського спортового союзу, у яких брали участь чотири найкращі команди – «Тризуб» (Львів), «Скала» (Стрий), «Беркут» (Перемишль) і «Роксоляна» (Рогатин). Після вирішального матчу «Тризуб» – «Скала», який виграли львів’яни з рахунком 3:2 (а всі три голи забив молодший Скоцень), Олександра запросили до найкращої на той час української команди на польських теренах – «Україна». Восени того ж року 17-річний Олександр дебютує у тій команді й у першому ж своєму виступі відзначається голом у ворота тернопільського клубу «Креси».

«Україна» у передвоєнні роки виступала в окружній лізі, постійно посідаючи призові міcця. Про високий рівень майстерності українських футболістів свідчить і той факт, що їх часто включали до збірної Львова на міжнародні чи міжміські кубкові зустрічі. Наприклад, восени 1938 року, коли розігрували Кубок президента Польщі, який Львів і здобув, збірна міста мала у своєму складі двох нападників «України» – О.Скоценя та В. Богурата. Саме вони зробили найбільший вклад у перемогу львів’ян, забиваючи голи майже у кожному матчі. Не дивно, що такого забивного форварда хотіли мати у себе польські лігові клуби. Та всім їм Скоцень відмовляв, залишаючись вірним червоно-чорним кольорам «України».

Ось як він розповідає про «запрошення» до «Погоні» у своїй книжці «З футболом у світ»:

«У новий 1938 рік ми входили повні ентузіазму і надій. Цього року львівський «Звйонзек пілки ножної» визначив з кожного футбольного клубу, що належали до Обласної ліги, по кілька гравців на тренувальні збори. З них хотіли створити збірну до ігор за Чашу Президента. Тренування відбувалися поки-що раз на тиждень у великій залі на вулиці Яблуновських (нині – спорткомплекс на площі Петрушевича). Основу збірної складала команда «Погонь», а зборами керував тренер «Погоні» Мольнар. Провідником команди призначено відомого і заслуженого польського спортовця Вацлава Кухара.

Це були виснажливі і складні лекції-тренування. Після них ішли на чай або содову воду з малиновим соком. Часто зав’язувалися цікаві розмови, часом дотепні зауваження. Я був між ними чи не наймолодший. Неодноразово в дискусіях підкреслював неприхильне ставлення польських спортових кіл до нас, українців, несумлінність суддівських рішень тощо. Поляки відповідали короткими фразами або мовчанкою, а часто іронічною посмішкою. Вони працювали в державних установах, займали добрі посади, або як студенти університету одержували державні стипендії. Мене все запитували: «Чому ти, Скоцень, тримаєшся цієї «України»? Ти ж маєш такі великі можливості прекрасно влаштуватися в наших клубах». Більшість умовляла мене вступити до «Погоні». На цю тему я ніколи з ними не дискутував, збував жартами.

Одного вечора щойно ми сіли за столики, як увійшов поставний, середнього віку чоловік. Всі присутні, як по команді, піднялися з місць і привітали його словами: «Честь, пане майоже!», «Добрий вечір, пане презесє!». Це увійшов голова «Погоні», майор панцирних військ Сліпецький. Танкову частину, якою він командував, поставили біля Янівського кладовища. Він був у цивільному. Замовив всім морозиво, содову воду, тістечка, і все це приніс сам. Елегантно і ввічливо припрошував і частував усіх. Вив’язалася вільна розмова. Майор Сліпецький – українець. Батьки і діди його – українці, два брати, один службовець нафтової компанії, другий – власник підприємства таксі. Обидва були щирими прихильниками команди «Україна». Він сам професійний офіцер польської армії, великий ентузіаст спорту, зараз на посаді голови найбільшого спортового осередку «Погонь».

Коли почали розходитися додому, майор затримав мене словами:

– Заждіть, пане Скоцень, хочу з вами дещо поговорити.

– Коротко, пане Скоцень, – почав він. – Ми вас потребуємо, й тому хочу з вами все обговорити. Переходьте до «Погоні», створимо вам сприятливі умови. Скінчите вищу школу, дістанете добру урядову працю, будете добре жити. Матимете змогу грати у вищій лізі. Будете допомагати своїй рідні. Ви молоді, перед вами кар’єра.

Коли я вперто мовчав, він знову почав переконувати, розмальовувати переді мною майбутнє. Він був захоплений своїми словами. Нарешті рішучим тоном запитав:

– Ну, що ви думаєте?

– Пане майоре, – почав я , – я українець…

Я ще щось хотів сказати, але він нервово перервав:

– Ну, що з того, що ви українець? – І тут перейшов на чисту українську мову. – Пане Скоцень, у нас грають такі українці, як Береза, Ваньчицький, Потіха, Лемішко.

– Моє місце в «Україні», – відповів я.

Майор попрощався зі мною…»

Але коли прийшла перша радянська влада, годі було відмовитися від примусового запрошення. Коли після весняного тренувального збору Олександр приїхав додому, його вже тут чекали: запросили до відділку НКВС і наказали вирушати до свого «Динамо» – київського. Отак у столичному «Динамо» з’явився 22-річний бомбардир зі Львова, який у передвоєнні місяці ще встиг зіграти п’ять матчів і забити у чемпіонаті країни два голи.

Війна перешкодила подальшій футбольній кар’єрі Скоценя у Києві, і він повернувся до Львова, де відновилося спортивне життя, і продовжував грати за свою «Україну». Коли ж у липні 1944-го фронт наблизився до міста, чимало жителів, які добре пам’ятали довоєнні репресії НКВС, вирушили на чужину.

Так доля закинула сім’ю Скоценів до Словаччини, де він встиг навіть побігати за місцевий СК «Жиліна», а згодом – до Австрії. Та куди б не потрапляли українські хлопці, вони гуртувалися в команди і продовжували грати у футбол.

В Зальцбургу організували УСК (Український спортовий клуб), який розшукував вмілих футболістів українців і запросив братів Скоценів – Осипа та Олександра. Команда почала розігрувати матчі з місцевими австрійськими клубами, які, однак особливого опору українцям не вчинити не змогли. Тоді розпочалися пошуки більш гідних суперників, запрошували з Відня знані клуби «Адміру» та «Австрію», але присутність в столиці Австрії совєтських окупаційних військ не дозволяла здійснити задумане. А згодом Австрійський футбольний союз видав постанову, очевидно, за тиском окупантів, за якою її членам не дозволяли зустрічей з «нечленами» ( читай – українцями).

Це привело до бажання більшості мешканців табору перебратися до сусідньої Німеччини, де у Старому Ульмі в Баварії створювався новий табір біженців. Серед них було чимало колишніх змагунів СТ. «Україна» зі Львова, які вирішили заснувати в Ульмі спортове товариство «Україна» (Ульм). Футбол у таборах ставав щораз популярніший – всюди, де були табори, вони створювали свої футбольні команди. «Україна» з Ульму на чолі зі Олександром Скоценем, який також керував і тренувальним процесом, ставала на еміграції провідною командою, що пізніше гідно репрезентувала український футбол серед чужинців.

Протягом року воєнний хаос минув, і німці теж почали повертатися до організованого спортивного життя. Після того, як «Україна» здобула 14 перемог над різними суперниками в окрузі, дійшло до організації матчу з відомим клубом «Баварія» (Мюнхен), який перед війною був чемпіоном Німеччини. Такий поєдинок провели 5 червня 1946 року на стадіоні в Ульмі. Великі яскраві афіші, розклеєні на мурах міста, сповіщали про матч, перехожим на вулицях роздавали листівки зі складами команд, по радіо щоденно подавали оголошення. Спеціально замовлені автобуси транспортували з різних таборів публіку, якої на трибунах з’явилося 15 тисяч.


Гра вийшла завзята, швидка, на комбінації гравців публіка реагувала досить емоційно. Українці справді добре зіграли цей поєдинок – 5:0. Хто би міг сподіватися…Через два тижні повторний матч у Мюнхені, а на черзі вже були заплановані зустрічі з командами у Ауґсбургу, Нюрнбергу, Штуттгарті, Карлсруе. У Мюнхені повторний матч видався вже аж занадто гострим. Баварці прагнули реваншу і застосовували жорстку, часом грубу гру, коли у наших хлопців аж кості тріщали. Вони першими забили гол і тиснули далі на ворота українців, які вдало захищав Роман Дубляниця. Але в одному з проходів Скореню вдалося продертися до воріт баварців і тільки він намірився бити по воротах, як отримав по ногах – пенальті! Точним ударом вдалося зрівняти рахунок – 1:1. Так, унічию і завершився цей матч. А після гри українська мюнхенська громада гостила своїх спортивних героїв спільною вечерею…


Ці перші післявоєнні виступи не пройшли повз увагу фахівців, і спочатку Олександр Скоцень отримує запрошення до бельгійського СК «Шарлеруа», а потім, 1948 року – до французької лігової «Ніцци», у барвах якої провів три сезони. Це були виступи на високому європейському рівні в чемпіонаті та розіграші кубка Франції, міжнародні зустрічі в Іспанії, Греції, Тунісі. Пам’ятним залишився поєдинок з італійським «Ювентусом» з Турина, у якому Скоценю вдалося переграти одного з найкращих на той час центральних оборонців Європи Пароля і забити переможний гол (2:1). Цей гол мав відгук у пресі і приніс йому європейську славу. На жаль, не у складі українського клубу…

Із 1950-го Олександр мешкав зі сім’єю У Канаді, де зібралося чимало колишніх галичан. Довго не міг розлучитися з улюбленою грою, якій присвятив стільки років. Ще пограв за українські команди Едмонтона і Торонто, тренував, судив футбольні зустрічі, коментував їх у місцевій пресі. Неспокійна натура не дозволяла йому сидіти вдома, і він багато років, доки дозволяло здоров’я, брав участь в організаторській та просвітницькій роботі українських спілок та союзів Північної Америки. Через майже півстоліття, улітку 1991-го Олександр Скоцень приїхав до рідного Львова, де велика українська спортивна громада відзначала 80-річчя створення СТ «Україна». Знову зустрівся з колегами, шанувальниками його таланту та молодим поколінням львівських футболістів, побував на матчах «Карпат», поїхав до Києва, де встиг ще побачитися з адміністратором своєї динамівської команди Рафою Фельдштейном.


Ми провели з ним немало годин за розмовами у Львові та у його гостинній домівці у Торонто, і я переконався, яким щирим патріотом він залишався усе життя: його цікавило все українське – і Львів, і футбол, і «Карпати», і «Динамо». Таким він і залишився у пам’яті тих, хто його знав, – відвертим, товариським, відданим улюбленій справі та рідному краєві.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх