,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other

Ялта - отдых недорого. Гостиницы, отели, частный сектор. Есть цены, отзывы
palmira-palace.com

Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Характерники-3. Традиції воїнів-звірів в українській військовій культурі
  • 4 января 2011 |
  • 11:01 |
  • bayard |
  • Просмотров: 68101
  • |
  • Комментарии: 5
  • |
0
Історичні витоки українського лицарства \Ю.Фігурний, - Київ, Вид.дім. „Стилос”, 2004р.,- 308 с.

Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Усі вони є нічим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра й пов'язаних з ним уявлень та міфів. Воїни-звірі, власне кажучи, стали помітним явищем у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З них у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об'єднання первісних племен, що сформували власний ритуальний комплекс та вірування, в котрих чільне місце відводилося саме звіру-хижаку. Ці вірування простежуються у багатьох Індоєвропейських народів, у тому числі індоіранців, греків, латинян, кельтів, германців, балтів, слов'ян, а витоки їх, ймовірно, сягають ще епохи тотемізму. Тотемом нерідко виступав могутній звір (ведмідь, вовк тощо), і загалом тотем не тільки сприяв полюванню, піклувався про добробут племені, але й захищав його від дій ворожих племен, допомагаючи перемогти ворогів під час збройних сутичок. Тому важливу роль у релігійному світогляді чоловічих таємних військових громад відігравав образ-тотем воїна-хижака, часто воїна-ведмедя або вовка. Тотем воїна-вовка виявився провідним, очевидно, не лише завдяки поширеності цього хижака, а й тому, що вовк відповідав ідеалові первісного індоєвропейського воїна. Саме в його образі найрельєфніше відтворювались такі типові риси справжнього воїна, як хоробрість, мужність, стійкість, уміння боротися до останнього подиху.

Відповідно до етимологічної реконструкції Т.Гамкрелідзе та В.Іванова, первісне індоєвропейське значення слова «вовк» - це розшматовуюча здобич тварина, «звір-убивця». Так, головна індоєвропейська лексема слова «вовк» -ulk[h], мала корінь uel з первинним значенням «роздирати», «поранити», «вбивати» і цілком відповідала завданням індоєвропейського воїна - знищити свого ворога. На базі цього кореня в індоєвропейських мовах виникли такі слова: у латинській - «роздираю», «шматую», грецькій -• «рана», давньоірландській - «кров», середньоірландській • «криваві рани», готській - «грабувати», «розбій», давньоісландській - «трупи на полі битви», тохарській -«вмирати», лувійській - «мертвий».

Друге значення, більш сакральне, символізує усевидющість, усевладність, набуття певних магічно-священних функцій, таємних знань. Подібними постають, індоєвропейська лексема иеіt'-(п), хетська иеtпа, давньоісландська vitnir, словенська vedanec, vedomec, vedavec, українська «віщун», «вовкулака» (людина, яка володіє здатністю перетворення у вовка). Наявність декількох лексем загальноіндоєвропейського періоду, які позначають вовка, свідчать про особливу екологічну поширеність цього хижака на території проживання індоєвропейських племен, а також про його динамічну культову і ритуальну вагу, що яскраво відобразилося у прадавніх індоєвропейських традиціях.

Що ж стосується тотема «ведмедя» і його ролі в індоєвропейській сакрально-мілітарній традиції, то можна зауважити, що хоча він і відіграє тут певну роль, але його ритуальна значущість поступається «вовку», з котрим він часто об'єднується у визначених видах ритуалів, а отже, й у відповідних назвах. Так, у хетських магічних діяннях «люди-вовки» танцюють разом з «людьми-ведмедями», що аналогічно ритуальному танцю воїнів-готів у ведмежих і вовчих шкурах. У давньогерманських складних власних іменах «ведмідь» часто поєднується з «вовком», якими є, наприклад, давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfn, давньоверхньонімецькі Wulf-bero, Ber-wulf, вестготське Berulfus. Ось тому в подальшому викладі головна увага приділятиметься висвітленню переважно вовчого елемента в індоєвропейському образі воїна-звіра. Ведмежий чинник залучатиметься, якщо він матиме місце.

У деяких індоєвропейських діалектах існує тенденція до змішування назв «вовк» та «собака», що пояснюється, насамперед, зовнішньою подібністю примітивної собаки і вовка. Адже саме старовинні різновиди останнього стали пращурами майбутніх собак. Змішування «вовка» і «собаки» властиве також різноманітним міфологічним традиціям, де «вовки» можуть називатися «собаками» і навпаки. У германській традиції два вовки, священні тварини -супутники Одіна-Вотана, постійно називаються його собаками. Воїни, пов'язані з богом війни Одіном, іменуються як вовками, так і собаками.

В Україні і Литві вовків називали «хортами святого Юра» чи «Юровими собаками». Щодо спільного слова «хорт», яке означає і вовка, і собаку, то, ймовірно, що ціла низка вовчих тотемічних рис згодом закріпилася за собакою. Цікаво, що міфологічні мотиви, пов'язані з вовком і перетворенням людини на вовка (вовкулака, вурдалак), поширюються також на взаємовідносини між людиною і собакою, на яку людина може перетворитися, приймаючи вигляд собакоголового чудовиська. Широко побутували уявлення про песиголовців і в українській міфології.

Культурний комплекс воїнів-звірів простежується у хетських ритуально-міфологічних традиціях, наприклад, у хетському ритуалі «Боги-Війни», де розповідається, що люди-собаки одягали відповідні собачі шати, а поруч з ними згадуються «люди-вовки». Особливий інтерес становить для нас існування в хетській обрядовій традиції явища принесення в жертву собаки і людини (можливо, військовополоненого) для забезпечення очищення хетського війська, яке потерпіло поразку, і відродження його бойового духу. Це перегукується з Давньогерманським звичаєм принесення у жертву богу війни Одіну-Вотану спільно людей, вовків та собак".

Отже, образи воїна-звіра (вовка, пса) належать до числа провідних У традиційній культурі багатьох індоєвропейських народів, причому особливого значення у чоловічих військових громадах набув образ саме пса-вовка. Покровитель подібної громади, бог-войовник, поважався більшого у цьому образі, й усі інші члени військової спілки також ототожнювались із псами-вовками. Взагалі, чоловічі військові громади об'єднували дорослих чоловіків у багатьох народів в епоху родового ладу. Ці спілки виконували військові і військово-магічні завдання; їхня діяльність старанно приховувалася від жінок, а іноді й спрямовувалася проти останніх. Паралельно у цих громадах здійснювалась підготовка молоді і вишкіл майбутніх воїнів. Ініціація (посвячення) молодих воїнів полягала у їх магічному перетворенні на вовків (іноді цей ритуал відбувався із застосуванням наркотичних чи алкогольних речовин), які зобов'язані були упродовж деякого часу жити вдалині від поселень «вовчим життям», воюючи і грабуючи".

Поступово слова «вовк» і «воїн» ставали синонімами; вовк перетворювався на об'єкт наслідування для рядового пересічного воїна, котрий плекав сподівання стати сильним і вправним воїном-звіром.

У давньохетській традиції «вовк» відігравав особливу роль, виступаючи втіленням багатьох сакрально-магічних чинників, зокрема вовк і вовча зграя вважалися зразком єдності і всезнання. Так, цар Хаттусілі І (XVII ст. до н. е.), звертаючись до зборів-панкусу, закликав і своїх воїнів становити єдине ціле, згуртуватися, як вовчий рід. Зодягання ж вовчих шкур уособлювало не тільки передачу магічної сили, яка надавала, ймовірно, властивості всезнання, всевидющості, а й поставало символом певного юридичного стану. З цієї точки зору цікавою є формула перетворення людини на вовка, яку знаходимо у тексті «Хетських законів» (§ 37): «Ти зробився вовком», її можна співвіднести з давньоіндійським «він є вовк» - особливим юридичним статусом при шлюбному звичаї викрадення жінки.

Про поширення воїнів-звірів у міфології багатьох індоєвропейських народів свідчать не лише лінгвістичні, а й археологічні джерела. Воїни-вовки зображені на срібному кубку з V кургану («Корух-таш») поблизу м. Тріалеті на Кавказі, датованому XVIII-XVII ст. до н. е. На ньому вирізьблена процесія з 23 чоловіків (чи людиноподібних істот) у вовчих масках, з вовчими хвостами і з кубками в руках. У центрі композиції на троні під деревом сидить божество у вовчій масці з кубком, а поруч з ним лежать два собаки (чи вовки). Забігаючії наперед, зауважимо, що зображення на корухташській чаші відповідає міфові про бога воїнів-вовків Одіна в едичній поезії вікінгів язичницької епохи і є немовби ілюстрацією до нього. у священній книзі стародавніх аріїв Рігведі (датується кінцем ТІ тис. до н. е.) містяться оповіді про небесного собаку бога війни Індри - Сараму, котрий у багатьох епізодах фігурує як вісник Індри, то виконує його завдання та повідомляє богам і смертним про його волю. Особливо він відзначився у відомому сюжеті про визволення худоби від злодіїв богом-войовником Індрою.

В Ахейській Греції (ХУ-ХІІ ст. до н. е.) найістотнішою похвалою для воїна було порівняння його з вовком, що, до слова, граничне чітко відобразилося в «Іліаді». Описуючи бій біля табору ахейців, Гомер наголошує, що троянські воїни немов розлючені вовки пересувалися полем бойовища. В іншому місці він, ілюструючи звитяжність ахейців, порівнює їх з лютими, жорстокими вовками, які нищать троянців наче козячий гурт. Воїнів на полі бою (чи то троянців, чи то ахейців) охоплювала звіряча, вовча лють, скаженість (як, наприклад, Гектора), й тому вони ставали невразливими, уподібнюючись до вовка чи собаки. Цей furor heroicus, який охоплював воїнів, що перетворювалися на воїнів-звірів, нагадує нам германських берсеркерів. Так, Діомед і Ректор переслідували троянського розвідника Долона (який хоч і надягнув на себе шкуру старого вовка, проте серце мав заяче) подібно двом гострозубим псам, які полюють на зайця чи косулю.

Недаремно найкращих своїх воїнів стародавні іранці, хети, греки, германці називали вовками, воїнами-звірами. У давньоіранських текстах, у тому числі і в авестійських, згадуються «двоногі вовки», а молодих членів чоловічих військових громад названо вовками і псами. Поширеними були чоловічі військові союзи й у скіфів. За свідченнями античних авторів, у тому числі й Геродота, на Малу Азію здійснив напад не весь скіфський народ, а лише воїни-чоловіки, які зоставили своїх жінок у Причорномор'ї. Члени рухливих військових загонів, що наганяли жах на всю Малу Азію, не тільки з гордістю називали себе псами, але й вважали себе ними - воїнами-звірами. Це дозволило пізньоантичному автору Поліону стверджувати, що лідійський цар Аліатт розбив кіммерійців за допомогою «відважних псів» - членів скіфських військових загонів. З цього приводу вчений А.Іванчик вважає, що походи скіфів на Малу Азію у УП-УІ ст. до н. е. мали характер експедицій воїнів-вовків - членів чоловічих скіфських спілок.

У стародавньому Римі, прославленому своїми вошами і військовою могутністю, теж вшановували вовків. Недаремно римляни вважали вовка священною твариною бога війни Марса. В легенді ж про заснування міста Рима оповідається, що синів Марса - Ромула і Рема -вигодувала вовчиця. Всеволод Міллер писав: «Вовчиця, яка годувала близнят грудьми, була спочатку справжня їх мати і відповідала вовчиці Лето. Вовк, який вважається твариною Марса, був сам бог у звіриній подобі». Продовжив цю стародавню індоєвропейську традицію давньогерманський бог воїнів-вовків Одін, якому поклонялися вікінги в Європі. Недаремно цей бог був знаменитим войовником30. За давньогерманським епосом, Одін бенкетує у потойбічному світі у своєму палаці Валгалі з ейнхеріями - воїнами-героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні Хлідскьяльв під світовим деревом Іггдрасіль і пригощає вовкоподібних воїнів священним напоєм.

При цьому Одін годує двох священних вовків Гері і Фрекі («жадібний» «ненаситний»), що лежать біля його трону. Привертає увагу повна відповідність цього сюжету зображенню на кубку II тис. до н. е. з Тріалеті, про який уже йшлося (див. мал. 1). у І-ІІ ст. н. е. римський історик Тацит зазначав, що в перших рядах хаттів (одного з германських племен) завжди можна було побачити воїнів, які наводили жах на ворога своєю звіриною подобою. Ці найхоробріші бійці як відзнаку носили залізний ланцюг (що вважалося у хаттів надзвичайно образливим для чоловічої гідності) до сивини, якщо доживали, примітні для ворогів і шановані своїми. Вони не мали ані сім'ї, ані домівки, ані землі. Перебуваючи на цілковитому утриманні общини, ці професійні воїни з презирством ставилися до мирної праці. Сенс їхнього життя - битви і бенкети.

Воїни-звірі, воїни-вовки були дуже поширеним образом в євразійській міфології. Приміром, у давньоісландських текстах містяться розповіді про воїнів у вовчих шкурах; охоронці тюркських каганів називали себе «вовками»; давньоанглійська мова зберегла слово heoowulf - «вовк-воїн»; аналогічна символіка відноситься й до «вовкоголового» грузинського царя Вахтанга Горгасала (V ст. н. е.), який носив шолом, прикрашений зображенням вовчої голови.

Цікаві паралелі давньохетському ритуалу надягання вовчих шкур і танців «людей-вовків» (середина II тис. до н. е.) можна побачити у давньогерманських традиціях (включаючи і готську). Там воїнів зображували у вовчих шкурах і описували як «вовків» (давньоанглійські heoruwulfas, welwulfas - воїни-вовки). Цікаво, що у Візантії, майже до останніх часів її існування, під час різдвяних свят влаштовувалися ритуальні танці готських воїнів у вовчих шкурах. Характерним є також інтенсивне вживання лексеми, яка має значення «вовк», у германських власних іменах. Наприклад, готське Ulfilas (вовченя), давньоісландські Ulf-bjorn, Bjorn-olfr, давньоверхньонімецьке Wulfbero, давньоанглійське Beowulf, а також франкське позначення werwulf («людина-вовк») та інші.

Чимало згадок про германських воїнів-звірів міститься у скандинавських сагах, де вони виступають під іменем берсеркерів (berserkir -«ведмежа шкура») або ulfhedhnar («вовча шкура»). Ці воїни під час битви впадали в шаленство і нестяму, ставали невразливими і також вважалися воїнами-вовками (воїнами-ведмедями). Берсеркери поклонялися богу війни Одіну (Вотану), котрий відзначався настільки імпульсивними рисами характеру, що їх можна визначити лише як скаженість, шаленство, несамовитість, лють. Подібними ж у бою ставали воїни-звірі. В образ звіра берсеркери втілювалися, надягаючи замість одягу вовчу або ведмежу шкуру. Перед самим боєм вони доводили себе до нестями ритуальними танцями та вживанням наркотичних напоїв Тут слід згадати про священний наркотичний напій Рігведи - сому (у Авесті - хаома), який індоарії вважали напоєм безсмертя і вживали його в особливо відповідальні моменти. Можливо, подібний наркотичний напій забезпечував перетворення германських воїнів у непереможних воїнів-вовків чи воїнів-ведмедів.

Максимально переконливо зв'язок берсеркерів з чоловічими військовими громадами відтворено у сазі про інглінгів, де розповідається, наприклад, що «Одін зробив так, щоб його мужі билися без панцирів і були безумні як пси чи вовки... і це називалося здатністю берсеркера ». Ймовірно, що в цих словах Сноррі Стурлусона (автора «Молодшої Еддп>> міститься аналогічна формула, що й у Гомера в «Іліаді». Ідентифікування видатного воїна з «лютим (скаженим) псом» зустрічаються також у стародавній кельтській поезії. Так, в одній з ірландських генеалогічних поем наголошується, що «три онуки Байскне... пси люті». Неодноразове «лютим псом» у кельтській міфології називають також героя Кухуліна".

У бій берсеркери йшли першими, виючи по-звірячому, гризучи щити, зриваючи з себе захисні обладунки й навіть одяг, і падали на землю лише від утоми, а не від ран, падали на полі бою, випалені вогнем власної люті.

Упродовж І тис. н. е. воїни-звірі складали основу лицарських загонів у багатьох європейських країнах. Геральдика середньовічної Європи вражає нас своєю зооморфністю. Відважних воїнів порівнювали з могутніми дикими звірами, про що свідчать вирази, скажімо, «хороб рий як лев», «сильний як ведмідь». Перевтілюючись у воїна-звіра під час бою, берсеркер, за народним повір'ям, вночі обертався на справжнього вовка чи ведмедя. Звідси, вочевидь, і ведуть свій початок численні легенди європейських народів (у тому числі і в українців) про вовкулаків, перевертнів, песиголовців".

Ще у ІХ-ХІ ст. воїни-звірі були кістяком багатьох дружин норманських конунгів. Проте з часом їхня емоційність і некерованість стала на заваді розвитку централізованої королівської влади та становленню християнської релігії, яка саме на той час активно поширювалась на півночі Європи. Ось чому вже з XI ст. назва «берсеркер» набуває негативного підтексту і вживається у значенні «вигнанець», «ізгой». Вже у скандинавських сагах XIII ст. берсеркери виступають як істоти, що перебувають поза законом. Сага про Ватнедала розповідає про приплиття єпископа Фрідрена до берегів Ісландії, де в той час перебувало чимало берсеркерів, що у приступах шаленої та некерованої люті тероризували місцеве населення, чинили насильства, викрадали жінок, вили мов пси, гризли власні щити, ходили босоніж по розпеченому вугіллю. Тих же, хто чинив їм опір, берсеркери вбивали на поєдинках. Ось тому єпископ навчав паству, яким чином боротися з ними: залякувати їх вогнем, забивати на смерть дерев'яними кілками (вважалося, що залізна зброя їх не бере), а тіла скидати до яру.

Культ воїна-вовка був добре відомий у далекому минулому на території України. Вперше зображення двох священних вовків з'являється на кам'яних антропоморфних стелах з Північного Причорномор'я у III тис. до н. е., де жили найдавніші індоєвропейці (Керносівка, Сватове). Інтригує те, що на цих стелах зображені воїни у військовому спорядженні разом з вовками (собаками). Можливо, на них присутнє і божество, покровитель воїнів і воїнів-звірів. Даний факт можна вважати свідченням того, що індоєвропейська міфологічна ритуальна традиція культу воїна-звіра у своїх основах сформувалася у південноукраїнських степах 5 тис. років тому,

Геродот ще 2500 років тому писав про неврів: «Цих людей підозрюють у тому, що вони чаклуни. Бо скіфи і елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною». Геродотові неври мешкали на території сучасної Північної України і північно-східної Білорусі. Археологи локалізують племена неврів у Поліссі і пов'язують їх з милоградською археологічною культурою. На милоградських пам'ятках зафіксовані ритуальні поховання собак.

Залишки культу вовка як тотема-пращура у Поліссі збереглися до XX ст. Так, у поліщуків існувало повір'я, що при зустрічі з вовком у лісі достатньо лише промовити йому: «І я вовк», задля того, щоб він обійшов людину стороною". З точки зору О.Трубачова, експансія кельтських племен, а особливо вольків-тектосагів (вовків-мандрівників), яка розпочалася з Галлії, у середині І тис. до н. е. через Центральну Європу досягла Карпатського басейну і дійшла до Волині. Тут ця народність була зафіксована Геродотом під іменем неврів. О.Трубачов переконаний, що кельти-вовки (вочевидь, ці войовничі мандрівні вовки були загонами кельтських молодих воїнів-вовків, які здійснювали походи, подібні до скіфських) у Трансільванії змішалися з місцевим населенням і передали йому свій вовчий етнонім. Так з'явилися відомі всім волохи.

Б.Рибаков стверджує, що саме на Поліссі набули поширення казки про могутнього богатиря, народженого собакою, - сукиного сина, Сучича, Івана Сученка, Собаченка. Час зимового сонцестояння визначався в народі як «вовчі свята» (коляда, зимові святки). Саме тоді наряджалися люди у вовчі шкури і вирушали колядувати з опудалом вовка. Вірогідно, цей магічний ритуал і став підґрунтям фантастичних свідчень Геродота про неврів-вовкулаків. З вовками було пов'язане повір'я про те, що міфічний небесний вовк ковтає сонце і спричиняє у такий спосіб сонячне затемнення.

Сама назва цих «вовчих свят», можливо, асоційована із зимовими сузір'ями Великого та Малого Псів. Цим, можливо, пояснюється те, чому, власне, двоє (а не більше чи менше) вовків (собак) супроводжують богів у міфах різних індоєвропейських народів. Приміром, у арійців Рігведи два пси, народжені священною собакою Індри - Сарамою, складають безперервний супровід бога смерті Яму. Два священних вовки - незмінна охорона германського бога Одіна-Вотана.

Унаслідок християнізації Одін та інші язичницькі божества війни були замінені святим Георгієм (Юрієм), котрий не тільки став патроном-покровителем європейського середньовічного лицарства, а й отримав у спадок вовчі атрибути своїх попередників. Так, він уособлюється господарем і годувальником вовків, а іноді перебирає на себе вовчий образ, що послідовно простежується у слов'яно-балтській міфології.

У стародавніх слов'янській і балтській традиціях збіг з хетською і германською особливо яскраво відслідковується в магічному ритуалі перетворення людини на вовка. Це надавало перевертню відчутної чарівної сили і специфічного привілейованого становища віщого, усезнаючого. Наприклад, на голові у всезнаючого слов'янського князя Вовка росло «вовче волосся» (словенське volc dlaka можна порівняти з давньоісландським vargshar з тим же значенням). Від цих слів згодом утворилися найменування перевертнів-вурдалаків (болгарське вълколак тощо). Фундаментальну властивість «чоловіків у вовчих шкурах», «чоловіків-перевертнів» складає їх усезнання, що віддзеркалює, очевидно, надзвичайно прадавнє, можливо загальнопраіндоєвропейське явище «чоловіків у вовчому образі» (на кшталт українського віщуна, давньочеського vedi тощо). Доказом існування дуже давнього загальноіндоєвропейського культу вовка є повсюдне поширення у різних індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських, похідних від загальноіндоєвропейської назви цього хижака Ulkc[h]: сербо-хорватські - Vukobrat, Vukoman, Vokomil, Vukomir, Vukosav, Vukovoj, Bjelovuk, Dobrovuk, Milovuk. Наштовхує на роздуми, що слов'янське слово vьlkъ (вовк) зовсім відсутнє в антропонімії більшості слов'янських мов і виступає, як вище зазначалося, у власних іменах частини південних слов'ян - у сербів і хорватів, а також в українців - Вовка, Вовчик.

У фольклорних утвореннях українців є чимало легенд, казок, переказів про песиголовців, перевертнів, вовкулаків, вовкунів, волко-дланів, вурдалаків, козаків-характерників, головну роль у яких відіграє образ вовка, що іноді ототожнюється з образом собаки чи ведмедя. Американський вчений Річард А.Радлі на підставі глибокого лінгвістичного аналізу твердить, що слов'янський корінь слова «вовкулака» походить від давньоболгарського Влокодлак - «вкритий вовчою шкірою». Інші дослідники перекладають його як «вовко-ведмідь»". Можна припустити, що, якщо санскритське слово «кула» символізує рід, плем'я, народ, то вислів «вовкулака» можна перекласти як «вовчого племені», «вовчого роду».

На українських теренах були відомими два різновиди вовкулаків: властиво, чаклуни та знахарі вважалися уродженими вовкулаками, прості люди, яких унаслідок злих чар було перетворено на вовків, іменувалися робленими вовкулаками. За повір'ями, для обернення на вовкулаку були необхідні певні предмети, якими могли бути вовча шкіра, пояс, кільце з мочала, ярмо, ремінь, стрічка, ніж (два ножі), сокира".

В часи Київської Русі були поширені уявлення, що воїн, чарівник-волхв чи простий чоловік обертався на вовка, оперізуючи себе священним поясом-наузом. Вовкулака повертав собі людську подобу, знімаючи подібний обрядовий пояс. Так, у повчанні проти поганства Кирила Туровського (XII ст.) наводяться відповідні слова: «Согреших наузи вязах на себе і к волхвам, к чародеям ходих...».

Саме такий обрядовий пояс згадується і в українському фольклорі. За народними переказами, чоловіка перетворюють на вовка, оперезавши його заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Відповідно, усуваючи заговорені предмети, перетворення зникає: вовкулака знову стає людиною. Хведір Вовк писав: «Вовкулаки живуть у лісі разом із справжніми вовками та, як і вони, нападають на домашню худобу, але не їдять її, а тільки душать. Коли розірвати мотузочок, що майже завше висить на шиї у вовкулака, то він зараз же знов стає людиною. В інших слов'янських країнах скрізь зустрічаємо такі самі вірування про вовкулаків, але вони не завше однакові. У сербів вукодлака сплутують з упирем, у великоросів уявлення про нього майже зовсім зникло та сплуталось з загальним розумінням перевертня». В українських легендах та переказах людину іноді обертають на вовка, пов'язавши їй на шию мотузок чи хустку. Цілком ймовірно, ці шийні хустки та ошийники виявляють паралелі з металевими гривнами, що їх носили варварські воїни-звірі в давнину. Скажімо, Тацит повідомляв, що воїни-звірі стародавніх германців закріплювали на шиях металеву гривну-обруч; скандинавські ж воїни-скальди у піснях називали своїх конунгів „даруючими кільця”. Ще донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка одягла металевий ошийник, неминуче перетвориться на вовка". Цікаво, що на кам'яних стелах, які зображують найдавніших індоєвропейських воїнів Північного Причорномор'я, обов'язковим елементом постає не лише бойовий пояс, а й гривна - шийна прикраса із золота, срібла, міді чи заліза. Гривна була вконструйована і у фігурах кам'яних скіфських воїнів, гривни-тарквеси використовували кельтські воїни. Металеві шийні обручі-гривни поширилися в Європі серед фахових воїнів у І тис. н. е. А вже в часи пізнього середньовіччя гривна трансформується в масивний ланцюг зі срібла чи золота, який увела у свій обладунок європейська військова аристократія до XVIII ст. включно. Отже, поряд із бойовим поясом шийна гривна становить істотний атрибут вбрання індоєвропейських воїнів-звірів з прадавніх часів.

У Київській Русі досить поширеним був дохристиянський мілітарно-сакральний культ вовка та воїна-звіра, численні свідчення чому містяться у народній міфології, билинах київського циклу, літописах, літературних творах, у тому числі й у «Слові о полку Ігоревім». Можна пригадати безліч казок про залізного вовка-перевертня, що вірно служить своєму князю, з-поміж яких звертають на себе увагу, наприклад, «Залізний вовк», «Іванко - цар звірят», «Про жар-птицю та вовка», «Сини сліпого царя» тощо.

Водночас у давньоруських джерелах згадуються князі-волхви, чаклуни, перевертні, які нерідко здатні перевтілюватися на диких звірів. Особливо цікава з цього погляду історична постать Всеслава Брячиславича Полоцького, князя-волхва та вовкулаки, котрого, за повідомленням літописця, мати породила від волхвування. Тому видається украй слушною думка вчених, зокрема Л.Залізняка, що Волх Всеславич з однойменної билини є історичною особою, князем Всеславом Полоцьким:

Дружина спить, так Волх не спить, Він обернеться сірим вовком.

Як вважає Л.Залізняк, «вовк» і давньоруське «волхв» - одне й те ж слово, германське «wolf» у давньоруській транскрипції, оскільки латинська літера «f» кирилицею передається двома літерами - «хв» (наприклад, Хведір). А «Слово о полку Ігоревім» зображує князя Всеслава аналогічно: як чарівника, вовкулака, воїна-звіра: Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи радив, а сам вночі вовком бігав:

із Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав.

Важливо підкреслити той факт, що образ воїна-звіра є одним з провідних у «Слові»:

«А мої ті куряни - воїни вправні:
... самі скачуть, як ті сірі вовки в полі».
«Коли Ігор соколом полетів, тоді Влур вовком помчав».

Українські казки, легенди та перекази про козаків-характерників, вовкулаків, перевертнів свідчать, що стародавній культ воїна-вовка органічно увійшов до міфології українського козацтва. Хоча елементи військового культу безпосередньо фіксовані лише в деяких переказах та оповідях, проте у багатьох інших випадках їх можна реконструювати. Скажімо, у казках та легендах про вовкулаків нерідко фігурує святий Юр, що, як уже йшлося вище, був спадкоємцем бога війни і воїнів-звірів Одіна та слов'янського Перуна і став покровителем середньовічного лицарства Європи. Святий Юрій (Георгій) мав дбати про вовків, як про своїх вірних воїнів-дружинників; він призначав кожному з них здобич і навіть особисто варив для них їжу, й тому, у свою чергу, завжди був оточений вовками, що вірно служили йому. Цей міфологічний сюжет можна зрозуміти, пригадавши, що вожді ранньосередньовічних військових лицарських ватаг розплачувалися з воїнами-дружинниками їжею та питвом на безкінечних бенкетах. Так було на билинних бенкетуваннях Володимира Святого з дружиною, за короля Артура і лицарів Круглого столу, у германського бога воїнів-звірів Одіна-Вотана у Валгалі.

У фольклорному комплексі українських козаків також простежуються вкраплення міфологічного образу вовкулака. У «Думі про козака Голоту», приміром, це подано так:

То козак Голота добре козацький звичай знає, Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає. А в іншій - «Думі про жидівські відкупи і війну з-за них» -зустрічаємо таке порівняння: То козак на Жида-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає.

Серед українського козацтва існували так звані козаки-характерники, котрих зазвичай називали ще химородниками (чаклунами), знахарями і голдовниками (чарівниками). В українських легендах і переказах зустрічаємо цілі пласти розповідей про те, що козаки-характерники знали багато іноземних мов й уміли ними розмовляти, вміли насилати на своїх ворогів сон та ману, перетворюватися на вовків та інших тварин, виходили сухими з води, могли надзвичайно довго бути під водою (якщо згадати козацьку військову хитрість: перебуваючи під водою, дихати через очеретину, - тут немає нічого дивного), постеливши на воду повсть, ходили по воді, як по землі. Ані вогонь, ані шабля, ані звичайна куля їх не брали, і щоб убити запорожця-характерника, потрібна була лише срібна куля. Власне кажучи, для знищення Нечая поляки зарядили рушницю срібляним ґудзиком. Прості ж свинцеві кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів. Жили вони дуже довго й були неймовірно сильними.

Отож, одними з найважливіших властивостей козака-характерника були його здатність трансформуватися у вовка і невразливість щодо залізної зброї та куль. Ось у який спосіб пояснював козак-характерник причину свого обернення на вовка: «Прийшлось тікати з бувальців так, щоб комусь не взамітку. Я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі Матвію за перевіз». Характерник володів здатністю накладати заговір проти куль: «Назад Отче наш переговорив - ступай сміло: куля не візьме». Прямі паралелі цим рисам знаходимо у давньогерманських берсеркерів, що вказує на генетичний зв'язок міфологічних уявлень про козаків-характерників зі стародавнім культом воїна-звіра.

Фольклорна постать січового отамана-характерника Івана Сірка, вочевидь, являє собою пізній вияв традиційного для української фольклорної бази персонажа - князя-волхва. Його прототипом за часів Київської Русі був волхв Всеслав Полоцький, а більш пізнім спадкоємцем за часів Гетьманщини - Семен Палій.

Іван Сірко став опоетизованим символом козацької доблесті і відваги в українському фольклорі. Він мужній, безкомпромісний захисник і визволитель українського народу, непереможний борець з татаро-турецькими набігами. За фольклорними переказами, Іван Сірко був превеликим характерником, і татари недаремно називали його шайтаном (чортом). Він міг напускати на ворогів ману та сон, знав, де й що робиться, перевертався вовком чи хортом, і ані шабля, ані куля його не брали. Був Сірко дуже сильним, жив довго.

Можливо, фольклорно-легендарний образ Сірка склався під плином міфологічних уявлень про воїнів-вовків, поширених в Україні ще за часів пізнього середньовіччя. Показово, що саме прізвище Сірко має виразну вовчу етимологію і, вірогідно, було козацьким прізвиськом отамана, яке він отримав за традицією Запорозької Січі. До речі, слова «сірома», «сіромаха», «сіромашня» означували також найбідніший прошарок козацтва. Широковживаний в народних піснях епітет «сіромаха» однаково часто застосовувався як до вовка, так і до найзнедоленіших козаків. Якщо згадати стародавнє індоєвропейське повір'я, за яким людина, що вчинила тяжкий злочин і опинилася поза законом, перетворювалася на вовка, стає зрозумілою подібна етимологічна близькість цих слів. Слід врахувати, що на Січ нерідко втікали порушники законів.

Цікаво, що чаклунські здібності (зокрема, вміння обертатися на звірину) князя Всеслава чи отамана Сірка не одержали негативної оцінки у фольклорних творах, а, навпаки, - прославлялися й опоетизовувалися. В українському фольклорі ставлення до вовка або вовкулака не є ворожим, так само, як і у балто-слов'янської демонології, де вовки поїдають чортів, упирів, відьом. Вовкулака ж у переказах про козаків-характерників зображений як звичайна істота, що бігає селом, пасе стадо за дорученням пастуха; худоба його не боїться, люди дають їсти. Воїн-звір, воїн-чаклун, козак-характерник з прадавніх часів були традиційними і добре знаними персонажами українського фольклору, української історії. За Л.Залізняком'9, неспростовним доказом цього є стародавнє ім'я Вовк, Вовчик, що згодом набуло варіантності побутової форми давньоруського імені Володимир. У первісні часи, коли воїн-вовк поставав звичайним членом суспільства наших пращурів, це ім'я уособлювало військові якості на кшталт мужності, сили, нещадності до ворогів і часто надавалося хлопчикам, майбутнім воїнам.

Отож, образ козака-характерника сформувався під впливами залишків стародавнього культу воїна-звіра (воїна-вовка) і належить до ареалу місцевих етнічних традицій. Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов'янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а всотало як спадок від культури Київської Русі. Ми можемо простежити безперервність розвитку образу воїна-звіра в українській міфології від язичницьких часів, через культуру Київської Русі, до пізнього середньовіччя.

Феномен воїнів-звірів відіграв велику роль у формуванні індоєвропейського сакрально-військового комплексу взагалі й у становленні військово-лицарської культури середньовічної Європи зокрема. Воїни-звірі в прадавні часи були членами військових чоловічих громад і первісних племен, які, поруч із пов'язаними з ними магічними ритуалами й віруваннями, бачимо у багатьох індоєвропейських народів: скіфів, сарматів, хетів, греків, латинян, кельтів, осетинів, германців, балтів, слов'ян. Провідну роль у міфології військових чоловічих спілок відігравав образ воїна-звіра, воїна-вовка. Вовча організація була неначе природним прообразом соціальних установ людей, а мобільність, агресивність, згуртованість вовчих зграй слугували взірцем для наслідування воїнами і їхніми військовими союзами. Всі члени військових чоловічих громад виступали як воїни-звірі (вовки); одним з основних божеств війни поставав вовк, й звідси, посвячення молоді, як першо-початок та наслідок, полягало у засвоєнні юнаками типових вовчих рис.

Отже, в індоєвропейській військовій традиції виразно простежується культ воїна-звіра, воїна-вовка. Він включає в себе такі визначальні елементи: чоловічий, військовий, перевертництво, посвята через оперезування бойовим поясом, металева гривна, галюциногенний, викрадення жінок, невразливість від залізної зброї тощо. Він виник у специфічних умовах чоловічих таємних громад, функція яких полягала у підготовці та посвяті юнаків у дорослі чоловіки-воїни. Ініціація молоді базувалася, насамперед, на магічному перетворенні посвячуваних у вовків, унаслідок чого вони упродовж певного часу жили вдалині від людських поселень вовчим життям, відбуваючи сувору військову підготовку, воюючи і грабуючи. Рештки архаїчного культу воїна-звіра (воїна-вовка) є очевидними у міфологічних комплексах багатьох індоєвропейців, у тому числі в українців (вовкулаки, перевертні, песиголовці, козаки-характерники).

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх