,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Холодна війна за Крим на початку 90-х
  • 23 января 2011 |
  • 15:01 |
  • ZLO |
  • Просмотров: 53705
  • |
  • Комментарии: 9
  • |
Получить боеприпасы и быть готовыми к решительным действиям”, – такий наказ отримала російська морська піхота, коли готувалося відокремлення Криму від України.

Лорд Черчилльколись сказав, що росіяни понад усе поважають силу. Спроби домовитися з ними, не підкріплені силою, сприймаються як слабкість. „Тиждень” згадує, як Україна домовилася з Кремлем про розподіл Чорноморського флоту. Показово, що в тій „битві за Крим” значну роль відіграли не тільки високі чини, а й звичайні українські моряки й військовослужбовці. Це вже тенденція – українські прориви відбуваються за ініціативи знизу.


Війна за присягу



Перші широкомасштабні дії проти України датуються 1992 роком. Завдання-мінімум для росіян – не ділитися Чорноморським флотом. Ось цитата із наказу Івана Капітанця, першого заступника Головкома російського ВМФ: „К офицерам, мичманам, прапорщикам, создающим нездоровую обстановку в воинских коллективах, склонных к измене Родине и принятию присяги на верность Украине, применять суровые меры воздействия вплоть до увольнения с занимаемой должности и увольнения со службы”.

Особливий переполох викликало повідомлення від 22 лютого 1992 року. Тоді українську присягу склав 880-ий окремий батальйон морської піхоти – найкращий у з’єднанні за результатами попереднього, 1991-го року. Головний штаб ВМФ у Москві одразу видав директиву розформувати батальйон.

Після цього основні бойові з’єднання Чорноморського флоту почали комплектувати тільки росіянами – а через місяць командувач ЧФ Ігор Касатонов перейшов до рішучих дій. Головним аргументом адмірала була морська піхота. Наприклад, у квітні 1992 року поблизу школи прапорщиків, де розмістилась організаційна група з формування ВМС України, почала чергувати машина з комплексом радіоелектронного придушення. Російські радисти перешкоджали зв’язку й вели радіоперехоплення. Під охорону російської морської піхоти взяли штаб ВПС ЧФ і штаб Кримської бази у селищі Новоозерне – а тамтешній взвод охорони розформували через складання української присяги.

У ніч проти 8 квітня 1992 року у зв’язку зі складанням української присяги офіцерами штабу Кримської бази до Новоозерного ввели бойову техніку 361-го полку 126-ої дивізії берегової оборони ЧФ: 4 БТР і 2 мотострілецькі взводи з Євпаторії. До озера Донузлав увійшли два ракетні катери й два корвети, заблокувавши кораблі, особовий склад яких склав українську присягу. При цьому, наказ штабу флоту передбачав узяти під охорону бронетехніку й будівлю місцевої ради (!) в самій Євпаторії, але командир 361-го полку його не виконав.

9 липня 1992 року склав українську присягу особовий склад військової комендатури Севастопольського гарнізону – пункту управління Головної бази. Це був удар у самісіньке серце проросійських сил. 10 липня о 12:25 у 810-ій бригаді морської піхоти зіграли бойову тривогу, яка перетворилася на бойову готовність „Повна”: особовому складу видали бронежилети й набої. Російська десантно-штурмова група з 25 осіб увійшла до комендатури.

21 липня 1992 року сторожовий корабель СКР-112, піднявши український прапор, здійснив перехід з Кримської бази (зі згаданого вище Донузлава) до Одеси. Протягом 8-годинного переходу корабель переслідували направлені з командного пункту ЧФ кораблі, застосовуючи попереджувальний артилерійський вогонь і намагаючись висадити на бунтівне судно групу захоплення. На підтримку СКР-112 спрямували українські винищувач і прикордонні катери. Перед загрозою бойового зіткнення російські моряки не стали виконувати наказ штабу ЧФ зупинити корабель „в будь-який спосіб”.


Придністровський сценарій



Українська сторона намагалась ігнорувати провокації, але не завжди це вдавалось. У вересні 1993 року відбулася сутичка між українськими піхотинцями й російською береговою охороною. Роздратовані українці атакували танковий підрозділ берегової охорони, троє росіян отримали поранення – у відповідь адмірал Касатонов заявив, що Україна намагається „скористатися політичними проблемами у Москві (там радикально загострилося протистояння між Думою і президентом Єльциним – „Тиждень”) і забрати собі частину флоту”.

З цього моменту до питання про розподіл ЧФ додалося кримське. Російська військова розвідка готувала в Криму операцію з відокремлення півострова від України за схемою, вже апробованою в Придністров’ї. Консульство РФ почало видавати російські паспорти громадянам України, які працюють на об’єктах ЧФ. Прес-служба штабу ЧФ перетворилася на засіб інформаційної війни проти України - її телецентр оснастили сучасною апаратурою, спеціально для того, щоб вести передачі на весь півострів.

Розвідка флоту фактично діяла як штаб з координації зусиль усіх сепаратистських сил у Криму. Її стараннями вже починалося створення незаконних збройних формувань, з’явилися російські козаки, етнополітичні організації на кшталт „Русского движения Крыма”. Російський міністр оборони Павєл Грачов ще влітку 1992 р. оголосив про намір вводити війська до будь-якої республіки з метою „захисту російськомовного населення”. На черзі стояла операція з подібного „захисту” Криму. Юридичний привід для цього дав і „президент” Криму Юрій Мєшков, котрий під час свого виступу в російській Держдумі в січні 1994 року закликав включити Крим до складу Росії. Фактично, Мєшков з прибічниками відігравав роль Судетської німецької партії, котра свого часу виконала важливу місію зі знищення незалежної Чехословаччини.


„Выкинуть их в Одессу”



Прямим наслідком провокаційних заяв проросійських політиків стало те, що українським військовослужбовцям стало небезпечно ходити по Севастополю. Команди російських моряків називали своїх колег-прикордонників з Балаклави зрадниками, висаджували з міського транспорту. Одного з офіцерів 174-ї зенітно-ракетної бригади ППО України побили за кокарду з тризубом. Офіцери ВМС ходили по місту з емблемами ВМФ СРСР і змінювали їх на українські вже на службі.

„Під час параду на честь незалежності України кілька покидьків з натовпу кидали в колону курсантів помідори”, - згадує командувач ВМС Ігор Тенюх. - А в 1996-му, коли в Севастополі проводили спільні паради обох флотів, командувач Балтін разом зі своїми адміралами залишив трибуну саме в ту мить, коли урочистим маршем крокували українські моряки”.

Дійшло до того, що група російських морських піхотинців уночі проникла в розташування зенітно-ракетного комплексу С-300 військ ППО України й закидала димовими шашками казарму з солдатами. Українці ледве не почали стріляти.

Командир 17-ї окремої бригади спеціального призначення капітан 1 рангу А.Карпенко вдався до незвичної містифікації. Він одягнув камуфльовану форму з нарукавними емблемами ВМС України, авіаційний (!) шолом, бронежилет… А потім, озброєний ручним кулеметом Калашникова й пістолетом для безшумної стрільби АПБ, почав їздити по Севастополю на власному мотоциклі „Урал”, пофарбованому в чорний колір. Ця демонстрація спричинила приголомшливе враження на севастопольців. Відреагувало навіть „Общественное российское телевидение” (ОРТ), повідомивши про появу в Севастополі „бойових груп українців, які мають досвід війни в Югославії”. Цькувати українські підрозділи на деякий час припинили.

Наприкінці 1993 р. відбулися перші спільні навчання ВМС України з нашими військово-повітряними силами. Флагман українського флоту - фрегат „Гетьман Сагайдачний”, який повертався з навчань, виявив, що його не пускають на базу. Росіяни створили українським кораблям нестерпні умови, щоб примусити їх піти з Севастополя. „Выкинуть их в Одессу”, – публічно говорив Касатонов. Українці готувалися прориватися з боєм. На „Сагайдачному” відібрали команду з десяти чоловік, видали зброю і готувалися висадитися в баркаси, щоб, за необхідності, захопити буксир і відчинити бонні ворота.


Кульмінація конфлікту: вогнемети й фугаси



Тоді обійшлось, але з цього моменту в будівництві ВМС України з’явилися нові пріоритети. Замість кораблів головну увагу почали приділяти створенню та вишколу морської піхоти, щоб мати аргументи в суперечках із ЧФ. Штаб ЧФ негайно запровадив чергування озброєних патрулів, а на кораблях у гаванях наказали прибрати трапи на берег і бути готовими до нападу „українських націоналістів”.

Одночасно Чорноморський флот розробив „задум застосування сил і засобів у випадку збройного конфлікту з Україною”. Почалася підготовка до рішучих дій. Зокрема, 810-та бригада морської піхоти розгорнулася до штатів воєнного часу, збільшивши свою чисельність з 800 до 2,5 тис. чол. Готуючись до майбутніх вуличних боїв, вона отримала батальйон танків Т-64 та ручні вогнемети.

До погроз росіян поставилися цілком серйозно. 25-29 квітня 1994 року відбулися командно-штабні навчання за участю командувача Одеського військового округу Шкідченка й першого заступника міністра оборони Біжана – людей, які були в центрі подій довкола судна „Челекен” в Одесі (див. доверстку „Гострий момент”). Легенда навчань – „оборонна операція на півдні України з залученням сил армії та ВМС, прикордонників, Національної гвардії та СБУ”.

На цей час силами розвідки ЧФ уже було організовано прообраз „кримської армії” – загін „Скорпіон” у Сімферополі. Формально він підпорядковувався „президентові” Мєшкову. Крім того, розгорнулася робота з підготовки захоплення ключових об'єктів військ ППО України в Севастополі. Готувалася справжні війна - невідомі копали ями, щоб закладати фугаси, перерізали телефонні дроти...

У травні 1994 року на дорозі між КПП та казармами бригади ППО національні гвардійці влаштували засідку на групу з трьох осіб, що закладали фугас. Двоє втекли, покинувши 4 кг вибухівки. Третього, одягненого в чорну уніформу морської піхоти, затримали – перед арештом він викинув пістолет ТТ. Потім міліція встановила його особу – відставний капітан 2 рангу, місцевий мешканець. 19 травня 1994 року було відбито ще одну спробу захопити той ж об'єкт ППО.


Все вирішила Національна гвардія



Тобто російська розвідка ніби не брала прямої участі в подіях, а діяла силами „помічників” із числа пенсіонерів ЧФ. Це було вимушеною імпровізацією, оскільки іншої агентури на той час у Криму вона просто не мала. „В 1991 році військова контррозвідка та спецназ Чорноморського флоту присягнули на вірність Україні – й уся агентура, кадрове забезпечення, матеріальна база не дісталися Росії, - зауважує тодішній начальник військової розвідки України, екс-заступник голови СБУ Олександр Скіпальський. - Таким чином ми уникнули збройних сутичок у Криму, що стало програшем проімперських сил”.

Після спроб захопити військові об’єкти й закласти фугаси стало зрозуміло - від „оборонних” навчань час переходити до серйозніших дій. На виїздах із Севастополя поряд з постами міліції з’явилися співробітники СБУ в камуфляжі та з автоматичною стрілецькою зброєю. 22 травня 1994 вулицями Сімферополя проїхали 28 бронетранспортерів Національної гвардії, які поверталися з ремонту. Юрій Мєшков за допомоги „ОРТ” відразу ж заявив, що український спецназ готується до штурму штабу ЧФ.

У Севастополі почалася справжня паніка - містом пішли страшні чутки про високу боєздатність та виняткову жорстокість „нациків”. Так росіяни називали українську Національну гвардію. Дійшло до того, що - як свідчать офіцери гвардії, які перебували тоді в Балаклаві - до них підходили залякані пенсіонери з проханням „не вбивати хоча б дітей”! Про нервозний стан росіян свідчив і випадок з російським морським офіцером, який зупинив авто з національними гвардійцями. Моряк лише в ході розмови зрозумів, що їде не з російськими військовослужбовцями, а з українцями - і на ходу вистрибнув з машини.

До цього можна було б ставитися з іронією, якби не враховувати, що саме з такого психозу й починаються війни.

Зрештою ситуацію на півострові стабілізувало введення в Крим майже 60 тисяч бійців прикордонних військ і Національної гвардії. Згодом провальний штурм Грозного остаточно зупинив кремлівських геополітиків. 10 червня 1994 року сторони досягли прийнятної для всіх угоди про поділ флоту.

А „президент” Мєшков втік до Москви - там мер Лужков подарував йому квартиру за проведену в Криму „роботу”.


Як боролися за Одесу



З початку січня 1994 р. за наказом штабу російського ЧФ почали відключати навігаційні вогні й світлові знаки у північно-східній частині Чорного моря. Судноплавство до портів України стало неможливим. Одночасно вивозили гідрографічне обладнання. 8-10 квітня 1994 р. через це стався конфлікт довкола гідрографічного судна „Челекен” в Одесі. Однак командування ЧФ прорахувалося. На цей момент уже вивели до Росії 98-у гвардійську повітрянодесантну дивізію – і баланс сил у південних областях України змінився. Українські десантники захопили 318-й дивізіон кораблів консервації в Одесі, який чинив збройний опір під час подій з „Челекеном”. „Дивізіон застосував зброю і виступив проти української влади, тому його дні були скінчені”, – говорив командувач ВМС Володимир Безкоровайний. За кілька тижнів на об’єктах флоту по всьому Північному Причорномор’ю підняли українські прапори. Росіяни відступили до Криму.



My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх