,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Львівська Цитадель. Концтабір військовополонених (1941-1944)
  • 22 ноября 2010 |
  • 18:11 |
  • bayard |
  • Просмотров: 135109
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
У перші дні окупації німці не поспішали займати Цитадель. Як згадував очевидець подій С. Кобельський, коли червоноармійці відступали зі Львова, дехто боявся, щоб "сов'єцька голота" не провокувала німців до бомбардування Цитаделі і навколишніх будинків. Але якось обійшлось без того. "Бруд і сморід - це було все, що по них залиштесь. Ми пішли (вже тепер не пам 'ятаю, з ким: чи з Адасьом Я., чи з Янушем Б.), щоб оглянути Цитадель. В середину занадто не пхалися, попри те, що німці, боячись закладених вибухових пристроїв, про які, однак, совіти забули, спеціально її не боронили"249.

Отже німці не бралися господарювати на Цитаделі, побоюючись замінувань, і "...крізь пальці приглядалися до львівської громадки, яка грабувала, що тільки далося". Нацисти збирались використати територію Цитаделі у своїх інтересах.

Просуваючись швидкими темпами на схід, в перші місяці війни в полон до німців потрапляла дуже велика кількість червоноармійців, особливо, коли в оточенні опинялись цілі армії. Розгубленість, втома, психологічний зрив призводили до того, що полон здавався єдиним способом вижити. Серед військовополонених траплялось чимало поранених і фізично виснажених людей.

Але чи знали радянські вояки, що на них чекає у німецькому полоні? Ще перед початком здійснення плану "Барбаросса" - нападу на СРСР -німці вже узгодили заходи з організації таборів для військовополонених. З прийнятих директив випливало, що німці, встановлюючи спеціальні режими, збирались винищити усіх в'язнів.

Львівська Цитадель виявилась ідеальним місцем для влаштування тут т. зв. "Шталагу". Пригадаймо, що вхід на Цитадель з 1928 р. був недоступним, а після бомбового замаху на один з фортів на поч. 1930-х рр. увесь терен Цитаделі був огороджений, і вона знов стала закритим військовим об'єктом.

Невдовзі вхід на Цитадель знову закривається. Нацистські військовики не знайшли для неї кращого застосування, як перетворити на табір для військовополонених: "Konzentrationslager der Standarte 328". Якщо попередньо комплекс фортеці був місцем служби і житлом військовиків, то тепер він став місцем каторги та страхітливої смерті. Цей період нового устрою можна вважати найтрагічнішим в історії Цитаделі.

Про перші страхіття у фортеці зазначав у своєму воєнному щоденнику СС-гауптшарфюрер Фелікс Ландау 5 липня 1941 р.: "...Ми їхали в напрямку Цитаделі; там ми побачили речі, які, мабуть мало хто бачив. При вході в Цитадель стоять солдати з грубими палками і б'ють куди попало. А при вході товпляться свреї, і там лежать ряди людей, один на другому, як свині і знову, і знову спішили по людях й були гнані звідти. Нічого проти того не маю, тільки вони не повинні були випускати іх в такому виді. ".

Уся висота, на якій розміщувалась Цитадель, була обнесена колючим дротом у чотири ряди, між якими стояли вартові. На території, крім семи відомих нам цегляних споруд, було ще 14 малих приміщень, обнесених колючим дротом у два ряди. В таборі було багато кліток площею 100х200 м2, також обнесених колючим дротом, в яких просто неба тримали в'язнів з першого дня створення табору .

Кожна споруда отримувала власний номер, записаний на стіні римськими цифрами чорною фарбою. Рахунок починався ще від старих номерів, викарбуваних на замкових каменях порталів бастіонів. Північний бастіон мав номер І і так далі по бастіонах. Подальша нумерація, від V по IX, починалась від споруд казарм.

На колишньому футбольному полі 19 п. п. - споруджено 3 великі бараки.

Режим і харчування у таборі зумисне були розраховані на те, щоб поволі знищити всіх в'язнів. На сніданок військовополонені отримували 2 склянки "чорної кави", завареної з тирси, 100 г хліба із значною домішкою на христіянську культуру, бажаємо задержатись над одною проблемою, що видвигнули її перші дні кривавих боїв, а це - допомога полоненим українцям, б. воякам совітської армії.

Вже в перших годинах війни з большевиками попали в німецький полон великі відділи червоноармійців, між ними в великому проценті наші брати-українці. Багато з них знайшло приміщення на українських теренах у Г.Г., у переходових таборах для полонених.

Згідно з засадничими зарядженнями дотичної німецької влади повинно наступити відділення українців від інших полонених в окремі частини. Цей факт улекшує нам можливість зайнятися акцією допомоги для наших рідних по крові.

Перед нашими УДК і Делегатурами, а в першу чергу, перед референтами й підреферентами Суспільної опіки відкриваються великі завдання. Обов'язком цих УДК і Делегатур, що на їхньому терені є табори полонених, увійти якнайскоріше (якщо до тепер ще цього вони не зробили) в контакт із проводом таборів полонених та заявити свою охоту бути помічним полоненим-українцям харчами, одіжжю, тощо. Щоб таку допомогу можна було доцільно перевести, треба найперше довести до виділення українців в окремі частини, що вже в деяких місцевостях (напр. Ярослав) переведено. З огляду на те, що технічні справи допомоги полоненим не є ще вповні спрецизовані центральною німецькою владою, дуже багато залежить у цій акції допомоги полоненим від усталення цієї справи місцевими рішальними чинниками. Дальше, треба повести акцію складок харчів, а по можности й одежі. Здаємо собі справу з того, що під теперішню хвилину нелегко перевести таку збіркову акцію і тому зможемо це зробити тільки при великій жертвенности, поділившись навіть своїми невеличкими харчевими приділами, чи даючи своє друге запасове одіння, тощо...

Покажім ділом, що близька нам доля полонених-українців, б. вояків совітської армії: кість від кости й кров від крови наших братів.

Однак, дуже скоро справа притихла, і впродовж цілого літа ніяких розпоряджень стосовно полонених не було. Аж під кінець вересня, без будь-якого попередження та можливості підготуватися, надійшло повідомлення про звільнення.

З великими урочистостями 23 вересня з Цитаделі звільнено 61-го військовополоненого українця; усі вони належали до львівської округи. Під брамою на них чекали рідні. Під час звільнення з урядовців були присутні: від імені губернатора - шеф уряду д-р Льокзакер, від німецьких збройних сил - оберстлейтенант Генкер, шеф Уряду пропаганди Рестш, оберет Бізанц і багато старшини.

Доктор Льокзакер від імені губернатора виступив з промовою до звільнених полонених, побажавши швидшого повернення додому і подальшої плідної праці задля відбудови своєї батьківщини. Переклав українською мовою оберет Бізанц. Полоненим на дорогу видали харчі.

При виході на них чекали рідні, які кинулись в обійми, що німецькі фотографи зазнимковували .

Через чотири дні, у суботу, 27 вересня о 7 год. ранку, вже в присутності самого губернатора Ляша, представників німецької військової та цивільної влади й делегатів Українського Червоного Хреста (УЧХ) звільнено 1.500 полонених. їх було передано під опіку цивільної влади, їм роздали на дорогу харчі, і вони рушили по домівках у напрямку Рогатин-Станиславів26 .

Зрозуміло, що було звільнено не самих українців, а великий загал полонених, серед яких були хворі на тиф та інші хвороби. Такі акції мали катастрофічні наслідки .

Через декілька днів знову звільнили значно більшу кількість полонених з таборів, розташованих за Сяном і Західним Бугом. Відбувалося звільнення безпланово і раптово, тож не могло бути і мови про забезпечення такої кількості людей харчами. При УЧК створили спеціальну Жіночу Секцію на чолі з Ольгою Фадейко та започаткували організацію допомоги полоненим у різних місцях по всій Галичині263.

12 жовтня 1941 р. відбувся організований УЧХ збір харчів, одягу, білизни, взуття, грошей для полонених. Акція увінчалася успіхом. Окрім того, було створено перехідні станиці для полонених у Львові. Все це, однак, мало стихійний характер. Брак лікарського догляду та масовість захворювання на тиф несли неминучу біду. Не тільки вояки, але й волонтери, які жертовно намагалися допомогти полоненим українцям264.

Узявши "на поруки" хворих на тиф військовополонених з Цитаделі, працівниця УЧХ Ольга Ціпановська 9 грудня 1941 р. помирає на руках у своїх товаришок. Видатний педагог, активна діячка Союзу Українок, Жіночої Служби Україні, в часи І світової війни голова Товариства допомоги раненим воякам у Відні, між двома світовими війнами - голова опіки над емігрантами з Великої України в Перемишлі, завдяки своїй благочинній діяльності стала відомою всій Галичині. її називали "цьоця Оля Ціпановська", смерть її вразила всіх . Такі випадки траплялись масово по всій Галичині. Я про це пишу з особливою гіркотою, бо подібне лихо спіткало й мою родину .

Тут варто також згадати й про іншу активну діячку, Калину Іванійчук. Віддана і жертовна в праці, будучи щирою націоналісткою, вона поводилась іноді різко і супроти польських спільників УЦК, і супроти в'язничної сторожі. Цим вона утруднювала взаємини комітету з поляками і німцями. її завданням було передавати в'язням листи, т. зв. "ґрипси". Вона робила це відчайдушно, але й виклично. На зауваження керівників мало звертала уваги266. Як потім стало відомим, діяла вона під впливом і за порадами свого коханого на прізвище Тарнавський. Він виявився провокатором і потім зник. Невдовзі Калину заарештували гестапівці й розстріляли .

Попри те, що в листопаді німці вже перестали звільняти військовополонених, усе ще необхідно було допомагати величезному напливу звільнених полонених, які без будь-яких засобів до існування добирались до далеких рідних домівок.

Попри закриття УЧХ у березні 1942 р., поміч військовополоненим з боку українських громадян Львова не припинялась.

Звільненням росіян із львівського табору, та й з інших також, займались вербувальники легіону визвольної російської армії (РОА) генерал-лейтенанта А. А. Власова . Про їхні навідини розповідав в'язень Цитаделі - уродженець Москви офіцер М. К. Поляков, який потрапив у полон під Ленінградом 15 липня 1941 р. у складі 832-ї дивізії: "Взимку 1942-1943 р. до нас у табір приїхав близький соратник Власова відбирати в російський легіон добровольців. Але відбирали не всіх, а тих, хто постраждав від радянської влади: дітей куркулів і попів, репресованих, колишніх зеків, нащадків експлуататорів. З нашого офіцерського табору відібрали одинадцять чоловік, особливо пропечених бродячих. Затесався туди і я. Склав собі легенду, ніби батько був лікарем, посадили його у 37-му, а потім розстріляли. Мати, мовляв, збожеволіла. А я, коли йшов на фронт, тільки й думав, як би швидше до німців утекти, за матір-батька відімстити комуністам. Повірили. А що мені було робити? Подихати в таборі? А тут надія - якось вижити і, чим чорт не жартує, пробитись нагору. В цей час для мене була гора - відправитись у Европу, на окуповані території. Думав, німці нас усіх туди солдатами візьмуть - не довіряти ж росіянам проти росіян воювати?! "2Ь1.

У самій Цитаделі в'язнів, яким не вдалось вибратись на волю, чекали ще страшніші події. Німецький солдат знав, що радянського полоненого можна і треба трактувати як нижчу істоту, а отже, будь-які знущання чинили масово, в брутальний спосіб.

* Саме під Львовом розпочалась Друга світова війна для А. А. Власова. Тут він служив командиром механізованого корпусу. За вмілі дії отримав подяку і був призначений командуючим З7-ї армії, яка захищала Київ.

Окрім жорстоких катувань траплялись також і страшніші речі. Німець Карл Васильович Пеет, якого утримували в таборі військовополонених, де він виконував обов'язки перекладача, розповідав: "Був випадок, коли одну камеру, в якій перебували радянські військовополонені, гестапівці не відкривали кілька днів, а коли її відкрили, виявилось, що з голоду там помер ув 'язнений і його труп був на половину з'їдений іншими ув'язненими"2^. Про людоїдство у таборі військовополонених свідчить пункт 11-й інструкції табірного порядку для військовополонених "Шталагу 328", де ламаною українською мовою говорилося: "Забороняется розризивати трупів вонен. полоненних и такових частини тіла віддаляти"

Нестерпним на Цитаделі був і щоденний розклад: "Кожен ранок розпочинався з протяжного скреготу: клацали сталеві щелепи смерті, вимагаючи нових і нових жертв. Ні, не смерть, а її слуга - табірний поліцай колотив сталевим ломом по рейці, підвішеній у вартівні. З підвалів цегляних бастіонів, з казарм огорожок-кліток виходили, куляли, виповзали вимордувані військовополонені..." . Щоденні знущання на ранішніх муштрах добивали полонених. Спали вони у приміщеннях, які взимку ніколи не опалювали, на голих нарах, а то й просто на цементній долівці. Лікарі зі Сяноцького концтабору військовополонених Іван Акопов та Оганес Азнаурян, потрапивши на Цитадель, розповідали, що кімнати були ніби видовбані у скелі - настільки низькі, що ходити доводилося нахиленим. Стан здоров'я Івана Акопова тоді ж раптом почав різко погіршуватися: почувся дуже погано, сильно задихався, мені здавалось, що кам 'яна стеля зірветься і придушить нас. Оганес Азнаурян зносив перебування тут терпеляче, а місцеві військовополонені, очевидно, вже давно адаптувались, і не зауважували страшної духоти приміщення, де не було вікон!" .

Коли в табір прибувала нова партія військовополонених, то їх усіх допитували. Під час допиту нацисти відбирали командний армійський склад, членів партії, комсомольців, а також військовослужбовців єврейської національності. Відібраних били і відразу ув'язнювали в камерах смертників, де протягом 17 діб приреченим не давали їсти. На стіні будівлі, за наказом майора Обертеля, було написано гасло: "Звідси тільки один шлях - на цвинтар". Військових євреїв розміщали у підвалах. Потім знесилених, ледь живих полонених виводили у двір табору, розстрілювали, а трупи їхні спалювали . Для цієї мети було відведене спеціальне місце, яке посилено охороняла табірна поліція. Всіх приречених на розстріл перед тим роздягали. Вивозили також військовополонених у закритих автомашинах у Лисиницький ліс, де їх знищували. З приводу цього К. В. Пеет розповів: "У табір щоденно приїжджали спеціальні закриті машини. Охоронники зв 'язували по руках і по ногах військовополонених і в автомашинах вивозили на розстріл. Недшеко від приміщення, де перебували смертники, я часто бачив пацаючі вогнища і чув запах горілого м'яса"213. Мешканець Львова М. Я. Жепчинський розповів: "Кілька разів уночі я бачив крізь густі ряди дроту великі вогнища біля казарм. Вітер приносив звідти гидкий запах палаючих трупів. Зимою 1942 р. в ті ночі, коли горіли вогнища, був такий сморід, що нічим було дихати'''

У серпні 1941 р. в таборі спалахнула епідемія дизентерії, під час якої до нього без зупинок, майже щодня прибували вантажівки з усе новими військовополоненими.

Відомо, що нацисти, винищуючи військовополонених (так звані "фільтрації"), окрім розстрілів і отруєної їжі, навмисне поширювали у концтаборах різні епідемічні захворювання, серед яких найпоширеніший був сипний тиф.

На початку листопада, коли у таборі вже встигло померти від дизентерії 3000 в'язнів, сюди з Рава-Руського табору військовополонених, де нацисти культивували сипний тиф , було навмисне завезено 380 хворих на сипний тиф. Тодішній медфельдшер Н. Галюк, який перебував у таборі від 8 липня 1941 по квітень 1942 р., свідчив: "Рано похолодало, йшов дощ зі снігом, табірний двір покрився зледенілим болотом... А туту відкритих вантажівках привезли з рава-руського табору десь триста сипнотифозних хворих. Вивантажили на табірній площі, люди на ногах не стоять: в них гарячка, інші лежать без свідомості. Призвав мене комендант поліції Якушев, наказує розмістити в'язнів... Доповів Якушеву: " Лазарет в нас маленький, неможливо розмістити триста сипнотифозних хворих. Прошу виділити місце."... "Розмістити по казармах! - сказав Якушев. Далі відібрав я вісім померлих, останніх поліцейські погнали в казарми, та як не лупцюй, мало хто міг піднятися на ноги. Самим поліцейським неохота торкатись хворих, викликшіи ув'язнених, наказали нести лежачих."215. За наказом німецького командування, сипнотифозних розмістили по 10 чоловік у казармах серед військовополонених. Вже через декілька днів табір охопила епідемія. Налякане німецьке командування не надто розгулювало територією табору, комендант та його помічники працювали в окремому будинку біля центрального входу .

Через страшний бруд, антисанітарію та неспроможність ізоляції, коли у лазареті було лише 15 ліжок, епідемія посилювалась. Стан у самому лазареті був страшний, хворі були залишені напризволяще. Один з лікарів повідомляв: "Маючи 167 хворих на червінку і ослаблених, яким треба давати дієтичну їжу, для тих 167 людей мені видали сьогодні в кухні 3,9 кілограма круп і більш нічого... один хліб, який важить 1200 грамів, видається на 7, а то і на 8 осіб... За два місяці з 5000 чоловік померло 876" .

В наказі Генріха Гіммлера від 22 листопада 1941 р. зазначалося: "Кожен радянський військовополонений, повернений до табору після спроби втекти, повинен бути негайно переданий найближчій службі гестапо", що означало його неминучу смерть.

У січні 1942 р., коли в таборі кишіла епідемія, отець Іван Нагірний, з монастиря редемптористів на Голоско, вивів з Цитаделі під виглядом монахів п'ятьох єврейських лікарів. Вони були залучені до допомоги полоненим в розпалі епідемії. Отець Іван випадково дізнався, що їх мали перевести за наказом коменданта до Янівського табору. Тоді разом з отцем Богданом Репетилом він організував втечу. Лікарі переховувались на Збоїщах. Сам отець Іван заразився тифом і помер.

Епідемія сипного тифу тривала у Цитаделі аж до березня 1942 р. і забрала життя близько 5000 полонених.

Масові вбивства військовополонених у "Шталагах" Німеччини спричинились до того, що до лютого 1942 р. померли майже 2 млн. в'язнів. А 20 липня 1942 р. вийшов документ, підписаний начальником Верховного командування Вермахту Вільгельмом Кейтелем, де наказувалось таврувати розпеченим залізом військовополонених, яким вдалось вижити у концтаборах: "Тавро повинно мати форму кута під 45°, одна з сторін якого повинна бути довжиною не менше одного сантиметра і спрямована вгору; його слід наносити розпеченим залізом на ліву сідницю". Тавро могли вирізати також скальпелем, використовуючи туш, що робило його незмивним.

Вищезгаданий комендант табірної поліції Андрій Омелянович Якушев був призначений на свою посаду у серпні 1941 р.

А. О. Якушев - за національністю мордвин, уродженець села Молчанівка Оренбурзької обл. Перед початком війни, як командир взводу лейтенант Якушев мешкав з дружиною А. П. Касаткіною у Чорткові. 22 липня 1941 р. разом зі своєю дивізією пішов на фронт. Потрапивши в оточення, був взятий у полон і невдовзі переведений до львівського табору військовополонених.

Коли заповнював анкету, думаючи, що так буде краще, назвався татарином, родом з Казані, а його батько ніби був попом, якого відправили в табори на Сибір. У серпні цього ж року А. Якушева призначили комендантом поліції "Шталагу 328".

Про цей вибір німців Андрій Омелянович свідчив так: відвела акуратність... Полонені брудні, м'яті, на багатьох лахміття, а я чистий, обмундирування у повному порядку. Поводився так, як належить червоному командиру... Призначили випадково, за акуратність та зовнішній вигляд. Комендант шталага майор Обертель так і сказав при призначенні"

Перебуваючи на цій посаді, він запам'ятався іншим полоненим як справжній кат. Свідки 3. Д. Токарев, О. Д. Самсонов та І. С. Шерстогубов розповідали, як Якушев сам розпоряджався при вивантаженні полонених, призначених до розстрілу.

Бувший заступник коменданта поліції Якушева І. С. Шерстогубов розповідав, як комендант поліції проводив відбір з-посеред новоприбулих в'язнів: "Найчастіше відбір проводив наш гестапівець штурмфюрер Штольце. Андрій Омелянович йому помагав. Поліцейські по команді

Андрія Омеляновича вели в "вежу смерті"; єврейську національність -у підвали. Якщо Штольце був відсутній, відбір проводив сам особисто Андрій Омелянович. Робив усе так, як Штольце: шукав на ковнірах гімнастерок проколи від кубарів та шпал, дивився на зачіски. Андрій Омелянович був великий спеціаліст, наскрізь бачив комсклад. Не одноразово перед строєм промовляв такі єхидні речі: "Ну який ти солдат?.. По очам бачу: носиш окуляри і лоб освічений!". З євреями також добре розбирався. Усіх сумнівних наказував відводити у свою допитну кімнату. Там було звичайне залізне ліжко з високими спинками. Вкладав сумнівного пузом на ліжкову спинку, зв 'язував в один вузол руки і ноги. Андрій Омелянович не любив пустих розмов, з ходу лупцював палкою по спині. Не всі встигали признатися, у багатьох зразу кров йшла горлом. Залишався ув 'язнений живим - Андрій Омелянович відпускав в казарму. Бували в нього, правда, помилочки. Пам 'ятаю, повів мене і двох поліцаїв в німецький госпіталь на Личаківській. Там на чорних роботах знаходились тридцять військовополонених грузинів. Хтось шепнув Андрію Омеляновичу, що з-поміж ішх переховуються євреї. Відібрав Андрій Омелянович шістьох полонених, повів в свою допитну кімнату. Прийшов Штольце, особисто допитував, Андрій Омелянович йому помагав. Поклав першого сумнівного на спинку ліжка, руки ноги зв'язав, останні поруч стоять. Штольце до зв 'язаного на " Ви " звертається, запитує прізвище. Ввічливий був німець, ніколи не кричав. Той на спинці хрипить: "Харбедія". Андрій Омелянович доповідає Штольцу: "Це жидівське прізвище!". Харбедія кричить: "Я грузин!". Всі, хто чекав своєї черги, теж: загоготали: "Він грузин! Ми всі грузини!" Взяв мене сумнів: єврейська національність з таким "хом" не гоготить. Штольце почав допитувати Харбедію, орудує палкою - дуже зацікавився тією роботою. Я тихенько шепочу Андрію Омеляновичу: "Здається, це грузин. Точно знаю, як розмовляє ця національність". А Андрій Омелянович чоловік гордий, не любить, коли зачіпають його самолюбство: " Не пхай ніс! Без тебе розберуться". Без мене - так без мене, моє діло маленьке. Але ж правильно попередив, вийшов промах. Вже третього добивав Штольце, а ті, які ще могли розмовляти, - ні в яку: грузини і все. Тут і Штольце засумнівався, викликав з табірної обслуги грузина Замбахідзе, наказав поговорити на грузинській з тими, хто ще залишався в живих. Переговорили - Замбахідзе доповідає: "Грузини!"" .

Володимир Григорович Харбедія, один з тих відібраних Якушевим до розстрілу, вижив, та лише щасливий випадок допоміг йому уникнути смерті. На суді, виступаючи, як свідок, розповів про жахливий допит двох приречених до страти військовополонених.

Ще один бувший в'язень львівського табору військовополонених Олексій Михайлович Яговенко пробув тут не довго - всього кілька тижнів. Потім його з групою полонених відправили на каторжні роботи до Німеччини. Та за цей короткий період, що він пробув на Цитаделі, на все життя запам'ятав усі принади табірного утримання в'язнів і тодішнього коменданта Якушева.

" - Одного разу, - розповідав О. М. Яговенко, - коли ми стояли в черзі за "баландою", я, до краю виснажений, хотів було одержати додаткову порцію. І за це був жорстоко покараний Якушевим. Він ударив мене палицею, вивів з шеренги, наказав оголити тіло і лягти на спеціальну, призначену для таких екзекуцій лавку. Тоді облив мене холодною водою і почав з усієї сили бити гумовим шлангом. Бив доти, поки я не втратив свідомості... Після того я дві доби в тяжкому стані пролежав у блоку на цементній підлозі. Туди мене заволік і рятував, як міг, один із військовополонених. Від нього я дізнався, що Якушев задав мені 25 ударів.

Рани на тілі О. М. Яговенка загоїлись, та на все життя лишились білуваті рубці. Судово-медична експертиза нарахувала аж 19 таких слідів.

Свідкові Василеві Олексійовичу Болгову, який перебував у Цитаделі майже у той самий час, що й Яговенко, вдалось уникнути катувань, але сам кілька разів був свідком жорстоких знущань табірної поліції над військовополоненими. В. О. Болгов згадував про щоденні муштрування; якщо хтось невправно виконував накази бігати, стрибати чи то повзти по-пластунськи, то його жорстоко лупцювали палицями. Василь Олексійович розповідав про коменданта А. О. Якушева: "Він бив полонених з усякого приводу й без приводу".

Колишньому в'язневі Цитаделі особливо запам'яталося, як А. О. Якушев мало не до смерті побив одного полоненого тільки за те, що той, на думку коменданта табірної поліції, під час муштрування не надто старанно виконував вправи.

Закривавленого і непритомного, Болгов ще з одним в'язнем затягли побитого в блок. Він так і не прийшов до тями і невдовзі помер.

А. О. Якушев створив у таборі з в'язнів, на подобу Янівського, оркестр, яким керував Георгій Денисович Замай. Той розповідав: "Вдосталь наситившись своїми звірствами, комендант поліції влаштовував п 'яні забави, примушуючи знесилених табірних оркестрантів веселити його" .

У вересні 1942 р. Якушев одержав підвищення: він став резидентом гестапо. Та і за цей час його встигли запам'ятати як люту та жорстоку людину, без жалю до своїх побратимів*. Було встановлено, що за участі Якушева, було відібрано і відправлено на розстріл не менше 1300 чоловік (14 липня 1977 року відбувся суд над колишнім комендантом табірної поліції "Шталагу 328" А. Якушевим. Судовий процес тривав майже чотири тижні і відбувався публічно. Звинувачений відповідав за скоєні ним злочини перед військовим трибуналом Червонопрапорного Прикарпатського військового округу.

На підставі свідчень близько 40 очевидців, а також за матеріалами попереднього слідства, яке провели працівники управління Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР по Львівській області, військовий трибунал Червонопрапорного Прикарпатського військового округу під головуванням полковника юстиції А. О. Трощенкова присудив Якушева до розстрілу.).

Починаючи з грудня 1942 р. Цитадель стає одним з підтаборів "дисциплінарного табору" (Straf-Kompagnie) "Шталаг 325" у Раві-Руській, що його прем'єр-міністр Великобританії сер Уїнстон Черчілль на Лондонському радіо БіБіСі назвав "табором краплі води і повільної смерті"

Загарбання в червні 1940 р. нацистами Франції обернулась трагедією для її армії: 120 тис. убитих і 200 тис. поранених. Близько двох мільйонів військових було відправлено до Німеччини у шталаги. Щоб врешті встановити межу руху опору, командування вермахту (Oberkommando der Wehrmacht) 21 березня 1942 p. прийняло рішення про переведення французьких в'язнів-втікачів до дисциплінарного концтабору у Раві-Руській290. Сюди 13 квітня прибуває перший конвой із 2000 полоненими з-під Duren HIV Limburg XII А. Тут вони застануть ледве живих радянських військовополонених, яких із 20 тис. залишилось тільки 200.

Територію Галичини, на яку потрапили французи, вони назвали "трикутником смерті", над яким панували лиховісні табори Треблінка, Белзець та Освєнцім . Цей регіон французи називатимуть також передпокоєм пекла, адже окрім голоду і розстрілів, які тисячами косили їх у концтаборах, був також нестерпним різкий клімат. Річ у тім, що серед полонених було багато вихідців з Північної Африки, особливо алжирців, які страждали від холоду, живучи у неопалюваних приміщеннях, і щодня виходячи на непосильні роботи при тридцятиградусному морозі.

Але незабаром Рава-Руський концтабір виявився занадто малим і новоприбулих полонених французів та бельгійців відправляють до сателітних таборів "Шталагу 325" у Львові, Тернополі, Золочеві, Стрию, Свіжинєц, Теребовлі і Сколему.

До цієї спеціально створеної мережі концтаборів впродовж кількох місяців буде спрямовано понад 23 тис. французьких в'язнів, втікачів, саботажників, учасників руху опору, яких привезли з усіх "штрафних команд" і німецьких в'язниць".

Колишній в'язень Еміль Леже, більш відомий у французькій історії як "Майор Луї", прибувши із міністерства справ місцевого населення Марокко, був мобілізований до французької армії у 1937 р. Він потрапив до рук німців 13 червня 1940 p. у Шампані і невдовзі був направлений до сумнозвісного шталагу. Він розповідав: ,Дід страхом смерті нас змушували працювати без відпочинку, без достатньої кількості їжі; ми були виснажені, знесилені, без взуття, завошивіли; а наше обмундирування перетворилося на лахміття. Коли ми скаржились на такий режим, нам відповідали: "Це ще надто добре для французьких свиней і собак".

Перший конвой французьких військовополонених прибув до Львова 15 грудня 1942 р. Ті, хто потрапляв до Цитаделі, попередньо пройшовши через Раву-Руську, відзначали, що їх перебування у львівському таборі позначилось різними подіями, першою серед яких було поліпшення умов життя. Насамперед, це пов'язано з тим, що тут була вода, адже у "Раві" її, власне, й не було: тільки один водопровідний кран на кілька тисяч людей, яким дозволяли користуватись 4-5 годин упродовж дня. Далі важкохворих відправляли до лічниці, а в таборі функціонувала клініка під керівництвом французького хірурга Оскара Льевена296.

З іншого боку, Львів був великим містом, і тут діяв потужний польський рух опору, учасники якого надавали притулок французьким втікачам.

Прибулі військовополонені, як і всі французькі в'язні у Шталазі, віком не були старшими 35 років, а наймолодші мали 20. Між ними не було ані кримінальних злочинців, ані політв'язнів. Всіх їх покарали за однакові порушення: втеча, саботаж, відмова працювати. Всі вони були "голлісти - комуністи, негідні жити у III рейху" .

Зпосеред своїх товаришів французи обирали людину довір'я, щоб на певному рівні вести перемовини з німецьким командуванням табору, вирішувати бодай якісь проблеми, і, врешті-решт, гуртувати довкола себе всіх в'язнів. Такою людиною став у "Шталазі 325"Анрі Тьєбо, парижанин, в минулому водій таксі.

Про нього згадують як про мужню, енергійну людину, що користувалася визнаним, беззаперечним авторитетом усіх товаришів. Він виявляв дух непокори щодо нацистів - за ним ішли всі, і всі ним захоплювалися. Після повернення до Франції у 1945 р. він заангажується до секретної служби, здійснить дві чи три місії і далі цілковито зникне.

Разом із французами до Цитаделі прибуло й 312 бельгійських військовополонених. Вони поділяли з сусідами ці нещастя й брали участь у боротьбі. Вони теж вибрали з-поміж себе людину довір'я, високого симпатичного хлопця Альбера Петі; "він носив широкий баскський берет, як альпійський стрілець (не знаю, де він його роздобув) сильно зсунувши його на бік, приховуючи свою хвилясту шевелюру" 98. Поряд з ним постійно був його помічник Мартен Кімлер, який підтримував зв'язок з Анрі Тьєбо. Цю команду доповнювали Фернан Керет та Еміль Пуаске. Усі вони були валлонцями, франкомовними, брали участь у всіх організованих французами антинацистських акціях, і зі свого боку опиралися політиці колабораціонізму Яна Вербелена, начальника фламандської секції "СС" та прислужника фашистського лідера Леона Дегреля.

Кожного ранку полонених шикували і відправляли у робочі групи. Багатьох відправляють у місто для роботи на підприємствах, у ремонтних цехах та на залізничній колії. Тих, що мали ремонтувати і брукувати дороги, відправляють в окремий табір на Голоско.

Полонені, що повертались з денних робіт, ставали свідками злочинів гітлерівців, знищення євреїв, мали справу з могилами, крематоріями, газовими камерами Янівського табору, розташованими недалеко від лічниці. Той район перетворився на великий цвинтар; полонені були шокованими, травмованими.

Для того, щоб їм допомогти, у Цитаделі була створена мистецька команда "Красні мистецтва", завдяки якій, заплативши певну ціну геббельсівській службі пропаганди, вони мали змогу підримати геть підупалий дух військовополонених.

За спогадами члена цієї команди А. Обера до її складу входили такі солдати: Бонапас, Шапо, Мейєр, Верньо, Пешейран, Брауер, Дюваз, Де Пуа, Франсуа, Кікі-рубака, Роже званий Бароном, Дюкусо, Ніку, Боно, Рабо, Сале, Робер Танфен, Віктор Бранка, бельгієць Роньо Геста, Кановас і Соляні з Ніцци, Раво, корсіканець Маттеї, Донеа, альзасець Беккер, скрипаль Лабатю, Люсьєн, Жан Казабан званий Кадубек, Глерон, Borr299.

Під прикриттям театральної діяльності, команда займалася підпільною організацією втеч полонених. Акторам завжди вдавалося дістати чи то линву для втечі, чи то напильники, чи якісь інші предмети; окрім того, під час самих вистав з концтабору втікало по двоє, троє, а то і більше людей.

Та найважливішим і навіть життєво необхідним, як згадували самі французи, для них було те, що все робилося так, аби зміцнити братні узи, які їх єднали, аби кожен знав, що він може розраховувати на інших. Усі їхні дії полягали у тому, щоб пітримати певний культ гордості в найбільш розчарованих.

Як і в інших концтаборах, тут створилась так звана мафія. Особливість цієї мафії полягала в тому, що вона служила колективові. Усі в'язні досконало знали членів тієї мафії і щоразу, як хтось із них зіштовхувався з якоюсь проблемою, її відразу ж вирішували ті, хто насправді творив "комітет опору".

Полонених у концтаборі розміщували у спеціально переобладнаних під тюремні камери колишніх приміщеннях казарм. На другому поверсі казарм було влаштовано перукарню, якою керував А. Обер. В одній із ніш казарм абат Демен влаштував капличку з вівтарем і фігурою Божої Матері. Біля неї, а частіше на подвір'ї, у неділю відбувалися Служби Божі, після яких полонені мали змогу отримати посилки від Червоного Хреста, який доволі часто сюди навідувався з різними делегаціями.

27 січня 1943 р. остаточно закривають Рава-Руський концтабір. Про це згадує Еміль Леже: "Звичайний ранішній збір. Стривай! Тут набагато більше вартових, як зазвичай! До того ж, бони в польовій формі з речовими мішками на плечах! В супроводі ад'ютанта приходить німецький капітан. Бачу його вперше і дізнаюся, що це начальник табору. Він віддає нам честь (що за диво!) і звертається до нас чудовою французькою мовою:

- Панове, табір розформовано і вас переводять до головного табору, який розташований тепер у цитаделі Лемберга (польською мовою Lwow, столиця Галичини). Будьте ласкаві скласти свої речі і зібратись на цьому місці. Маєте у своєму розпорядженні ЗО хвилин". В'язнів перевезуть морозяної погоди, при температурі -38° до львівської Цитаделі*.

Конвой подолає відстань у п'ятдесят кілометрів за дві доби. А конвої, що прибуватимуть з Німеччини, будуть прямувати безпосередньо до Цитаделі, яка офіційно стане головним концтабором "Шталаг 325".

Французи постійно намагались самотужки, чи то за допомогою підпілля, втекти з табору. Способи втеч шукали якнайрізноманітніші, і деколи доходило навіть до комічних випадків. Правда, не багатьом вдавалось, але переважно втікачі, яким щастило дістатись до польської партизанки, отримували фальшиві документи і вирушали до Варшави, а звідти вже до Франції.

Невдовзі мистецькій групі "Красні мистецтва" стає відомо, що її збирається закрити головний комендант табору Патек, з'ясувавши, що під час її виступів, і навіть за її участю, відбуваються втечі полонених. Щоб запобігти закриттю, члени команди довідуються про особисті зацікавлення коменданта. Він, як виявилось, був дуже великим прихильником циркового мистецтва і перед війною сам об'їздив зі своїм цирком пів Европи. Зрозумівши як треба діяти, члени групи вирішують організувати циркову акробатичну виставу за участю самого коменданта. Той, ясна річ погодився, і навіть спеціально привів коня для дійства.

Цей унікальний цирковий виступ відбувся 18 липня 1943 р. Впродовж цілого спекотного дня ^Mondial Circus - Direction: Stromboli" під керівництвом в'язня Жана Казабана, за підтримки коменданта табору Патека артисти забавляли під палючим сонцем своїх товаришів -військовополонених. Виступ вдався на славу і переконав коменданта у необхідності залишити мистецьку групу, як вона є.

Час минав, і ті військовополонені, яким не вдавалося втекти, мусили чекати на реабілітацію або відправлення до інших концтаборів, розташованих ближче до Франції. Повернувшись додому, вони продовжували служити своїй державі, задля її процвітання та безпеки. Серед таких патріотів був Жорж Дюп'ї (1915-1998), який, одужавши після полону, вступив до жандармерії і воював в Індокитаї, за що був удостоєний хрестом "За бойові заслуги" Т.О.Е., а в подальшому, керуючись любов'ю до своєї батьківщини, відповідав на заклик, кинутий Шарлем Де Голем 18 червня 1940 р. За це Франція визнала в ньому виняткового вояка і слугу, вшановуючи його орденом Почесного легіону, "Воєнною медаллю" та орденом "За заслуги", декілька разів відзначивши його хоробрість і відданість.

З інших відомих французьких в'язнів, що пройшли через львівську Цитадель, варто згадати Робера Ланнуа (1915-1979) - видатного музиканта, керівника Лілльської консерваторії, диригента багатьох симфонічних оркестрів Франції.

('Закриття концтабору у Рава-Руській відбулося, за свідченням колишнього військовополоненого М. Дюкуссо, 28 січня, коли він закрив ворота табору, і був доправлений разом із рештою в'язнів до Львова, куди ті прибули вже на наступний день. )

17 серпня 1943 р. склав свої повноваження начальник СС і поліції дистрикту Галичина Фриц Катцман. Саме за його розпорядженнями було знищено близько 100 тис. військовополонених Цитаделі. Від 1 вересня 1943 р. по 25 липня 1944 р. цю посаду обіймав бригаденфюрер СС і генерал-майор поліції Йоган Тін. За його розпорядженням було завершено винищення в'язнів на Цитаделі .

Тим часом серед французьких полонених поширилась чутка про закриття табору і переведення його на інше місце. Невдовзі їхні здогади справдились: їх збираються перевести до Стрия. З самого ранку 26 вересня 1943 р. 300 полонених, які залишились живими у концтаборі, шикують на подвір'ї (appelplatz) по п'ятдесят чоловік. На площі відразу з'явився батальйон конвойового війська; солдати у шоломах, при зброї, з псами на линвах. Вони оточили групи, вигукуючи свої накази, і несподівано вишикували всіх з одного боку площі.

В цей момент на дитинці Цитаделі з'явилася заміна французьким полоненим. Це виявилися "італійські солдати зі своїми офіцерами. Оточені вартовими як звичайнісінькі в 'язні - в лахмітті, зарослі, вони несуть торби, мігши, картонні пачки, валізи; вони такі ж жалюгідні на вигляд, якими були ми, коли прибули до Рави-Руської." .

Французів переводять до концтабору військовополонених у Стрию, куди офіційно переміщається "Шталаг 325". Потім їх евакуюють до Німеччини, звідки вони вже доберуться додому. У Стрийському відділі на цей час залишилось від 3 до 4 тис. із 23 тис. французьких військовополонених. Що сталося з рештою, невідомо.

На Цитаделі тим часом розміщується "Шталаг 328", тепер для полонених італійців307.

Після падіння уряду Муссоліні дуже багато італійців (які, зокрема, потрапили і до Львова) відмовились воювати на боці Німеччини і вимагали повернення додому; вони були інтерновані. А після того, як 8 вересня 1943 р. було підписано перемир'я між Італією та англо-американським блоком, розпочались арешти італійців.

Львів у цей час був важливим транзитним пунктом на шляху повернення італійців зі Східного фронту. Тут дислокувався ар'єргард розбитої 8-ої армії - "Тилова команда сходу" (Commando retrove del 'Est). Складалась вона зі штабу і обслуговуючого підрозділу. Які завдання вирішувала? Збирала розрізнені частини, загублених військовослужбовців і відправляли їх на батьківщину. Згідно з наказом генерального штабу від 5 червня 1943 р. № 1460000/16100/4, 31 травня 1943 р. до дислокованої у Львові "Тилової команди сходу" входили: транспортна служба, команда для розкватирування № 37, відділ військової пошти, військовий шпиталь, команда батальйону зв'язку і команда королівських карабінерів.

Усього у Львові було близько 2000 італійських військових, серед яких 5 генералів та 45 офіцерів.

15 вересня 1943 р., після того, як по радіо Беніто Муссоліні проголошував переймання влади над маріонетковою північно-італійською республікою Сало (Repubblica di Salу), італійському командуванню, яке містилось у Львові, було дано термін за два дні остаточно вирішити, на чиєму боці вони воюватимуть. Тим, хто відмовлявся від подальшої служби на боці новоствореної республіки, яка виступала за обов'язкове продовження війни на боці Німеччини, загрожувало інтернування до концтаборів. Майже 98 % солдатів, які до цього часу воювали на боці вермахту, були ув'язнені за відмову далі брати участь у бойових діях.

30 вересня 1943 р. вийшов наказ Вермахту про інтернування та розстріл італійських військовослужбовців, які відмовилися співпрацювати з нацистами. "Згідно зі змістом 3 пункту II розділу "Директивних вказівок", італійських офіцерів розстріляти у звичайному екстреному порядку, вони повинні вважатись розстріляними як партизани . І ут же роз'яснювалось, що "відповідно до інструкції фюрера, йдеться про розпорядження політичного характеру, що не підлягає судовій ..компетенції"

Почесний директор бібліотеки ім. В. Стефаника пані Лариса Крушельницька так згадує про італійських військових у нашому місті: "Веселі, чорняві хлопці ніколи не могли пройти повз нас - молоденьких дівчат - і зовсім не пасували до групи військ "іберменшен"... протягом певного періоду вони займали будинок, що поруч з Поштою. З його вікон завжди було чути італійську мову і веселий сміх. Але не довго. Починаючи з вересня 1943 р. італійців перевели у казарми на Цитаделі. Дехто говорив, що їх вивозять до Рава-Руської. Поширювались чутки, що в Англії на противагу армії Муссоліні, утворюються італійські "королівські загони". В жовтні вже було відомо про арешти італійців".

Італійських полонених у нелюдських умовах утримують на Цитаделі. Вони опинились у значно гірших умовах, ніж їх попередники французи. Вони не були визнані військовополоненими, отож і не були під захистом Женевської Конвенції, до них не доходив Червоний Хрест. їх оголошено Італійськими Воєнними Інтернованими (І.В.І.).

Про "Шталаг 328" було вже добре відомо в багатьох концтаборах окупованої Польщі, де перебували італійські військовополонені. Капітан Помпіліо Асте (1908-1985), якого разом із трьома сотнями офіцерів, без їхнього відома, готували до транспортування з Холмського концтабору до "Ченстоховських казарм", розповідає, як вони по 43 чоловіки у вагонах для худоби, вирушили у невідомому їм напрямку: "Ми не знаємо пункту призначення, однак у глибині серця сподіваємось опинитись у таборі, в якому будуть кращі умови для життя. Багато припущень, хтось говорить про Львів (Лемберг), де знаменита цитадель готова нас прийняти і де вже опинилися інші італійські інтерновані; але це малоймовірно.".

Малоймовірне виявилось реальністю. Одного за одним сюди, на Цитадель, зі всього Рейху, як і до інших концтаборів військовополонених, починають звозити інтернованих італійців.

Львів'янин Богумил Рудольфович Пехати розповідав, як: "я бачив велику колону італійських військовослужбовців, конвойованих гітлерівцями до Цитаделі. Обабіч колони йшли німецькі солдати з автоматами. В колоні було багато офіцерів, можливо, були й генерали, але цього не пам 'ятаю. Добре пам 'ятаю, що серед італійських військовослужбовців бачив трьох або чотирьох ксьондзів, одягнених у чорну одіж, на голові у них були шапки чорного кольору з широкими рясами. У кожному ряді йшло не менше шести італійців; проїжджа частина була повністю заповнена. Скільки італійців було у колоні, напевно сказати не можу, але її хід продовжувався не менше десяти хвилин. Італійці були без зброї, мали валізки або речові мішки. Пройшовши вулицею Св. Лазаря, колона увійисча через ворота до Цитаделі. " .

Доктор медичних наук, професор Юліан Децик, який також був свідком італійської трагедії, розповів, що якось, восени 1943 р., їхав трамваєм на головний залізничний вокзал і раптом: "Не доїжджаючи вулиці Сапіги, трамвай зупинився, бо проїжджа частина вулиці була заповнена колоною італійських військовослужбовців числом до тисячі чоловік, що рухалась вулицею Сапіги від залізничного вокзалу... Я бачив, як головна колона повернула ліворуч і спрямувалась до Цитаделі"314. Він також підтверджував, що італійці йшли без зброї, були у пом'ятих мундирах, тримали в руках валізки, скриньки, ранці. Конвоювали їх озброєні німецькі солдати з есесівськими емблемами.

У жовтні 1943 р. професор Ю. Децик знову побачив колону італійських військовослужбовців, що йшла від залізничного вокзалу під конвоєм німецьких автоматників, рухаючись до Цитаделі.

Полонений майор Джанбатіста Коненна (1906-1974), приставлений до Генерального Штабу під командуванням генерала Роді, з групою тих, хто відмовився співпрацювати, прибув до Львова у понеділок 11 жовтня 1943 р. З групою ув'язнених літаком до Атен, звідти вагоном для худоби (через Грецію, Македонію, Албанію, Сербію і Болгарію) депортований у Белград; старим річковим судном привезений у Відень, звідки залізницею доправлений до Львова. Перш ніж його взяли у полон німці, він встиг заховати в кишенях пачку паперу, щоб згортати сигарети, і кілька олівців: маленький скарб, який дозволите йому писати щоденник. Один папірець на день: на кожнім папірці місце тільки для трьох рядків. З них читаємо: понеділок, 11 жовтня 1943 р. зупинка на вокзалі Львова. Вже 14 година, а ми ще без їжі і без води: печемо картоплю на вогні. О 17 год. сходимо з поїзда; табір у фортеці Львова. Спимо в жахливо холодному бараку.

Четвер, 4 листопада 1943 р. Генерал К.А. Кутаррі мав з нами розмову і залишив дилему: визнати республіку і воювати на її боці, або полонені. Я вибрав відмову.

Неділя, 28 листопада 1943 р. Писав дві години для офіційного розповсюдження: компенсація чверть булочки, що дуже доречно. Вже зрозуміло, що на кухні нам не дають всього, що нам належить."

Італійських солдатів, яких тримали у жахливих умовах і трактували як зрадників, від свободи відділяла лише одне - згода на співпрацю з нацистами. Однак, вояки були вірні присязі служити своїй батьківщині. Протистояти гнітючим обставинам допомагала присутність у таборах італійських командирів, вибраних серед найавторитетніших офіцерів. Німці мали намір використати їхній вплив, щоб переконати інтернованих поступитися, але насправді командири, самі інтерновані, ризикуючи життям, були двигуном і душею опору.

Одним з найвидатніших серед цих італійських командирів був капітан-лейтенант Джузеппе Бріньоле. Заарештований відразу 8 вересня у порту Піреях, він потрапив під строгий нагляд німців; вже 25 вересня його з екіпажем посадили у вантажні вагони і перевезли до Німеччини; щоб уникнути бунту, італійців запевняли, начебто, їх везуть у Трієст. Подорож закінчилася 12 жовтня. Вони прибули до Бад-Зульца, в Шталаг IX С (північна Німеччина). Від цього моменту Бріньоле, як інші інтерновані, став тільки номером: 50165.

Два дні опісля полонених під конвоєм відправили далі, і 20 жовтня вони прибувають до львівського концтабору Цитадель. Видатного харизматичнного військовика Д. Бріньоле обрали таборовим командиром полонених італійців; таке рішення підтримали і німці. Вони визнавали його мужність і довіряли йому, все ще сподіваючись завербувати Бріньоле (незважаючи на численні відмови) або переконати виконувати функцію пропагандиста в різних таборах: для такої функції вони потребували офіцерів, неодноразово удостоєних військових нагород. З-поміж італійців вибір упав на нього завдяки його моральній стійкості, але вплинув також інший момент: хоча кожен вид Збройних Сил мав власного кандидата на цю роль і жоден не мав наміру відмовлятись із-за ймовірного зменшення престижу, згоди досягли тільки стосовно кандидата від Морських Сил, який був нагороджений золотою медаллю і "вважався поза конкуренцією".

Отже, Бріньоле, не зволікаючи", облаштовується у виділеному для нього бараку і незабаром пристосовує його для роботи, хоча і з невеликою кількістю людей і засобів, але ефективно й діюче: один офіцер виконував роль секретаря, інший - перекладача. Головним завданням Бріньоле було клопотати перед німецьким командуванням про поліпшення умов існування полонених, особливо це стосувалося харчування й одягу, і в перші дні, коли німці ще розраховували на нього у вербуванні на свій бік італійців, йому вдалося добитись певних поступок.

Одним з першочергових своїх завдань Д. Бріньоле вбачав в організації культурних і спортивних заходів, які б забезпечували інтелектуальну діяльність, не допускаючи - наскільки це було можливим -психічної і фізичної деградації в умовах табору. Було зібрано книги і створено бібліотеку; використовуючи знання і компетенцію окремих офіцерів, Бріньоле запровадив курси права університотського рівня, мовні, інженерної справи, архітектури, по закінченні яких слухачі отримували "сертифікат відвідування", з печаткою і підписом Бріньоле, через що його називали Почесним ректором Львівського університету. Важливою метою було високо тримати почуття власної гідності, дбаючи про свій зовнішній вигляд: щоденно голилися, дбали про уніформу, дотримувалися правил поведінки; відповідно до звання демонструвати німцям повагу італійців до свого Статуту і поняття честі.

І коли майор Марчелло Ваккарі в грудні прибув до табору з намаганням переконати Бріньоле та інших стати на бік республіки Сало, він зіткнувся з холодною відмовою. Капітан-лейтенант, про якого Ваккарі зібрав інформацію в міністерстві зовнішніх справ у Берліні і з якої довідався про його антифашистську діяльність, був бажаною здобиччю, і його перехід на ворожий бік міг привабити багатьох колег і підлеглих. Перед наполяганням Ваккарі (котрий, як представник установи для допомоги інтернованим італійцям мав би говорити, мабуть, на інші теми) Бріньоле коротко відрізав, що його єдиним бажанням є померти.

Уже 2 січня 1944 р. Д. Бріньоле перевозять до табору у Дебліні під Варшавою. Услід за ним евакуюють решту італійців.

Тим часом, в осінні дні 1943 р. нацистське командування масово знищувало італійських офіцерів та генералів. Лише у Львові, за свідченнями Надзвичайної Слідчої Комісії, було знищено 2000 солдатів, 5 генералів та 45 офіцерів. Хоча не було офіційних німецьких документів, що підтверджують розстріли італійців у місті, та все ж чимало свідків доводять факти масових вбивств.

Офіцер Армії Крайової С. Адамський був знайомий з італійським офіцером на ім'я Лодовіко. Він розказував: "На початку осені 1943 р., після виконання чергового завдання, я повернувся до Львова й дізнався від товаришів, що офіцерів штабу, в якому служив Лодовіко, несподівано роззброїла німецька жандармерія. Італійців без ременів відправили до фортеці, яку львів 'яни називають Цитаделлю. Там гітлерівці розстріляли їх неподалік конюшень.".

Мешканка другого поверху кам'яниці по вулиці Св. Лазаря, 14 Розалія Дмитрівна Глущак, з чиїх вікон було добре видно двір Цитаделі, розповідала як восени 1943 р. колону італійських військових німці завели до концтабору. Вона розповідала, що після того конвоювання, по п'яти чи семи днях: "я / інші мешканці дому №14 по вулиці Лазаря з балконів другого і третього поверхів побачили на території табору велику групу італійських військовослужбовців і їх ксьондза, одягненого у чорне, який проводив обряд Богослужіння. Італійці стояли з непокритими головами і разом з ксьондзом молились, до нас долітали окремі слова молитви -"Мадонна" і "Святий Антоній". Хтось сказав, що італійці моляться перед своїм розстрілом. Невдовзі багато жителів Львова стали розповідати, що гітлерівці розстріляли італійців" .

Після цього в дім, де жила Розалія Дмитрівна, прийшов німецький солдат і запропонував їй та сусідам "купити два мотки могерової пряж, і декілька золотих зубних коронок, що належали італійським військовослужбовцям. На наші здивовані запитання, навіщо італійці продають потрібні їм речі, німецький солдат пояснив, що італійцям ці речі не пригодяться, бо завтра їх розстріляють..." .

Свідком тих розстрілів на Цитаделі була Марія Василівна Хомко, яка восени 1943 р. працювала кухаркою у їдальні для німецьких поштових службовців. ,Добре пам 'ятаю, що то була п 'ятниця, пісний день, і роботи було менше. Несподівано з 'явилися гестапівці, які наказали мені й іншим підсобним робітникам негайно йти до Цитаделі в італійські казарми. Там я побачила вишикуваних шеренгою беззбройних італійських офіцерів. Гітлерівський офіцер забрав в них документи і уважно перевіряв. Сімейні фотокартки, що випадали з документів, німці рвали і кидали на купу. Потім запропонував положити на стіл гроші, годинники, зняти з шиї золоті ланцюжки з хрестиками і медальйонами. Наказав окремо скласти взуття. Деякі італійські офіцери старались протистояти, але їх оточили озброєні гітлерівці у касках.

Далі німці стали приставляти пістолети до шиї італійців і холоднокровно вбивали кожного пострілом в голову. Пам 'ятаю, що одного куля не вразила на смерть. Тоді німець взяв його за руку і повів кудись у бік. Кат пояснив, що двічі стріляти не можна, тому італійцю зроблять спеціальний укол. В іншому місці фортеці гітлерівці розстрілювали італійських солдатів. Потім німці наказали підсобним робітникам зібрати взуття вбитих і перевірити, чи на їх шиях не залишилися медальйони. Відтак всі трупи повантажили на машини й вивезли з фортеці. Мені ж було наказано змивати з підлоги кров італійців" .

Італієць Адольф Гунтіні, 1913 р. народження, який під час німецької окупації жив у Львові, восени 1943 р. довідався від людей, що до міста прибувають транспорти з ув'язненими італійськими офіцерами сухопутних військ, авіації і флоту. Він домовився з італійцями, які жили у Львові, та іншими громадянами про організацію матеріальної допомоги арештованим. Звернувся й до коменданта табору на Цитаделі, німецького майора, попросив дозволу зустрітись з представниками італійських офіцерів, щоб довідатись про їхні потреби. Йому таки вдалось побачитись з італійським підполковником, який повідомив, що в таборі є близько дев'яти тисяч італійських офіцерів, багато хто хворіє, особливо цингою, потребують вітамінів. Повідомили, що будуть в ув'язненні доти, доки не підпишуть декларацію про згоду служити нацистам. Незважаючи на тяжкі умови, лише близько тридцяти офіцерів підписали декларацію, решта категорично відмовились.

Тричі він привозив до табору військовополонених продукти, та врешті комендант не дозволив зустрітись з представником італійських офіцерів.

"Цього дня, - повідомив А. Гунтіні, - я зауважив відсутність італійських офіцерів. Запитав у вартового, чи не транспортовано табір? Він відповів заперечно, але сказав, що італійським офіцерам заборониш вихід у двір. Більше в цей табір мене не допустили. Від товаришів довідався, що італійських в 'язнів розстріляли на львівських пісковиках".

Працівник фірми "Гелікол" в окупованому Львові - Тадеуш Стах постачав продукти німецьким військовим. Сам не раз бував на Цитаделі, коли привозив продукти для німецької охорони. Кожен раз заїжджав у внутрішнє подвір'я, часто бачив, як прибували нові в'язні - італійці. За його підрахунками, всіх їх було близько 2000.

Він же розповів: .Декілька разів бачив, як німці влаштовували на табірній площі екзекуції. Ставили італійських в 'язнів спиною до стіни і розстрілювали. Неодноразово бачив, як німці знущались над ними, били батогами, копали. Італійські в'язні були дуже виснаженими. Одержували їжу тільки раз на день - це була зупа, зварена з капустяного листя, буряків і води. Добре пам 'ятаю, що перед відступом німців зі Львова італійських полонених разом з іншими в'язнями вивезли до Кривчщь і розстріляли.".

Колишній в'язень Цитаделі, італієць генерал Філіпо Бонфанто заявляв: Я впевнений, що нацисти розстріляли під Львовом багатьох наших солдатів" . Інший колишній в'язень "Шталагу 328", венеціанець Вітторіо Момессо, потрапив сюди вже після масових розстрілів італійських солдатів, які входили до складу гарнізону. Він розповів про те, як "серед зимового холоду почув про дві тисячі вбитих італійців. Я не бачив, щоб кого-небудь вбивали, - згадував він, - але місцеві жінки розповідали про тих загиблих італійців. Тільки після війни я подумав, що, очевидно, і ми також були засуджені до страти." .

Крім Цитаделі, італійців також вивозили на розстріл на Погулянку, у Лисиницький ліс, у село Малі Кривчиці.

Десь з 1943 р. почастішали втечі військовополонених з табору на Цитаделі. На підтвердження: 24 вересня 1943 р. надійшла таємна телеграма головного відділу пропаганди генерал-губернаторства прес-референтам в різних дистриктах, зокрема Галичині, де зазначалось, що населення необхідно ознайомити з положенням про військовополонених від 23. XI. 1941 р. Зробити це треба було у зв'язку з тим, що військовополонені дедалі частіше повставали у таборах і втікали до партизанів.

Основним організатором втеч іноземних військовополонених було польське підпілля Армії Крайової, комірка "Вильот", серед визначних учасників їх - був Ю. Котц, у майбутньому відомий професор інституту Ветеринарної медицини у Вроцлаві . Аківці переховували в'язнів, виробляли їм фальшиві документи з метою відправки їх додому.

Окрім польського підпілля у місті існувала також комуністична організація "Народна гвардія ім. І. Франка", яка набула поширення у зв'язку із поразками німців та наступу червоноармійців. Вона також займалась втечами в'язнів з концтабору військовополонених .

Підпільники та партизани особливо цінували звільнених військовополонених, які знали, як ефективно вести бій та закладати вибухівку. Один з утікачів зі Цитаделі, Коцко, приставши до народогвардійців, заклав вибухівку у ресторані готелю "Жорж", коли там зібрались високі німецькі чини. Операція під кодовою назвою "Казино" відбулася успішно

Народогвардійці ставили собі за мету допомогти військовополоненим Цитаделі, з якими було встановлено зв'язок через В. Варягіну, вчительку Н. Баранову і колишнього в'язня цього табору - С. Сидоренка. Тих в'язнів, яким вдавалось утекти з-за колючих дротів, народогвардійці переховували у своїх помешканнях, забезпечували відповідними документами, а потім відправляли в ліси до партизанів.

Організовувала втечі військовополонених також і створена на початку 1944 р. у Львові підпільно-партизанська група "Унітарці", членом якої була Клавдія Бужко. У неї були свої способи проведення таких акцій. Один з її тодішніх помічників - дванадцятирічний хлопчик на ймення Милик. Його батьків розстріляли у гетто, а хлопчині вдалося втекти. Тоді й заопікувалася ним К. Бужко, поселила на квартирі у відповідних людей.

Хлопчик чудово розумів німецьку мову і, видавши себе за поляка, влаштувався у таборі військовополонених на Цитаделі чистити взуття німецьким офіцерам. Він заводив розмови з військовополоненими. А охоронцям навіть на думку не спадало, чим займався цей "чистильник".

У подальшому зв'язок з військовополоненими здійснювався через родича дружини табірного наглядача. Зранку цей родич конвоював військовополонених на роботу. Згідно з домовленістю, він попереджав утікачів, куди треба йти - за руїни поблизького дому, і коли ті на зворотному шляху відділялись від групи і ховались в умовленому місці, вдавав, що нічого не помічав. Далі втікачі шукали контакту з підпіллям і тікали до партизанів у ліси.

До табору військовополонених часто навідувались з допомогою члени комісії Українського центрального комітету. Дехто з-поміж працівників УЦК самі допомагали військовополоненим тікати з концтабору.

Серед таких був головний бухгалтер спеціальних фондів УЦК М. А. Фролов. З 1944 р., як учасник підпілля, він, користуючись своєю посадою, навів контакт з військовополоненими Цитаделі і організував втечу групи в'язнів. їх було п'ятеро: Крикунов, Сименко, Дудник, Маленков, Потапов. Втікачів вдалося вивезти за межі Львова у ліси до партизанів .

Уночі 20 березня 1944 р. з концтабору на Цитаделі в напрямку Янівської вулиці і Клепарівського вокзалу втекло 300 військовополонених. Незважаючи на те, що більшість з них незабаром упіймали, та намагання нацистів викривати організаторів, втечі зі "Шталагу 328" продовжувались.

У ніч з 20 на 21 травня з табору втекло 13 радянських та З французьких військовополонених.

Тим часом саме в 1943 р. виник план перебудови центральної частини Львова за німецькою програмою "реконструкції німецьких міст" під керівництвом А. Шпеера. Цитаделі в цьому плані надавалась роль головного домінанта в місті. Німецькі урбаністи із Центрального технічного відділу у Кракові вважали, що новий символ - "Корону Міста" слід звести саме на цих узгір'ях.

Проект майбутньої перебудови Львова передбачав усунення всіх будівель з плато і створення великої площі. Простір її мали формувати чотири монументальні будівлі: з північного боку - будинок адміністрації дистрикту Галичина, з південного - великий палац спільноти, з західного і східного боків - будинок націонал-соціалістичного руху і вермахту.

Середню висоту забудови проектували на п'ять-шість поверхів, у ансамблі площі передбачали дві архітектурні домінанти загальноміського значення вдвічі більшої висоти: вежа будинку адміністрації та дзвіниця біля палацу спільноти .

Вежа будинку адміністрації мала стати основною архітектурною домінантою середмістя Львова. Для забезпечення відповідних умов зорового сприйняття нової домінанти проектували нову, ймовірно, найбільшу в місті площу. Нова площа займала би простір кварталів лівої сторони вулиці Коперника від пл. Міцкевича до вул. Словацького. Тут планували усунути квартали існуючої забудови, в тому числі палац Потоцьких, натомість збудувати новий монументальний будинок на місці закладу Оссолінських.

Однак з відомих причин проект не був зреалізований.

Поворот подій на Східному фронті примусив нацистів замислитись про подальший розвиток подій. 1 і 2 травня над Львовом з'явились літаки 2-ї повітряної армії маршала авіації С. О. Красовського, місто зазнало нищівних бомбардувань. Бомби впали в районі Цитаделі, на вул. Вроновських та Оссолінеуму. Завдано збитків бібліотекам і громадським закладам терпіло переважно цивільне населення. Попри те, що на Поділлі було стримано наступ Червоної Армії, від ранньої весни аж до літа в місті гарячково споруджували оборонні будівлі і готувалися до тривалих боїв.

У травні 1944 р. біля підніжжя Цитадельної гори, на вул. Пелчинській, нацисти спорудили кілька підземних цегляних галерей, які, правдоподібно, мали служити, як тунельні сховища.

Після важких бомбардувань на початку травня 1944 р. вже до липня 1944 р. міста не атакували.

Не будучи спроможними втримати оборону на Поділлі, під тиском радянських військ, німці були змушені відступати. Німецькі окупанти Львова на звістку про прорив фронту поблизу Красного 17 липня 1944 р. уже наступного дня розпочали масову евакуацію своїх установ. 18 липня нацистська адміністрація залишила Львів. 19 липня з міста відходить гестапо, яке ще наступного дня повернеться, щоб спалити свої акти і полишену зброю; залишають Львів і підрозділи міського гарнізону вермахту.

Отже, приблизно у ці дні, з відступом німців, припинив своє існування табір смерті для військовополонених на Цитаделі. Про подальшу долю в'язнів відомо дуже мало. Переважну частину в'язнів, як потім з'ясують червоноармійці, вступивши на територію табору, було розстріляно і спалено.

У четвер 20 липня 1944 р. о 13 год. несподівано над містом дуже низько пролетів радянський бомбардувальник. І поки потрапив під обстріл артилерії, встиг скинути чергу малих бомб в околиці Цитаделі, маючи завдання з бортової зброї обстріляти відділ німецьких військ, розташованих по вул. Гербсштрассе (Тепер це вул. Д. Вітовського).

Тим часом підрозділи Вермахту, полишивши місто, створили вдалу ситуацію для захоплення Львова польською Армією Крайовою, яка досі, діючи у підпіллі, активно допомагала у втечах військовополонених з Цитаделі. Однак АК ситуацією не скористалася, можливо, через те, що у місті почали з'являтись частини кількох німецьких дивізій, які відступали під натиском Червоної Армії.

Бійці АК ставили собі за мету ще перед приходом червоноармійців зайняти місто і поставити командування Червоної Армії перед фактом вступу до "польського Львова". 23 липня 1944 р. у Львові партизани АК розпочали повстання в рамках акції "Буря". Солдати відтвореної 5-ї дивізії та 14 полку уланів, витісняючи німців з міста, здолали зайняти важливі об'єкти комунікацій, водночас допомагаючи бронетехніці червоноармійців, які вже проривались до міста вул. Зеленою.

Залишену гарнізоном Цитадель намагаються захопити партизани Південної дільниці, якою керував комендант дільниці, командувач угрупування "Південь" капітан Кароль Борковець, на псевдо "Зень". Після коротких сутичок з німцями, що переховувались у колишньому концтаборі, було знайдено склад зброї, якою частково озброїли відділи АК339.



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх