,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Голодомор 1932-1933 рр. Харківська область. Свідчення. Очевидці.
  • 27 ноября 2010 |
  • 16:11 |
  • Batman |
  • Просмотров: 133678
  • |
  • Комментарии: 19
  • |
Акун Василь Данилович, 1922 р.н., житель села Високопілля Валківського району Харківської област

Я пам’ятаю все. Мама поклали на піч вузлики з квасолею, горохом, сочевицею і оклунок суржику (пшениця, змішана з житом). Веліла нам, чотирьом своїм дітям, на них сидіти. Те не допомогло. Виліз до нас один у будьонівці, розкидав по кутках і згріб усе з печі. Мама, ставши на коліна, просила, щоб не позбавляли дітей останньої надії. Та все було даремно.

І почалися для нас тяжкі дні. Щоб вижити, лишався один спосіб - іти просити. Попервах щастило: нам із меншим братом давали хто буряк, хто пригорщу висівок. Але чим далі, то ставало нас усе більше і більше з торбинками на вулицях. Усе частіше чули ми відповідь: «Дітки, нічого вам дати. У самих нічого вже немає».

Принесемо, бувало, пригорщу висівок, то мама розподілить їх на дні. Вкине ложку висівок у воду, а ми стоїмо коло плити і дивимось на чавунець. Слина котиться клубком. Так хочеться їсти, до плачу.

Поділить мама ту юшку по мисках нарізно, побоюючись, що зі спільної старші все вмить проковтнуть, а меншим нічого не лишиться. Сяде навпроти нас і дивиться, а сльози так і котяться по щоках.

Схудла мама. Ми теж щодня танули. Просити вже не ходили, бо в людей стало нічого давати. Першою померла Вірочка. Ручки й ніжки поробилися в неї, мов соломинки, - так висохло дитя. Перегодом і Володя помер. Через два дня після нього - Гриша. Пішов просити, під чужою хатою і помер. Принесла мама Гришу додому, а в його затиснутому кулачку шкуринка з печеного буряка. Якась добра душа поділилась із моїм братиком. Спасибі тій людині.

Умирали люди. Дохла худоба, яку нічим стало годувати. Вже навіть покрівлю з хат було знято. Солому згодували - на хатах самі крокви стирчали. Лишилися ми з мамою вдвох. Пустка кругом. Були діжки хороші дубові - обміняли їх на пригорщі пшона: пішли ще з осені. Стала мама ходити до сестри, котра хоч чимось була багатшою від нас. Бувало, дасть то жменю ячменю, то жменю жита, то буряк. Принесе мама ті зернини, порахує поштучно і розділить на тиждень уперед. Купка на день.

Навесні ми почали пухнути. Поналивались ноги, руки. Як у мами, так і в мене. Не стало сили навіть ходити. Тягнуло впасти і лежати. Здебільшого так і робили. Сестра теж більше нічого не могла нам дати. Хоч її чоловік і працював комірником, але в коморах було порожньо.

Прочули ми, що люди ходять до старої скирти соломи, яка вже була напівгнилою. Опираючись один на одного, добралися і ми до скирти, почали віяти напівгниль. Навіяли пригорщу зеленої пшениці. Вдома помили, але цвіль не відпала. Зварили. Хоч яка була гидота, ми ковтали. Але перегодя вилилось те вариво назад.

Ми вже відмирали, але тут прийшло спасіння - від сусіда. В колективі від сибірки здохла коняка. Сусід дізнався, де її закопали, і поволік мене з собою. Коли ми наблизилися до місця, то дохлятину вже різали і рвали. Дотовпився і сусіда. Відшматував кусок мені, а потім насилу собі встиг вихопити, хоча й руку йому було порізано.

Варили і їли те падло. Згодом дідусь, мамин свекор, наловив ховрашків. Приніс нам шість штук - тиждень прожили. А далі я і сам навчився «виливати» звірків.

Підросла лобода - її почали їсти. Рвали гірчак, молочай. Зірвеш, а з нього виступає біле молочко. Хоча і гіркуватий, але їстівний. Спершу їли неочищеним. Коли вже живіт був повним, тоді починали чистити від листків і шкірки.

Мама відтухла, і я теж уже не був набряклим. Почали ходити в колектив, де їли навіть м’ясо. З першого обмолоту дали всім колгоспникам по відру муки. Пам’ятаю, несе мама ту муку, ступає обережно, щоб не впасти і не розсипати. Я іду за нею - послиню палець, устромлю в муку і облизую. Я за свій довгий вік переїв усього, але такої смакоти, як та мука, більше не знав.

У ті страшні роки ми всі були приречені на вимирання. Український народ, який більшовикам не підкорявся, треба було знищити.


Акун Василь Данилович, 1922 р.н., житель села Високопілля Валківського району Харківської області
Валківський район




Александров Олександр Сергійович, 1918 р.н., уродж. села Молодова Вовчанського району Харківської області

1933 рік. Зима, лежать великі снігові замети. Близько 10-ї ранку до нашого двору підійшла група активістів, серед яких були жителі нашого села, були й прислані з району.

Зайшли у двір, вимагали віддати корову, але її не виявилося, бо брат Іван напередодні випустив худобину з хліва. Прибулі зайшли в будинок, склали якийсь папір і веліли показати наявне зерно. Забрали все, як тоді говорили, «під мітлу», і повезли.

Наша сім’я тоді складалася з п’яти чоловік: мати, Александрова Марія Дмитрівна, 1878 р.н., брати - Яків, 1908 р.н., Михайло, 1910 р.н., Іван, 1913 р.н., і я, Олександр, 1918 р.н. Брат Яків був одруженим і жив окремо в нашому селі.

Після того, як забрали зерно, сім’я харчувалася заготовленими на зиму овочами - картоплею, капустою, буряками, засоленими огірками і помідорами. Звичайно, з’їли курей. Корова перестала доїтися, і мати вирішила її продати, щоб за виручені гроші купувати хліб, муку, крупи. Хліб доводилося купувати в Харкові у перекупників, бо достоятися за ним у черзі до магазину було неможливо. Шлях до Харкова був дуже важким: транспорту не було, бездоріжжя, а долати належало 45 км.

Доки мали гроші і сили, сім’я якось перебивалася, закінчилися гроші - почали голодувати. Навесні рвали липове листя, тільки-но воно з’явилося на деревах, сушили його, товкли, пекли «оладі». Їли різні трави.

Поступово сили танули, і мої рідні один за одним почали вмирати. Першим помер Михайло, за ним - мати, потім - Яків, останнім помер Іван.

Я лишився сам у віці 14 років і 7 місяців. Крім своїх рідних, довелося поховати сусіда, діда Платона, який помер від голоду в нашому домі. Я був на межі смерті, але дивом вижив.

Усі рідні поховані в моєму рідному селі. Кожного ранку двоє чоловіків із кінною упряжкою об’їжджали вулиці та двори, збирали покійників і закопували в братській могилі на сільському кладовищі. Могили готували заздалегідь копачі, виділені з колгоспу...


Александров Олександр Сергійович, 1918 р.н., уродж. села Молодова Вовчанського району Харківської області
Вовчанський район




Артеменко Надія Порфиріївна (дівоче прізвище Ларка), 1923 р.н., уродж. села Лигівка Сахновщинського району Харківської області

Мені тоді було 10 років. Жила з батьком, Ларкою Порфирієм Петровичем, і мачухою, Маренко Пріською Пилипівною, (без мами я лишилася у віці 2 р. 6 міс.). Мала шість сестер - чотири на той час вийшли заміж, а дві - були вдома. Коли настав голод, то обидві незаміжні сестри пішли до радгоспу «8 Березня» під Краснопавлівкою. Мачусі ми були не потрібні, а дожилися, що міняти вже стало нічого, бо сім’я була велика. Батько був хорошим кравцем чоловічої одежі, то поїхав на заробітки в Росію, здається, у Курськ (він там шив по людях і харчувався цілий місяць). Мачуха, прихопивши з собою корову, пішла до своїх дітей, а я лишилася сама.

Була вже весна, виросли перші лопуцьки (ми їх звали «заблудьками») болиголова. Потім на річці рвали «шпичаки», тобто молодий очерет. Я вже доїлася тих лопуцьків, що до хати не доходила. Коли лежала на своєму городі, то сусіди, царство їм небесне, Тищенко Химка і Шаренко Олена, те, що заготовляли для своєї сім’ї (якусь юшку, маторженики з лободи), принесуть і мені.

Лежу я, бувало, на городі: ноги попухли, живіт опух, голосу не відтягну - хтось до мене підійде, заговорить. Про смерть не думала, бо ще не розуміла, чому я так ослабла. Люди переказали сестрі Марусі в радгосп, у якому стані я перебуваю, і сестра відразу пішла прохати допомоги у директора свого радгоспу (ним був наш сусід Моргун Олексій Тимофійович, який до цього працював головою колгоспу «Нове життя» в Лигівці). Директор повів Марусю до контори і виписав муки, крупи, печеного хліба.

Прийшовши до хати, сестра дала мені хліба таку малу скибочку, що я аж затрусилася (скільки не бачила святого хліба): чому так мало дала? Я плачу, благаю дати їсти, а сестра теж плаче, примовляючи: «Коли дам більше, то ти помреш. А я хочу, щоб ти, моя люба, маленька сестричко, жила». Потім вона зварила супик і дала мені у блюдці. Так Маруся мене порятувала, дякуючи колишньому сусіду, в якого теж було 4 доньки.

Але їжа, яку сестра принесла, скоро скінчилася. Чим же жити? У нас в хаті було багато ікон, серед яких і Святий Миколай, оздоблений сріблом (і зараз бачу в уяві цю маленьку іконку). Сестра пішла до Сахновщини (це 12 км від нашого села) і там обміняла іконку на муку і крупу. Але коли Маруся вийшла за Сахновщину в степ, то за нею погналося двоє чоловіків. Де в Бога взялася підвода, на якій їхав наш односелець, з ним сестра й добралася благополучно додому. Поділили ми виміняне на пайки, щоб надовше вистачило харчуватися.

Якось уночі постукав у шибку наш сусід. Як сестра вийшла до нього, то почула: «Там у вашому погребі мішок картоплі. Ти вічка обріж, копай ямки на городі, а Надя хай кидає ті вічка з фартушка. І відразу заволочи, щоб із грядки не вибрали». Так і по цей день ми не знаємо, де сусід узяв ту картоплю.

Потім приїхав батько, привіз муки й картоплі, хліба печеного. Посадили город, і сестра повернулася на роботу. Залишившись удвох з батьком, ми їли раз у день, бо до нового хліба та городини було далеко. Наросла гичка на буряках, то варили її і пекли маторженики. Далі налилося жито до половини зернини (кожен хазяїн тоді сіяв на своєму городі, бо з колгоспу відомо, що одержував колгоспник). Я ці колоски зрізала, сушила в печі, а потім товкла, пересівала і робила галушки. Галушки були зеленими, і юшка теж зелена. Не було ні засмажки, ніякої іншої заправки - люди забули, що воно таке. Але все ж це був хліб.

Так я лишилася живою. У свої 10 років пішла працювати: разом з іншими ровесниками у жнива носила воду косарям, водила коня між рядками соняху й кукурудзи під час прополки. Селянські діти добре знали роботу, як і те, почім ківш лиха. Тепер розповім про свого свата Рябину Нифодія, який мав тоді 60 років. Цей сват прийшов на базар (тут же, в Лигівці) і купив у продавщиць маторженик. З’їв його і на дорозі помер, не дійшовши до своєї хати. Виявилося, що макорженик був спечений із дурману (чорних зерен, вилущених із колючої головки отруйного бур’яну, що виростали завбільшки із кулак).

Люди й тоді наживали гроші на чужих смертях. Мені зараз 70 років. Життя не було мазане медом. І голодовка 47-го не обминула. Хоча я тоді працювала обліковцем тракторної бригади і мала зароблений хліб, але його людям теж умисно не віддали. Наше покоління нічого хорошого так у своєму житті й не побачило: війна, голодовки - не могли люди жити спокійно. Тепер пенсії малі, якби не городина своя, то не знаю, як би й вижили при цих цінах...


Артеменко Надія Порфиріївна (дівоче прізвище Ларка), 1923 р.н., уродж. села Лигівка Сахновщинського району Харківської області
Сахновщинський район



Архипенко Ганна Федорівна, 1920 р.н., уродж. села Бугаївка Гаврилівської сільради Барвінківського району Харківської області

Сім’я у нас була велика: батьки і шість душ дітей. Як почався голод, то лише старший брат працював, вивчившись на тракториста. Решта дітей були ще малими.

В 1931-1933 рр. нашого вітчима, Титова Омеляна Івановича, послали працювати головою комуни у Новобогданове. Було там непогано. Жили в будинку розкуркулених. Харчувалися чотири рази в день у місцевій їдальні.

Але навесні 1933 р. викликали нашого батька до райкому партії і наказали вивезти увесь наявний у господарстві хліб. Батько став суперечити, мовляв, що люди скажуть, адже сіяти треба і харчуватися чимось. А йому: «Не підкоряєшся - клади партійний квиток!» Змушений був покласти квитка.

Повернулися ми до своєї хати в Бугаївку і почалися страждання. Їсти було нічого. Батько поїхав у Краматорівку і влаштувався продавцем у ларку. На кожного утриманця йому видавали по 200 г хліба. Мама їздила по той пайок і ділила його на кілька днів, бо іншої їжі не було.

Вижили ми завдяки ховрашкам. Менші брати ходили у степ і відловлювали цих звірків. Шкірки здавали на приймальний пункт, а м’ясо - їли. Запікала мама тушки в духовці та ще й помідорами заливала.

У той час я ходила до 5 класу Гаврилівської школи. Сидимо, було, на останніх уроках і не вчителя слухаємо, а про їжу думаємо.

Напроти нашої хати жила бабуся Балабиха, якій, казали, було понад 100 років. Син її покинув і виїхав на Донбас. Двоє голодуючих, старий із старою, прибилися до цієї бабусі й залишилися в неї жити. Через хату мешкала стара Платониха, яку теж кинули син із донькою, і вона теж перейшла до Балабихи. Мама пекла щось схоже на оладки на сухій сковорідці (картоплі не вистачало - пекли лушпайки) і пригощала тих стариків. Збирала мама картопляні лушпайки з наміром на городі висадити, але хтось підгледів і забрав з погреба два мішки з ними.

Підмовила мене якось подружка після уроків піти на «посьолок», де бричками возили кукурудзу. Ми бігли за возом і хапали качани, а їздовий хляскав нас за це батогом, додаючи швидкості. Заповітний качанчик «розквітчувався» вдома на плиті, перетворюючись у казкові ласощі.

Топили бур’янами, по які ходили із сестрою Вірою за ставище. Чого-чого, а бур’янів тоді вистачало.

Звідкись до нашого села надсилали картоплю, яку складали в порожніх сараях біля покинутих хат, а потім вивозили підводами. Я ходила й підривала землю під тими сараями, щоб витягти картоплину. Ніхто мене туди не посилав і ніхто не спиняв. Голод - не тітка.

Якось мама запропонувала бабусі Платонисі супу (у тім «супі» чого тільки не було, якщо макуха - то це вже добре), а бабуся відповідає: «Ми не голодні. Були у Григорівці і назбирали головок із риби коло їдальні. А як ішли додому, то знайшли голову з дохлої коняки і зварили».

Як старий помер, то дві бабусі поклали його на возика й відвезли на кладовище. Можливо, засипали землею, а, можливо, й так покинули.

Навесні, коли стали сходити хліба, ми ходили до радгоспу, кілометрів за чотири, полоти осот. За це двічі на день давали супу картопляного та по шматочку хліба. Одну пайку хліба з’їдали, другу - приносили додому.

А одного разу наша мама дістала з горища сушені ягідки бузини. Ми понаїдалися і почали всі блювати, назавжди запам’ятавши, що вони отруйні.

Невеселим було наше дитинство. Одежі не мали - у чому ходили, тим і вкривалися. Працювали батько і брат-тракторист. Якщо балували макухою, то це було свято. Мама з нами мучилася, а ми - з нею. Мала вона медаль за багатодітність, а після смерті батька - пенсію 20 крб...


Архипенко Ганна Федорівна, 1920 р.н., уродж. села Бугаївка Гаврилівської сільради Барвінківського району Харківської області
Барвінківський район



Бабай Наталія Єгорівна, 1925 р.н., уродж. села Черкаський Бишкин Зміївського району Харківської області

Поховання, в якому покоїться прах односельців, померлих від голоду, я вперше побачила у 1953 р. Його мені показала мама, що була 1900 року народження. Тоді ми саме прийшли на кладовище Черкаського Бишкина, щоб відвідати могилу мого сина. Мама підвела до того місця і сказала:

- Отут поховані люди, що померли голодною смертю у 1932-1933 роках. Їх забирали із спорожнілих хат, привозили сюди і вкидали у спільну яму.

Минув час, я перебралася в інше село і про могилу забула. Однак 1999 р., приїхавши на похорон сестри, випадково потрапила до того місця на кладовищі, яке більш як сорок років тому показувала мама. Мені відкрилося жахливе видовище - замість могили зяяла яма, що мала глибину метрів п’ять.

Розхвилювавшись, я пішла до сільради і попрохала нагорнути на місці поховання хоча б пагорбок. Але голова сільради відповів, що на це в бюджеті немає коштів.

Мені нічого не залишалося, як найняти людину і нагорнути пагорбок за власний кошт. Тоді ж, опитавши стариків, я склала список мучеників, похованих у тій занедбаній могилі. Їх набралося 40 чоловік.

Не маючи змоги добратися до районного центру, попрохала односельця П.К. Осового звернутися до керівників районної влади з вимогою про впорядкування зазначеного поховання. Павло Кузьмич добився, щоб на забутій могилі поставили хрест.

Розпитуючи старих людей про ті давні події, від Оклей Єфросинії Єгорівни (вона 1906 р.н.) дізналася, що на початку 30-х років у Нижньому Бишкині налічувалося близько 700 дворів, а після 1933 - лишилося тільки 300.

Інший житель села, Оклей Андрій Платонович (1922 р.н.), розповідав, що могила, яку мені довелося впорядковувати, була відкрита восени 1932 р., а закрита - навесні 1933-го.
Живучи недалеко від кладовища, А.П. Оклей якось проходив повз ту страшну могилу і бачив чоловіка, що її закидав. Наступного дня біля місця поховання вже нікого не було, бо гробокопач і сам опинився серед трупів людей, померлих від голоду. Хто ще мав сили, то ховав своїх родичів у дворах, по садках.

Моя мама, щоб урятуватися від голоду, їздила роздобувати продукти в Росію. Як вона умудрялась це робити, не знаю, адже розповідала, що російський кордон для українців був закритим.

Якось разом із мамою вирушила в дорогу й сусідка. Однак за те, що у жінки не було квитка, нещасну викинули з поїзда на повному ходу.

Сирітські притулки були переповнені. В одному з них, що знаходився в Полтаві, провели кілька років свого дитинства мій чоловік та його сестра. Слухати їх спогади дуже тяжко.

Я сама в 1934 році ходила до хлібного магазину в Харкові просити милостиню. Щоб отримати заповітні півбуханки немічні люди вистоювали тоді чергу, розтягнуту на два кілометри. Ночувала я разом з іншими дітьми-жебраками у трубах міських комунікацій. Дехто у тих трубах знаходив вічний спочинок.

Голодомор у нашому селі, яке було за 50 км від Харкова та за 12 км від найближчої залізничної станції Занки, почався з утворення комсомольських осередків та комуністичних організацій. Складалися вони з наших селян, а старші в цих організаціях - призначалися з району.

Активісти ходили від хати до хати із залізними палками й відбирали в людей усе їстівне. Було таке, що батьки втікали, покидаючи в хатах своїх маленьких дітей, а ті, конаючи з голоду, об’їдали м’ясо на власних пальчиках.

Мама пригадувала, що коли в нашу хату завітали незвані гості, щоб востаннє підмести з горища залишки харчових припасів, вона плакала і благала зглянутись, адже мала на руках чотирьох малих дітей.

- Якщо пожаліємо, то опинимось на твоєму місці. А нам теж жити хочеться, - була їй відповідь.

Мешканців нашого села, які вціліли після катівні 1932-1933 рр., насильно гнали на польові роботи в колгосп, змушую чи навіть ночувати в полі під відкритим небом. І це в той час, як удома багатьох чекали голодні діти.

Подаю список похованих у братській могилі, яка була відкрита восени 1932 р., а закрита в грудні 1933 р., на кладовищі села Черкаський Бишкин. Очевидцями цього були жительки села Оклей Єфросинія Єгорівна та Харченко Марія Тихонівна (список складений зі слів).

Оклей Степан Гнатович, 1864 р.н.
Оклей Мотря Савівна, 1867 р.н.
Оклей Омелян Степанович, 1897 р.н.
Оклей Марія Степанівна, 1916 р.н.
Оклей Євдокія Омелянівна, 1926 р.н.
Оклей Дмитро Омелянович, 1929 р.н.
Оклей Марія Йосипівна, 1900 р.н.
Оклей Онисія Іванівна, 1925 р.н.
Оклей Ганна Іванівна, 1928 р.н.
Оклей Віра Іванівна, 1930 р.н.
Тимченко Петро Юхимович, 1866 р.н.
Тимченко Марія Петрівна, 1870 р.н.
Тимченко Іван Петрович, 1910 р.н.
Мироненко Єгор Петрович, 1920 р.н.
Мироненко Ганна Петрівна, 1916 р.н.
Дудка Яків Єлисейович, 1876 р.н.
Дудка Марія Іванівна, 1880 р.н.
Губенко Прокіп Іванович, 1881 р.н.
Губенко Софія Петрівна, 1890 р.н.
Тимченко Іван Михайлович, 1870 р.н.
Майборода Степан Омелянович, 1918 р.н.
Гусак Фанасій Фанасійович, 1913 р.н.
Гусак Фанасій Іванович, 1864 р.н.
Гусак Мотрона Степанівна, 1866 р.н.
Лагінов Порфирій Іванович, 1870 р.н.
Лагінова Марія Єгорівна, 1876 р.н.
Олефір Павло Кузьмич, 1918 р.н.
Тимченко Яків Михайлович, 1922 р.н.
Калашник Тихін Єгорович, 1876 р.н.
Калашник Іван Федорович, 1864 р.н.
Сердюк Ілля Фанасійович, 1864 р.н.
Сердюк Марфа Іванівна, 1874 р.н.
Мироненко Іван Назарович, 1870 р.н.
Мироненко Зінаїда Йосипівна, 1916 р.н.
Сердюк Іван Федорович, 1930 р.н.
Димко Варвара Йосипівна, 1916 р.н.
Матющенко Іван Іванович, 1900 р.н.
Матющенко Мотря Йосипівна, 1907 р.н.
Крейдун Кузьма Іванович, 1902 р.н.
Крейдун Софія Дмитрівна, 1904 р.н.


Бабай Наталія Єгорівна, 1925 р.н., уродж. села Черкаський Бишкин Зміївського району Харківської області
Зміївський район




Багнюк Роман Лукич, уродж. селища Шевченкове Шевченківського району Харківської області

Приходилося боротися з куркульством, доводилося силою зривати замки, відбирати будинки. В селах Верхньозорянське та Огурцівка були розкуркулені майже всі жителі і у створений там радгосп “Індустріальний” доводилось набирати робітників в навколишніх селах. В радгоспі голодомору не було, але в навколишніх селах вимирали цілими сім’ями.


Багнюк Роман Лукич, уродж. селища Шевченкове Шевченківського району Харківської області
Шевченківський район




Білокінь Кузьма Филимонович, 1923 р.н., уродж. села Юрченкове Чугуївського району Харківської області

В сім’ї нас було четверо - батько, мати, сестра і я. Ми були опухлі від голоду, а мама вже й не вставала. І вдень, і вночі ми тільки й думали про їжу. А її нема.

Не було кормів, масово гинула й худоба. Дохлих колгоспних коней закопували за селом у могильниках. А по ночах люди розкопували ті могильники, щоб принести додому хоч шмат тієї дохлятини.

І ми з батьком пішли, принесли додому «здобич». Хвора мама сказала, що краще помре, але дохлої кобилятини не їстиме. І сестра відмовилась. А ми з батьком підсмажили і їли.

У полях на бурякових плантаціях були розставлені коритця з мелясою, присипаною вапном. Так тоді боролися з довгоносиком. Я розгортав дохлих комах і пив солодко-смердючу каламуть, аж доки не почалися нестерпні болі в животі. Ледь дійшов додому і впав у забуття. Вижив. Молодий організм справився з отрутою. Чухрав листя з береста, його сушили, товкли в ступі і з цього «борошна» пекли коржики. А після них ще сильніше підступав голод. Мій дядько Панько помер голодною смертю. Залишилася його дружина Палажка з чотирма дітьми, з яких було двоє немовлят-близнюків. Один чоловік із села їхав до Харкова, аби привезти своїм дітям хоч шматок хліба. Тітка Палажка умовила його, щоб він взяв з собою обох дівчаток-близнючок та й здав у якийсь дитбудинок. Хоч таким чином хотіла порятувати дітей від смерті.

Додому чоловік повернувся один, а доля тих дівчаток і по цей день для нас невідома.

У селі люди їли собак, кішок, ховрахів. Помирали щоденно, але навіть хоронити їх не було кому, бо всі чекали такої ж долі. Та чи живий, чи вже ледве ноги переставляєш, а на роботу в поле активісти гнали всіх. А коли поверталися люди з роботи додому, то їх по дорозі ті ж активісти обшукували. І горе тому, у кого знайдуть у кишенях чи за пазухою кілька колосків.

Чекала дорога в Сибір або й куди далі - та ж сама смерть, тільки на чужині. Трагічність цього лиха полягала в тому, що цей голод був створений штучно. Причиною стали не погодні умови, а те, що державна машина забирала з колгоспних комор чисто все.

Треба в кожному селі встановити пам’ятники жертвам голодомору. З допомогою тих, хто пережив ті події, встановити меморіальні дошки з поіменними списками померлих від голоду.

Замість дерев’яного хреста, що загубився серед дерев Молодіжного парку, в Харкові треба спорудити пам’ятник жертвам голодомору - на найлюднішому місці.

Болить моє серце і через те, що винуватці голодомору вшановані назвами вулиць, уславлені монументами, а їхні жертви, тобто наші діди з бабусями, батьки й матері, брати й сестри залишаються тільки в наших душах. Чи ж по-людськи це?..


Білокінь Кузьма Филимонович, 1923 р.н., уродж. села Юрченкове Чугуївського району Харківської області
Чугуївський район



Бондаренко Іван Михайлович, 1926 р.н., уродж. міста Балаклія Харківської області

Після розвалу комуни, де працювали батьки, в нашу сім’ю прийшов голод. Батько, Бондаренко Михайло, привіз нас, чотирьох дітей, і здав до якоїсь державної установи. Почалися наші поневіряння. Добре запам’ятався дитбудинок (сьогодні це клуб будівельників), у якому я перебував із сестрою і молодшим братом. Потім нас розвезли по колгоспах, і я потрапив до села Черкаська Лозова.

Закінчивши ремісниче училище і відслуживши армію, по пам’яті відшукав свій дім. Сталося це в кінці 1951 р. Лише тоді дізнався, що матері під час голодомору вдалося вижити, а інших членів сім’ї вона вважала померлими. Ні мій батько, ні брати Григорій та Павло (відповідно 1923 та 1931 років народження), ні сестра Олександра (1929 р.н.) додому так і не повернулися. 1933-й зруйнував нашу сім’ю, і забути цього неможливо


Бондаренко Іван Михайлович, 1926 р.н., уродж. міста Балаклія Харківської області
Балаклійський район




Брюханов Микола Іванович, 1923 р.н., уродж. села Берестовенька Красноградського району Харківської області

У ті страшні роки я був підлітком і все, що вібувалося на моїх очах, пам’ятаю до дрібниць.

Наша сім’я складалася з 9 осіб, із яких четверо - діти. За мірками того часу жили ми непогано: був хліб і до хліба, адже трудилися від зорі до зорі. І раптом - колективізація. Мого діда Павла, а відповідно і всю сім’ю, віднесли до розряду заможних і розкуркулили. Залишилися ми не лише без засобів до існування, а й без житла - все було зруйноване (казали, що деревина з нашої хати, пішла на опалення школи). Сім’я розбрелася по родичах.

Почав скаженіти голод, і дві моїх сестри померли. З дітей залишилася сестра Лена, якій було півтора року, і я. Почали пухнути з голоду, наша мати вирішила відвезти Лену до Харкова й лишити на привокзальній площі в надії, що добрі люди врятують дитину. До цього часу мені вчувається крик сестрички, яка гукала: «Мамо! Колю!». Де ти, Лено?

Залишилися ми тоді вдвох з матір’ю (батька з нами не було - він відбував строк за невиконання продподатку).

Весна 1933-го. Сонце грало теплом і сліпучим світлом. Я вижив, харчуючись травою та її корінням, молодим очеретом, рогозою. В один із днів вирішив відвідати друзів, які жили по сусідству. І що я побачив? В кожному домі - трупи дітей і дорослих. На своїй вулиці я не знайшов жодної живої душі - лише мертвих (тоді говорили «не померли», а «здохли з голоду»).

Невдовзі приїхали «комнезами» на конях, запряжених у брички (так у нас називали вози), і вивезли всіх мертвих. Де їх поховали, ніхто не знає.

На моїй вулиці було багато дітей, молоді, близько 70 відсотків з них померли в 1932-1933 роках. Я був малим і на інші вулиці ходити боявся - могли впіймати й зарізати на м’ясо.

Метрів за п’ятдесят від нашої вулиці було поле, де буяло жито. Мати сказала: «Піди зірви колосків, зваримо суп». Я взяв сумочку і пішов на поле. Рву, не дивлячись під ноги, і несподівано спіткнувся. Глянув під ноги, а там горілиць лежить мертвий чоловік, рот якого набитий колосками. Далі я побачив сусідку, бабусю Мотрю Пікалову (її сім’ю спіткала така ж участь, як і нашу), що рвала колоски, м’яла їх, висипаючи в рот зерна. Я так задивився на бабусю, що не помітив, як на коні під’їхав охоронник Дерунов Іван Максимович. Він так огрів мене батогом через плечі, що рубець від удару розпух і не заживав дуже довго. А як ударив він батогом стареньку Мотрю, то з неї потекли сеча і кал.

Хліба дозріли, почалися жнива. Зібравши всіх, хто вижив, скомандували іти на роботу. Раз на день стали годувати кулешем. Люди ожили, почали трудитися.

Під час обмолоту пшениці у колгоспі імені Сталіна на обід дали житній куліш. Наш сусід Павло Меркулов, наминаючи куліш, візьми та й скажи: «Молотимо пшеницю, а куліш їмо житній». Наступного дня Павло на роботу не вийшов, і ніхто не знав, куди він подівся. Лише після Другої світової війни дізналися, що він у Сибіру. Павла реабілітували, хоча сім’ї КДБ наказало не поширювати це повідомлення.

Але повернуся трохи назад. Коли жили ми в тітки, батькової сестри, то до її двору якось завітала семірка «банди» і стала шукати ями з хлібом. Нічого вони не знайшли. Тоді зайшли до хати і один із «представників робітничого класу» - в бобриковому напівпальті, в хромових, до блиску начищених чоботях, у шкіряному картузі - побачивши на вікні склянку з квасолею, висипав її на підлогу і в нестямі почав топтати ногами. Побачивши ступу, взяв сокиру й почав по ній рубати, але ступа була міцною й не піддалась. Коли «банда» виходила з хати, звідкись з’явився дід, білий, як лунь. «Представник робітничого класу» повалив старого і почав бити, не жаліючи хромових чобіт. Хто був той дідусь (він зайшов попросити милостиню) я не знаю, не знаю також, куди він подівся.

Тітчина сусідка Євдокія, 90-літня бабуся, після того, як кровожерлива сімка пішла, промовила: «Це вже останній раз відвідав антихрист наші хати. Більше не прийдуть, бо ходити ні за чим».

Казали, що прізвище того садиста в хромових чоботях Сербиченко. Це саме про нього народ склав частівки: «Сербиченко, Сербиченко, що ти наробив? Стару церкву зруйнував - „семирічку“ (тобто школу) збудував...»

В нашому селі до колективізації було дві церкви, великий приход, але все знищили...


[right]Брюханов Микола Іванович, 1923 р.н., уродж. села Берестовенька Красноградського району Харківської області
Красноградський район
[/right]



Волков Олексій Григорович, 1926 р.н., уродж. міста Харкова

1933 р. наша сім’я жила на вул. В’ятській, 6 (Рашкіна дача) в Харкові. Двір наш тильним боком виходив на вул. Малиновського. На її перехресті з вулицею Люсинською в 2-поверховому будинку влітку 1933 р. був комерційний хлібний магазин.

Добре пам’ятаю страшні черги за цим хлібом. Набираючи в чайник води, я обходив цю чергу, продаючи тим, хто у ній стояв, склянку питва за 2-3-5 коп.

Зі слів старших, черга доходила до 500 чол. Стояли там в основному чоловіки в личаках і домотканих сіряках - страшні, пухлі. Біля входу до магазину весь час виникали бійки, там наводили порядок «ударники».

Вранці, коли я приходив до магазину, кілька разів бачив під будинком, де він розміщувався, трупи людей, які так і не дочекалися хліба.

Померлих від голоду, а часто й ще живих, прибирали вночі і вранці, але робити цього не встигали. Одного разу я своїми очима бачив серед білого дня на вулиці В’ятській (недалеко від водоймища) мертвого пухлого чоловіка під парканом. Видно, лежав він там давно, бо навколо трупа кружляли мухи.

Якось із старшими дітьми ми пішли на Кирило-Мефодіївське кладовище (зараз це парк Артема), щоб нарвати вишень. Однак жодної ягідки не знайшли, бо все було обірвано. Ми спіймали там кілька ящірок, посадили їх у банки з-під консервів, накрили скельцями і так несли додому. Проходячи повз вулицю, де тепер універмаг «Харків» та дріжджовий завод, побачили кількох чоловіків, пухлих і неголених, які стояли навколішки. Один із них спитав: «Дітки, що ви несете?» - «Ящірок», - пояснили ми. - «Дайте мені! Я їх з’їм!» - заволав чоловік. Ми перелякалися і втекли.

На Кінному ринку, у тому місці, де до війни стояла дерев’яна «Чайна» (я там був з кимось із дорослих), бачив хлопчика років 8-9, дуже худого, напівживого. Перехожі подавали йому шматочки хліба, а одна жінка намагалася напоїти молоком із пляшки. Чи допомогли вони йому?

1934 р., перед тим, як іти до школи (тоді навчатися починали з 8-літнього віку), батьки відправили мене до родичів у село Липці. Пам’ятаю, коли проїжджали села Циркуни, Борщову, Тишки, то бачив зруйновані хати, надвірні споруди. Стояли самі печі й димарі, а людей не було. Щось схоже бачив потім, під час війни на передовій, після відступу німців. Чув від старших, що під час колективізації з 2 тисяч так званих куркулів, яких ешелоном везли з Харкова до Хабаровська, доїхали до місця висилки лише 300 чоловік. Решта - або замерзла, або померла з голоду.

Це страшно, і прощати злочини нікому не можна...


Волков Олексій Григорович, 1926 р.н., уродж. міста Харкова




Гриценко Олександра Іванівна , 1928 р.н., уродж. селища Печеніги Печенізького району Харківської області

Добре пам’ятаю голод 1932-33 років. Вважаю , що цей голод було зроблено штучно. Тому, що весь врожай, який було зібрано у людей відбирали, заходили люди з району в кожну хату і забирали на підводи все, що було з продуктів харчування. Приймали участь у зборі продуктів і люди із сільської ради. При обшуках дітей знімали з печі, щоб знайти якийсь оклунок із зерном, діти плакали, просили їсти. Все подвір’я протикали залізними палицями шукаючи зерно.

Наша сім’я вижила за рахунок того, що у нас були шерстяні ковдри, які батько возив в м. Харків, в м. Суми і там обмінював на харчі, які потім розподіляли між усіма, їли по трошки, щоб розтягнути на довше харчі. Мама варила суп-баланду у яку вкидала буряки. Пам’ятаю, як весь час хотілось їсти…


Гриценко Олександра Іванівна , 1928 р.н., уродж. селища Печеніги Печенізького району Харківської області
Печенізький район


Тут ще десятки свідків...



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх