,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Украинцы. Василь Вышиваный (Вільгельм Франц фон Га́бсбурґ-Лотрі́нґен)
  • 9 ноября 2010 |
  • 11:11 |
  • bayard |
  • Просмотров: 32535
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
Вільгельм Франц фон Га́бсбурґ-Лотрі́нґен (Василь Вишиваний) (нім. Wilhelm Franz von Habsburg-Lothringen) (10 лютого 1895 — †18 серпня 1948) — український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архикнязь (ерцгерцоґ), полковник Легіону Українських Січових Стрільців. Вільгельма Габсбурга знали в Україні як Василя Вишиваного, під ім'ям, яке йому дали українські вояки під час Першої Світової Війни. Він вважався одним з неофіційних претендентів на український трон в разі утворення монархічного ладу. Хоча він сам офіційно ніколи не проголошував свої наміри бути українським монархом і навіть не мав до цього можливостей, Василь прославився своїми військовими та дипломатичними здібностями, поезією і любов'ю до України.

...Ім’я архікнязя Вільгельма Габсбурга є маловідомим в Україні. В його честь не називають вулиць та скверів, не відкривають пам’ятників та меморіальних таблиць. Проте подовжувач роду стародавніх європейських династій Габсбургів та Лотарингів є чи не найбільшим прикладом у новітній історії України, коли особа з таким родоводом свідомо стала на захист українства, заради цих ідеалів зреклася від сім’ї та гучного прізвища й під іменем Василя Вишиваного інтегрувалась в політичне, військове та культурне життя України.

60 років тому — 18 серпня 1948 року — Вільгельм Габсбург закінчив своє життя у Києві, а місце його останнього прихистку й по сьогодні залишається невідомим.

ГАБСБУРГ-ЛОТАРИНГ

Вільгельм фон Габсбург народився 10 лютого 1895 року поблизу міста Пула в Далмації, в родовому маєтку батька — ерцгерцога Карла Степана Габсбурга. Саме ця гілка Габсбургів-Лотарингів дала світові кількох австрійських королів та імператорів, зокрема, й Франца Йосифа, який був троюрідним дядьком Вільгельма. В різні часи Габсбурги були володарями Німеччини, Нідерландів, Іспанії, Чехії, Угорщини...

Карл Габсбург був адміралом австрійського військово-морського флоту, і завдяки цьому шестеро його дітей, зокрема, наймолодший — Вільгельм — з дитинства багато подорожуватимуть Адріатичним морем. А з десятилітнього віку Вільгельм відбуде великі подорожі, які охоплюватимуть не лише Європу, але й Африку, Америку та Азію.

Втім, рішення батька кинути військову службу та переїхати до містечка Живець, що знаходиться у Польщі, не припинило подорожей малого Вільгельма. Саме звідсіля, у 14-літньому віці, він здійснить основну подорож свого життя — таємно від родини впродовж кількох днів, допоки його не знайде жандармерія, мандруватиме Гуцульщиною. Ідеї такої мандрівки він завдячуватиме польській шляхті, яка, часто гостюючи в маєтку австрійського ерцгерцога, згадувала про українців як розбійників та бандитів. Романтичний образ українців-розбишак приваблював юного Вільгельма:

«Було це в літі. Через Львів і Станіславів дібрався я до Ворохти. Вийшов із потяга і пішов у село. На дорозі зустрів одного гуцула-селянина, літ коло 40, і запитав його по-польськи, чи не було б у нього помешкання для мене. Він відповів, що так, і я замешкав у нього. Ходив по горах, їздив кіньми і возом, був у Жаб’ю (суч.Верховина. — С.Л.), скрізь шукав українських розбишак. Але — даремно! Це мене розчарувало. Тоді зродилося в мене в душі недовір’я до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернувся іншим, як виїхав...»

Після цієї подорожі Вільгельм шукає нагод більше пізнати Україну. І коли разом із братом Лео навчатиметься у військовій академії, то як вільний факультативний курс обере саме українську мову.

Слід відзначити, що Вільгельм із дитинства отримає дуже добру освіту — в сім’ї діти спілкувалися італійською мовою, завдяки батькові опанували німецьку, а приватні вчителі вчили французької та англійської. Вільгельм згадував, що ще з дитинства захоплювався творами Гайне, Данте, Петрарки та Боккаччо. З опануванням польської мови юний архікнязь зацікавився творами Генріка Сенкевича та Юліуша Словацького.

Мовами та мандрівками не обмежувалась освіта синів Карла Стефана — батько прагнув дати своїм дітям фахову і якісну військову освіту. Це, щоправда, було нехарактерним для Габсбургів — хлопці імператорського роду отримували офіцерське звання автоматично. Вільгельму ж довелося жити в казармах разом із іншими курсантами.

Початок Першої Світової Війни


У лютому 1915 Вільгельм Габсбурґ закінчив військову академію, отримав звання лейтенанта австрійської армії і був відправлений до 13-го полку уланів. Ця військова частина формувалася переважно з українців Золочівського повіту (нинішньої Львівської області). У складі цього полку відбувалося подальше ознайомлення Вільгельма з українцями, до яких він виявляв неабияку прихильність. Під його командуванням та з його ініціативи сотня Вільгельма повністю українізувалася — з її складу були вилучені поляки й угорці, місце яких заступили винятково українці. Всі вояки мали синьо-жовті відзнаки на уніформі. У війську мала місце своєрідна трансформація поглядів і свідомості Вільгельма Габсбурґа: він не тільки досконало опанував українську мову, але й почав вважати себе українцем разом зі своїми солдатами-українцями. Він заохочував своїх підлеглих до активного національного самовизначення, стверджуючи, що «коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть сміло це робити». Один з його солдатів-українців подарував Вільгельму вишиту сорочку, яку він почав відкрито носити як в полку, так і поза ним. За це, а також за його патріотизм і любов до України, його прозвали у полку Василем Вишиваним. Братерство і приємні спогади про службу з українцями Василь проніс крізь більшу частину свого життя і навіть пізніше присвятив своїм бойовим товаришам збірку віршів і підписався під нею не як Габсбурґ, а як Василь Вишиваний.
Під час служби на фронті Вільгельма Габсбурґа нагородили декількома нагородами Німеччини і Австро-Угорщини, зокрема однією з найвищих — залізним хрестом Прусії 1 класу.

Підтримка української справи

За законами Австро-Угорщини кожен член імператорської сім'ї по досягненні 21-річного віку автоматично ставав членом сенату країни. Таким чином в 1916 році Вільгельм Габсбург став членом парламенту і налагодив там контакти з українськими депутатами, зокрема з головою Української Парламентарної Репрезентації — Євгеном Петрушевичем. Для українських політиків у Відні підтримка члена імператорської сім'ї виявилась справжнім благословенням. За протекції архікнязя вдалося призначити міністром охорони здоров'я країни — українця Івана Горбачевського.
Детальніше ознайомлення Вільгельма з українськими справами Австро-Угорщини сталося після його знайомства з одним з провідних українських політиків імперії — К. Гужковським. Гужковський був полковником австрійської армії і одним з небагатьох українців, що займав адміністративну посаду в Галичині. Через останнього архікнязь поступово прийшов до розуміння необхідності державного оформлення етнічних українських земель. На цьому етапі мова йшла передусім не про незалежність, а про відокремлення українських земель в складі Австро-Угорської імперії, де вони б мали більше самоврядування і контроль над культурним життям. В цей час також відбувається перша зустріч Вільгельма Габсбурга з урядовими колами країни і, зокрема, головою генерального штабу архікнязем Фрідріхом, стосовно перспективи вирішення українських проблем. Ніяких конкретних обіцянок надано не було, однак завдяки клопотанням молодого Габсбурга уряд почав звертати більше уваги на справи українців.

Згодом Вільгельм познайомився з іншими провідними українськими політиками Австро-Угорщини — Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким та Миколою Васильком. Вони, безумовно, підтримували ідею утворення українського коронного краю в межах Австро-Угорської імперії, а допомога і протекція члена імператорської родини наближала їхні мрії до здійснення. Сам Олесницький вважав залучення архікнязя до української справи найбільшим успіхом українських політиків. Передусім, головною проблемою і завданням українців Австро-Угорщини була нейтралізація польського впливу на політику в Галичині, усунення поляків з керівних посад, українізація освіти і зокрема відкриття Українського університету у Львові. Також розглядалося питання об'єднання Буковини з Галичиною в одну провінцію або коронний край, де переважало б українське населення. Проте довгий час вирішення українських проблем не було першочерговим завданням для центрального уряду, тому навіть протекція молодого Габсбурга не мала відчутного впливу на зміну традиційного політичного курсу імперії.

Дислокація УСС в Україні

Одним з проявів української політичної активності в Австро-Угорщині було формування легіону Українських Січових Стрільців у 1914 році. З поразкою Росії навесні 1918 Вільгельма Габсбурґа призначено командиром австрійської «Групи архікнязя Вільгельма», до якої входив і курінь УСС. За Берестейським мирним договором, загони німецьких та Австро-Угорських військ також були передислоковані в Україну — серед них і загони Січових Стрільців. 1 квітня 1918 Вільгельм Габсбурґ перейняв командування УСС біля Херсону. Перебуваючи на півдні України, він не тільки оберігав легіон УСС від розформування, якого жадали деякі як в Україні, так і в Австрії, але проводив на чолі цього загону напрочуд незалежну політику підтримки українських сил. За його власним визнанням, він не лише не бажав приймати участь в реквізиціях збіжжя у мирного населення, але й відверто відмовлявся придушувати народні повстання, які спалахували повсюди у відповідь на репресії окупаційної влади. Прихильність місцевого населення до архікнязя Вільгельма зросла до такої міри, що це викликало занепокоєння гетьмана Павла Скоропадського — ставленика Німеччини в Україні. Він відчував конкуренцію з боку Габсбурґа і навіть мав агентурні дані, що навколо нього гуртується опозиція владі гетьмана. Від Скоропадського до німців було направлено декілька скарг, а ті в свою чергу вимагали від Відня більшого контролю над поведінкою члена імператорської сім'ї. Підкорившись тиску Німеччини, австрійська влада намагалася всіляко обмежити діяльність архікнязя в Україні. Невдоволення Відня досягло такої міри, що Вільгельма Габсбурґа було відкликано до столиці, де він мусив давати пояснення в зв'язку з численними доносами. Незважаючи на опір своїй діяльності, а також на нові спроби ліквідувати УСС, молодому архікнязеві вдалося відстояти цей український підрозділ і по поверненню в Україну, знову очолити його.

Співпраця з Директорією

Побоювання Скоропадського щодо Габсбурга виявилися небезпідставними. У травні 1918 серед соціалістів Одеси виник задум підняти повстання проти влади Скоропадського і проголосити Габсбурга-Вишиваного новим гетьманом. На таємній нараді соціалістичних партій та представників УСС було вирішено дати запит архікнязеві стосовно його участі в повстанні. У випадку його згоди планувалося почати підготовчу роботу для заколоту в Києві. Одначе сам Габсбург не був до цього готовий, і мотивував свою відмову тим, що жадав підтримки всього українського народу в разі приходу до влади. Зокрема, вже пізніше на радянському допиті 5 жовтня 1947 р. він так зізнавався про свою участь в подіях того часу:

"Визнаю, що 1918 року, будучи в Україні, окупованій з'єднаними німецькими та австро-угорськими військами, в м. Запоріжжі, в якості начальника гарнізону цього міста, зустрічався з генералами Болбочаном, Гнатівим і Петрівим, котрі мені пропонували об'єднати українські війська і згодом повалити владу Скоропадського та очолити Український уряд. Однак, я від цієї пропозиції відмовився".

Крім цього, існували й інші плани приведення до влади Габсбурга-Вишиваного, як у Великій Україні, так і в Галичині. Однак, як відзначають сучасники, сам архікнязь не був готовий до захоплення влади збройним шляхом і, не зважаючи на свою прихильність до справи української державності, покладав основні надії на федеративний союз України із габсбурґскою монархією. В супереч чуткам і теоріям, він не мав чіткого плану державного будівництва.
З поваленням гетьманату Скоропадського в грудні 1918 року Вільгельм Габсбург-Вишиваний почав співпрацювати з урядом Директорії. Він отримав звання полковника армії УНР, і у вересні 1919 був призначений головою відділу закордонних зв'язків Головного Управління Генерального Штабу УНР. Переїхавши до Кам'янця-Подільського, де на той час були розташовані керівні установи Директорії, Вишиваний розпочав формування мережі військових шкіл для армії УНР. Використовуючи своє знання мов, Вільгельм налагодив для цієї цілі контакти з військовими місіями держав Західної Європи. Однак діяльність архікнязя в армії Директорії була нетривкою. Він віднісся вкрай негативно до укладеної Петлюрою в квітні 1920 року Варшавської угоди з Польщею, за якою визнавалась приналежність західних земель, і зокрема Галичини, до Польщі. На знак протесту Вільгельм пішов у відставку і виїхав через Румунію до Чехословаччини. У березні 1920, після перенесеного тифу, він нарешті прибув до Відня, де написав в австрійській газеті «Neues Wiener Journal» 9 січня 1921 гостру антипольську статтю, в якій охарактеризував союз Польщі з УНР як «неприродній». Стаття мала скандальні наслідки для самого Вільгельма, оскільки розгнівила його батька — затятого полонофіла і претендента на польську корону. У відповідь поляки навіть опублікували гнівну відповідь батька Вільгельма Карла Стефана Габсбурґа, яка фактично була зреченням від сина.

Еміграція

Опинившись в еміграції, Вільгельм Габсбурґ спочатку приймав активну участь у житті української діаспори в Австрії. 1921 року у Відні виникло Українське національне вільнокозацьке товариство, яке обрало головою управи Габсбурга-Вишиваного. Товариство випускало газету «Соборна Україна», яка дуже прихильно ставилася до особи архікнязя. Серед деяких українських емігрантських монархічних кіл він все ще користувався певною популярністю і розглядався як потенційний кандидат на український трон. Однак у номері «Соборної України» від 19 грудня він однозначно заперечив свої претензії на верховну владу в Україні. Це однак не завадило Вільгельму активно цікавитися подіями як в Україні, так і серед українських емігрантських кіл. Зокрема, використовуючи своє ім'я, він намагався знайти підтримку українській справі серед європейських політиків. Проте великого успіху починання Вільгельма не мали, оскільки він не мав політичної ваги і за ним не стояло жодних впливових політичних сил. Поступово Габсбург став непомітним в політичному житті української еміграції.
У різні часи він зустрічався з представниками української еміграції — Павлом Скоропадським, Євгеном Коновальцем, Євгеном Петрушевичем, В'ячеславом Липинським, Віктором Андрієвським та іншими, але згодом навіть ці контакти зійшли нанівець. Хоча ім'я Вільгельма використовували для власних цілей різні емігрантські кола, серед них Габсбурга вважали скоріше замріяним ідеалістом, аніж дієвим політиком. Його збірка віршів українською мовою «Минають дні» (1921) рішуче підкреслила основне зацікавлення Габсбурга-Вишиваного — спогади та література.

Арешт та смерть

Певні побоювання щодо Габсбурга-Вишиваного мала й радянська розвідка. Проте її головна увага була прикута до співпраці Вільгельма з українськими націоналістами — зокрема, з Євгеном Коновальцем до війни та з представниками ОУН — після неї. Хоча Коновалець був вбитий агентом НКВД Судоплатовим в Роттердамі, радянські органи довгий час не мали ніяких підстав знищувати або навіть арештовувати колишнього архікнязя з огляду на його пасивність в українській політиці. Однак відомості про його контакти з представниками ОУН тримали ім'я Габсбурґа в колі зору сталінської розвідки. Вже по закінченню війни, під час окупації Відня в 1944—1947 рр. радянськими військами, сталінська розвідка вела таємне стеження за ним.
Привід для арешту з'явився, коли агент французької розвідки капітан Пеліс'є мав зустріч у Відні з Вільгельмом Габсбурґом. Ймовірно, французи сподівалися налагодити через нього стосунки з українським рухом опору в самій Україні і зокрема з представником ОУН в еміграції Романом Новосадом. 26 серпня 1947 Вільгельма Габсбурґа разом з Новосадом було заарештовано радянською секретною службою СМЕРШ і перепроваджено до Карлс-Баденської тюрми, де велося попереднє слідство. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв'язках з ОУН.
Наприкінці листопада 1947 Вільгельма Габсбурґа перевели до Лук'янівської тюрми Києва, де тривало слідство. Протягом півроку його щоденно допитували, переважно вночі, вимагаючи зізнатися в контактах з оунівським підпіллям та західними розвідками. Однак Вільгельм заперечував свою причетність до будь-яких політичних рухів чи партій за останні 20 років, наголошуючи, що всі зустрічі і контакти були окремими подіями і не мали постійний характер. Він відмовився видавати прізвища своїх друзів та вигадувати наклепи на соратників по еміграції. Слідчі рекомендували йому 25 років ув'язнення в радянських таборах, однак ця рекомендація і наступний вирок залишилися невиконаними. Умови утримання в тюрмі та брак медичного догляду призвели до захворювання Габсбурґа на туберкульоз. Вільгельм Габсбурґ хворів на легені вже давно, втім тюремний лікар нічого іншого, крім захворювання серця, не згадувала в історії хвороби. Свідоцтво про смерть проте вказує на двосторонній туберкульоз, від якого він помер о третій годині ночі 18 серпня 1948 в тюремній лікарні. Не збереглося навіть відомостей про місце його захоронення — ймовірно, його поховали десь біля огорожі Лук'янівського цвинтаря Києва без будь-яких позначень місцезнаходження тіла. З огляду на засекреченість обставин смерті Габсбурга-Вишиваного ця історія рясніла легендами, аж поки справжні документи не пролили світло на правдивий перебіг подій.

Літературна діяльність

Діяльність Вільгельма Габсбурга ще чекає ретельного дослідження. Особливої уваги потребує оцінка його літературної творчості, про яку відомо ще менше, ніж про його політичне життя. Габсбург-Вишиваний регулярно дописував до віденського українського журналу «Соборна Україна», а також до інших україномовних видань в діаспорі. Його найвідомішим літературним внеском є збірка віршів «Минають дні» (1921). Її Вільгельм присвятив своїм бойовим товаришам по УСС. У пам'ять про тих, хто віддав життя заради України, він писав:

До зброї! До зброї, стрільці!
Товаришів рідних згадайте,
Що мріють про волю в холодній землі, —
Всі сили до бою з'єднайте!

Так само повні любов'ю до України його ліричні вірші, які він присвятив Карпатам:

О хмари, що в сторони
рідні йдете,
Гуцулів від мене вітайте -
О птиці, що в гори на
південь пливете
З вітанням від них повертайте.

ДО РЕЧІ

Відкрите листування Карла Габсбурга із Василем Вишиваним:

«З жалем читаю в різних часописах усякі вістки про архікнязя Вільгельма. Вважаю своїм обов’язком заспокоїти публічну опінію запевненням, що архікнязь Вільгельм, після розпаду Австрії, зовсім не повертався до родинного дому, і що всякі зв’язки між родинним домом і ним зірвані. Його поведінки не похвалюю ні я, ні рідня. Обидва мої старші сини служать у польській армії. Один із них був ранений у битві під Радеховим. Вкінці заявляю, що ні один член нашої родини не солідаризується з поведінкою архікнязя Вільгельма.

Карло Степан Габсбург»

«Мій батько заявляє прилюдно, що він і вся родина не погоджуються з моїм поступуванням і не похваляють його. Це може відноситися тільки до моєї національно-політичної діяльності, бо в моїм приватнім і родиннім житті я не зробив нічого такого, на що моя родина могла б публічно реагувати. Щодо моєї національно-політичної діяльності, то маю честь прилюдно заявити:

По-перше, я повнолітній на основі українського громадянського закону, який я для себе визнаю; я також повнолітній по родинному законові, який мене не зобов’язує, але, може, зобов’язує мого батька. З уваги на це не признаю над собою жодної опіки і поступаю так, як уважаю за відповідне.

По-друге, стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові й родині, чи ні.

На всяк випадок, прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, роль яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх