,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Український рух на Чорноморському флоті
  • 7 января 2011 |
  • 17:01 |
  • bayard |
  • Просмотров: 56491
  • |
  • Комментарии: 8
  • |
0
У Севастополі переважна більшість населення була українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують, що там жило 32 000 осіб, з них 24 000 українців, але становлення їхньої національної свідомості - початок ХХ століття. Українець почав виокремлюватися не лише походженням та знанням історії власного народу, а відчуттям духової потреби в українській ідеї - побудові самостійної Української держави. Почали поширюватися твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, і до 1905 року не лише українська інтелігенція, а й прості селяни прагнули незалежності Української держави. Вони збиралися гуртами за вечірнім читанням книг.

Севастопольська молодь намагалась активізувати українське життя, юнаки писали вірші й оповідання, молилися українською мовою, перекладали з інших літератур українською, пропагували театральне мистецтво, насамперед вистави про гірку долю Кобзаревих героїнь, зростало значення української пісні та музики. Хор, який створив учитель Севастопольської державної жіночої гімназії українець Микола Кагарлицький, робив непомітну, але дуже важливу справу. В його репертуарі були пісні на слова Шевченка “По діброві вітер віє”, “Зоре моя вечірняя”, “Така її доля”, “Думи мої, думи мої”, “Нащо мені чорні брови”, “Реве та стогне Дніпр широкий”. На початку минулого століття в цьому хорі починала свій творчий шлях севастопольська співачка Оксана Петрусенко.

Найбільше українському національному руху в Севастополі сприяв Левко Мацієвич, конструктор-підводник, теоретик та практик військового літакобудування, який працював у Севастопольському військово-морському відомстві.

Він у 1904 році розробив проект морського вокзалу в Севастополі, у 1905 році - два проекти проти мінних загороджень (премія 3 000 руб.), за 1908-1909 рр. - 14 проектів підводних човнів, а також створив проект першого гідролітака.

У березні 1906 року українська патріотична інтелігенція створила міську просвітницьку організацію “Кобзар”,керівником обрали капітана Левка Мацієвича. Він активно працює до 1908-го, потім їде в Петербург для організації військового літакобудування. Стає активним членом петербурзької української громади й матеріально допомагає севастопольській організації “Кобзар”, яку очолив директор державної жіночої гімназії В’ячеслав Лищенко. Організація діяла в будинку на Великій Морській.

Розгорілися пристрасті на Чорноморському флоті у зв’язку з геноцидом українців. На панцирнику “Князь Потёмкин Таврический” спалахнуло повстання. Безпосередньою його причиною стало стихійне заворушення серед команди корабля через недоброякісну їжу та вбивство російським офіцером унтер-офіцера Григорія Вакуленчука (родом із Житомирщини), який виступив поборником прав матросів.

Очолив повстання унтер-офіцер Панас Матюшенко (родом із Харківщини), до нього приєднався офіцер Олександр Коваленко (родом із Сумщини). Обоє товаришували з українським ученим і письменником Гнатом Хоткевичем ще з Харкова, де діяла Харківська Українська студентська Громада. Вона ставила за мету “боротьбу за кращу долю свого народу, поліпшення його матеріального добробуту та виступала проти національно-політичного рабства, за право жити господарем на своїй власній землі”.

З часом молоді патріоти студенти Харківського університету Михайло Русов, Дмитро Антонович разом з Левком Мацієвичем та Олександром Коваленком у лютому 1900 року засновують нелегальну Революційну Українську партію (РУП), ідеологом якої стає Микола Міхновський.

Це була перша українська політична партія, яка об’єднувала в своїх рядах наддніпрянську і наддністрянську молодь і стала першою політичною організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом. На одному із зборів РУП у Харкові Лев Мацієвич сказав: “У самостійній Українській державі права працюючого люду повинні бути широко забезпеченими, бо інакше може вийти так, що в тій самій державі маси лишаться поневоленими соціально. Визволення народу з політичної тиранії мало що значитиме, коли не буде також визволення з економічної тиранії”.

У 1901 році Л. Мацієвич, отримавши диплом інженера-технолога, став працювати в Севастополі корабельним інженером. Чи не це знайомство вирішило майбутню долю О. Коваленка, коли він у 1903 році з дипломом інженера-технолога обирає долю морського офіцера?

Панас Матюшенко очолив суднову комісію для керівництва панцирником. Повсталі ухвалили два звернення: “До гнобителів народу” і “До всіх поневолених народів Росії”, що свідчить про національно-визвольну спрямованість повстання на панцирнику. 20 червня (3.07) 1905 року суднова комісія передала іноземним консулам відозви: “До всього цивілізованого світу” та “До всіх європейських держав”, в яких роз’яснила мету своєї боротьби.

Одинадцять днів - з 14 по 25 червня 1905 року панцирник під малиновим козацьким прапором країв Чорне море, залишаючись непереможним острівцем української революції. “Кобзар” був настільною книгою повсталих чорноморців, багато творів з нього моряки знали напам’ять, уривки з них використовували у виступах, гаслах, летучках, а Панас Матюшенко навіть своє звернення “До гнобителів народу” розпочав дещо перефразованими шевченковими словами: Схаменіться, будьте люде!”.

Повстання на “Потьомкіні” викликало великий резонанс на флоті. До повсталого панцирника приєднався міноносець № 267.

На придушення повстання командування Чорноморського флоту 16 (29) червня 1905 року послало 2 ескадри (5 панцирників, 1 крейсер, 7 міноносців). Але моряки ескадри відмовилися стріляти по кораблю. Більше того, панцирник “Георгій Побідоносець” приєднався до повсталого “Потьомкіна” До його команди з палкою промовою звернувся Олександр Коваленко: “...Ми тепер брати не тільки по крові, а й по духу стоїмо за одне і вимагаємо своє, і доб’ємося того, що потрібно не тільки нам, а й нашим дітям та внукам. Хай живе Свобода!”

Після кількох переходів в Одесу-Констанцу-Феодосію в пошуках запасів прісної води, вугілля та продовольства, і не отримавши бажаного, революційний “Потьомкін” вимушений був 25 червня 1905 року здатися румунській владі у Констанці. Повстала команда зійшла на берег як політичні емігранти.

Про події на “Потьомкіні” П. Матюшенко напише спогади у книжці “Матроси Чорного моря” під час перебування в Бухаресті після вимушеної здачі корабля румунській владі. Звідти він виїде до Швейцарії, а згодом до Америки. У “Довіднику з історії України” зазначається, що 1907 року П. Матюшенко переїхав до Парижа. У червні 1907 року, всупереч умовлянням свого друга Г. Хоткевича, він нелегально повернувся в Україну. Царська охранка вистежила його в Миколаєві. Після тривалого слідства 20 жовтня (2.11.) 1907 року за вироком військово-морського суду Матюшенко був страчений (повішаний) у Севастополі.

Повернувшись після революційних подій 1917 року до Києва, О. Коваленко очолив департамент морської освіти в Морському міністерстві.

З 1919 року О. Коваленко на службі в Українській дипломатичній місії. Спочатку в Женеві, а потім у Парижі обіймав посаду 1-го секретаря Української дипломатичної місії (консула УНР). 1920 року брав участь в асамблеї Ліги націй як секретар української делегації. 1922 року, коли українські емігранти створили в м. Подебрадах (Чехія) Українську господарську академію (УГА), О. Коваленка запросили викладати теоретичну та прикладну механіку, згадавши його високу кваліфікацію інженера. Незабаром він керував кафедрою, а потім став деканом інженерного факультету, викладав аналітичну геометрію, в останні роки - математику та опір матеріалів. У 1926 році він познайомився з видатним українським церковним та громадсько-політичним діячем Андреєм Шептицьким під час відвідин тим академії. Постать великого Митрополита справила на О. Коваленка незабутнє враження.

1939 року вийшла його збірка спогадів “З минулого”, які для дослідників української історії мають неабияку цінність. Колишній потьомкінець, почесний доктор УТГІ, професор-інженер О. Коваленко прожив довге й цікаве життя. 1963 року його не стало, похований у Женеві.

Панцирник “Потьомкін” у 1917 році в Севастополі підніме жовтоблакитний прапор і ввійде в 1918 році до складу Українського військово-морського флоту. Носитиме іншу назву - “Борець за свободу”. Підірваний у квітні 1919 року.

На шістнадцятому році незалежності України за президентства В. Ющенка в Одесі знесли пам’ятник потьомкінцям задля монумента гнобительці українського народу розбещеній російській цариці Катерині II. Якщо одеські можновладці не можуть жити без пам’ятників російським царям, то можна зробити виняток одній російський цариці - Єлизаветі Петрівні. Ця імператриця прихильно ставилася до українського питання. Довго їздила по Україні, вивчала історію і побут, збудувала знамениту Андріївську церкву в Києві. Довго таїла мрію про проголошення України королівством в тій же церкві та про коронування свого чоловіка Олександра Розумовського (українського козака Розума) з наданням Царського палацу-резиденції для нього в Києві. Та вона мала необережність довіритись кільком вельможам у царському дворі, готуючи указ про незалежність України. Наступного дня царицю отруїли.

З вибухом лютневої революції в Російській імперії в березні 1917 року українці, яких дуже багато служило в Російському флоті, почали об’єднуватися. Найсприятливіші щодо цього умови склалися на Чорноморському військовому флоті, який за традицією комплектувався переважно вихідцями з України. Це було доцільно з економічного боку і з погляду якісного поповнення особовим складом, адже відомо, що українці - великі романтики, в яких глибоко в душі закладена козацька любов до водної стихії та до морських походів.

Це підтверджував і командуючий Чорноморським флотом адмірал Олександр Колчак: “...офіцерство і матроси на Балтійському і Чорноморському флоті розподілялися головним чином за місцем народження: ті, що жили на півдні йшли на південь, ті ж, які були з півночі, йшли на Балтику”.

З 1900-го року в Севастополі вже існував український гурток “Кобзар”. Членами гуртка були викладачі гімназії, інженери, офіцери військово-морського флоту та інші цивільні. Завданням гуртка була чисто культурно-освітня робота.

Під керівництвом молодого ентузіаста Григорія Йосиповича Заголо в Севастополі почав діяти український аматорський хор “Рада” на Корабельній стороні. До його складу входило 60 співаків, переважно матросів Чорноморського флоту та учениць жіночої гімназії. Тоді на флоті служив режисер української драматичної трупи Микола Коновалов, який брав активну участь у громадському житті.

На початку квітня 1917 року у приміщенні цирку було призначено збори для затвердження статуту новоствореної організації “Севастопольська Українська Чорноморська Громада” і обрання членів її Ради. Активний учасник українського національного руху в Криму Михайло Михайлик згадує, що в місті з’явилися оголошення про збори в приміщенні цирку Труцці, окремо було послано повідомлення у військові частини. Ще з ночі на неділю почався дощ, а зранку став ще сильніший. Організатори зборів занепали духом, боялися, що багато хто через дощ не прийде, але страх був даремний. У призначений час вулицями, що вели до центру, під дощем, що лив як з відра, йшли, мало не бігли юрби матросів, козаків, цивільних.

Скрізь лунала українська мова. Можна було почути всі українські діалекти... і м’яке мелодійне полтавсько-херсонське “я”, і тверде західне “а” (радно) і поліське “є” (телє), і чернігівсько-сіверські дифтонги (вуіл)... З усіх кінців України всі ці люди, прочитавши відозву до українців, посунули на збори. У цирку місця вщерть заповнилися, далі заповнилася “гальорка” (верхні балкони), після - проходи, ще далі - циркова арена. Здавалося, що таке переповнення цирк не витримає. Навколо так само повнісінько людей. Члени комісії на естраді для музики. Нумерованих місць у цирку п’ять тисяч, а в нім тепер більше шести. Настрій піднесений.

На трибуні голова комісії В. Зощенко. Його промова довга, вся густо пересипана цитатами з “Кобзаря”. Йшлося про минуле України, про тих хто мріяв про волю і працював у підпіллі. Промова була в дусі високого ідеалізму й любові до ближнього. “Пани магнати нас роз’єднали, а ми б і досі так жили, як рідні...” Закликав і українців, і росіян, і поляків не сваритися, дати один одному спокій, волю і стиснути взаємно руки. Під оплески й вигуки “ура” і “слава” сходить оратор з трибуни, на його місці з’являється струнка енергійна постать морського офіцера. Це корабельний інженер Піклієвич. У руці - зшиток.

Перепросив українською, що говоритиме російською. Школа, виховання, служба у чужинців не дали йому змоги виконати заповіт Шевченка: “І свого не цурайтесь”. Так, він свого не цурається, бо знає минуле, любить свій народ, захоплений його славними ділами, зберіг своє серце, хоч мову забрала московська наруга. Змальовує українське минуле просто й досконало, розповідає про козаччину - волю, силу й права. Походи українського флоту на турків і татар він вистудіював досконало. Воскрешав перед аудиторією дивні діла славетних гетьманів і цілий ряд їх постав перед аудиторією як живий. Здається, нема вже ні цирку, ні мирних громадян, ні оратора, а довкола бурхливе гнівне море несе велетенський корабель на ворожі береги, на його носі непохитний у своїй меті славний отаман голосно закликає на подвиг, горять завзяттям його козаки. І кожний з них почуває, що й він має в собі стільки предківського вогню і сили, що поведе за собою до бою завзятців. Думки і почування слухачів уже в іншім світі; творення громади, вибори Ради відійшли на задній план, тепер же війна за правду, за волю свого народу, перемога або... смерть. І таки не смерть, а перемога, лише перемога і духовне піднесення аудиторії досягло найвищих вершин.

Замовк промовець, вже він сходить з трибуни, а слухачі ще в обіймах чар. Глибоку мовчанку прорвав грім оплесків і тисячі вигуків. Які слова склалися в ті вигуки, не можна було розчути, бо то був правдивий грім, який підіймався під склепіння цирку.

На трибуні з’явився новий промовець. Він підняв руку чи то заспокоюючи, чи то благословляючи. Грім прокотився востаннє і настала тиша. Новий промовець - людина цивільна. Це був учитель Микола Коломієць. Спокійно, врівноважено він почав зі славних минулих часів і перейшов до сучасності. Назвавшись учителем, він звернув увагу аудиторії на школу, бо вона є кузнею зросійщення, московський молот перековує в ній українські душі. Розповів про роль і значення мови як національного чинника, як зброї в руках нації, з якою можна нападати й оборонятися. Розкрив механізм цієї сили. На кожне твердження у нього були факти і приклади, екскурси в історію, антропологію. Він висвітлив різницю двох душ, двох розумінь і світоглядів, їхніх історичних шляхів. Його промова була чисто академічною і дуже змістовною. Наприкінці педантично зауважив, що чув слово “ура”, а такого слова в українській мові нема, то треба вживати “слава”. Гучне “слава” проводжало й цього оратора з трибуни.

Виступили ще кілька промовців, військових, які закликали до пробудження національної самосвідомості. Нарешті закінчилися виступи промовців. Приступили до читання статуту і прийняли його одностайно.

Обрана Рада Севастопольської Української Чорноморської Громади зібралася на засідання і обрала президію. Склад її був такий: голова - В. Лищенко, заступники - М. Коломієць (учитель гімназії) і М. Пащенко (матрос), писар - М. Михайлик, скарбник - Лихоніс. Члени Ради: В. Савченко-Більський (капітан), М. Піклієвич (корабельний інженер), Богомолець (прокурор Чорноморського флоту), В. Вітинський (власник кав’ярні, родом з Галичини), Сокович (лікар), Ф. Сліпченко (курсант школи авіації) та інші.

Громада нараховувала понад чотири тисячі членів, більшість яких - матроси. Її рада енергійно взялася до роботи. Бібліотеку й читальню було організовано швидко. Театральна комісія почала організовувати вистави. Рада взяла в свої руки всі можливі відповідальні пости в частинах флоту. Передбачалося по закінченні самоорганізації в частинах передати керування загальними справами Раді Чорноморської Громади. Далі делегати від усіх військових частин мали обрати керуючий суто військовий орган.

За прикладом Києва у перших числах квітня Рада організувала маніфестацію. Про це широко повідомляли на вулицях і площах величезні плакати. З дозволу командуючого Чорноморським флотом адмірала О. Колчака було поінформовано телефоном всі флотські частини про день, місце і порядок маніфестації.

Ще зранку від Графської пристані рушили юрби матросів, цивільних і солдатів до Пушкінської школи. Замаячили жовто-блакитні прапори і транспаранти з різними гаслами. Близько 12-ї годити колони готові були вирушити, коли зі штабу флоту надійшла телефонограма про те, що має приїхати адмірал Колчак.

За півгодини автомашина Колчака зупинилася на Пушкінській площі перед кількадесятитисячними колонами маніфестантів.

Високий і стрункий адмірал зняв кашкет. За хвилину він виголосив промову: “Мені випала честь говорити з українцями, що зібралися тут, заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким маю за честь, на 90 % складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки є у світі”.

Останні слова адмірала були зустрінуті гучними вигуками “слава”.

Похід рушив. Ентузіазм охопив десятки тисяч маніфестантів і десятки тисяч вуличної неорганізованої юрби. Радісне “слава” веселим весняним громом стрясало усміхнене сонцем бадьоре повітря і підносило людські душі.

Від середини квітня починається планова одностайна організація українців по всіх частинах флоту, з якими зав’язався близький контакт з Радою Громади. Дедалі частіше прибували до неї делегати - то з інформаціями, то за порадами, то для погодження різних справ. Запис членів до Громади постійно зростав. Вплив Ради став великим. На всіх кораблях почалася культурно-просвітницька робота, особливо з меншістю байдужих, малосвідомих матросів українського походження, а також з зросійщеними офіцерами, які забули про свої витоки і своє коріння.

Відбулися величезні українські маніфестації в Севастополі також у травні - червні 1917 року, що продемонстрували українську силу Чорноморського флоту. Далі почали підіймати українські національні прапори окремі кораблі. А вже у листопаді жовтоблакитні прапори майоріли на багатьох кораблях.

Командуючий Чорноморським флотом віце-адмірал Олександр Колчак - полярний дослідник і учений, герой російсько-японської і Першої світової воєн, був відомий не тільки в російській імперії, а й за її межами. Серед офіцерів і матросів він мав велику популярність і авторитет. На Чорноморський флот він був призначений у 1916 році у віці 43 роки. Становище на Чорному морі було складним. Ще на початку першої світової війни на морі з’явився найсучасніший німецький крейсер “Гелен” разом з крейсером “Бреслау”. Ці два кораблі, користуючись великою швидкістю і могутнім озброєнням, тероризували південний берег України, обстрілюючи його, нападаючи на торгові судна. Коли ввели до складу Чорноморського флоту лінкори “Імператриця Марія” та “Імператриця Катерина Друга” і з’явився новий командувач флоту, вільне життя німецьких крейсерів припинилося, а незабаром вони взагалі не з’являлися в Чорному морі.

Німці вирішили знищити “Імператрицю Марію”. 7 жовтня 1916 року на Севастопольському рейді пролунав вибух, потім ще і ще. Лінкор перевернувся догори кілем і затонув на рейді.

У радянські часи школярі захоплювалися пригодницькою повістю російського письменника Анатолія Рибакова “Кортик”. У ній розповідається, як у руках московського піонера з Арбату опинився випадково кортик - мовчазний свідок трагічної загибелі “Імператриці Марії”. Але за цим кинджалом полює білогвардійський офіцер, колишній лейтенант військово-морського флоту Нікольський, який був причетний до загибелі корабля.

Насправді операцію з ліквідації “Імператриці Марії” здійснили російські більшовики, які були тісно пов’язані з німецькою розвідкою. Від неї більшовики одержали гроші на видання пропагандистської літератури задля розкладання царської армії, на ведення різних політичних ігрищ із кров’ю. Вони були пов’язані і з робітниками на оборонних заводах. Після вибуху на лінкорі була створена комісія, яка дійшла висновку, що вибух стався від підкладеного в бомбовий погріб пристрою з часовим механізмом з вечора 6 жовтня, коли путіловські робітники, які встановлювали лебідку для снарядного погріба, залишали лінкор після закінчення робіт. Ці майстри із заводу, настроєні пробільшовицькі, давно працювали один з одним і один одного знали.

Від вибуху загинуло 216 матросів і мічманів, 85 матросів і офіцерів було тяжко травмовано.

Олександр Колчак прихильно поставився до українського руху на флоті. Йому імпонувало те, що українізація сприяла свідомій дисципліні, поставивши заслін анархії і вседозволеності, що насувалися з Півночі. І це справді так. У 1917 році у восьмимільйонній армії Російської імперії дисципліну й боєздатність на тлі масового розтління і розпаду дисципліну і боєздатність зберігали тільки військові частини, сформовані за національно-територіальною ознакою, згуртовані спільністю етнічного походження та земляцтвом, отже, і спільністю політичної мети в революції. Насамперед це стосувалося українців, серед військовиків котрих вистачало людей проникливих, готових використати розпад імперії для створення власної держави.

Російське командування, яке спершу з великою підозрою ставилося до національних формувань, побачивши, що саме націонали ще якось тримають фронт, перестало перешкоджати процесам українізації військ на фронтах. Дійшло до того, що уславлений російський генерал Брусилов особисто передавав зукраїнізованим полкам жовто-сині прапори зі словами, що, мовляв, під цими прапорами ви будете непереможними.

Сам Колчак українського походження. Його родослівне коріння в Україні започатковане в Галичині, згодом предки переселилися на Херсонщину. Прадід адмірала Лук’ян Колчак був сотником Бузького козацького війська. Дружина адмірала - інтелігентна і вольова Софія Федорівна була родом із Кам’янця-Подільського. Знала сім іноземних мов, із яких французькою, англійською і німецькою володіла досконало. Була обрана почесним головою Ради Української Чорноморської Громади.

Певна річ, стихійний розвиток українського руху на Чорноморському флоті не подобався росіянам іншої політичної орієнтації, особливо більшовикам. Та все ж таки Чорноморський флот був винятком серед інших російських флотів. Його українська ментальність ще більше посилилася після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року. Флотами прокотилася страшна хвиля роззброєнь, знущань і масових розстрілів заслужених офіцерів і навіть молодших офіцерських чинів. У життя втілювалися ідеї сподвижника російського більшовизму С. Нечаєва, який проголосив: “Ми об’єднуємося з крутим розбійницьким світом, цим дійсним і єдиним революціонером у Росії”.

Однак чорноморці вистояли.

І ось тоді у кінці травня, на Чорноморському флоті з’явилися “депутати Балтики” із Кронштадта та інших північних країв. “Вигляд у них був розбійницький, - згадував пізніше начальник штабу флоту контр-адмірал М. Смирнов, - з патлатим волоссям, картузами набакир, - всі вони чомусь носили темні окуляри”.

Поселилися “депутати Балтики” в добрих готелях, витрачали багато грошей. Одночасно приїхали в Севастополь і відряджені з центру російські більшовики. “Севастополь повинен стати Кронштадтом Півдня”, - напучував Я. Свердлов свого соратника Ю. Гавена, який очолить більшовицьку організацію в Севастополі.

Почалися непідконтрольні севастопольській владі мітинги, на яких велася відкрита пропаганда проти адмірала Колчака й офіцерів. І перші наслідки - роззброєння морських офіцерів, яких згодом просто потопили в Корабельній та Стрілецькій бухтах Севастопольського порту. А в них були й матері, і дружини, і діти. Були то переважно українські сім’ї.

Вважаючи, що командувати флотом у таких умовах неможливо, адмірал Колчак зібрав усю команду флагманського броненосця “Георгій Победоносець”. Він сказав команді корабля все, що вважав необхідним про становище на флоті та ставлення в ньому до офіцерського складу. Підсумувавши додав: “... з цього моменту я командувати більше не бажаю і зараз про це телеграфую уряду”.

Колчак взявши шаблю кинув її у воду (адмірал був нагороджений золотою зброєю). Потому він трапом спустився донизу. Водолази з власної ініціативи дістали шаблю на дні моря і повернули опальному адміралу.

Так Український флот загубив талановитого адмірала, а білі придбали в Росії одного із своїх керівників.

18 листопада 1918 року Олександр Колчак в Омську проголосив себе верховним правителем Росії. Невдовзі його влада поширилася на велетенську територію від Волги до Далекого Сходу. Як главу Російської держави його визнала Антанта. Коли ж відмовився стати в її руках маріонетковим правителем, французька та англійська допомога припинилася. Згодом перестала допомагати і Японія, переконавшись, що Колчак не подарує їй частину Далекого Сходу.

Тоді ж з населення Зеленого Клину було сформовано два ударні українські полки: імені Б. Хмельницького та імені Т. Шевченка. Під командою генерала Горвата вони брали участь у проголошенні Зеленої України (Далекосхідної Української Народної Республіки) з центром у Владивостоці.

У 1920 році Колчак був схоплений більшовиками. Ленін телеграфував, щоб його доправили в Москву. У Кремлі планували використати високу професійність адмірала. Місцева більшовицька влада не виконала наказу вождя пролетарської революції. Великий авторитет Колчака лякав її. Він був розстріляний за постановою Сибірського військово-революційного комітету № 27 від 6 листопада 1920 року. Цілком можливо, що місцевих більшовиків підтримав Лев Троцький, який категорично не сприймав найменші прояви українського духу. Російські більшовики після захоплення Далекого Сходу відразу знищили Зелену Україну.

У кінці 1917 року Центральною Радою України був створений Генеральний морський Секретаріат. Він провів і затвердив Закон “Про Український Державний флот”, об’явив Чорноморський військово-морський флот власністю Республіки; був розроблений і затверджений військово-морський прапор Української Народної Республіки.

У розбудові українського Чорноморського флоту проявили себе флотоводці УНР: міністр морських справ Антонович Д. Б., адмірал Покровський А. Г., контр-адмірали Білинський М. С. і Шрамченко С. О., капітан I рангу Микола Злобін, головний начальник ЧФ УНР контр-адмірал Остроградський М. М., командувач морськими силами контр-адмірал Клочковський В. Є.

Контр-адмірали Михайло Білинський і Святослав Шрамченко звернулися за допомогою до галичан. Формування першого морського полку було розпочато у Вінниці, а потім, у зв’язку із відступом армії УНР, перенесено в Коломию, а далі - в Броди, на Львівщину. Комплектування полку проводилося моряками, які проходили службу на Адріатичному флоті колишньої Австро-Угорщини. Ще сьогодні можна почути розповіді літніх людей у селах Снятинського, Коломийського, Косівського районів Івано-Франківської області, проте як мешканці Покуття збирали по селах чорні кожухи для своєї морської піхоти.

Але в той далекий від нас буремний рік досвідчених моряків у Галичині виявилося замало. Тоді М. Білинський вирішив комплектувати морську піхоту сплавниками лісу ріками з Карпат. Він особисто об’їхав райони Покуття і Гуцульщини, і, незабаром таких “гуцульських моряків” у полку стало чимало, а полк дістав назву 1-й Гуцульський полк морської піхоти.

Командуючим Чорноморським флотом у грудні 1917 року був призначений адмірал Михайло Саблін, з іменем якого пов’язана подальша українізація флоту. Походив рід Сабліних з українців Донського козацтва, їхні предки на прізвище Шабля переселилися на Дон з України ще в XVII столітті.

У Севастополі, де розташовувався флот, створилася подвійна ситуація: одна частина кораблів була під червоним прапором, друга - під українським національним. Це було викликано ще і тим, що соціалістична Центральна Рада на мирних переговорах у Бресті відмовилася від Криму. Представники Німеччини були здивовані таким демаршем, переконуючи українських делегатів у життєвій необхідності для України мати Крим з морською базою Севастополем. Але ті рішуче відмовилися.

У Криму була створена Таврійська Радянська Соціалістична Республіка з центром у Сімферополі, яка вважала себе у складі більшовицької Росії на правах автономії. Севастополь увійшов до складу цієї Республіки, флот опинився під її протекторатом.

Хвиля червоного терору прокотилася містами Криму, і особливо в Севастополі. У місті почалися масові арешти офіцерів, заможних осіб і тих, на кого вказували як контрреволюціонерів. 12 січня 1918 року на об’єднаному засіданні Севастопольської ради, Центрального комітету Чорноморського флоту, ради селянських депутатів, представників міського самоврядування, головного заводського комітету порту, головного комісара Чорноморського флоту та соціалістичних організацій був створений Військово-революційний штаб. У прийнятій резолюції зазначалося, що “Севастополь не зупиниться перед будь-якими засобами для того, щоб довести справу революції до переможного кінця”. Які засоби використовували більшовики й “революційні” матроси (переважно росіяни) для виконання цього завдання розповідають історичні документи та очевидці. Страшну пам’ять про себе залишили команди деяких кораблів під червоними прапорами.

Осіб, засуджених до розстрілу, виводили на верхню палубу і там, після знущань, пристрілювали, а потім кидали за борт. Кидали масами й живих... Ці звірячі розправи були видні з берега, там стояли родичі, діти, дружини... Всі вони плакали, кричали, але матроси тільки сміялися. Приміром одного офіцера, вже сильно пораненого, привели до тями, перев’язали й тоді кинули в топку корабля. За словами очевидця, за розпорядженням судової комісії до відкритого люка підходили матроси й за прізвищем викликали на палубу жертву. Викликаного під конвоєм проводили через усю палубу повз ряди озброєних червоноармійців і вели на так зване “лобне місце”. Отут жертву оточували з усіх боків озброєні матроси, знімали з неї верхній одяг, зв’язували мотузками руки й ноги та в одній спідній білизні укладали на палубу, а потім відрізали вуха, ніс, губи, статеві органи, а іноді і руки, й у такому вигляді жертву кидали у воду. По цьому палубу змивали водою й у такий спосіб видаляли сліди крові. Під час страти з палуби в трюм доносилися шалені крики, і для того, щоб їх заглушити, корабель пускав у хід машини і йшов від берегів у море. Матрос Куликов на одному з мітингів казав, що “власноручно кинув за борт 60 осіб”.

Так сталося, що за незалежну Україну вирішили боротися українці - колишні російські адмірали, генерали, полковники, а долю України вирішувало соціалістичне керівництво Центральної Ради. Відповідно збройними силами відроджуваної держави “командували” дилетанти-демагоги, а нерідко соціалісти-авантюристи, які ніколи не служили в регулярному війську.

Так, генерал Васильченко, який командував Катеринославським корпусом, втомлений і знервований діями непослідовної і популістської української влади, вимушений був перейти до білогвардійців (до речі, фактично на основі цього корпусу виникла білогвардійська Кримська армія).

Полковник Петро Болбочан - один із небагатьох полководців часів української революції, хто мали на своєму рахунку блискучі військові перемоги. На початку 1918 року вся Україна була очищена від російських більшовицьких військ. Харків вітав Запорозький корпус Болбочана. Потім був переможний Кримський похід, внаслідок якого Центральна Рада проголосила весь Чорноморський флот власністю УНР, а на кораблях піднято синьо-жовті прапори.

Як згадував учасник цього легендарного походу українського війська у Крим прапорщик Монкевич у спогадах “Слідами новітніх запорожців”, ніде українських військовиків місцеве населення не зустрічало так радісно, як у Криму. Але 1 травня 1918 року німецькі війська під оркестр увійшли до Севастополя, змусивши Київ дати наказ запорожцям Болбочана покинути півострів.

Відхід запорожців Болбочана з Криму, відверто запізнілий прихід туди українського війська - це не єдина серйозна помилка Києва. Дарма було знехтувано великим історичним досвідом українсько-татарських відносин та їхнього союзу.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх